Значіння Рідної Мови для народности й творчости
| Значіння Рідної Мови для народности й творчости Київ: «Украінський учитель», 1911 |
|
|
 |
|
ВИДАВНИЦТВО „УКРАІНСЬКИЙ УЧИТЕЛЬ“. СЕРГІЙ ШЕЛУХИН.
Значіння Рідної Мови для народности й творчости  № 35 Ціна 10 коп. у Київі |
Языкъ есть исповѣдь народа:
Въ немъ слышится его природа,
Его душа и бытъ родной.
Кн. Вяземскій.
Народности характеризуються антропологичними прикметами і одріжняються одна од другої своїми осібностями, між якими за найбільше сталі, або, як кажуть инші, за абсолютні вважаються данні анатомії та інервації. Всі инші прикмети при участи ріжних чинників життя, як то: історії, климату, природи, перемішування людей через шлюби, і т. и., ростуть і живуть у кожної народности на грунті антропологичних прикмет і осібностей її. Через те язикові та всякі инші ознаки народности з боку науки, при класіфікації народів, займають уже другорядне місце, бо не вважаються за абсолютні. Одначе, учені роблять поділ людей на народности по сукупности всіх прикмет і осібностей, а абсолютним елементам народности надають тілько перевагу, бо, по знищенні, напр., мови, народність ще не зникає з світа, а тілько калічиться духовно і має величезну шкоду в своїм активі.
Але ж мати менше значіння — се ще не значить не мати значіння, або мати невисоку, малу ціну. Рідна мова в житті народности, як її природний і культурно-історичний духовний актив, надбаний віками і злитий з усим складом і станом народньої душі, має величезну ціну й ролю. Нищення народньої мови, через те, одбивається без міри тяжко на духовнім стані, продукції й культурі народу: воно не тілько понижає їх рівень і знесилює, а навіть нищить. Мова в щоденнім житті людей — се найяскравіший і найочевидніший покажчик народности. Мірять черепи, установляти одношення довжини тулуба й ніг, досліджувати інервацію і т. д. — се все справа складна і не всякому приступна й зручна, а сама собою не очевидна, мову ж усяк чує й розбірає, яка вона. Через те сей покажчик народности всякому очевидний і зрозумілий, і факта істнування окремої мови вже доволі для звичайної класіфікації, бо він взагалі свідчить про факт істнування окремої народности. Таким чином, по мові люде практично дознають, до якої народности належить людина, бо яка природна мова, така звичайно й народність у того, хто тією мовою балакає. Через те і всякі централісти та асімілятори, вважаючи свої власні теоретичні думки та вигадки, чи, як казав Добролюбов, всякі свої „преділекції“ за істину й об'єктивні висновки науки, накидаються найперше всього на мову. Вони міркують, що, знищивши чиюсь рідну мову та накинувши тій народности свою чи чиюсь иншу мову, вже тим самим сполучили народности докупи, змішали їх в одноманітну масу й знищили національне питання, то б то витворили ніби то один етнографичний колектив, один народ. Даремна праця! Природа впорядкувала все по своєму і має свої закони, якими люде можуть тілько користуватися для себе, але ж перемінити їх і витворити якісь инші закони над природою люде ще ніколи не могли і не мають на те ні сили, ні змоги. Всі експеріменти в оцій сфері — се праця нових алхиміків, яка йде проти природи і тілько, й може накоїти людям самої шкоди та великого заколоту, а більше нічого.
Всяка народність, як тілько доростає до національної свідомости, дбає про життя й розвиток своєї рідної мови вже не стіхійно, а свідомо. Так вона робить, як через вимоги морального характеру, так і через чуття самоохорони. Спочатку вона дбає про се через своїх кращих і більш чулих репрезентантів народности, а згодом виступав й сама за себе в своїм колективі. Теперішні часи — се часи розбудження й зросту національної свідомости всяких народностей. Через те й усякі теми, які належать до національного питання, вважаються за найбільш цікаві і звертають на себе увагу навіть менш рухливих елементів суспільства. Національні питання і в парламентах викликають гарячі дебати, і в суспільстві піднімають великі діскусії, навіть сварки; і між окремими людьми по сим питанням відбуваються цілі словесні турніри, і в літературі їм одводиться багато місця, і лекції про їх читаються, і цілі наукові й публіцистичні трактати пишуться. Питання про мову для народности — се те ж саме, що питання про душу, життя, честь і моральну гідність окремої людини. Через те, що мова народности — се найочевидніший і найяскравіший вираз її і свідок істнування й гідности, питання про мову національної культури стало болючим, вразливим і викликає багато запалу й гостроти в розмовах. Одні стоять за те, що мовою національної культури повинна бути рідна мова, другі — що державна чи инша. Се питання часто чіпає й інтімні боки людської душі. В йому так чи инакше, а доводиться торкатися й питання про свідомих ренегатів та дезертирів народности, які роблять се для того, щоб шкодити своїй народности і в тім знайти для себе вигоди, то б то роблять се не з моральних мотивів. Люде, морально більш чулі й більш свідомі людської гідности, таких перекінчиків не поважають, ставляться до них підозро, з недовіррям і з чуттям гидливости. Се такий дражливий ґрунт, що більшого й придумати не легко, а проте, коли в національнім питанні й не чіпають його просто, то він почувається сам собою. Се надає темі ще більшої гостроти.
Супротивників місцевих чи недержавних мов у державі можна поділити на дві категорії. Одні з них вимагають знищення недержавних мов через мотиви політичні, а другі — во ім'я культури. І ті, й другі, одначе, грубо помиляються, бо інтереси культури й держави не тілько не вимагають нищення місцевих мов, а навпаки, вимагають їх розвитку для зросту держави й культури взагалі. Проповідники і того, й другого напрямків однаково звуться асіміляторами. Мусимо завважити, що всякий асімілятор вже через те саме буде й політиком. Скілько б він на словах не сахався політики і скілько б не посилався на те, що ним орудують тілько культурні вимоги, все те тільки порожня балачка, бо в дійснім житті всякий асімілятор, хоч би й несвідомо, чинить політичну справу і виступає в ній, як справжній політик. Живі мови вони нищать ради істнуючих або майбутніх державних мов, а все, що державне, вже тим самим неодмінно й політичне. Таким чином і справа нищення природніх мов для заведення державних — політична справа. Тілько тоді асіміляторів можна було б вважати по за політикою, а лиш на ґрунті культури, коли б вони пропонували винищити всі мови на світі і завести одну спільну для людей всього світа, напр., якийсь воляпюк або есперанто, чи що. Але ж есперантисти визнають природні мови і тілько для міжнародових зносин пропонують, в додаток до істнуючих мов, завести ще єдину спільну мову — се не асімілятори. Коли ми розглянемо, чого хотять усі асімілятори, то побачимо, що в конечнім результаті вони, замісць живих мов ріжних народностей, справді хотять завести в кожній державі єдину для всіх спільну державну мову, з тим, що для неї всі народности в державі повинні зректися своїх рідних мов, для чого визнається добрим навіть надужиття над тими народностями, які не згодилися б на самострату. Асімілятори не добачають абсурда в тім, що вони вимагають нищення більш сталого й природнього для менш сталого і иноді ділком штучного, яке в додаток до всього по своїй природі і не потрібує ні трохи того нищення та тих самострат. Яка б не була держава, а вона взагалі завше менш стале явище, ніж мова всякої народности. І держави, і межі держав, і склад держав міняються, зникають, виростають, знову міняються чи й зникають иноді в такий короткий час, як місяць, рік. І все оце часто залежить тілько від таких причин, як війна, дипломатичні зносини й згода сусідніх держав і т. д. Мови ніколи так не міняються і ще не було тії сили, яка примусила б народности, навіть з переміною держави, покинути й забути свою мову, а засвоїти собі чужу за місяць, рік чи два і т. д. Історія дає силу прикладів на все оце. Пригадаймо долю Римської Імперії, або Імперії Олександра Македонського чи Персів, історію Польщи, походів Наполеона і т. д. І державна народність через се може стати недержавною, або ж опинитися в ріжних державах і тілько в одній зостатись державною, або й нігде не зостатись державною. Державна мова буває і чужою державній народности, як се було, напр., в Литовськім князівстві. Бува й так, що мова однії народности вважається державною в двох окремих і навіть ворожих державах, напр., англійська мова в Англії та Сполучених Штатах, німецька в Германії та Австрії і т. д. Взагалі мова — се елемент культури, а не держави, і сила держави ніколи не залежить од тії чи иншої державної мови. Через те саме єдина мова ніколи не забезпечувала ні едности, ні цілости державі, і от, напр., Сполучені Штати з тію ж англійською мовою одділились од Англії і склали самостійну державу, яка ще й воювалася з Англією. Знаємо ми й те, що Польська або Татарська держави зникли давно, як держави, а польська чи татарська мови все живуть і розвиваються. Так само латинська мова, як мова італійців, зникла, а італійська держава істнує. Взагалі з природніми мовами инша справа, ніж з державами й державними мовами. Життя тих і других, істнування й розвиток їх залежать од ріжних причин і йдуть ріжними шляхами, які тілько иноді, випадково й на якийсь час, перехрещуються, та й годі. І природні мови розвиваються, підупадають, виростають, зникають, але ж все те буває зовсім од инших причин і по инших законах, ніж з державами й державними мовами. Зв'язувати чи прирівнювати ріжнородне не можна.
В якім стані опинилася б людськість і яка культура мала б змогу розвинутися й стати позітивною й творчою силою людськости, коли б асімілятори тілько те й робили, що нищили б культури й мови недогодних їм окремих народностей ради державних чи казенних культур та мов, що міняються навіть на протязі недовгих часів, не мають абсолютного значіння для народностей і виходять з чужородного джерела! Асіміляція, нищивши культури недержавних народностей, нищить і вищу культуру, коли її має яка недержавна народність, і понижає вищу культуру державної народности, коли ся її має, бо, зливши вище з нижчим, чи дорожче з дешевшим, ніяк не матимеш вищого й дорожчого, і, взагалі, вганяючи силоміць менш культурні елементи в більш культурні, чи більш культурні в менш культурні, тим самим досягнеш тілько пониження загального рівеню. Рівень культури в державі повишається не асіміляцією, а розвитком культур народностей її. Українська культура, яка була вища за московську, через русіфікацію занепала і від того московська культура не повисилася; а російська культура, яка попереду багато користувалася з української, через занепад української, тілько програла й збідніла, бо од нищення активу ніяк неможна забагатіти. Російська культура від нищення української не могла й не може забагатіти й зрости так само, як вона не забагатіла б і не зросла б од нищення московської культури. Чи великоруський, чи український народ програє, чи який инший в Російській державі, од того й держава не виграє, а втрачає в своїй культурі.
Ті асімілятори, що виправдовуються ніби то вищими інтересами людськости, сами собі суперечать в основах своїх ствержень, ніби се потрібно найперше всього в інтересах вищої культури. Ті ж самі інтереси вищої культури, навпаки, потрібують розвитку місцевих культур, з суми яких складається культура людськости. Нищення місцевих культур понижає суму їх, як натуральний зріст їх повишає й спільну культуру людськости. Ось в чім інтереси вищої культури. Сі ж самі інтереси вимагають етики в односинах, гуманности, гармоничного єднання інтересів, а не нищення їх у одних для других, вимагають поважливого одношення до людей всіх народностей, а не ідолопоклонства перед одними і зневаги та нищення других. Заходи асіміляторів оцим вимогам суперечать в основі, в корні. Своїми гучними гаслами вони тілько заплутують справу і затемнюють її. Часто й густо сих людей вважають навіть за лібералів і за прогресістів, але ж справа їх справді не прогресівна й не ліберальна, бо не гуманна і зв'язана з поневоленням народностей та каліченням їм життя й природнього розвитку. Се проповідники хіба „прогресивного паралічу“ народностей, з яких складається вся людськість, а таким чином і паралічу людськости. Тут саме сидять і українофоби всіх мастей, як червоних, так і чорних.
Не дурно об українське питання, як об спробний камінь, розбилися і прогресівність, і гуманність, і щирість не тілько багатьох лібералів, а навіть цілих ліберальних політичних партій в Росії. Нещирим же людям не тілько не слід довірятися, а навіть не можна вірити. Сумні то справи, та замовчувати їх не чесно.
Куди простіше ведуть свою справу ті політики, до яких належать, напр., російські націоналисти, що в недавні часи склали з себе політичну партію. В кращім разі їх руйновнича діяльність будується на помилковім понятті про державу. Далі до сього прилучається політичний егоїзм. Нарешті йдуть усякі инші мотиви особистого характеру, що не мають нічого спільного з громадськими мотивами, через що у нас про їх не буде й речі. Сі асімілятори переводять справу всю виключно на політичний ґрунт і завше висовують своїм супротивникам і незгодним з ними обвинувачення в сепаратизмі. Чи мова ж тут має яке небудь значіння?
Поняття репрезентантів сього напрямку про державу не має нічого спільного ні з наукою, ні з практикою сучасних більш упорядкованих держав. Воно навіть шкодливе й небезпечне для самого істнування держави. Держава — се не стан воюючих між собою народностей, а „общественный союзъ свободныхъ людей съ ....установленным мирнымъ порядкомъ“, се така вища організація, яка, по своїй природі, „предполагаетъ мирный порядокъ, признанный цѣлымъ обществомъ, составляющимъ государство“. (Проф. Коркуновъ: „Рус. Гос. Право“). Держава для свого буття вимагає внутрішнього спокою, ладу, задоволення, згоди й довірря тих народностей, що в своїй сукупности уявляють з себе політичний народний колектив, то б то підданий народ. Агресівність однієї народности в державі проти инших і взагалі похід проти недержавних народностей і всякі нацьковування проти них штучно ділять підданих однієї держави на категорії ріжних цінностей і вносять в єдиний політичний народний колектив роз'єднання, чим розбивають сили народу, то-б то одного з головніших елементів держави. Се знесилює її, витворює посеред підданих незадоволення, національну зненависть та злобу, позбавляє державу потрібного для неї спокою, творить між підданими заколот, міжусобицю і руйнує „мирний порядокъ“. Все оце в корні суперечить ідеї й природі держави, як громадської спілки свобідних людей з мирним ладом життя. Через те саме і проповідь такого асіміляторства має протидержавний, анархичний характер. Практика сучасного життя дає на превеликий жаль над міру багато прикладів сього.
Сучасна російська партія націоналистів між, иншим, визнає, що держава вичерпує всю істоту людини і всі її інтереси, через що, во ім'я ніби то державних інтересів, люде сієї партії гідні нищити все, що їм недогодне або що, на їх думку, суперечить тим інтересам. Таку теорію було повалено вже в 16 вікові, а з часів Монтескьє, пізніше ж Лоренц-фон-Штейна та Моля, її здано в архив, і тілько ся партія знову хоче воскресити її на лихо, як підданим держави, так і самій державі. Ся партія між иншим визнає, що для істнування єдиної держави потрібна в державі єдина мова її підданих і вимагає того, чого не вимагають і наші Основні Закони, які, визнаючи Росію єдиною державою, визнають потрібною державну мову для армії, флоту та публично-правових нов, а для всіх инших потреб дозволяють усі мови, не вважаючи те суперечним ідеї єдиної й неподільної держави (1 та 3 ст. Осн. Зак.). На думку ж націоналистів, усім народностям держави треба вживати тілько державну то б то казенну мову, наче всі потреби їх тілько казенні й вичерпуються тілько казенними вимогами та природою їх, а инші мови хоч би й силоміць винищити. Націоналисти міркують, що всі народности Росії повинні зректися самих себе, підлягти великоруській асіміляції й перетворитися в великоросів, а єдиною мовою в державі повинна бути у підданних їй народів великоруська мова. Тут ціла зграя помилок, та ще шкодливих не тілько для народностей чи підданих держави, а й для держави, і для великоросів.
Ми вже раніш показали, що мова й держава належать до ріжних категорій явищ людського істнування. Єдиною та неподільною держава може бути й при ріжних мовах її підданих, як се визнають і наші Осн. Зак. Мова по своїй природі не односиться до елементів держави. Для істнування всякої держави потрібні тілько три елементи: верховна власть, народ і теріторія. Од цих трьох елементів тілько й залежить істнування держави. Держава — це поняття політичне, а через те й елементи її політичного змісту. Ні релігійні, ні географичні, ні лінгвістичні (язикові) елементи чи ознаки тут не мають ніякого значіння. Держава буде єдиною не тоді, коли всі її піддані мають одну мову, а тілько тоді, коли в ній верховна власть єдина. Коли ж у ній при одній суверенній є ще й несуверенні верховні власти, як напр. в Германії, або в Сполучених Штатах, то це вже буде складна, а не єдина, це вже буде федеративна держава, хоч в ній і єдина державна мова. В класіфікації держав мова не має ніякісінької ролі і не буде її мати ніколи. Через те, як в єдиній державі може бути скілько мов, так в складній державі може бути одна мова у підданих її. Питання про мову — це предмет лінгвістики, етнографії, культури, історії, а ніяк не держави, бо держава — це політична істота і для неї потрібні й елементи політичні, а не які инші.
Так само й теріторія буде політично єдиною, коли в ній єдина верховна власть. Ріжноманітність теріторії геологична, географична, кліматична і т. и. ні трохи не перечить державі бути єдиною, то б то мати єдину верховну власть.
Потреба мати в державі для державного вжитку державну мову — це натуральна потреба, і безперечно дуже користно для підданих мати, окрім своєї рідної, ще й державну казенну мову для публічно-правових зносин; але ж се ні трохи не касує істнування у народностей своїх рідних мов. Народ в державнім (політичнім) розумінні — се не етнографична, не релігійна, не язикова чи яка инша, а юридична сукупність, (суцільність) підданих та й годі. Колись думали, що для істнування єдиної держави потрібна єдина віра і почали вимагати в кожній державі єдиної державної віри, по прінціпу cujus regio, ejus religio. Але ж через такі неприродні для сутости держави вимоги се викликало „усобиць лютую змію“, виникла, напр., тридцятилітня війна, що тяглася з 1618 до 1648 року, люде ріжних християнських вір різалися між собою 30 років, війна коштувала життя третині людности Західної Європи, і скінчилася тим, що ті ж люде нарешті побачили свою помилку тілько в зеркалі своєї крови й крови своїх братів. Тут тілько вони переконалися, що релігія не є елементом держави, і що держава може істнувати, розвиватися і бути великою й славною, хоч би в ній були піддані й найріжноманітніших вір. Тепер ми бачимо, що таку ж саму помилку роблять і всякі асімілятори в справі з мовами народностей держави. Є такі речі, що по своїй природі не можуть бути монополією держави і стати казенними. Коли їх штучно, або через якусь потребу, роблять такими, то вони через те саме втрачають свою живу природу і набувають собі на її місце офіціальну форму. Державною мовою можна зробити і воляпюк або есперанто, а живою мовою ніколи. Віра, совість, мораль, думка, переконання, душа, взагалі все, що належить до внутрішнього я людини, не можуть бути казенними, державними, офіціальними. Через те й казенна чи державна мова ніяк не може замінити живих мов живих народностей, бо жива мова, як се далі видно буде, є не що инше, як твір совісти народа, його сповідь, його душа. „Казенна“ мова — се згучить так само, як казенна, чи офіціальна совість, казенна віра, казенна думка…
Що до національного егоїзму, який так настирливо й непохитно ширить партія вшехполяків, або партія російських націоналистів, то про повну неморальність його й шкодливість для держави й підданих ми вже писали в статті „Націоналисти“, надрукованій у „Раді“ (1910 р. №№283, 284.). Завважимо тілько, що ні одна держава, дороживши своїм істнуванням, не може не боротися проти всього того, що руйнує моральність і заводить неморальність.
Надзвичайно влучно і яскраво розібрав ідеологію націонализму, а в часности й світогляд російських націоналистів, які тоді ще не складали з себе політичної партії і через те не могли працювати організовано, Володимир Соловйов у ряді своїх статей за 1888—1891 роки (див. т. 5, пов. зібр. його творів). Тепер, коли націоналисти зорганізувалися в політичну партію і працюють планомірно, їх діяльність набула собі ще більшої шкоди й небезпеки для держави і її народностей.
Довівши, що Катков свою самобутню національну й політичну мудрість позичив у друга ієзуїтів Жозефа де-Местра, а Данилевський ідеї свого самобутнього російського націонализму взяв од німецького вченого Рюкерта, і перешив на російський лад, В. Соловйов одріжняє народність чи національність од націонализму й пише, полемізуючи з Страховим: „Распространяться о безнравственности націонализма или національнаго эгоизма, покушающагося на жизнь и свободу чужихъ народностей, было бы, безусловно говоря, столь же излишне, какъ доказывать безнравственный характеръ личнаго эгоизма“. Але ж, каже він далі, — „манія націонализма есть господствующее заблужденіе нашихъ дней“, а через те він спиняється в своїх статтях на сім питанні і доводить, що формула народнього егоїзму чи націонализму неґує всяку справедливість, установляє право на життя й розвиток тілько однієї якоїсь народности, а останні засужує на „національныя убійства“ і освячує „всякое насиліе, угнетеніе, безконечныя войны, все злое и темное въ исторіи міра“. Сі „патріоти“ нищать істину, бо „истина есть право на существованіе“. Репрезентанти сих напрямків визначаються „равнодушіемъ къ истинѣ, схиляються тілько „передъ проявленіемъ внѣшней силы, перед грубымъ фактомъ, не спрашивая у него никакого внутренняго идеальнаго оправданія“ і показують себе в своїх вчинках „отсутетвіемъ всякаго понятія о человѣческомъ достоинствѣ, о правахъ личности“. Сі слова великого моралиста й справжнього патріота стали для сучасности пророчими. — Довівши, що народність — се загальнолюдський початок в живих формах народа, і через те служба народности — се найбільша служба загальнолюдському ділові; що розумний розвиток усякої народности є не що инше, як возведення до загальнолюдського значіння того типу, який ховається в самім коріні народнього буття, Вл. Соловйов в статті „О грѣхахъ и болѣзняхъ“, полемізуючи з Страховим, між иншими, виставив такі свої тези: 1) Народність — се позитивна сила, і кожний народ має право на незалежне (від инших народів) істнування і на свобідний розвиток своїх національних здібностей. 2) Народність — се найголовніший фактор (чинник) природно-людського життя, і розвиток національної свідомости є великий успіх в історії людськости. 3) Національна ідея, як політична справедливість, во ім'я якої обороняються й визволяються народности малосилі й пригнічені, має високе моральне значіння і заслуговує всякої поваги й сімпатії. 4) Націонализм чи національний егоїзм (цітуємо далі без перекладу), „т. е. стремленіе отдѣльнаго народа къ утвержденію себя на счетъ другихъ народностей, къ господству надъ ними, — есть полное извращеніе національной идеи; въ немъ народность изъ здоровой, положительной силы превращается въ болѣзненное, отрицательное усиліе, опасное для высшихъ человѣческихъ интересовъ и ведущее самый народъ къ упадку и гибели“.... 8) „Въ настоящее время (статтю писано р. 1889) при искусственномъ возбужденіи въ русскомъ обществѣ грубо-эгоистическихъ инстинктовъ и стремленій, а также вслѣдствіе нѣкоторыхъ историческихъ условій, духовное развитіе Россіи задержано и глубоко извращено“… Так писав Вол. Соловйов.
Тоді, як бажання розвитку мови своєї народности і взагалі культур народностей, не має в собі й крихти сепаратизму, вимоги касування мов народностей і їх культур випливають виключно з національного егоїзму, в основі якого завше лежить ідея сепаратизму, бо такі вимоги й бажання можливі тілько при егоїстичнім одчуженні й виключенні своїх інтересів од спільних і од гармоничного єднання їх. Коли хто в родині, не порушаючи інтересів других членів її, дбає про свої інтереси, розвиває свої сили і пильнує свого зросту та добробуту, то се річ цілком натуральна і його ніхто ніколи не назве сепаратистом. Так само треба дивитися й на окремі народности в єдиній державі. Од такого дбання про власні інтереси й гармонійного єднання їх з інтересами спільними й инших членів ні родина, ні держава, коли се роблять окремі народности в ній, нічого не програють, а тілько виграють, і державного сепаратизму з сього ніяк не може виникнути. Але ж, коли який член родини, по виразу В. Соловйова, „давитъ и поглощаетъ другихъ для собственнаго насыщенія“, то тут безперечно ми маємо всі елементи сепаратизму, як егоїстичного відокремлення своїх інтересів взагалі, з бажанням панувати над усіма інтересами инших сочленів, з неґуванням найелементарнішої справедливости й етіки в односинах і нищенням гармонійного єднання. З такого сепаратизму завше програє ціле і сей сепаратизм в державі може породити й другий сепаратизм — політичний. Таким чином, держава повинна вважати сіх націоналистів своїми ворогами і батьками чи провокаторами політичного сепаратизму.
Недобросовісність та запамороченість в сфері обвинувачень в сепаратизмі, особливо що до українців, довели багатьох у суспільстві до такого засліплення, що вони міф, вигадку, абсурд почали вважати за факт і дійсність.
В 1847 році ватажки українства, яких і досі взивають українофилами, — Костомаров, Куліш і т. д. склали Кирило-Мефодієвське братство, що мало своїм завданням прилучити до Росії всіх слав'ян. Шевченко сю ідею виспівав і поширив навіть у своїх палких віршах; те ж робили Старицький і инші українці. Здавалося б, обвинувачування таких людей і їх наслідувачів у сепаратизмі не тілько безглуздя й абсурд, а ще гірше. Ні, все то сепаратисти! І от, на протязі більш як століття ні одного факту і ні одного політичного процесу з обвинувачуванням в сепаратизмі, а проте байка про сепаратизм живе, як байка про відьом, повторюється на всі лади, шириться і во ім'я її, як во ім'я факту, вимагають на українців усяких репресій та скорпіонів, пишуть доноси, вигадують… Комусь ця пльотка про український сепаратизм потрібна, комусь од сії вигадки тепло і йде прибуток! Мимоволі пригадується той тип злодія, що, виправляючи себе, наговорює на безневинних людей безліч всяких нісенітниць та обвинувачень, заплутує справу й викручується, сам тим часом устигши в каламутній воді наловити рибки!
Що до мови, то тут про якийсь сепаратизм теж можна було пустити тілько безглузду вигадку, в якій ще легше розібратися, хто тілько вміє розбіратися. Ми вже довели, що мова до політичних елементів не має ніякого одношення, а через те й сепаратизму політичного ніяк не можна витворити, коли б навіть хтось хотів сього. Справу можна розглядати тілько з культурного боку. Німець, що дбає про розвиток своєї рідної німецької мови, чи буде сепаратистом? А коли буде, то від чого ж се він буде сепаратистом? Великорос, що дбає про розвиток своєї рідної великоруської мови, чи буде сепаратистом? Так само нема ніякого сепаратизму і бути його не може і в тім, що українець дбає про розвиток своєї рідної української мови. От, коли українець зрікається своєї рідної мови і вже сим одчужується, одокремлюється від свого рідного, то такий українець безперечно буде сепаратистом од української народности.
В бажанні українців розвивати свою рідну мову і взагалі свою культуру немає й племенного сепаратизму, бо від того вони не одчахуються од руського племени. Принято вважати, що руське плем'я складається з трьох народностей: великоруської, української та білоруської. Розвиток кожної з них іде в актив руському племени. Коли за розвиток свого українців уважати сепаратистами племени, то по тій же логіці сепаратистами руському племени треба було б уважати й великоросів за їх бажання розвивати свою великоруську мову і взагалі свою культуру.
Що до великоросів, то праця асіміляторів їм загрожує тим самим нищенням, що й иншим народностям. Справді, русіфікація, коли б мала навіть найповніший успіх і таку побіду над природою, якої не мали ніякі алхимики, то і в такім разі ніяк не витворила б великоросів з жидів, поляків, українців, татар, німців і т. д. Переробити одну народність на другу з істнуючих ніяк не можна. В найкращім разі від такої операцїі над народностями витворилась би якась нова народність, в яку скасовані народности дорогою ціною нищення свого природнього, пожертвування собою та калічення себе внесли б якісь спільні елементи, але ж з того не вийшло б людей великоруської народности. З великоросами довелося б змішати також татар, жидів, киргизів, комликів, черемисів і т. д. і що з того вийшло б — на се питання ніхто не може дати певної відповіді; ясно тілько, що жертви були б величезні ради сього світопредставлення, і ні великоросів, ні татар, ні черемисів, ні жидів і т. д. вже не було б на світі, а витворилось би щось инше, може таке, що й сами творці перелякалися б. Змішайте докупи чорну землю, білий пісок, жовту глину, зелений глей і т. д. і з того вже вийде якась нова маса, в якій все буде перемішане, але ж та маса вже не буде ні піском, ні глиною, ні глеєм, ні чорною землею, і ще хто зна, чи на тій мішанині родитиме що небудь. Так і в тій мішанині народностей через асіміляцію не стане й великоруської народности з її національною культурою, хистом, здібностями, вдачею, мовою і т. и. Асіміляція ззість і великоруську народність, яка потоне в ній. Оце саме тепер добре почали розуміти великороси. І у них партія націоналистів, яку правдивіше було б назвати партією нищення всіх народностей, бо нарешті вона нищить усі національности і сама ні до якої не належить, — ця партія не має ніякого успіху, а поповняється переважно всякими сепаратистами від своєї рідної народности. Тим на Шевченківських святах сього року ніхто так гаряче та щиро не вітав українців, як великороси. Братерство росте і ніяким націоналистам не роз'єднати й не посварити українців з великоросами! Се добре підкреслили Шевченківські свята. Великороси добре зрозуміли, що різноманітність культур є окраса й багатство не тілько людськости, а й держави, в якій багатство культур збільшує баланс, що може бути тілько користним, бо всяка вбогість у державі буде вбогістю й держави. Користування росіян з культур народів, у тому числі й з української культури, тілько спріяло її більшому зростові та мочі, а ніяк не знесилювало її. Се факт загально відомий.
„Чи може ефіоп змінити шкуру свою, а барс плями свої?“ — питає пророк Іеремія (13, 23) і відповідає, що се неможливо. Справді, щоб переинакшити природне явище, треба переинакшити його природу, а для того треба змінити саму природу істоти, в якій все органично зв'язано. Тоді, в залежности від сього, і шкура, й плями, й мова зміняться, та тілько чи на краще ж? Для чого ж руйнувати попередню природу і взагалі для чого й ради чого все те робити? Щоб задовольнити свій дух метафизика і смак алхимика та витворити руйновництвом попередніх розумних органичних зв'язків, наперекір основам природи, якусь нову комбінацію, чи нову алхимичну істоту, та ще не з вимог дужого розуму, який ніколи не суперечить законам природи, а з вимог свавільної й може ще й хворої фантазії, кінця й краю якій немає! Безперечно, з того вийшло б инше, але ж гірше, а не краще, бо калікувате та штучне ніколи не може бути кращим для людини з здоровою псіхікою й добрим, нічим не зіпсованим смаком.
Все оце цілком прикладається до народностей і їх мов, проти яких так завзято повстають усякі асімілятори ради своїх метафизичних та фантастичних вигадок. Ніколи не треба забувати урока історії з латинською мовою. Всі зусилля вчених, письменників і політиків усякої масти зробити надзвичайно багату формами але ж мертву й штучну латину мовою людськости довели тілько до того, що вона стала ще штучнішою і загальмувала прогрес та культурний розвиток людськости на кілька віків. Але ж генії народностей, в яких жива природа перемогла, наперекір усім зусиллям учених, письменників і політиків, на місце єдиної латини, витворили живі романські мови, хоч і убогші формами, та ж багатші змістом і природніми силами й зв'язками з народностями. Людськість од того не розбилася й не збідніла, а стала незмірно багатшою, культурнішою й тісніше зв'язаною в своїй суцілости. Так і християнство, пристосовуючись до життя, теж тілько виграло від признання не самої жидівської, а всіх мов благодаттю єдиного Духа. Ріжні мови ніколи не перечили Церкві бути єдиною, та ще на стілько, що задовго до поділу церков, який стався не від ріжних мов і не через них, християнські вчителі проголосили відлучення від Церкви тим, хто буде чинити догану хоч якійсь мові й нищитиме чи неґуватиме її. Про се з великою хвалою росповідається і в наших літописах під кінець 9 віку. Асіміляторам, одначе, як світським, так і духовним, ніщо не промовляє в їх зарозумілости й упертости і вони чинять своє діло. Вони не зважають на те, що до вищих культурних надбань народности, органично зв'язаних з нею своєю істотою і злитих з її природою, належить найперше всього жива мова всякої народности. Між рідною мовою і народньою псіхікою істнує найтісніший органичний зв'язок. Через те рідна мова народу завше буває найяскравішим виразом його народности, буття й культурної самостійности. Народність же — се вираз і фізіономія народу. Без народности немає народу, як природного явища, як фізичної колективної особи. Народ, як сукупність підданих, то б то, як юридична особа, може бути й без народности, а ще більше й без єдиної народности, але ж то вже буде не природне, а політичне, то б то юридичне явище. У нас річ про народ, як природне культурно-історичне явище. Все, що міняється в псіхіці такого народу, одбивається й на його мові, і що міняється в мові — одбивається на його псіхічнім стані, бо впливає на псіхіку. Знаменитий Гумбольт Гумбольт писав, що „ті мови, які мають національну форму, можуть бути тілько безпосереднім витвором народів… Між строєм (будовою) мови і успіхами всіх инших родів розумової діяльности стоїть зв'язок, якого оспорити не можна“. Таким чином, між народністю з її духовими осібностями і її мовою істнує органичний природний зв'язок. „Мови, каже Гумбольт, нерозривно зрослися з внутрішньою природою людини і швидче самодіяльно випливають з тії природи, ніж люде творять їх з своєї волі: характер народу і осібности його мови разом і в спільній згоді випливають з недослідної глибини духа“. Таким чином, ріжноманітність мов залежить од осібностей народнього духа, а з сього вже виходить і те, що всяка мова, хоч буде й народнім витвором, але ж разом з тим буде і загальнолюдським витвором, в який народність вклала тілько свої особисті здібности. Хто нищить сі особистости, той нищить і осібности народности, а разом нищить і ріжносторонність та многогранність виразу людського духа. Змінити народності її мову на иншу — се все одно, що змінити їй душу її на иншу. „Мова, каже Гумбольт, се не механичний засіб до розмови, а органичний вираз думки і уявлення тії людини, яка говорить. (Die Sprache ist durchaus kein blosses Verständigungsmittel sondern den Abdruck des Geistes und der Weltanschaung des Redenden).
Наш учений Потебня, розвинувши погляди Гумбольта і одкинувши шляхом критики те, з чим не згоден, в своїй класичній книжці, озаголовленій „Мысль и языкъ“, в розділі, що зветься „Намѣренное изобрѣтеніе и Божественное созданіе языка“, розбиваючи ці дві теорії надзвичайно яскравою аргументацією, про першу з них пише: „Теорія сознательно-намѣреннаго изобрѣтенія (свідомо навмисної вигадки) языка предполагаетъ, что природа и формы человѣческой жизни податливо готовы принять всѣ виды, какіе заблагоразсудитъ имъ дать произволъ человѣка; она построена на вѣрѣ во всемогущество разума и воли, на что бы они ни были направлены: на преобразованія государства, литературы или языка“. Ця теорія дивиться на людину, як на необмеженого самодержця над життям і над природою (виходить і над розумом!), яку він ніби то може переробити по своєму бажанню, як схоче, витворюючи для неї навіть нові закони. Ця теорія вважає людину законодавцем, як над „отечественнымъ языкомъ“, так і над мовами народностей. Вона стоїть, таким чином, за „господство произвола“ в мові, чи літературній, чи державній, чи народній — однаково. Це саме і є теорія асіміляторів. Але ж люде, користуючись законами природи, можуть тілько розвивати те, що їм дано природою і що вони витворили вже й мають на її ґрунті, то б то на ґрунті своєї природи найперше всього, як то — розвивати свої дарунки природи й надбання відповідно до своєї природи і відповідно до своїх природніх сил. Сутість же всякої мови — це розвиток думки. Через те, „самое раздробленіе языковъ — каже Потебня — съ точки зрѣнія исторіи языка, не можетъ быть названо паденіемъ; оно не гибельно, а полезно, потому что, не устраняя возможности взаимнаго пониманія, даетъ разносторонность человѣческой мысли“. З цього виходить так само, що нищення народніх мов і заведення на їх місце якоїсь однії мови дає однобічність і вузькість людській думці, через що робить її убогшою, вужчою, безбарвною, шаблоновою, невиразною. Це роздроблення не є відокремлення від загального — ні, це тілько зріст; це ні трохи не нищить зв'язку з загальним, тілько що цей зв'язок робиться ріжними шляхами, а не єдиним засобом виразу всіма народами загальнолюдських свойств. Таким чином в цім роздробленні містяться неділимі стремління до цілости, бо то ріжностороння цілість. Ріжноманітність світу не порушає й не нищить його єдности й суцілости; ріжноманітність природи не нищить її єдности й суцілости.
В инших місцях тієї ж праці Потебня пише, що не всім мовам властиві всі згуки, як не всім інструментам всі тони; в кожній мові є своя сістема згуків. Таким чином, нищити мови — це все одно, що в музиці нищити ріжнобарвність і ріжноманітність згуків, з гармонійного єднання яких складається вся краса музики, а в прикладі до народностей — це все одно, що винищити всі інструменти на світі і завести тілько якийсь один. Мова, каже Потебня, це найперш за все спосіб розуміти самого себе і виявляти своє розуміння в слові. З цього цілком ясно, що рідна мова найпотрібніша всякій людині, бо нею вона зможе саму себе зрозуміти і висловити своє розуміння найближче й найкраще. Передавати теж саме не своєю рідною мовою можна тілько робивши ще одну працю — переклад; але ж, окрім ції нової праці, ніякий переклад не може відповідати цілком орігіналові, а це вже спричиняється ще й до затемнення думки через невідповідний її природі вираз. Коли ж думка через це не може досягти ясности, то й уява (представлення) не може зробитися правдивим поняттям. „Ясність думки і поняття, каже Потебня, так органично зв'язані між собою, що це теж саме“. Що до поетичних творів, то тут повинна бути повна єдність згука й значіння його. „Выраженія поэзіи находятся въ самой тѣсной связи съ языкомъ и самыя мелкія явленія народной поэзіи построены на основѣ, слагавшейся въ теченіе многихъ тысячелѣтій“. На цім ґрунті творить і народній поет. Вже з сього ясно, що значить для поета порвати або не бути зв'язаним з цією основою. Мова справжньої поезії не може розминатися ні з природою, ні з тим, що природне. Мова народнього поета повинна бути народньою. По віруваннях індоєвропейських народів, каже Потебня, слово „це думка, істина і правда, мудрість, поезія“, а всім відомо, що „истина, добытая трудомъ многихъ поколѣній, потомъ легко дается даже дѣтямъ, въ чемъ и состоитъ сущность прогресса; но менѣе извѣстно, что этимъ прогрессомъ человѣкъ обязанъ языку“. Мова народности — це умова прогресу народа з тієї ж причини, з якої мова — це орган думки окремої особи. Такі думки й такі висновки з них в праці Потебні „Мысль и языкъ“. Такі ж думки про мову народности висловив і другий наш учений, Житецький.
Подамо ще й инші джерела. Французький історик літератури Гастон Паріс про народню мову пише так: „Зв'язки думки та вислову її такі великі й тісні, що змінити народові мову — це те ж саме, що перемінити йому душу“. Бельгійський письменник Ван Беерс каже, що „перемінити народові його природню мову — це те ж саме, що вчинити духовне убивство народу, зробити його євнухом в сфері ідей“. Народність, думка й мова остілько органично зв'язані між собою єдиною природою народности, що мова має рішуче значіння в духовнім житті людини й народности, в їх розвитку. Всесвітній учений псіхіатр Крафт-Ебінг пише, що рідна мова — це найважніший чинник для розвитку духового життя людини. Заучування слів та речі — це не що инше, на його думку, як надбання собі мислових продуктів, вироблених без краю довгою розумовою діяльністю цілого народу і втілених в слово, як в сімволи ніби сконцентрованого й скрісталізованого думання, бо кожен з тих сімволів містить у собі цілі ряди окремих уяв. Через це між народністю і її мовою живе не механичний, а органичний зв'язок, і втрата народом своєї мови тяжко відбивається на його розумові, розвиткові й духовнім стані взагалі. Вона гальмує йому на довгий час як розумовий, так і взагалі духовний розвиток і прогрес. Ось через що, каже Крафт-Ебінг, ті народи, що досягли національної свідомости, дуже й цілком справедливо дорожать своєю мовою, як дійсним, природнім і дорогоцінним народнім скарбом, надбаним колективною духовною діяльністю великого числа попередніх поколінь, бо позбавитись народові своєї рідної мови — це значить стати духовно убогим, збідніти до краю. Так міркує великий псіхіатр, рівного якому світ не знає.
Дуже влучно і яскраво висловив це все кн. Вяземський у вірші:
|
Языкъ есть исповѣдь народа: |
Проф. Зелинський у своїй книжці: „Изъ жизни идей“, як спеціалист філолог, дав на се багато доказів. Він пише, що „языкъ — это та природа, которой мы дѣйствительно окружены всегда и вездѣ“. Посилаючись на Гумбольта, він каже, що рідна мова народу — се його духовна фізіономія і його власна стіхія. Народ без своєї рідної мови все одно, що людина без власної фізіономії і без власного виразу самої себе. Коли рідна мова — се душа народу, а всяка душа має свою совість, то безперечно, що рідна мова, як твір і вираз душі, виробляється совістю народа і є його сповідь, через що позбавити народ його рідної мови — се разом позбавити народ і його совісти, чи перемінити йому його душу і його совість на якусь иншу, бо не тілько чужа мова, а навіть чужі слова в народній мові не будуть тими продуктами, які виробила собі совість народу. Особливо псується мова перекладеними словами, як фальсіфікатами виробів совісти. Через те краще вживати чуже слово, не перекладаючи його. Звичайно чужі слова й перекладені залазять у мову зовнішнім і неприроднім шляхом, не бувши виробленими народньою совістю, і „чѣмъ больше процентъ такихъ словъ, тѣмъ менѣе языкъ народа служитъ выразителемѣ народной совѣсти“. Так мова може зробитися й цілком чужою народній совісти, то б то й народові. Се робить народові величезну шкоду, але ж народ не може жити без своєї сповіді, і він творить собі свою мову, а та, що одійшла від його совісти, стає йому чужою, хоч би своєю формою й здавалася йому рідною. Так мова, одбившись і одірвавшись од рідного джерела свого, робиться штучною, мертвіє й нарешті гине, як се сталося з латинню, з старо-грецькою, старо-жидівською та иншими мовами. Письменники завше повинні пам'ятати се і як найбільше держатися народнього джерела й народньої течії мови, а уникати всякої неприродньої й чужої народній совісти штучности.
З сього виходить, що коли б народ перемінив собі мову на иншу, то разом з тим перемінилося б на инше й духове обличчя народу, його душа і його совість. Таким чином, з новою мовою вийшла б і нова народність, а не та, що була попереду. Разом з сим народ утратив би й колишню свою духову істоту. Такий народ зробився б або якимсь ублюдком, або ж взагалі з природнього утвору став би штучним твором і в такім разі, як усе штучне, одірване од природи, гіршає, мізеріє, а не кращає, то й він був би засуджений на таку ж долю. Се ніколи народові не минається безкарно, як і те, коли він замикається в собі й ставить фортеці від чужих впливів на його. Вся сила в тім, щоб народ не одривався від свого природнього ґрунту, від своєї народности, а разом щоб і не відгорожувався від людськости.
|
І чужому научайтесь, |
казав наш поет. Що народність од асіміляції має величезну шкоду — се ясно, бо той, у кого гинуть усі придбання його предків, од того не багатіє, а убожіє. Сурогат і імітація чи фальсіфікат ніколи не кращі за натуральне. Зостаючись сама собою і придбавши від инших хоч би й те, що накидають асімілятори, тілько щоб без нищення свого рідного скарбу, народність од того безперечно тілько забагатіла б ще більше, тілько ще придбала б. Але ж асіміляція тілько й заснована на нищенні всіх попередніх придбаннів народности, всіх її природніх скарбів, витворів людського духу, культури й історії. З цього всього виходить, що хто нищить народню мову, той нищить або псує духовну суцілість народу. Він тим самим найперше всього росхитує природню псіхічну організацію народности, що зросла віками, а тим самим він знесилює духовну природу народу, робить її хисткою, не стійкою, кволою, нездатною на великі акції духа. Таким чином дітей треба виховувати неодмінно й завше в атмосфері їх народности й природньої мови. В противнім разі дитині загрожує неодмінно каліцтво й знесилення душі. Витворивши на рідних підставах народности певний і родючий ґрунт, потім слід і треба навчати й инших мов, щоб, забезпечивши рідний добрий ґрунт до рідної культури, збагатити на нім душу дитячу ще й сторонніми культурами. Се неодмінно треба пам'ятати всім, щоб не робити своїх дітей і свій народ духовно немічними й неплідними, чи, як висловився Беерс, євнухом в сфері ідей. Тяжко помиляються ті, що починають учити дітей з чужих мов, кажучи, що своєї мови діти вивчаться й потім. Вони несвідомо чинять дітям величезну шкоду, розбиваючи їм душі змалечку, калічучи їх совість, а тим самим і нищучи совість їх взагалі. Безперечно, що се одна з великих причин занепаду моральности сучасних зденаціоналізованих поколіннів.
З сказаного ясно, що у поета в його творах не може бути ні тії щирости, ні духової суцілости, ні природньої яскравости та барвистости, ні взагалі відповідности природі, коли він пише не природньою йому мовою. Коли письменник, хоч би й мимоволі, мислить однією, рідною йому мовою, а пише иншою, то ся подвійчатість мови неодмінно буде зв'язана з двійчатістю душі, з чого вийде псіхічна роздвоєність, неминуча двоєдушність, нещирість, стіхія всякого фальшу. Яка б не була гарна роблена квітка, а вона ніколи не буде кращою за живу квітку, витворену й зрощену самою природою, і в робленій квітці, хто приглянеться, неодмінно додивиться й знайде силу всяких дефектів і ненатуральностей, яких у живих квітках не буває. На сім ґрунті подвійного псіхологичного процесу у геніїв і талантів виникає (виникає вона і у звичайних людей, та не так яскраво) така внутрішня духова боротьба, що через неї вони часто гинуть, бо геній завше суцільний, як сама природа, і не дробиться й не розмінюється. Він гине так само, як гине народність, утрачаючи свою мову, яка є завше її душею й совістю. Ось через що Гастон Паріс писав: „Самих великих письменників ще замало для того, щоб витворити народню літературу, бо, щоб витворити її, треба щоб у письменників виявилася душа народу. Тоді тілько їх вирази чуття й думок гідні будуть знайти відгук у душах їх земляків, хоч би вони й не були гідними захопити чужинця“. А щоб виявити чи змалювати душу народа, треба бути не чужинцем народові і його народности, а своїм, то б то треба найперш за все, щоб письменникові мова народности не була чужою. Без сього годі вповні зрозуміти народ і пережити його чуття й думки його совістю, душею й розумом. Чужинець ніколи сього так не зможе зробити, як такого ж хисту й таланту людина тієї ж народности не відчужена від неї. Коли істнують такі тісні зв'язки, природні й органичні, між мовою й народністю, то очевидно, що народній поет, який повинен бути виразом і висловом свого народу, говорити його колективними устами за його самого і виявляти в своїх творах душу народа, повинен писати неодмінно народньою мовою, бо без неї він не може бути народнім; він не зможе бути совістю й сповіддю народа, через що не буде й загальнолюдським, то б то не здобуде того, що вважається найбільшим достоїнством письменника і дає йому вічну добру славу й повагу. Народній поет завше буде не тілько національним, а й загальнолюдським, бо національне є одна з форм загальнолюдського. Через те, хто виступає проти якоїсь народности, той виступає разом і проти людськости. Очевидно також і те, що хто зрікається своєї природньої мови, той зрікається й своєї народности, свого природнього ґрунту і своєї душі й совісти; той зрікається й самого себе в своїй природній духовній істоті та витворює з себе духовну пустиню чи пустку. Балачки такої людини про загальнолюдське, вище і т. д. є тілько пусті фрази та баламуцтво. В кращім разі це самоомана. Між такими людьми є й народники, які, бажаючи народам добра, розуміють його по своєму і чинять не добро, а зло. За своєю метафизикою вони не бачать дійсного життя і напр. українському народові стоять впоперек шляху до культури, прогресу, розвитку національних здібностей, провадять деморалізуюче винародовлення й нищать усе, на чім будується добра будучина народу. Взагалі ж така людина, спорожнивши свою душу від рідних народніх скарбів, стає бездушною й перестає бути одгучливою не тілько до свого, а й до чужого, бо їй нема чим обзиватися. Втерявши чутливість до ближчого, до рідного, як вона може бути чутливою до дальшого, до чужого! Не мігши перечувати за других і переживати те, що переживають другі люде, така людина духовно убожіє, занепадає і не може бути ні альтруїстичною, ні взагалі гуманною. Якого ж добра можна сподіватися від такої людини! Се або така людина, якій усе однаково і яку ніщо не схвилює, або ж бездушний та жорстокий егоїст, який нікому не зичить ніякого добра, і всьому зичить зла, особливо ж своєму рідному, яке зневажив і якого зрікся. Це робить він для того, щоб показати, що рідне він і справді вважає за таке лихе, яке повинно винищити, а разом і для того, щоб заспокоїти останки своєї совісти й виправдати себе перед собою й людьми за свій вчинок, а тим, до кого пристав, показати щирість до них. Через те ті, що зреклися рідного, завше чинили йому найбільші шкоди. Тут саме й видно бездушність та неморальність сих людей. Високі емоції духа й вимоги етіки їм зовсім чужі — вони їх позбавлені. Чи такі ж люде користні й бажані? Кому вони потрібні й чию сльозу осушать? Що доброго можуть зробити комусь ці черстві, бездушні егоїсти й лихі кар'єристи! Ось кого фабрикує денаціонализація, винародовлення, асіміляція!
Візьмімо декілька ілюстрацій до тілько що сказаного.
Латинська мова колись була певній частині італійської людности рідною. За ті часи римські письменники витворили й зоставили нам шедеври творчости, чудові зразки і мови, і літературної продукції; але ж усе те зараз тілько свідок минулого, того, що вмерло. Латина не пішла за розвитком живої народности і відокремилася від неї зусиллями письменників, а у живої народности стала розвиватися жива проста мова народности. І от латинська мова, порвавши з живим джерелом свого життя й краси, з живою народністю і ставши мовою тілько письменницького цеху, спинилася в своїм розвитку, стала нидіти, перестала бути живою совістю й сповіддю народа. Живий народ нею не говорив і для його вона зробилася штучною, позбавленою живої душі, мертвою, хоч і була навіть єдиною мовою книжників, учених, письменників. Та науку, хоч і з меншим успіхом, можна викладати й вигаданою мовою, хоч би й на есперанто, і всі ті ріжнородні люде, що вживали латину, нанесли в неї всяких, не життьових, а штучних, умовних, вигаданих елементів, які не мали нічого спільного з продуктами народньої совісти. І от витворилася згодом навіть особлива латинь, що зветься середньовіковою, всім чужа, штучна, вигадана, бездушна і для всіх мертва, хоч надзвичайно стройна, багата й виразна. І от, хоч нею говорили й писали всі вчені й освічені люде всього світа, хоч вона й була панською, а про те ніхто з тих людей не зоставив нам нею написаного ні єдиного художнього хоч скілько небудь яскравого, талановитого утвору навіть на протязі довгих віків. Мертва штучна мова мертвила й таланти, робила їх творчість штучною, одірваною од життя і його природи, бездушною, сухою, нудною, неплідною. А італійський народ, збувшися омертвілої мови, розвивав свою простолюдну мову, дав нам багато великих письменників, що писали нею, починаючи з геніяльного Данте, і зробив її літературною. Так само на місце державної й панської латинської мови виросли й инші мужичі мови. Французька, німецька, англійська і т. и., мови теж колись були тілько простими і вважалися за некультурні, грубі, мужичі мови, а тепер це всесвітні мови науки, літератури й живої розмови. Народ не міняє своєї рідної мови, а розвиває її природнім їй шляхом, з якого латинська мова зійшла, ставши мовою тілько якогось кола, мовою літературного цеха, а свій народ покинувши. Така сила живої народньої стіхїї і зв'язку з народністю.
Не дурно відчуження російської літературної мови од великоруської народности завше турбувало й турбує літераторів, філологів, публіцистів, політиків за долю літературної мови. Цікаво, що Катков, який, як філолог, добре розумів цю справу, писав з цього приводу так: „Оглядываясь на нашу исторію, обозрѣвая нашу литературу въ прошедшемъ и настоящемъ, допрашивая нашу цивилизацію, мы, къ сожалѣнію, не видимъ абсолютной невозможности, чтобы вмѣсто того русскаго языка, которымъ мы теперь говоримъ и пишемъ, не явился рано или поздно, при новыхъ историческихъ условіяхъ, какой нибудь другой русскій языкъ“ (Русск. Вѣст., 1861 г., мартъ). Катков тоді думав, що сим „языкомъ“ може станути українська мова. Може ця думка й піддала йому жару після того проти української мови й української літератури, на розвиток якої він разом з Костомаровим навіть збірав гроші через оповіщення в „Москов. Вѣдом.“!
І наші українські письменники, вчені та піїти 17—18 віків, що мали латину та церковно-слав'янщину за мови освіти й культури, а до народньої мови ставилися з погордою, вважаючи, що простонародність принижує їх високий ранг учених та письменників, не зоставили після себе на тих благородних та вчених, але ж мертвих мовах ні одного яскравого й хоч скілько небудь талановитого твору. А проста українська мова виросла тим часом в літературну й наукову мову і дала нам чудові зразки художньої й поетичної творчости, в особі ж Т. Г. Шевченка дала і геніяльного світового поета. Дасть вона їх і ще, коли письменники тілько будуть держатися народнього берега, того міцного природнього ґрунту, який тілько й може дати живу силу життя, а не будуть фальсіфікувати продукти народньої совісти!
Те ж саме сталося і з польською мовою: як народній елемент переважив штучну й мертву латинщину, так і пішла пишна література.
І у великоросів церковно-слав'янська мертва й вигадана мішанина, хоч і „високого стилю“, не дала ні одного талановитого твору, хоч і були навіть більш ніж талановиті письменники. Вони цуралися „подлой“, то б то живої простонародньої мови. В кінці 18 та в першій половині 19 віку по російських вищих і середніх панських родинах вживалася французька мова, яка визнавалася єдиною культурною й благородною. Дехто з дітей в ті часи рідної мови зовсім не знав і вважав нею французьку. І от, ми за ті часи не можемо показати ні одного талановитого художнього твору, написаного росіянином по французькому, а російською мовою написано багато не тілько талановитих — нею написано й геніяльні твори Пушкіна, який робив спроби писати й по французькому, та нічого з того не вийшло. Поет Тютчев, що змалечку тілько й знав французьку мову, бо в родині иншої і не було, а російської вивчився тілько в школьні роки, теж не міг творити поезій по французькому, а писав їх тілько по російському. Ся мова російська не була народньою і поети не були народніми навіть формою, а не тілько змістом, і Пушкін, бажаючи стати народнім великоруським поетом, вчився мови од московських проскурниць і инших простих великоруських людей, але все ж таки і та ненародня мова була ближчою природі авторів.
Українець Гнідич, товариш Котляревського, був талановитішим за його, а проте, писавши не рідною, а вивченою та ще й штучною російською мовою, не лишив нам ні одного видатного твору і про його всі забули. А Котляревський, що писав своєю природньою українською мовою, лишив по собі такі твори, що й досі не згубили своєї свіжости і розійшлися навіть за межі України. Квітка Основ'яненко писав і по російському, і по українському. Російські його твори, в порівнянні з українськими, всі визнають дуже й дуже слабими. Це все факти. Так і твори Шевченка, писані російською мовою, вийшли такі безбарвні та нудні, що їх не хотіли друкувати і ними ніхто не цікавився, тоді як українські поезії його мають у собі всі ознаки геніяльности автора.
Творчість Марка Вовчка завше була і зосталася великою загадкою. Дехто навіть доводить, що українські твори вона писала з допомогою українця. Але ж у роду в Марковички не всі великороси, були й українці. Друге те, то вона в своїх творах так копіювала життя, як фотограф, і більш записувала з народніх уст, ніж сама творила. Третє те, що індівідуальні осібности людини в виключних випадках можуть одповідати й чужій для неї народності. Виняток не робить норми, правила. Через те й сей факт ні трохи не руйнує того, що ми довели раніше, і не суперечить йому.
Геніяльні й більш талановиті письменники в своїй творчості інстинктово пориваються до народности, щоб зблизитися з нею, як з ґрунтом для творчости й джерелом зросту. В житті російської інтелігенції, як великоруської, так і української, завше було величезною драмою те, що через одчуження від народу ні вона не розуміє його, ні народ її. На сім ґрунті, по виразу д. Іванова в його „Новій культурній силі“, виник „неотразимый призракъ грознаго недоразумѣнія, фатальнаго взаимнаго непониманія между народомъ и его прекраснодушнимъ рыцаремъ“, через що народ для інтелігенції все зостається тілько „сфинксомъ или таинственнымъ незнакомцемъ“. В такій атмосфері народ і інтелігенція, як каже д. Іванов, роспадаються ніби на два окремих і чужих одно одному племени, з чого виникає великий трагизм життя, а для письменницького таланту „извращеніе и гибель“, бо все, що одірвано від рідного ґрунту, засуджено „на органическое худосочіе и вырожденіе“, та й сама культура робиться якоюсь оранжерейною. Така інтелігенція і такі письменники хоч і говорять во ім'я народу чи од імени народу, але ж справді вони висловлюються не від народу й за народ, а сами за себе і від себе. Такий письменник не може бути народнім, бо народній письменник — це „трибунъ, истолкователь и слава своего племени“, він „воплощенный духъ своего народа, своего рода микрокосмъ народныхъ стихій" і в його творах „просто естественное тождество дѣятеля съ народомъ“. Прикладаючи все це до Шевченка, якого д. Іванов вважає справжнім народнім поетом, він додає, що завдяки такому поетові „блескъ генія озаряетъ весь міръ, откуда вышелъ поэтъ, и непоколебимо утверждаетъ права этого міра на человѣческое достоинство, на всѣ высшіе дары человѣческой природы, и, слѣдовательно, на общія всѣмъ человѣческія права“. Ми навмисне зробили цю довгу виписку з великоруського автора, що так яскраво підкреслив вагу народности в творчости поета і зв'язків письменника з народністю. Ці думки д. Іванова проливають світло на великі драми в житті таких безперечно геніяльних письменників, як Пушкін і Гоголь.
Пушкін все оте добре почував своїм інстинктом, хоч і був одчужений од того вихованням, упередженнями свого кола і завичками. Бажаючи стати народнім поетом, він усіма силами свого генія хилився до народности. Він добре розумів, що народне завше прогресівне і має свою будучину, для якої живе. Зв'язавши себе з народнім, поет зв'язує себе і з прогресом, і з будучиною, в яку з народністю переноситься і ім'я поетове. Але ж одчуження було таке велике, що геніяльний письменник не міг досягти того. Він тілько й досяг, що писав не тію штучною, далекою від життя мовою, якою писали до його і в його часи, а наблизив свою мову до народньої великоруської, учившись її від простих людей і радивши й другим вчитися їй. В цьому вже самому величезна його заслуга, що сама одна вже переносить його ім'я в будучину, але ж це була тілько форма народности, а змісту її він так таки і не подужав досягти, хоч, по виразу Добролюбова, й ганявся за ним.
Душевною драмою закінчилася письменницька карьєра і українського генія Гоголя. Вся його душа була органично зв'язана з українською народністю, але ж через помилкове бажання витворити з українського й великоруського „общеруське“ та через прикрі життьові обставини йому довелося чинити надужиття над своєю душею й совістю і одтягати їх геть од рідного та природнього на бік почасти чужого, а почасти штучного, метафизичного, яке він вважав за „общеруське“. Все оце витворило у Гоголя духову роздвоєність між своїм рідним і великоруським. З сього виникла в нім неперестанна боротьба в самім собі й проти самого себе, боротьба найперше всього проти тієї стіхії, що була природньою основою всієї його істоти, проти його народности. Проф. Мандельштам в своїй розвідці „О характерѣ Гоголевскаго стиля“ старано аналізує твори Гоголя й пише, що у Гоголя саме розбуженя творчої думки „шло по колеѣ родного языка… на родномъ языкѣ онъ былъ глубоко художественъ и глубоко правдивъ“, він думав українською мовою і „мысленно переводилъ обороты, слова буквально, примѣняясь къ русской рѣчи“. Але ж навіть перекладаючи, Гоголь „пользовался малорусскимъ языкомъ каждый разъ, когда общерусскій не въ состояніи былъ передать той тонкости мысли, которая передавалась естественно языкомъ малорусскимъ… Малорусскій языкъ преобладаетъ въ тѣхъ случаяхъ, когда мысль требуетъ выраженія настроенія. Какъ только вспыхиваетъ, напр., чувство любви къ тому, что сердцу близко, малорусская рѣчь становится господствующей“ (стр. 208—217).
Сам Гоголь, вважаючи українську мову окремою, иншою од великоруської й „загальноруської“, свою рідну мову для себе величав „языкомъ души“ і з приводу перекладу проф. Максимовичем з української на російську мову писав йому: „Есть пропасть такихъ фразъ, выраженій, оборотовъ, которые намъ, малороссіянамъ, кажется очень будутъ понятны для русскихъ, если мы переведемъ ихъ слово въ слово, но которые иногда уничтожаютъ половину смысла подлинника. Почти всегда сильное лаконическое мѣсто становится непонятнымъ на русскомъ, потому что оно не въ духѣ русскаго языка: и тогда лучше десятью словами опредѣлить всю обширность его, нежели скрыть его. Помни, что твой переводъ для русскихъ, и потому всѣ малорусскіе обороты и конструкціи прочь“. Мимоволі пригадується те, що про мови писали в переданих нами місцях такі авторітети науки, як Гумбольт, Потебня, Зелинський, Житецький і инші. Гоголь незалежно від науки все те вгадав чуттям свого генія.
Більші подробиці з сього приводу про Гоголя й про причини, через які він, не вважаючи на такі погляди, силував себе й писав по російському, читач може знайти в моїй брошюрі: „Н. В. Гоголь и Малорусское общество“, а для нашої теми й сього досить. Се свідоцтво самого Гоголя, дуже компетентного в сій справі експерта і певного свідка.
Не треба забувати, що все оце переживає кожен з українців через асіміляцію, тілько що Гоголь геній і через те у його все вийшло в великім і для всякого помітнім маштабі.
Два наведені приклади — Пушкін і Гоголь — дуже яскраво з'ясовують питання про вагу народньої мови для народности й творчости, показуючи і взагалі, яке велике значіння має народність і яку велику шкоду чинять одчуження від народности та асіміляція.
Ось приклад, яку велику користь приносять повні зв'язки з своєю народністю.
Повні зв'язки Т. Г. Шевченка з українською народністю мали рішуче значіння і для творчости геніяльного поета, і для українського народа, і для їх будучини. Тоді як Гоголь, піддавшись вимогам утопічної теорії, не хотів слухатися внутрішнього голосу своєї природи і вчинив, по виразу П. Житецького, замах на історію ради теорії, яка, в додаток до утопічности, ще й суперечить сама собі, бо в ній навспражки сховався під маскою великоруський націонализм, Шевченко негував усякий замах теорії на історію й життя. Він ставився з повною повагою до своєї української народности, яка для його була певним і самостійним фактом, і визнавав за нею однакові права, як і за иншими, на повноправне істнування й повноправний розвиток і виявлення самостійної української народньої сили. Він послухався внутрішнього голосу своєї природи і, належавши всією істотою до української народности, творив по українському і писав українською мовою. Сього вимагала від його внутрішня висока й непереможна потреба творчости, через те непереможна, що вона має свій природній шлях, ухиляння з якого ніколи й нікому дурно не минається. Він не хотів чинити над своєю творчістю насилування, надуживати її, бо не визнавав можливим двоїтися, через що вся його поезія мас надзвичайну цілість, ту цілість, яку має тілько сама мати природа. Духовне двоїння завше розбиває не тілько талановиту, а всяку людину, бо для його треба двічі родитися: родившись раз з своєю душею, родитися потім і вдруге з другою або ради другої душі. Натуральні ж родини по закону природи бувають тілько раз у кожного створіння. Друге нарождення через те вже буде не натуральним, а штучним, не настоящим; а все, що не натуральне чи не настояще, — те фальшиве. Висока ж художність завше тілько й може бути настоящою, тілько щирою, і як є у всім чисто відповідає життю, бо вона вірна йому й ніколи не зражує ні його, ні природи взагалі. Без сього, каже П. Житецький, „художество не може бути втіленням (воплощеніемъ) життя і може з себе уявляти хіба тілько порожню екзальтацію, фальшиву фразу, та й годі… бо слова не можна одірвати від життя. На чужій мові типовість життя позбавляється свого коліру й паху, бо чужа мова вироблена на чужім ґрунті й має инші соки… Оцьому законові — з'єднанню слова з життям — підлягало й велике слово Шевченка, через що воно зрозуміле й дороге не самим українцям, а всім, у кого тілько б'ється живе серце людини. Спроба калічити свою творчість і писати по великоруському показала, що коли б Шевченко послухався тих, що вимагали від його, як од Гоголя, писати по великоруському, то від його великого славного українського і всеслав'янського імени нічогісінько не зосталось би для історії, ні для українців, ні для великоросів, ні для слав'ян, ні для людськости. Його ім'я тоді, по слову П. Житецького, роспустилося б і потонуло у всеросійськім морі без усякого сліду, бо і російська література через те забагатіла б тілько „лишними виршами и стихосплетеніями, похожими болѣе на вымочки, чѣмъ на живое слово“, як се видно з тих спроб писати по великоруському, які зробив Шевченко. Могутній геній Шевченків переміг усі спокуси, і поет пішов тим рідним шляхом, який показала йому природа, а не тим, яким ідуть „жалкіе и безцвѣтные перевертни, наклоняющіеся въ ту сторону, куда сильнѣе вѣтеръ, или люди, окончательно изсушившіе въ себѣ живую струю народной силы“. (П. Житецький. „Русскій патріотизмъ“, март, 1862 р., „Основа“).
Мова народу — се його свобідний орган духа. Через те, хто проти мови, той і проти свободи духа, і проти вільного духовного розвитку народа. Цієї істини не зрозуміли ще й досі ті російські інтелігенти, народники й ліберали, що, стоявши за всякі свободи й вимагаючи їх, любенько працюють в однім стані з усякими українофобами і народоненавистниками. Українська мова, каже Житецький, виникла не з голови книжників і витворена не літературним цехом, а уявляє з себе дорогоцінний продукт творчости народ нього духа і народньої свідомости. Як вільний орган духа, українська мова має всі права, які мають взагалі мови народів. Зневажливий та високомірний погляд інтелігенції на українську мову — се погляд упривелійованого стану суспільства, що, наперекір демократичним прінціпам, хотів би удержати за собою панування над людом. Се неповага до народу й до його душі, се нерозуміння його сил і значіння в історії, се свідоцтво узькости й поверховости погляду, а разом і короткозорого егоїзму.
Шевченко писав українською народньою мовою. Се факт величезного значіння. В українській мові Шевченко показав усю глибину своєрідної сили і оцим, каже Житецький, воскресив в історії особу українського народа, а разом з тим закріпив за ним вільний і самостійний орган виразу думок — його мову, на яку український народ може рахувати, як на тверду основу свого самостійного культурного життя в історії серед инших народів і бути певним, що він не згубиться й не зникне з світа.
Зміст і форма віршів у Шевченка з'єднані так міцно, як злиті. Роз'єднати їх неможливо. Так буває тілько у народа і у народнього поета, де все уявляє з себе повну цілість гармонії. І як народній поет нерозривно зв'язаний з своєю народністю, з її минувшиною, сучасністю й будучиною, а по виразу д. Іванова — „онъ воплощенный духъ народа, своего рода микрокосмъ народныхъ стихій“, через що в творах народнього поета „просто естественное тождество дѣятеля съ народомъ“ то, хто визнає українську поезію й українську мову Шевченка, той мусить логічно визнати й українську народність і українську мову народа. Своїми творами рідною мовою Шевченко підняв і поставив українську мову на височінь, а в народі збудив активний дух творчости й культурні традіції нації, направив їх в будучину і надав їм сили й ще більшої активности. Шевченко в українськім народі будив національну свідомість і творив життя народности, живив кохання до рідного і викликав бажання працювати на користь занедбаної української народности, яку історія так тяжко скривдила. Він зробив те, що, по виразу Вол. Соловйова, має високе моральне значіння, заслуговує всякої поваги й сімпатії і уявляє з себе великий успіх в історії людськости. Шевченко витворив національну свідомість українського суспільства. Чи можна ж було б усього отого досягти, занедбавши свою народність і зацуравши рідну мову! Ні! Любити рідне, а в тім числі й рідну мову, це моральний обов'язок з обов'язків. Хто легко його кидає, того кидає й моральність, а справжня творча діяльність, як і взагалі творчість, не може бути неморальною, через що вона кидає всякого, хто її оскверняє неморальністю. Т. Г. Шевченко виконав сей обов'язок і в цьому його найбільша заслуга, за це йому найбільша честь і пошана та вдячність. Сією діяльністю він воскресив народність і став її творцем.
Від того і великороси не програли, а виграли. Нема сумніву, що Шевченко зробив не малий вплив і на великоруську літературу, чого не було б, коли б він писав по великоруському й зацурав свою народність. Академик Котляревський пише: „Настане час, коли безсторонній історик російської літератури підкреслить в історичнім рухові її багато чистих свіжих струменів, занесених у неї поезією Шевченка, і покаже, що сі живі струмені течуть з цілющого живого джерела рідної Шевченкові України. Проф. Петров пише: „Шевченко первокласний поет слав'янського світа і своєю поезією в напрямкові відродження зробив величезне вражіння на всі слав'янські народи й допоміг дальшому розвиткові їх літератур.“
Т. Г. Шевченко зробив в історії українського народа таке діло, значіння якого вповні виявить тілько будучина. І за те його ім'я перенеслося в будучину, а що живе в будучині — те безсмертне.
Таке значіння рідної мови для народности й творчости.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|