|
КОНЦЕРТ
Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,
у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,
аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,
розплився в квітний пил.
Це тільки увертюра.
На солов'їне гасло дружні перемови
усіх музичнодзьобих ста племен пташиних
і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові
прадавній корінь „ку” у горде сольо лине.
Самці й самички у зальотах і докорах,
в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.
У відповідь спянілим до нестями хором
спалахує червоним співом квіття терен.
Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,
немов на лезо лезом, піснею на пісню
на поклик відповіла, аж збудився вітер
і вимотався з тиші, де йому затісно.
І ширшає концерт. Шалені перегуки
здіймає квіття хор у барв грайливій піні
і ніч — блакитний фільтр зміняє барви в звуки,
музики кипяток наливши в лійку сині.
Із звука в звук, з клітини у клітину, з шуму
ядра одного в шум рясний рослинних хорів
електрика надхнення ллється змінним струмом,
билини тонів вигинаючи угору.
Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,
кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно
окріп мельодії вливається по вінця,
кущами піни й полумя розцвівши буйно.
І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі
переливається від краю аж до краю.
Та чуйте, чуйте: ще зростає вшир і вгору,
коріння ста дубів — підземні ліри грають.
Тут бє, із надр прорвавшись, джерело похмілля,
як вітру стовп, знялась музика звідси
і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,
їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.
Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,
заник, змінився в млу, а може в квіття віддих,
та не дають його шукати в рвійних трелях
розприслі соловейки — і не видно сліду.
Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,
солодке і пянке знесилля морщить жили
і скручуються звуки в світла смуги,
в птах очі сплющені від розкоші знесили.
Низькі октави — чорність і червоність всуміш
проходять в синь і зелень — два стрункі акорди.
Високе „е” на скрипці з молодого шуму
у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.
І зорі — діри в флейті ночі, що проваллям
розкрилась над землею, наче срібний розпач,
почули дотик майстра й пальці флейту палять
і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.
Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини
в один клубок клітин, в нерозплутанне клоччя
і лиш музика, мов потоп, усе поглине,
як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.
Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,
празелень звуків, флейт прамова, дно надхнення.
Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик
і трав, мов струн поземних, супровід зелений.
Для розуму зачинені, невидні двері
відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.
Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні
речей і дій, музика суті, дно незглибне.
Хто пише квітам ноти, хто ключами в'яже
в мельодію розприслі барви, краплі, шуми?
Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,
аж ліґатурами спливає співу струмінь.
Пейзаж мельодії мальований в атласі,
музики башта обросла акордів хмелем,
щаблі драбини ґам поламані у басі,
спалахують щомить короткі ритурнелі.
Нашарування звуків, краєвиди співу,
тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.
Не клич надхнення! Ніч брову зламає сиву,
а те, що звуть мистецтвом,
творять
шал і розум.
Не клич, не клич небачно імени надхнення,
бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба
і втік за межі простору у струм заземний.
На смугах пяти піній кільця нот — муз гребінь.
А я вже віддиху зловити більш не можу
і падаю, мов пень, у ями й вири гимнів.
Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
коли в таріль землі тарелем сонця гримне.
|
