Здобутя Бастилїї
| Здобутя Бастилїї Нью-Йорк: Видавництво Дрібної біблїотеки, 1918 |
|
 |
ВИДАВНИЦТВО
ДРІБНОЇ
БІБЛЇОТЕКИ
Ч. 1 Рік. 1918.
ЗДОБУТЯ БАСТИЛЇЇ
(Історія з французької революції)
PRICE
10c.
ВИДАЄСЬ ПІД ЧИСЛОМ:
119 E. 7-Th Street New York, N.Y.
Питайте заслідуючов брошурков
Про велику Французку Революцію.
ВИДАВНИЦТВО
ДРІБНОЇ
БІБЛЇОТЕКИ
—— ВИДАЄСЬ ПІД ЧИСЛОМ: ——
119 E. 7-Th Street New York, N.Y.
Бастилїя була неприступна кріпость, страшний засіб помсти в руках тиранів. Люди, котрі потрапляли в Бастилїю, рідко коли виходили назад на волю. Треба було мати велитенське здоровля щоб витерпіти шкідливі умови життя вязнїв, недостачу сьвітла й повітря, цїлковиту самотину. Переступаючи поріг цїєї страшної тюрми, вязнї прощались з життям, неначе живими поховані. А в неї садовили часто найкращих людий Франції, котрі мали сміливість осуджувати ганебні вчинки французького королївського правительства.
Але ось загреміло, зняла ся велика революція, і пішов народ здобувати сю страшну тюрму, сю зброю деспотизму.
Розкажемо як се вийшло.
Бастилїя підіймала ся в кінцї вулицї св. Антона. Кріпость, тюрма і могила за разом, вона складалась з восьми величезних веж, котрі лучились між собою дуже товстими стїнами, окопаними ровом. Щоб увійти в Бастилїю, треба було насамперед пройти крізь комендантський двір куди було також дуже важно проникнути. Навкруги його йшов прокопаний канал і туди уходили тільки через звідний міст. Сей міст спускали лише для того, щоб впустити комендантських слуг, салдатів, або нових вязнїв. На подвірю стояла сторожа. З Бастилїєю комендатський двір лучив ся довгим проходом, котрий знова виходив до широкого рову з другим звідним мостом. За мостом знов стояла сторожа. Далї йшов тин з обитих залїзом брусків. Лише за тим всїм починав ся, обставлений вежами внутрішний двір. Тут за високими стїнами, царювала страшенна тишина. Тільки тюремний годинник поволї бив годину за годиною, помічаючи час на циферблятї, вкрашеному двома закутими в кайдани фіґурами. Сюди на понурий двір випускали, завсїгди по одному тих з звязнїв, котрим дозволяли погуляти та потїшитись рухом хмар або шматком синього неба.
Розказують що відомий своєю лютістю римський імператор Калїґуля так говорив своїм катам: „Катуйте так, щоб ваші жертви ПОЧУВАЛИ що вмирають“. Маленьке віконце пробите в стїнї, котра мала завдовшки до півтора сажня, було захищене трома решотками і ледве не ледве пропускало сьвітло в тюремну келїю. Деякі келїї були улаштовані наче клїтки. Але не було нїчого страшнїщого від келїй, котрі містили ся у тюремному підземелї. Вони комашились від щурів, жаб та павуків. Вся їх обстанова складалась з великого каміня, прикритого жменею соломи. Вони лежали майже на три сажнї низше двора. Богато з них зовсїм не мали вікон: сьвітло проходило в них крізь вузькі щелини, котрі виходили у рів, де текла нечисть. Сидячи у півтьмі оточені гидкими гадами, вязнї крім того дихали смирдячим повітрєм.
Але що значили сї стражданя тїла супроти моральних мук, супроти жаху сеї смерти, котра підходила до вязня тихою одноманітною ходою? Ми кажемо „смерти” тому, що для вязня усе покїнчилось, як тільки він переходив через тюремний звідний міст. Оточений зловіщою таємностю, не знаючи й того в чім його обвинувачують, нї тої кари, котра його чекає, вязень міг лїчити покінченими усї свої рахунки з житєм. Для нього не було вже нї родини, нї приятелїв, нї сїм'ї, нї любови. З усього живого світа для нього істнували лише хмурі тюремщики, котрі приносили йому їжу, та ті товариші, про присутність котрий він домірковував ся із рипіння дверий та цоканя замків, що лунало в тишинї. Товсті стїни тюрми глушили стогін цих нещесних, та не давали послати їм слово спочутя. Раз трапилось так, що замкнені в Бастилїї дїти обплакували смерть свого батька, не догадуючись, що він сидить там-же під ними.
Ранком 14 юля усей паризький люд почав лаштуватись до бою. Усї кричали: „Ходїмо на Бастилїю!” Богато салдатів прилучилось до горожан, вони роздавали їм патрони і вчили поводитись зі зброєю. Півголодна юрба байдужно дивилась на проїзджаючі повз неї вози з мукою, але спалахнула гучною радістю на вістку, що іще учора вдало ся задержати барку, гружену порохом. Жінки з вікон плескали в долонї узброєним горожанам.
Зброя була ще не у всїх, а всїм бажалось узброїтись. Ще в другій годинї у ночі народ сокирами розбив двері порохового складу у Думі. Порох роздавали в паперових пачках. Але його не стало на всїх що надходили. А тимчасом вістки раз у раз були трівожнїщі: „Королївський полк стоїть готовий до бою на Тронній площі… Иньший полк вибиває жителїв передмістє святого Антона. Така то вулиця уся залита кровю“. Се були фалшиві вістки, та вони ще збільшували войовитий пал народа. У ріжних частинах міста дзвонили на ґвалт, будували барикади, копали рови. Париж переміняв ся в утаборений військовий стан.
Величезна сила народу рушила за рушницями до Інвалїдного Дому. Начальник Інвлїдного Дому підійшов до решотки і прохав юрбу почекати, заки він знесеть ся з королем. Товпа почала начеб то вагуватись, але хтось крикнув: „Нащо? Ми тільки згаємо час!“ і всяка непевність зникла. Багато людий зразу опинилось по той бік решотки, розброїли сторожу і розбіглись по дворі. Перші увійшли жителї передмістя св. Степана на чолї зі своїм попом, котрий став їх проводиром. Пошукавши трохи, народ спустив ся в льохи, де була захована зброя. Та раптом відтіль розляглись крики і стогін. На сходах, що вели у льохи, натовпилось стільки людей, що ті, котрі, йшли поперед других та вже узброїлись, не могли вернутись назад. Юрба повалила їх своїм натиском, і вони давили один другого. Се могло скінчитись дуже погано. Скільки силачів, що були в льоху і змогли встояти на ногах, не вважаючи на натовп, скупились у тїсній гурток і наставили штики своїх рушниць на людей що напирали зі сходів. Се примусило юрбу подати ся назад. Натовп в льохах трохи зменшив ся. Але тут трапилась нова біда. Лїхтарі, що осьвічували дорогу у льоху погасли. Крики і тїснота знов збільшились. В темнотї задавили кількох людий. Їх бережно винесли на верх, тихо поклали на траву, і юрба рушила до Бастилїї.
В ту пору на Мясній вулицї був шинок Дюваля, де обідало богато революціонерів. В сей шинок убіг очинивши з шумом двері, чоловік, увесь в потї, в капелюсї на бакир, в одежі з одного шматя. Се був Каміль Демулен, котрий приймав участь у нападї на Інвалїдів Дім. Він стукнув прикладом рушницї до долівки викликнув: „ми вільні!“ та в кількох словах розказав, що вийшло в Інвалїдному Домі. Усї його слухачі кинулись у Пале-Рояль, щоб навернути зібраних там революціонерів на Бастилїю.
Паризька Дума, котра складала ся з буржуа, вагувалась. Вона не могла помиритись з думкою, що гармати Бастилїї зруйнують може усе передмістя сьвятого Антона. Але вона також боялась, що перемога буде на сторонї народа: тажеж в такому разї народ стане паном. І от Дума почала переговори з комендантом Бастилїї. „Заховайте ваші гармати, сказали йому її посли, дайте слово, що ви не будете нападати на народ, а ми ручимось, що народ не нападе на Бастилїю“. Легко було таке обіцяти, та трудно сповнити.
Тільки встигли думські посли вийти від коменданта, почалась облога. Величезна страшенно зворушена юрба народу кинулась на Бастилїю. Усе передмістя св. Антона було переповнене узброєним людом. Зо всїх сторін лунали крики: „Ми хочемо взять Бастилїю“! Оточена подвійним ровом, Бастилїя здавалась неприступною. Але ось двоє сміливих людей, Даван та Дассен, лїзуть на дах сусїдньої з Бастилїєю цирульцї, спускають ся звітиля на стїну, котра підходить до казарми, що стоїть на комендантському дворі, на тій сторонї звідного моста, і з стїни стрібають у двір. Два відставні салдати Бодлєр і Турне ідуть за ними і в чотирьох вони розбивають сокирами ланцухи, на котрих держить ся звідний міст. Міст падає на землю з такою силою, що його скільки разів підкидає високо у гору. Один з облягаючих оказуєть ся вбитим, другий пораненим. Народ з криком уходить на коменданський двір.
Се лише перший двір. Щоб узять Бастилїю, треба перейти другий звідний міст. Юрба кидаєть ся на штурм, але її зустрічають залпом з рушниць і вона відступає, лишаючи за собою политу кровю землю.
Деякі учасники сього приступу не знали через який лицарський подвиг упав перший звідний міст. Після залпу бачучи ранених, вони уявили собі, що комендант сам звелїв спустити міст. Вони розбіглись по Парижи і почали розказувати усїм, кого зустрічали, про мерзенний зрадливий вчинок коменданта.15 чи 20 ранених людей були розміщені по сусїдних домах. Одного з сих ранених поклали на ноші і носили по вулицях, покликуючи народ до помсти. Се був салдат з ґвардії. Побачивши його та взнавши про гадану хитрість коменданта, навіть найбільш нерішучі кинулись до зброї. Фрацузька ґвардия почали переходити на сторону народа. Команда ґренадерів та команда стрілків під проводом сержантів Варенье і Ляберта, швидкою ходою пішли на Бастилїю. За ними пішли цїлі полки без мундурів, пішов народ під проводом начальника королївської пральнї Петра Августа Поллєна. На площі перед Думою захопили дві гармати та повезли їх до Бастилїї.
Коли ґвардийцї прийшли на комендатський двір, густа хмара диму обхопила сю кріпость. Горіли вози з гнойом, що стояли перед другим звідним мостом та були підпалені нападаючими. Але сей пожар не полегчував, а утрудняв напад. Треба було конче відвернути вози. Се було дуже трудно, позаяк обложені попробивали дїри в звідному мостї та крізь них стріляли в народ. Піхотний офіцир Елї та купець Реоль, сміливо пішли до возів. (нерозбірливий текст) ними рушили ще двоє горожан імення котрих зостались невідомі. Сї горожани були вбиті, але Елї та Реолеві вдало ся відтягти запалені вози. Зараз-же нацїлили гармату на звідний міст. Тверда відвага захопила народ. Напад настав все лютїйшим. Було чутно вистріли сусїднього дому. Бастилїя відповідала гарматами, картечю. Але відвага облягаючих росла заразом з небезпекою. Робітники, крамарі, салдати, чужинцї, що майже не знали Парижу, попи, жінки, все перемішалось в одну юрбу, захоплену одним спільним почуттям. Одну дївчину ранило біля її жениха. Один горожанин, котрого ранило на смерть, сказав піддержуючим його людям: „Товариші, я помираю, але ви не піддавайтесь, ми переможемо“. І все зо всїх боків лунав той же крик: „Хочемо здобути Бастилїю!”
Чи вдасть ся її здобути? Здавалось, що на се мало надїї. Нїчим не захищений від вистрілів, народ мусїв боротись з ворогами, котрих боронили товсті стїни кріпости, в нйого не було й одного з тих засобів, котрих вигадала військова штука, він був недосьвідний в військовому дїлї, серед нього було богато хапаня, безладу. Його відвага була варта дивованя, та одної відваги було мало. Не було одного спільного пляну нападу, спільного кермуваня. Лише салдати ґвардії знали дисциплїну; народ ішов тільки за своєю відвагою. Через се обложені втратили тільки одного з своїх людей, коли у облягаючих було вже 88 ранених та 83 вбитих.
Але сама доля була проти Бастилїї. Почуваючи несправедливість свойого дїла командант її тяжко вагував ся. „Треба піддати ся“, казали йому інвалїди, з котрих складалась частина обложеного в Бастилїї війська. „Треба відбивати ся“, говорили швайцарцї[1], з котрих складалась друга частина ґарнїзону. А він ходив хвилинами похмурий, хвилинами розлютований, або знов зупиняв ся, щоб прислухатись до криків юрби, не рішаючись нї піддатись нї далї упирать ся.
Вкінцї він наважив ся вбити себе, зірвавши Бастилїю, а з нею і усе передмістя св. Антона. Схопивши запалений ґніт, він пішов до порохового складу… Ще трохи і усьому був би кінець. Але його спинили два офіцири, вони приставили штики до його грудий. Він відступив. Але на що рішитись? З надвору, крізь тріск перестрілюваня, проривав ся могутний поклик: „Спустїть міст! Спустїть міст!“ Інвалїди повторяли: „Треба піддавать ся!“ Комендант порішив піддать ся.
По його наказу один з офіцирів підійшов до згідного моста і крізь одну з пробитих у ньому дїр кинув записку, в котрій комендант оповіщав народ, що Бастилїя піддаєть ся. А тимчасом обложені кричали: „Не вбивайте нас, ми піддаєм ся!“ Ґвардийцї, що були поміж облягаючими відказали: „Ми честю ручимось, що вам не вчинять зла; спустїть міст“. Міст спустили. Народ мов той бурхливий потік, увірвав ся в кріпость.
Військо, що боронило Бастилїю, стало в двох рядках на дворі. Інвалїди з правого, швайцарцї з другого боку. Салдати порозставляли свої рушницї по під стїною і скинули перед народом свої шапки. Інвалїди радїли, що народ переміг, але їх становище було дуже непевне, бо їх мундури давно остогидїли народови. А швайцарцїв котрі носили червону одежу, народ вважав за вязнїв. Їх обступили, почали обіймати, називали братами. Лише один з них згинув через те, що злякав ся. Йому вже вдало ся перебігти міст, але тут хтось шаблею розрубав йому голову і він впав на землю, червону від крові, котру він сам пролив.[2]
Командант Бастилїї мовчки стояв, спираючись на палицю, одягнений у ясно сїрий фрак і з непокритою головою. Його пізнали і заарештували. Він хотїв себе вбити. Його зупинили і повели. Заарештували також майора Міре, котрий ранїйш служив у французької ґвардії. „До мене товариші!“ крикнув наляканий майор, „невже ви дасте соромітно згинути сміливій людинї?” Салдати ґвардії побігли до його, обступили його і захистили, можна сказати своїм мундуром, котрий народ дуже любив. Другий офіцер Пюже, потрафив вратувати себе дуже зручно, він вивернув на виворіт свою одежу, розкудлав волося, взяв товсту палицю, замішав ся в юрбу і щез у нїй.
Безладя було богато. Але ще більше було лицарства. На усїх страшенно зворушених лицях було написано було і з усїх вуст виходило одно питаня: „Де вязнї?” Деякі ідуть під склепи, розбігають ся по таємним коритарям, стукають у двері тюремних келїй. Инші лїзуть на вежі та перекидають гармати. Якийсь салдат, котрого начальство забуло на верховинї кріпости, швидко біжить по темних сходах і натикаєть ся на відважного вояка Люі Морена. Салдат з слїзьми в очах кидаєть ся йому на шию: „Мій брате, викликує він, пожалїй нас бідних салдатів. Ми не по своїй охотї бились з вами“. — „Побожись, що ти за нас заступиш ся”. — „Божусь!” відповів чесний молодий Морен і здержав своє слово.
Але окрім сих зворушуючих сцен було на жаль, скільки сумних подїй, котрі були викликані непорозуміням або нещасливим випадком. Якась десятилїтна дитина влїзла на вежу. Несподївана куля, що залетїла з вулицї св. Антона, перебила її голову. Офіцира Бекара, того-ж, котрий не дав комендантови зірвати Бастилїю, полїчили за ключника вязницї; його вбили, відрубали йому руку тай понесли по містї. Народ ще не знав, що ся рука виратувала усе передмістя св. Антона. Коли за се дізнались, вже було пізно виправити помилку. Народ гірко жалкував, що вбито Бекара і виявляв його сїм'ї такеж горяче співчутя як і сїмям вояків, що згинули при здобутю Бастилїї.
Тимчасом юрба виламує двері тюремних келїй і вязнї виходять на волю. Та-ба! для трох вязнїв воля прийшла за пізно. Перший з них ґраф Солаж просидївши в вязницї цїлих сїм років, не знайшов, як вийшов звідтам нї родичів, котріб його приймили, нї майна, котрим вже заволодїли ненажерливі наслїдники. Другий звав ся Уайт. В чім його обвинувачували? Се зістало ся невідомим. Даремне його розпитували. Він збожеволїв. Третий Тавернє, полїчив своїх визволителїв за катів, почав відбивать ся від них і тільки тодї втихомирив ся, коли вони кинулись його цїлувати. На другий день його зустріли на вулицї. Він бурмотїв якісь безглуздні слова, він також збожеволїв.
Народ обшукав усї куточки Бастилїї, спустив ся в її хмурі льохи і повернув з страшною здобичю: там були ланцюхи, котрі може не раз сковували зовсїм безвинні руки, якісь чудні й страшні струменти, якісь дивні машини, старі, залїзні панцирі, котрі мабуть істнували для того щоб обхопить вязня з ніг до голови, та зробить для нього неможливим найменчий рух. На картинї, котру знайшли в тюремній церкві був намальований апостол Петро в кайданах: вязнї повинні були і в церкві тїшитись видом кайдан.
Юрба захопила також архів Бастилїї. Богато паперів було тут же знищено обуреним народом, тільки деякі документи лишились для суду історії.
Ніч'ю з 14 на 15 липня герцоґ Лярошфуко звелїв розбудити короля Людвика XVI, щоб повідомити його про втрату Бастилїї. „Що се таке, бунт?“ — спитав король. — „Нї, ваше величество, се революція“ — відповів герцоґ.
——————
ЧИТАЙТЕ
Народ“
ОРҐАН УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІЯЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЇ В КАНАДЇ.
ВИХОДИТЬ ДВА РАЗИ В ТИЖДЕНЬ
Річна передплата………………$2.50
Адрес:
”Robotchyj Narod”
BOX 3658
Winnipeg Man. Can.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |