За українську справу/Жмеринка – Винниця – Козятин
| ◀ Наступ на Жмеринку | За українську справу Жмеринка – Винниця – Козятин |
На Київ! ▶ |
|
Головний наступ, як я сказав, спрямовано на Київ. Тому що 11-а бриґада залишилася у Жмеринці як запас армії і пізніше була приділена до Тютюника, а 14-а бриґада була щойно в стадії формування, лишилися III-му Корпусові лише 2. і 8. бриґади. До наступу на Винницю кинено I. Галицький Корпус, а Корпус Запорожців спрямовано на північ від Винниці. III. Корпус ішов за I-им здовж залізничої лінії. Він не брав участи в наступі на Винницю і залишився в Браїлові.
Браїлів, це брудне, жидівське місточко. Був там тоді також римо-католицький костел і жіночий монастир. У стіп гори стояв замок, що належав мабуть до якогось грека, цілком зруйнований большевиками.
Після здобуття Винниці продовжували мої три бриґади похід у напрямі Винниці і змінили там I-ий Корпус, який до того часу там стояв. Після мого приходу I-ий Корпус залишив Винницю і почав операції у північно-східнім напрямі, щоби здобути Бердичів. Запоріжський Корпус, який находився на схід від Винниці, підчинено мені.
Винниця, це дуже гарне, модерне місто. Воно лежить у більшій частині на горбі, а численно розкинені сади творять там гарну декорацію. Тоді було воно, здається, торговельним центром і життя там кипіло. Мало дуже гарні публичні будинки, школи, церкви і готелі; було там також кілька фабрик. Місто перетинала лінія елєктричного трамваю. Мешкало тоді у Винниці чимало поляків і вона була якби їх столицею на Поділлі. В часі, як ми туди прийшли, находилося там богато поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл і польську мову чулося часто на вулицях міста. Позатим інтеліґенція розмовляла переважно по російськи і аж з приходом наших військ українська мова стала лунати на вулицях. Службу безпеки в місті переняла наша жандармерія. Панував лад і порядок.
Населення було нам дуже раде і відносилося до нас як до освободителів від большевицького терору. Большевики страшно шаліли у Винниці. Розказували мені, що за їх панування згинуло тоді з рук чрезвичайки понад 5 тисяч осіб.
Мій штаб примістився у будинку польського професора і властителя дому, в якому передтим мала свій осідок чрезвичайка. Над усіми входами були вимальовані червоні звізди, з серпом та молотом. Написи, як: „Смерть Петлюрі“, „Смерть Денікінцям“, „Смерть буржуям“ і т. ін. прикрашували кожний вхід і кожну стіну. Всюди чути було подих смерти. Також оглянув я місце страчення чрезвичайки. Це колишній готель, в якого подвірю було мешкання в сутеринах, правдоподібно для службового перзоналу. Було там 4 кімнати. Вікна були закратовані. Стіни обрискані кровю та червоною фарбою. Тут саме замикали людей, яких мали стратити. Саме місце страчення — це була мала пивниця з маленьким віконцем, яке тільки дуже скупо пропускало світло, так що панував там завжди півсумерк. До цієї пивниці втручували матрози, чи китайці, свої нещасні жертви, і здебільшого вночі, стріляли їх. Потім цих постріляних зовсім просто викидували поза огорожу в сусідній город і там припорпували злегка землею. Вже за мого побуту у Винниці відкопано в городі дому, де я мешкав, 4 трупи і похоронено на кладовищі. В домі, де стояв мій штаб, залишили большевики при своїй наглій утечі силу зрабованих річей, меблів, образів, килимів, порцеляни тощо. Ці річи ми віддали пограбованим, які пізнали свою власність.
Розпочалися дальші операції. За найближчу ціль намічено добути лінію Бердичів, Козятин і Сквира.
Як залогу залишено в Винниці 14. бриґаду. З корпусом остали 2. та 8. бриґади. Ці бриґади спрямовано здовж залізничого шляху на північ, — у напрямі на Калинівку — а там дальше на Козятин. Запоріжський Корпус кинено спершу на Прилуки, а потім на Сквиру.
Після кількох менших боїв під Голєндрами і Калинівкою дві бриґади III-го Корпусу, заняли Козятин. У свою чергу I. Галицький Корпус заняв Бердичів, а Запоріжський Корпус Сквиру. Так осягнено лінію, яку наказала заняти команда Української Галицької Армії.
В Козятині захопили ми дуже великий парк льокомотив і возів. Але найважнішою і найвартіснішою добичею був склад з приблизно 30 ваґонами соли. В тодішню пору ані Галицька Армія, ані Армія У. Н. Р., ані населення не мали соли. За тяжкі гроші треба було спроваджувати цей преважний артикул з Румунії. Тепер мали ми за одним замахом власну сіль. Цею сіллю наділено в першу чергу Галицьку Армію. Також у дорозі виміни за сіль дістали війська III. Корпусу черевики та білля.
Козятин — це велика ярмаркова площа, також під тодішню пору заселена переважно жидами. Він був замітний тим, що тодішній жидівський міністер У. Н. Р. — був козятинський жид. Козятин це також великий залізничий вузол. Залізничі лінії розходяться звідти також на чотири сторони світа, — а саме: на північ в напрямку Києва, на захід в напрямку Бердичева, на південь в сторону Винниці і на схід, на Липовець. Козятин — це був не так стратеґічний, як радше торговельний вузол. Там у світову війну лежали у залізничих маґазинах величезні харчеві запаси для прохарчування російської армії. Ці склади були, розуміється, тепер порожні за виїмком одного складу, що саме містив в собі вище згадану сіль. Які великі запаси соли мусіли там бути, видно хочби з того, що за час світової війни російська армія, а пізніше Армія У. Н. Р., большевики, залізничники і інші брали звідтам сіль — а всетаки ми ще захопили її там коло 30 ваґонів.
При нашім поході вперед на північ від Винниці дав нам уряд У. Н. Р. право виставляти по нашій думці військові обсади і застави для забезпечення запілля. На тій основі установив я в Козятині нову стаційну команду. Командантом міста іменував я отамана Дудинського, який справував свій уряд дуже справедливо але строго і в дуже короткім часі довів місто до ладу. Розписано також вибори до міської ради і бурмистром вибрано ґімназійного директора. Після виборів представив мені нововибраний посадник нововибрану раду, серед представників якої була також одна жінка. Ця делєґація принесла мені також як гостинець блакитний та жовтий шовк. Цей шовк подарував я обом бриґадам, другій та осьмій, які здобули Козятин, а вони поробили собі з нього бриґадні прапори.
Два дні після того, як ми взяли Козятин, заїхав на стацію в переїзді до Бердичева — сам Головний Отаман Петлюра. На його повитання звелів я виставити на двірці почетну сотню — і то ту сотню 2. бриґади, яка перша вдерлася до Козятина. Командантом цієї сотні був поручник, якого імя я нажаль забув. Він був тим, що заняв двірець в Козятині. Головний Отаман подякував у запальній промові мені і моїм військам за здобуття Козятина, цього важного вузла і подарував почетній сотні, що його витала, 5 тисяч гривень. При цій нагоді предложив я йому свою просьбу, щоб його інтендантура видала моїм воякам білля. Головний Отаман казав це занотувати свому адютантові та обіцяв мені виконати цю просьбу. Нажаль білля я не дістав ніколи.