За сестрою/IX
| ◀ VIII | За сестрою IX |
|
Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снігу, як в Україні, що дерева все ще зеленіли, хоч деколи й холодніше було. Та він сердешний забув рахубу часу й не міг зміркувати, коли буде Різдво.
Минулого року такі веселі свята були. Він ходив з хлопцями колядувати, возився саночками, а тепер і не вгадає, коли свято…
Те саме думала й Ганна. Їй теж весело було, як внесли до хати дідуха, як покійний дідусь благословив усіх, як кидали кутю до стелі та рахували рої…
Вона вже привикла до гаремового життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась…
Павлусь непокоївся, чи посольство Девлет-ґірея найде ще Мустафу в живих… Ганна розповіла йому про свої пригоди.
А старий нетерпелився теж. Вже більше як місяць минуло, як посольство поїхало, та слух по ньому загинув. Він знав, що посольству нічого боятися козаків, що вони вшанують міжнародні звичаї і не торкнуть посольства. Та він боявся харцизяк, або татарів ногайців. Ті напевно не вшанують нікого, а пронюхавши в них гроші, поріжуть усіх, пограбують так, що ніхто й не вгадає, де ділися…
Девлет-ґірей розставив гінців від самого Перекопу, щоб зараз сповістили його, коли появиться посольство з поворотом.
Нарешті!
Одного дня причвалав гонець з доброю вісткою, що Мустафа вертається живий і здоровий.
Девлет-ґірей велів сідлати коні й виїхав з цілим почотом назустріч.
Коли про те довідався Павлусь, не втерпів і побіг до жіночого відділу.
Сторож не хотів його пустити. Коли б це був хтось інший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вільно було торкнути, бо так пан наказав усій службі.
— Та чорт з твоїм гаремом! — кричав Павлусь. — Сестру мені приклич, я її мушу зараз бачити…
Викликали Ганну.
— Ганнусенько! Мустафа вертається, будемо свобідні! — Більше не говорив нічого. Казав собі осідлати коня і побіг наздогін за почотом, але завернув з дороги.
— Яке мені діло до нього! Добре, що живе, тепер хай і зараз здохне за ту кривду, яку нам заподіяв… Чорт їх бери усіх татар. Маму вбили, дідуся… нас помучили… Пождіть, чортові сини! Вернусь я ще сюди може й нераз, та не на посторонку, як невільник, а з козацтвом, як лицар… Пождіть, я ще вашого дідьчого хана за бороду скубну, не то що…
Так міркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворі вже смеркало. Пішов до своєї кімнати і ліг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не міг. В його голові гуділо, як у млині. Думка думку переганяла, усе до купи перемішувалося…
Що буде тепер? Чи вертатися їм зараз таки, чи переждати до весни? Взимі на степу небезпечно. Можна цілу юрбу вовків зустрінути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити між татарвою. Та коли б хоч в одній хаті з Ганею! А воно й тут ті дурні звичаї не дають…
А що було б, якби татарин не вдержав слова та не хотів пустити на волю? Правда, їм цього не обіцяв, лиш говорив про велику нагороду. Та чи може бути більше добро, як свобода?
Якби татарин не пустив їх на волю, але задержав, тоді Павлусь убє сестру, татарина проколе ножем. Хай його тоді повісять, або кіньми розірвуть… всеодно…
Він сердився, поки не заснув…Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що счинився на подвірю. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-ґірей вернувся з сином. Павлусь пізнав Мустафу зараз. Він сидів бадьоро на гарнім коні й усміхався до батька, що аж сіяв з радости.
„Бач, який тепер бадьорий!“ подумав Павлусь. „А на аркані у Непорадного то кривився, начеб лісницю вкусив… А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортові сини! Колись я з вами ще стрінуся“…
Та зараз стало йому соромно тих слів. Це не гарно. Ось той Девлет-ґірей так поводився з ним, як із сином, а він йому відгрожується…
„Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене христіянським псом, як інша уся та погань татарська… Чого вони нас зачіпають? Хіба ми їм заваджаємо? Ні, ні, ми ще стрінемось!…“
Павлусь погрозив до вікна кулаком.
В тій хвилині його прикликали до Девлет-ґірея. По дорозі стрінув Ганну. Її теж туди вели.
Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку, наче б лякався, щоб його знову не забрали.
— Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово і нагородити вас. Чого бажаєте? Коли хочете, оставайте з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.
— Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лиш волі… Пусти нас…
— Хіба вам зле в мене?
— Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…
— Хай буде по-вашому! Їдьте до дому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обійме, тому й не жити більше. Будьте ще моїми гостями.
— Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас подорозі татари не чіпали.
— Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.
— Тепер, коли ти свобідний, подай мені руку, мій друже! — сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. — Мені вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи мені: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?
— Ось я це й хотів сказати — говорить Павлусь. — Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.
— Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! — каже мірза, всміхаючись. — Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!В тій хвилині Павлусь пригадав собі щось. Від того пригаду він почервонів увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий гріх.
— Вельможний Девлет-ґірею! Коли ти показав мені стільки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не відкажи мені цього.
— Хоч би ти сьогодні просив половину мого майна, й цього тобі не відмовлю.
— Ні, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-ефендія живе невільник Остап Швидкий, українець, земляк мій… Викупи його і подаруй мені.
— Хіба він тобі родич?
— Ні, лиш земляк. Та він мені був рідним батьком, як я в неволю дістався. Він завивав мені рани, як мене били нагаями. Я поклявся віддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.
— Добре в тебе серце, мій хлопче! — сказав Девлет-ґірей. — Остап Швидкий, невільник, вернеться з тобою в Україну.
Девлет-ґірей велів написати грамоту і післав гінця в Коджамбак.
Павлусеві потекли сльози з очей.
Він забув про всі злидні, про всю злість до татар. Простив їм усе відразу…