За козацьким хлїбом
| За козацьким хлїбом Львів: Товариство «Просьвіта», 1916 |
|
 |
Видавництво Товариства „ПРОСЬВІТА“.
За козацьким хлїбом.
Оповіданє з давних часів.
У ЛЬВОВІ, 1916.
КОШТОМ І ЗАХОДОМ ТОВАРИСТВА „ПРОСЬВІТА“.
З друкарнї Наукового Товариства ім. Шевченка.
Ч. 381.
Над розлогими, розкішними степами світило ярке, маєве сонце. Було вже добре з полудня і лучі падали скісно на филисту країну. Як далеко оком сягнути, всюди шуміло одно безмежне, смараґдово-зелене море трав. Ярко-зелена її краска блестїла чудово, немов турецький ковер, прикрашений безлїчию цьвіту. Богато цвіток замкнуло вже свої пестрі головки, але инші все ще глядїли ясним личком за соняшними лучами і ждали вечірної роси. Було ще тепло а навіть горячо, лише хвилями потягав зі сходу холодний легіт. Під його подувом гнули ся високі, ще зелені нерозцвилі буряни та бодаки.
Довкола було пусто. Як оком сягнути нї живого духа не видно було у степу. Лише горі раз у раз пролїтали дикі птицї з криком та гамором. Всїлякі комахи лїтали з жужмом понад свіжою зелению, а від часу до часу прогудїв поміж меншими, слабшими комахами великий хрущ.
Здавало ся, що сї буйні трави та цвіти виросли на гробах, а комахи співають лише похоронний спів сим, що колись тут жили. Нїде не видно було анї хати, анї саду, нї хутора, навіть звичайної козацької землянки не було довкола, — хочби тобі невеличка отара овець, або хоч кілька волів, коров, чи коний. Нї живого духа!
Рядом столїть спустошили Татари всю Україну, — невжеж вони і живої душі не оставили?
Аж ось з далека почуло ся іржанє коня! За хвилю з за одного горбка указала ся висока козацька шапка, потім голова людська, а там і увесь козак указав ся на виду. Був се сороккількалїтний чоловік, рослий та кремезний мов дуб, а притім не видно було на нїм зайвого тїла, що звикло в сїм віцї наростати. У сього мужа була ще видимо вся молодеча сила, получена з витревалістю зрілого віку. На нїм був порядний жупан з синього сукна, широкі шаравари та високі чоботи. За плечима висїв самопал, при боцї широка та довга крива шабля, за поясом стреміли пистолї, ніж і мала торба з усякими дрібницями, в зубах коротка люлька.
За сим першим козаком їхало ще чотирох, молодших від нього, але всї були уоружені та їдучи розглядали ся на всї боки.
— А далеко ще батьку Танасе? — спитав один з молодцїв, гарний, чорнявий парубок, що визначав ся між другими дивно подертим одягом.
— Тоб-то куди? — спитав крізь зуби старший.
— Ну звісно, на Сїч!
— Еге, ти братику козацьку поведенцію знай, а так просто з моста не питай. Се лиш піп у церкві так питає, а ми не те!
Козаки засміяли ся, а і старший, видко отаман, усміхнув ся в вуси і сказав:
— Видно твій дяк — учитель у Сїчи не бував, а у псалтири теж сього не пишуть, тож відки тобі було полїтики навчити ся.
Молодець збентежив ся і почервонїв.
— Вибачте батьку, як поживу, то привчу ся. Якже менї на світ глядїти?
— Якто як? Ось у тебе таки чимало дїр у петечинї.....
— Втїкав, то й обідрав ся, оправдував ся молодець.— Ну бачиш.... як тобі там....
— Грицько.
— Бачиш отже Грицьку. Ти гляди на світ крізь ті свої дїри, а певно помудрійщаєш!
— А се чому?— Чому? — тому, що весь світ то лата на козацьку нужду, так як козак латає дїри у світї своїм тїлом і кровю, захищаючи його від проклятого погансьтва. Се пусте, куди ми їдемо і де ночувати мемо. Їдьмо, а все кудись заїдемо.
— А як заблудимо. Прецїнь треба знати, куди дорога.
— Дурний ти, Грицю, хто не знає, куди їхати, сей нехай сидить дома!
Козаки знону засміялись, лиш один обізвав ся.
— Що се таке там на схід сонця, чи не хутір?
Танас глянув туди і звернув ся до Гриця.
— Ану поглянь но козаче, що се там буде, сказав показуючи на схід.
Гриць глянув.
— Як, не бачите? сеж могила!
— Чомуб не бачили, ми лише хочемо знати, чи і ти бачиш.
— А се нащо? прецїнь мушу!
— Мусиш не мусиш, бачиш, то добре, а знаєш ти, що ти бачиш?
— Звісно що, могилу!
— Овва! вигадав, у нас в степу що гони, то й могила. Скажи но братчику, що се за одна?
— А на віщо минї се знати?
— На віщо? На те, що се Коржева могила і нам там нинї ночувати прийдеть ся.
Грицько замовк, молоді козаки підсміхували ся, а старий козак сховав люльку, насунув шапку на зад голови і пильно глядїв на полудне, закривши з правої сторони очи від лучів сонця. Нараз станув, одним махом злїз з коня на землю і з тиха свиснув крізь зуби. Кінь як довгий протягнув ся у високій траві.— З коний! сказав до козаків і вони послухали, але їх конї не були привчені лягати на землю на даний знак. Танас вхопив кождого по черзї за храпи і придавив до землї. Пручаючись та стогнучи полягали конї на землю. Нїхто не казав нї слова, бо молоді козаки знали, що старий не без причини ховав ся у траві, а Грицько стидав ся питати.
— То аж на могилу забрав ся сучий син? Спитав Харко Вертиголовка.
— Егеж, відповів Танас, біс його лише знає, як йому там.....
— Може ушкал?[1] здогадував ся Савко Гиря, молодий, гарний козак з лицем зовсїм брунатної краски.
— Може! але чорт знає.
— Хто-се саме? не витерпів Грицько.
— Позакладало? засміяв ся Харко, тож ми самі питаємо ся, хто се такий.
— Де?
— Звісно де, на могилї лежить якись біс, а ми не знаєм, хто се.
— Ну то що, їдьмо туди той побачимо.
— Говори Грицю! проворчав Савко. Коли се Татарин, то нам вскорі такої хамелїї наведе на хребет, що до суду-віку не відкараскаєш ся.
— Тихо Савку! Не штука сміяти ся, але штука провчити; — упімнув його Танас. — Бачиш Грицю, у нас козаків завсїди треба знати, що перед нами, а що за нами, бо інакше можна дуже легко збудити ся рано на арканї. Не один, що не оглянув з вечера всеї околицї табору, згубив в ночі голову та до суду-віку шукатиме. От ми тепер роздїлимо ся. Харко піде праворуч, Савко лїворуч, а я з Грицьком обійду могилу. За нею є ще дві менші. Коли стану за нею, обізву ся пугачем, а тодї ви біжіть до мене, а там і видїти мете, що робити.
Козаки розлучили ся. Харко і Савко щезли в коротцї у траві, а Танас з Грицьком відійшли в бік. Потім криючись поза купами буряну та малими горбочками стали обходити могилу, щоби опинити ся по другій сторонї її від річки Бузувлука. Міжтим западав вечір, а холод повіяв понад степом. Цвіти поховали головки, зелень стемнїла та стала майже чорною, а небо поблїдло по краям. Лише на заходї стояла широко крівава заря, а серед неї звільна западав круг сонця за овид. Грицько слїдував мовчки за Танасом наслїдуючи всї його рухи. Дещо дивувало його, дечого таки зовсїм не розумів, але проте не допитував ся. На отвертих місцях Танас лягав на землю і посував ся повзучи мов ящірка. Грицько наслїдував його сопучи і з великою напругою сунув ся по земли слїдом Танаса. При кождім буйнїйшім корчи буряну або тирси Танас здержував ся і підіймав голову, щоби розізнати ся у окруженю. Вкінци побачили малу прогалину, на днї котрої росла осока та остра трава. Лївий беріг закрив собою могилу і Танас став.
— Оттуди підемо нишечком, а ти Грицю не сопи! сказав.
Скорою ходою пустили ся вперед і за якийсь час опинили ся доволї далеко. Коли Танас вихилив голову з прогалини, могили показали ся вже за ними і виднїли як три малі горбки на западнім овидї. Було вже доволї темно, але все таки козаки вже не ішли, лише повзли далї.
На середущій могилї щось забілїло, Танас приглядав ся довго, але червоне зарево заходу ослаблювало силу зору і не давало доглянути, що се таке.— Тьфу! сказав вкінци Танас, — старий козак, а дурний.
— А чому? спитав Грицько.
— То треба було з другої сторони підходити — уважай же тепер Грицьку, ось тут маєш пістоль; стріляти вмієш?
— Щеби — обурив ся Грицько. У мого батька що днини доводило ся стріляти.
— Добре! стій тут, а коли хто відтам — ту указав рукою на могилу — тїкати ме, так ти йому даш гостинця.
— А як се свій чоловік?
— Дурний ти Грицю! свій не буде тїкати.
Танас добув шаблї і пішов прямо в сторону могили, оглядаючи ся хвилями на боки, чи хто з боку не заходить. Стать, що лежала на могилї, підняла ся звільна і нагло зареготав ся Танас на все горло.
— Гей хлопцї! а ходїть но сюда! гукнув. Харко та Савко прибігли сейчас, а відтак Грицько, невдоволений, що не прийшло до бійки.
Перед ними стояв невеличкий ростом але гарний хлопець у підраній одїжи. Але брудна сорочка була з тонкого полотна, а підраний жупан вказував, що козак вийшов з заможного, ба навіть зі шляхотського гнїзда.
— А чого вам до мене? обступили мов медведя в лїсї? кликнув на козаків, убирайте ся ід чортовій матері, бо стрілятиму.
На се Танас зняв шапку.
— Слава Богу! сказав.
Хлопець глянув, рука з пістолем опала долї, а лице почервонїло.
— На віки! Вибачайте батьку.— Еге ти братїку з пістоля питати хочеш, а знаєш ти, що у нас на Українї навіть собака на с —воїх не кине ся?
— Вибачте батьку! але я сам один, а тут у степу всїляка погань тягає ся, то я й не знав, з ким зійшов ся.
— А чому ти братїку забрав ся на могилу, що тебе видно з Київа. Коли ти сам, то ховай ся братїку хоч не від нас, а від Татар. Вони думаєш далеко?
— Сеж козацька земля! відповів молодець.
— Земля божа, не козацька, відповів Танас. Хто її возьме, сього вона і єсть. Але бачиш Татарва, се сарана, вона лише поживити ся хоче тай тїкає, а думаєш, що за такого невольника як ти мало всїлякого товару дадуть в Акерманї або Кафі?
Хлопцї засьміяли ся.
— Якже тобі на імя? спитав Харко.
— Я Іван Криницький.
— Шляхтич бачу? замітив Танас.
— Егеж!
— Ба, усьміхнув ся Грицько, ми всї шляхта, бо всї бач на один спосіб породили ся.
— Лишень ти бра' чогось дуже куценький! — засьміяв ся високий та стрункий Савко.
— А вжем! на Сїчи певно охрестять Куцим, докинув Танас.
— То вже красше назвім його тут Куценьким! предложив Грицько.
— Добре! Згода? спитали козаки.
— Коли згода, то ти наш! пояснив Грицько, коли нї, то нї, але гірка твоя година, коли на Томаківцї хрестити муть.
— А чомуб минї хреститись? яж хрещений — питав молодець, збентежений цїлою розмовою та веселістю прибувших.— Бо бач Криницьким може бути хто будь, а ось Куценьким будеш лише ти сам, а нї я нї Грицько! відповів Танас.
Іван побачив, що з козаками годї спорити, тому замовк і не противив ся вже у нїчім Танасови. Всї пять перенесли ся з могили у прогалину, а що було холодно, козаки поїхали над потік Базавлук та нарізавши торічного сухого очерету розвели ватру. Попоївши, що Бог дав, попутали конї та полягали поруч горючої ватри.
Старий Танас дїлив ся їдою з Грицьком, бо у нього крім сухарів не було нїчого у дїравій торбі. Були зате у всїх люльки, а у декого і тютюн. Тому позакурювали усї і вкоротцї завела ся між козаками жива гутірка.
— Скажи но пане Куценький, який саме біс принїс тебе сюди. Не вжеж тобі не було красше сидїти у запічку горі твоїм шляхотським черевом? питав Грицько.
— А відки ти тут узяв ся? спитав у відповіди Іван.
Козаки засьміяли ся.
— Думавбись, два молоді жеребцї обнюхують ся, чи їм бить ся чи мирить ся, обізвав ся Савко.
— Тобі яке дїло до сього козака? спитав Танас Грицька.
Але Грицко не дав ся сим разом збити з пантелику.
— Вибачте батьку! Він і я ще не козаки, на Сїчи не бували, ми ще цїкаві на себе та других.
— Себ-то як жиди, коли зійдуть ся, шварґотять немов переварена каша у казанї.
— Ну нехай і жиди! обурив ся Грицько, а тобі погана мацапуро засї, сам знаєш впрочім, що усякий хрещений народ до жидів вщащає.— Не до жидів, а до горівки, щоб її біс! проворчав Танас. Багацько бач через неї народу зводить ся нїнащо.
— Егеж! сказав Грицько, тож то і мій батько царство йому небесне, козак був, хороший козак,
а було присяде його біс, так і душу винесе у шинок. Аж ось раз вернув тато з шинку на веретї, а все що по нїм остало ся, забрав підстароста на замок. Мене самого хотїли осадити на підданій землї, але я бач волїв у степу подохнути від голоду, чим у паньській службі, тому взяв самопал, шаблю та стару опанчу, що єї навіть старостинські пахолки у Брацлаві взяти не хотїли і махнув у степ. Ось хто я!
— Козак Голота тай годї! засміяв ся Танас. Добре маєш сину, лихом об землю, хоч біда то гоц! який біс кому до твоєї біди!
У козаків не було звичаю розказувати про минувшину, але коли бач вже зачало ся рішив ся і Іван розказати про себе, надїючи ся, потїхи від слухачів.
— Я бачите шляхотського роду з Поділя, але мого батька викинули з посїлости пани Ярмолинські; гроший у нас не було, процесувати ся з ними годї, бо самі знаєте, що на богатого нема правди у наших судах. Тому батько продав усе, що лише остало ся і осїв на Тясминї, нїби під козацьким присудом. Але доробити ся було годї, бо батько все ще хотїв було панувати та що лише роздобув працею, усьо пропустив крізь пальцї. Але бач у поблизькому селї Коршунівцї…
— Це біля Чорного лїса? — вмішав ся Савко.
— Так. — От і там був собі піп, отець Порфірий, а у нього є дочка Катруся. Я з нею знав ся ще з малку, тай ми обоє покохали ся як нїхто другий у світї. Коли мій батько про те дізнав ся, дуже утїшив ся, бо піп бач собі таки і богатенький…
— А знаєш ти пане Куценький, перебив йому Танас, що там минувшої недїлї гуляла Татарва?.. Молодець зблїд і широко отвертими очима глядїв з перестрахом на присутних.
— Якто? — Як се може бути? — яж прецїнь за всю дорогу з ними не здибав ся.
— Ото вигадав! замітив Грицько. Наколиб з ними здибав ся, не зноситиб тобі тодї буйної голови.— А вжеж! підтакнув Танас. Коли Татарва в похід збирає ся, то іде одинцем, ріжними шляхами і аж вертаючи, збирає ся у великі ватаги. А коли граблять і мордують, то завсїгди лише підчас повороту. Хто знає, чи не бачили тебе у степу татарські чамбули[2], але вони не хотїли зрадити ся, вбиваючи тебе. Татарва просуває ся мов опир, вдарає мов грім, і знов розсипає ся мов пісок на кримським солончаку[3].
Іван мовчав і опустивши голову на груди, глядїв на попелїючу ватру.
— Ну козаче, розказуй дальше, — заговорив Танас знова. Хоча Татари і були на Тясминї, то не мусїли бути у Коршунівцї, а наколи були, то прецїнь у селї люду доволї, могли втїчи або оборонити ся.
Іван перехрестив ся.
— Нехайжеж їх Матїнка Божа своїм Покровом збереже, бажаю їм свободи та добра, хоч і як важким було моє пращанє.
— Щож таке стало ся? допитував ся Харко.
— А ось бачите, мій батько надягнув свою алтембасову, шляхотську кирею і матеряльний жупан, позашивав таки сам подерті сафянові чоботи і пішов до старого попа у свати. Але піп не умів оцїнити сього, як казав батько „гонору“ і сказав.
— „Ти пане Криницький шляхтич, між нас мужиків не пхай ся, бо я своєю працею дїр у твоїй тарадайцї латати не думаю. Наколи твій Іван любить мою дочку, то нехай повісить своє шляхотство на кілок, а покаже хоч сякий такий маєточок, бож інакше казати муть люди, що ти продав сина за ковбасу та книші, а я дочку за підраний кунтуш“.Батько обидив ся. Катруся плакала, мене нагнав піп з хати і обіцяв, що аж тодї віддасть менї дочку, коли у мене найдеть ся хоч яке так хозяйство, або хоч декілька червінцїв. Я покинув хату та вже три місяцї бю головою мов риба об лїд, наймав ся то вірменським купцям, то київським міщанам, та лише тільки заробив, щоб прогодувати ся. Аж ось з весною задумав я махнути у степ, щоб з вами панове молодцї промишляти козацьким хлїбом. Або удасть ся, або пропала голова, все одно. Святилиб ся ваші славні слова — „або добути або дома не бути“.
Танасови і козакам подобав ся меткий і гарний хлопець. Вони навіть проти свого звичаю не кпили з його любови та бажань, а навпаки потїшали його на всї лади. Вкінци обізвав ся Грицько.
— Не во гнїв тобі, Іване, але бачиш, яб сам бажав бути на твоїм місци. Правда ти побиваєш ся, але хоч знаєш для чого а я от, як каже Танас, козак Голота, більш нїчого. Позволь тому, щоб я тобі помагав і клену ся тобі Межигорським Спасом, та святою Пречистою, що не відчіплюсь від тебе мов репях від собачого хвоста. — Згода?
— Згода! усміхнув ся Іван і усї козаки почали забирати ся до супочинку.
Старий Танас лїг далеко від прочих і перед сном приказав Іванови, щоби пильнував табору, сидячи на могилї. О півночи мав він збудити Харка і Савка, а над раном мав сам Танас з Грицьком обняти варту. Ся послїдна варта була найважнїйша, бо якраз над раном любили Татари найчастїйше нападати. Козаки позавивали ся у все, хто що мав, і вскорі довкруги Коржевої могили почув ся сопіт утомлених грудий.Біля догасаючої ватри сидїв Іван мовчки і покурюючи люльку, роздумував над своєю пригодою з козаками та тїшив ся їх товариством. Він пізнав ось вже тих, що з ними мав добувати майно, промишляючи козацьким хлїбом. Значило се, нападати на татарські та турецькі оселї, ходити на море, на побережа Чорного моря, визволяти рабів з бісурманських рук та мстити ся за тяжкі кривди, наношені Українї поганами. Після тодїшного звичаю, кожде військо живило ся у ворожім краю добичею і тому грабило усе, що лиш запопало. Тому і Іван надїяв ся відложити гріш, потрібний на купно невеликого господарства в Коршунівцї. Він надїяв ся, що Запорожцї вчинять знов похід на Чорне море, а і він при сїй нагодї або обловить ся, або і головою наложить. Але се друге було йому байдуже. Раз мати родила — думав собі молодий козак — раз і помирати треба. От так то сидячи роздумував він, а потім почав поволи згадувати сї давні хвилї, коли стрічав ся з Катрусею у лїсї або біля води а часом навіть і у поповім садку, коли старого попа не було дома. І всїми силами відпихав від себе гадку, щоб вона могла дістати ся Татарам.
— Відки їм тут взяти ся? сеж земля козацька, хиба одинцем Татарин просмикне ся — думав він — більшого віддїлу непропустили би козаки. Видко старий Танас прибільшує небезпеку, щоби нас молодих перепудити.
І всею душею віддав ся Іван своїм споминам про минуле та мріям про будуччину. Не бачив він, як на сїрім тлї неба підняла ся понад могилою чорна голова у острокінчастій шапцї. За нею підняло ся ще декілька инших, а відтак знов щезло все у темряві. Були се Татари, що ще у днину углядїли були козака на могилї, та бачили Танаса з товаришами. Вони сейчас пізнали, що вартівник се недосвідчена людина і постановили з сього скористати. Тахо мов змії приповзли вони до ватри і коли якийсь шелест збудив з задуми Івана, побачив він довкола себе і табору, зі двайцять чорних постатий, що хильцем зближали ся до него. Молодець так і задеревів. Зірвав ся зі землї, підняв руки у гору і хотїв було крикнути, але голос завмер у єго груди, лише очи і рот отворили ся широко з переляку, а в сїй хвилї залунав страшний рев нападаючих.
— Алла! Алла! — верещали Татари і вмлї ока покрили собою зриваючих ся з землї козаків. Харко і Савко вхопили за ножі, однак заспані, улягли в скорі переважаючій силї. Харкови розчерепив Татарин голову. Савка зранили тяжко, а Грицька і Івана повязали Татари ременями, попривязували до коний і таки сейчас поїхали у степ. Татари найшли вправдї ще і пятого коня, однак не могли найти їздця. Старий Танас знав, що коло ватри небезпечно лежати, бо хто сидить при ватрі, сей не бачить нїкого, зате його бачать всї. Колиж почув рев Татарви, сейчас пізнав, що з такою ордою сам не порадить, тому ратував хоч сам себе і вилїзши на могилу, з котрої саме злїзли були Татари, причаїв ся у траві і був свідком цїлої пригоди. Коли побачив, що Татари поїхали та повезли з собою бранцїв, він сейчас злїз з могили і підійшов до лежачих козаків. Але Татари для певности поперерізували їм горла, так що годї їх було ратувати. Танас зітхнув важко, відтак укляк і помолив ся за упокій душі упавших від поганської руки молодцїв. В кінци простяг ся біля погаслої ватри і заснув, бо знав, що Татари не скоро тут покажуть ся зі страху перед козацькою пімстою.
Слїдуючої днини встав і глянув довкола, а відтак засумувавшись ще дужше, став ладити ся до дальшої дороги. Картина, яку осьвітило сходяче сонце, була єму добре звісна. Нераз уже доводило ся єму бачити трупи козаків серед Дикого Поля. Нераз Татари або ушкали нападуть бувало необережного вартівника або ловця та вбють, а обдерши до нага, лишать на поталу крукам та вовкам. Так і тепер лежали коло спопелїлої ватри два трупи мужів, що поклали тут нїзащо свої буйні голови. Потоптана та поломана трава сьвідчила про завзяту борбу, а одїж, що була ще на козаках, вказувала, що Татарам було чогось дуже спішно. Може бути, що вони і бояли ся, що сей пятий, якого вони не могли найти, збере инших козаків та дожене утїкаючих з добичею та бранцями опришків. Але Танас не мав спромоги се учинити. Довкола не було нї одного села, анї навіть хутора. Нїхто туди не їздив на Сїч, кождий держав ся радше шляху, що ішов поуз Днїпра на Запороже. Старий не мав навіть нї часу нї потрібних знарядів, щоби поховати обох мерцїв, та охоронити їх від вовчих зубів. Він нарізав лише очерету та накидав його великою купою на обох мерцїв, щоб їх хоч на якийсь час сховати, бо надїяв ся, що стріне ще декого, хто буде мати час і спромогу віддати нещасним козацьким головам послїдну прислугу. Відтак забрав свою збрую та пішки пустив ся здовж Базавлуцького потока на Сїч, що находила ся тодї на острові Томаківцї. Він ішов мало не цїлий день. Потік в міру віддаленя від жерела більшав та ширшав, бо з правої та лївої сторони вливало ся у нього чимало менших та більших потоків. Русло єго стало чимраз глубше врізуватись в землю та творити балку, порослу густим лїсом. Аж ось, коли вже добре було з полудня, замітив Танас на яснім тлї неба хмаринку диму.
— А ось і хутір старого Микити, подумав тай утїшив ся, що спічне від цїлоденної мандрівки у тихій хатї приятеля. Вкоротцї побачив він на днї балки над самим потоком низеньку, очеретом криту хату, а біля неї старого козака, що в білій сорочцї сидїв на глиняній приспі та смоктав люльку. При його ногах дрімало кілька величезних собак, а одалїк нього під тином сидїло чотирох молодих козаків, занятих виправлюванєм кількох шкір з буйволів. З голосним лаєм позривали ся пси почувши чужинця. Старий Микита прислонив одною рукою очи а другою ухо, щоб доглянути та почути, хто та відки приходить.
— Здоров був, Микито! — заговорив Танас і зняв шапку.
Старий зірвав ся наче 20-лїтний молодець і кинув ся на стрічу гостеви.
— Здоров був, Танасе, відкиж Бог тебе веде. Вже зо 6 лїт, як не бачили ся. Куди ти дївав ся?…
Але в тій хвили замітив Микита, що Танас дуже втомлений та затурбований, тому і замітив живо:
— Що тобі Танасе? Тобі видко якесь нещастє трапило ся. Чи може який біс дорогу перейшов? Ага, деж твій кінь? Невжеж ти з Брацлава пішки причвалав. Се вже братику нї на твої нї на мої ноги. Розказуй бо!
— Егеж, відповів Танас, було богато дечого. Але ти бра' дай уперід чим душу привязати, бо вона бігме вже лише на послїдній струнї терликає. Ось, ось і урве ся.
— Ну, коли так, відповів Микита, то милости прошу в хату.Оба козаки війшли в хату, де Танас добув ріжні козацькі присмаки, як сушену рибу, вуджене мясо, кулїш, хлїб і таке инше. Вкінци випивши кухоль меду, став Танас розказувати про свою нічну пригоду, а старий єго товариш слухав покивуючи головою.
— Так то так! сказав вкінци Микита. Богато нашої крови лєть ся, вона орошує землю та протїкаючи кличе до неба о месть, а се усе дарма. По крови росте трава та степове зїля ще у двоє так гарно як передше, кріваві плями щезають і лише тирса[4] киває головою над козацьким трупом і нїхто не знає, за що погинули нещасні.
Але Танас заперечив.
— Не гнїви Бога, Микито! Згадай лише, що пять-десять лїт тому всї ті простори аж по Київ та Білу Церкву, стояли одною великою пустинею, а кожда нова оселя щезала вже за два-, три роки від нападу Татар. Хто думав тодї оперти ся Татарві? А тепер ось всюди що бодяк то козак, Татари хиба великою ордою ідучи зважують ся нападати на Україну, а у нас буває до 30.000 козаків на перший поклик гетьмана. Ми ідемо вперед, а кров, що лє ся, не пливе нїколи надармо.
— Твоя правда, Танасе, відповів Микита. Так як кров Спасителя не пролила ся надармо, так і кров народу не марнує ся нїколи....
Через хвилю мовчали оба дїди, вкінци заговорив знов Танас.
— Не наводїм туги на серце! Скорше чи пізнїйше эєдинений нарід, козак, міщанин та хлоп, мусить виперти з краю ворога, а тодї заснуємо собі тут державу правди, справедливости та працї. Нашим панам шляхтї навіть і не снить ся до нас приходити, бо боять ся Татар і нас, тож хиба нїхто нас не спинить.
— А що буде, коли пани і туда за нами прийдуть? спитав Микита.
— Тодї.... побачимо! сказав по хвилї Танас. З усїх сил на сьвітї найбільшою є сила народа і горе тому, хто їй противить ся. Хто угнетає нарід, той скорше або пізнїйше щезне з лиця землї і лише погана, проклята память по нїм остане ся. Колись гуляли туди Татари, та де вони тепер? Хто з них зможе остояти ся на Українї. Вони приходять лише як злодїї та опришки і то все рідше і рідше. Колись дійдемо і ми до Криму та Азова, проженемо відси Татар і станемо панами їх землї. Се буде заплата за кров усїх тих козацьких синів, що кладуть свої голови у степу буцїм-то нїзащо.
— Та воно правда! замітив Микита, а все таки твої товариші збули ся хто свободи — волї, а дехто і голови.
— Щож? відповів поважно Танас, на се Божа воля. Вони погинули, але лише у сїм житю. Бо мученича смерть з рук ворога України, се також Причастіє сьвятих тайн для козака.
Оба козаки замовкли та кивали сивими головами, роздумуючи над судьбою народа, що кинений у пащу лютого ворога христіяньства, годував його своєю кровю, та ослонював грудию весь сьвіт. Міжтим звечеріло, у ярі стало темно. На обійстю розвели козаки чималий костер та стали у казанї варити кашу. Микита вийшов з хати, а за ним і Танас.
— Здорово, хлопцї? кликнув Танас.
— А гаразд батьку і тобі! відповіли козаки. — Коли у тебе є ложка, то у нас найде ся каша; просимо до гурту.— А що, хлопцї, наловили риби? спитав Микита.
— А вжеж! відповів один з молодцїв, буде чим прогодувати козаків і своїх і чужих на весь рік — хиба щоб не стало.
— Ну коли так, усміхнув ся старий Микита, то повеземо те що є, на Сїч. А не бачили ви де братчики Татар?
— Нї, ми не бачили, але Юрко Сухар з інгулецького ухода бачив їх нинї рано.
— Деж ви з ним стрітились?
— Та він саме ішов на Сїч, тому лише хотїв поступити до нас дати знати і стрітив нас при скрутї дороги від ставів.
— Се ті самі собачі дїти, що на нас напали, завважав Танас. А богато їх було? звернув ся до молодого козака.
— Казав Юрко, що було з двайцять. Їхали дуже скоро і мали двох бранцїв.
— Так, се ті самі! промовив Танас та провів рукою по чолї. Козаки мовчали, але на лицях видно було завзятє та злість. Микита сказав лише:
— Гей, гей! коби не похід! Поїхалиб ми за слїдом і нехай щезну мов собака під тином, наколиб не дігнали їх на другім нічлїгу.
— Який похід? поспитав Танас, котрий їхав з Браслава і тому не знав про наміри Запорожцїв.
— Ну, звісно, на море, наш новий гетьман Сагайдачний каже, що їдемо окурити димом царгородські мури.
— Бійте ся Бога хлопцї! крикнув Танас, таж се смерть! В Царгородї безлїч яничарів, кораблїв, гармат, кудиж вам з голим черевом туди пхати ся. Ще там на яке нибудь місточко над морем, хочби на Синоп, Варну, Акерман, се ще можна, але на Стамбул!… з глузду позсувались, чи що?
— Ба, відповів молодий козак на імя Іван Коршун, ви дядьку Танасе не знаєте нашого гетьмана. Він сокіл, а Турки-яничари се прямо гуси. Він сидить у чайцї, а вони знай стріляють. Кулї гудуть мов чмелї, раз у раз когось впоре оловом, а він собі пикає носогрійку, наче се біб летить з решета. Колиж уже пора, гей як не зірве ся сокіл, як не крикне, не вдарить на ворога, то лише термітє летить та ледви чи є яка сила, щоб його спинила. Ви дядьку не знаєте нашого Сагайдачного. А як пізнаєте, то зі Стародуба прибігнете, коли лише вусом моргне.
— Таки так! правду каже, загули козаки.— Тому ми і не женем ся за тими вашими Татарами, докінчив Іван.
— То гарно хлопцї! уговорював їх Танас, то гарно, що на нашій нещасній Українї появив ся такий орел, але бачите, годї нам знову полишити братів у неволї, коли можемо їх відбити. Вони йдуть степом манівцями, і ми можемо їх легко наздігнати, або переняти по дорозї.
Козаки мовчали. Вкінци почав Микита.
— Нї, Танасе, се не йде. Сих там двох карати-ме ся у неволї, а на турецьких ґалєрях та у пристанях стонуть під канчуком дозорцїв цїлі тисячі наших. Ти на морі далеко не бував, бо за твоїх часів сього не водило ся. Там знаєш нема помочи нї відки, нїде не втечем анї не спічнем, хиба у морі або аж дома. Наколи би ми не слухали гетьмана, то булоб вскорі таке саме, як пятьдесять лїт тому: пустиня, неволя і смерть. Доки ми разом, доси нас нїхто не зломить, а раз ми попхаємо ся чор' зна куди, так і нам буде вскорі амінь. Бач Татарва повибирає нас мов риби з сїтки, по одному голими руками.
— Бували прецїнь ріжні гетьмани та нїхто їх не слухав, а прецїнь нїчо не стало ся! перечив Танас.
— Неправда твоя брате! відповів старий Микита. Наколи гетьман був путящий, ось хочби Лобода, то всї його слухали, а наколи гетьман дурний, то який чортяка його зхоче слухати. З дурним і дурень мудрий; але з Сагайдачним не те, тому то й ти їдь з нами, однако не маєш що робити, а сам у степи не поїдеш.
Помолившись Богу козаки пішли спати.Грицька і Івана везли міжтим Татари у степ. Вихром несли ся конї, а Татари раз в раз підганяли їх до швидшого бігу. Грицько пізнав з сього, що їм спішно і став колїнами та рухами тїла гамувати коня. Однак Татарин, що їхав поруч нього, ударив його з усеї сили по плечах дротяною нагайкою. Грицько аж звинув ся в льотого болю, але зцїпив зуби і мовчав. Іван хотїв було поспитати товариша, за що йому дістав ся такий почастунок, але вже по перших словах почув і він наче горючу змию на своїх плечах. Тому не кажучи нї слова, їхали дальше, доки не зійшло сонце. О сходї сонця пересїли на підводні конї, яких кождий Татарин мав по два і поїхали далї. Коло полудня приїхали до ріки Інгулця, що впадає у Днїпро. Тут позлазили з коний і стали спускати ся до яру. В ярі не видно було і живої душі, лише на тім березї видно було юрбу коний та дим огнища.
— Ось там наші! кликнув найстарший між Татарами. Грицько умів кілька слів по татарски. Татари заговорили між собою і з їх бесїди догадав ся козак, що вони бажають переправити ся через ріку. Але ріка була глубока, бо весняні води ще не сплили, тож годї було шукати броду. Правий беріг був дуже високий, доступ важкий, а під берегом була видко глубина. Аж тепер міг Грицько заговорити до Івана, бо майже всї Татари зійшли над воду і стали рубати лозину та очерет.
— Щож Івасю, попали ся ми у біду. Правда? запитав.
— Таки так, відповів Іван. Тепер хиба один Бог та Матїнка його Пречиста уратують нас від загибели. Мої ременї слабі, наколи попробую, то певно розірву, але що минї з сього, куди втїчу? І по що втїкати? Сейчас зловлять!
— Певно, що зловлять, нехай їм біс! проворчав Грицько. А таки в ночі треба буде спробувати. Ти розірвеш ремінь, розвяжеш мене, вкрадемо два конї та перепливемо ріку.
— Добре, але як? диви, вода велика! замітив Іван.
— Зажди! побачимо як Татари полїзуть в воду, відповів Грицько, а його спокійні слова зробили на товариша добре вражінє. Його блїде лице набрало знову здорової краски, а очи стали цїкавійше розглядатись довкола.
Міжтим вернули Татари, а кождий з них нїс на плечах дві величезні вязанки лозини і очерету. Сї вязанки подїлили Татари на богато менших та попривязували по дві до довгих прутів. На сї прути поклали сїдла, збрую і усе, що лише мали. Потім причіпили сї вазанки до кіньських хвостів і пігнали конї у воду. Вода була зимна, Татари спішили ся, проклинали і били нагайками коний, щоби скорше плили на той бік. Самі держали ся одною рукою кінської гриви. Так перевезли майже всї свої конї, лишило ся лише кількох, котрі мали переправити через ріку обох бранцїв. Вони позвязували по дві дуже великі вязанки прутя та почепили їх до рамен обох козаків. Відтак кинули їх в воду. З переду плили конї, котрі тягнули людий та вязанки за собою, а Татари пливучи поруч підганяли їх криком і нагайками. Коли Грицька вкинули в воду, почав він чим дуж розтягати ременї. Переправа тревала довго, бо струя була сильна і конї плили дуже поволи. Скоро намокли ременї, Грицько розтягнув їх так, що міг вигідно видобути одну руку. Однак мимо що міг освободити ся, не дав сього пізнати по собі. Він держав руки під водою позад себе, а ремінь поскручував так, аби Татари не пізнали, що він розвязаний.
Заки доплили до берега, і Іван і він покостенїли з зимна зовсїм. На тім березї завели їх у табор, що находив ся у малій долинї. Тут стояли малі татарські вози на двох колесах кругом один побіч другого. Довкола вартували Татари зі списами, луками та шаблями, а кождий мав ще й аркан, себ то петлю з ременю, щоби ловити утїкаючих бранцїв.
Грицька і Івана посадили коло огня та кинули їм кусень печеного мяса, котрий вони мусїли гризти зубами як пси та проковтувати враз з болотом та гноєм. Притім лежали оба на земли, бо рук їм не розвязано, а інакше годї було підняти поживу з землї. Іван не хотїв їсти, але Татарин ударив його нагайкою і нахваляв ся, що дальше бити буде, наколи Іван мяса не зїсть. Він сварив і кричав ломаною українською мовою. Оба молодцї зрозуміли, що Татари не хочуть, щоби їх товар т. є люди поздихали з голоду. Коли зїли і огріли ся, стали розглядатись по бранцях.
Було їх там чимало, хлопи, козаки, шляхтичі українські і польські, жінки, дївчата, дїти з ріжних станів та околиць. Мужі були повязані ликом та ременем, а поміж ними ходили з нагаями вартівники і пильнували, щоби котрий з них не розвязав ся. Вони сидїли понуро та сумно, деякі плакали, деякі кричали, або намагали ся зкинути з себе ременї. Тодї Татари періщили їх нагаями куди попало, а острий свист дротяного батога чути було довкола. Жінки плакали, заводили та дерли на собі одїж у страшній розпуцї, бо їх судьба була найтяжша. Вони мали служити у гаремах бісурманам в соромі та пониженю. Їх чоловіки погинули, або пішли в неволю, а дїти забрали Татари, щоби продати їх Туркам. З сих дїтий виховували вони найкраще турецьке військо-яничарів.
Цїлий табор Татарів се був збір найнещасливійших людий у всїм сьвітї. Всї вони утратили все, що мали на сїм сьвітї крім житя. А се житє не було вже житєм людий, бо їх ведено, продавано і куповано як волів, або овець. Вони перестали бути людьми, а стали добичею диких Татар. Тому всї плакали та проклинали безсовісних та безсильних урядників короля, що уміли лише обдирати нарід, а не уміли його оборонити перед Татарами.
Що хвиля приїздили невеликі гуртки Татар та привозили по кілька або кільканайцять бранцїв. Коли Татари лише малою громадою виправляли ся на рабунок, то ішли як злодїї малими гуртками і де попало крали людий мов товар. Відтак звозили їх на місце, де в укритю стояв їх кіш-табор. Коли почули, що надходять козаки, тодї забирали бранцїв та везли до Криму, до міст Очакова, Білгорода і там уже продавали купцям. Деколи удавало ся козакам дігнати Татар. Тодї опришки лишали все і тїкали з житєм, а бранцї вертали на Україну. Але се лучало ся рідко.
Оттак і тепер привозили Татари до коша всїляких людий, котрих половили то в степу, то спаливши село або хутір. Не маючи що робити, Грицько та Іван приглядали ся сим, кого приводили. Вони слухали плачу і наріканя, так що і самі зажурили ся важко. Навіть охота тїкати відійшла козакам.
— Ми втїчемо, а сих кількасот людий піде у страшну неволю! думали вони. Аж стидно було їм думати лише про себе, коли тільки горя бачили довкола. Почало вкінци темнїти і оба козаки відсунули ся до ряду возів, що окружав табор. Недалеко стояв татарський вартівник. Они оперли ся о високі колеса телїги і удавали, що хочуть спати. Вартівник не спинював їх, бо оба козаки виглядали дуже пригноблено, начеб і не думали тїкати. Аж ось побачили вони низького, грубого Татарина, що саме був надїхав з віддїлом бранцїв. Він обходив всю громаду та розпитував нещасних, але про що, сього не чув нї Грицько нї Іван. Татарин обійшов увесь круг, а коли оглянув ся, побачив і обох нїбито здрімаючих козаків. Він підійшов до них та став їм приглядати ся. Вкінци замітив, що одїж на Іванї не хлопська і копнув його ногою. Іван зцїпив зуби, щоби не кинути проклону на обдутого опришка, або не віддати йому удару ногою. Він відчинив лише очи, а Татарин скривив губи до усьміху:
— Добрий вечір вашмосцї! сказав насьмішливо по українськи. Чому вашмосць так далеко від огня? Тут буде зимно. А хто сей другий? питав вказуючи на Грицька.
Іванови прийшла нагло до голови гадка закпити собі з Татарина.
— Се мій пастух! відповів. А я син богатого дїдича і дам вам за себе викуп, наколи мене випустите.
— Чому нї? сказав Татарин. Ми вас повеземо до Стамбулу (Константинополя) і там продамо, а в Стамбулї легко викупити бранця. Тамтуди приходить з Польщі богато людий, купцїв, послів; от напиши лист, то будуть гроші.
— Добре! відповів весело Іван. Давайте перо та папір, напишу....
Але в сїй хвили зірвав ся, станув і зблїд цїлий наче стїна. Якраз тодї приводили Татари до огня цїлу громаду сьвіжих бранцїв. На самім передї ступала у обшарпаній, брудній одежинї дочка коршунівського попа — Катруся.
Іван забув, що його руки мають бути звязані. Скинув ременї і відтрутивши від себе грубого Татарина, побіг до дївчини. Але тут накинули ся на нього Татари. Повстала метушня, гамір. Грубий Татарин кричав і приказував, його вояки повалили молодця на землю і хоча він гриз їх зубами та бив руками і ногами, звязали його цупко. Катруся побачила його, крикнула і собі, але Татари пірвали єї і заткали рот. Вона зімлїла.
Нечайно почув ся поза кругом возів тупіт коний і крики вартових. Всї вони бігли до табору і кричали: Козаки йдуть! Козаки! Геть, в дорогу! Тїкаймо! Начальник видав прикази. На вози всаджено жінки і дїти, мужів на конї, лише кількох, що були ранені, не могло їхати на кони анї іти на мотузї попри вози. Сих кількох зарізали Татари наче худобину. Але, коли стали шукати Грицька, показало ся, що його нема, а заразом бракне найлїпшого коня в табунї.
Міжтим Танас їхав сумуючи з козаками на Сїч. Їхали поволи, бо козаки везли на мажах рибу для товариства. Степовий вітер вивіяв частину жалю з козацького серця, а коли по дорозї стрітили ся з иншими гуртками, то навіть стало весело. Невдовзї побачили луги та плавнї, де лежала Сїч.
Була се низина, перерізана безлїчию водних рукавів, повна багон, ставів, озер. Цїлий сей край складав ся з більших та менших островів, висших та низших. На сих островах виростав дубовий лїс. Денеде було видко вільхи, липи, трепети, а берегом росли верби та таволга (лозина). На инших місцях ріс величезний очерет, у якім могла заховатись не то одна чайка, але і цїла фльота ріжних човнів. З високого берега Днїпра виглядав весь сей край наче величезне бурею розбурхане море зелени.
Козаки відшукали табунщиків, себ то пастухів, що пасли у степу козацькі конї. Їм віддали свої конї, а самі повсїдали на човни та поїхали на Сїч. Довго їхали через ріжні річки, ставки, багна, рукави, тисячі комарів звенїло довкола них та вскорі обкусали Танаса так, що лице його виглядало як барильце на горівку. Инших козаків вони не кусали, бо їх шкіра була дуже груба від давнїйших укушень. Танас давно уже не був у плавнях, тому й відвик був від комарів, а шкіра стала тоншою. Вкінци добили ся до Сїчи, козацької кріпости. Вона була окружена валом і ровом, а на валї стояли густо набиті острі палї.
На березї Днїпра кипіла робота на всї руки. Там робили чайки, себ-то козацькі човни з дерева. В кождім човнї містило ся звичайно 50-60 козаків. Всїх човнів видко було вісїмдесять, похід був отже не аби який. Більше чим чотири тисячі козаків повсїдало на човни, а на чолї станув недавно вибраний гетьман Сагайдачний, що був родом з Галичини, але дуже добре розумів ся на морських виправах. Танас як старший козак всїв разом з гетьманом у першу чайку, на котрій повівала велика хоругов гетьмана. По торжественнім богослуженю в сїчовій церкви рушило козацтво в похід. Передом плила гетьманська чайка, а прочі за нею, одна за другою, щоби не збитись з дороги.
На чердацї першої чайки сидїв сам ясновельможний пан гетьман. Але нїхто не бувби пізнав, що се така велика особа. Його одїж була зовсїм така як у других козаків. Козацька шаблюка та турецькі пистолї були дещо красші чим у других, але впрочім шапка і жупан, груба сорочка та чоботи, все те було неначе зняте з першого лїпшого чабана або козака-голоти. Гетьман був ще молодий, але погляд його був поважний. Навіть старі козаки глядїли на нього з поважанєм, бо його розум був не аби який, а його відвага та проворність нераз вратували все військо від загибели. Поруч нього сидїв військовий осаул Дорошенко, також дуже поважний козак, що у всїм помагав Сагайдачному і сам один умів його деколи заступити. Гетьман не любив богато балакати, але коли радив ся, то завжди радив ся Дорошенка.
Недалеко від обох вождїв сидїв Танас та думав про Грицька і Івана.
— Де вони тепер сердеги дївають ся? Куди завели їх татарські опришки? Дрібний дощ пустив ся з неба і сїк густо поверхню води. Але Сагайдачний певною рукою правив чайкою і вона сунула мов риба за струєю ріки. Вода була гладка і широка але рвуча, а де вода плила повільнїйше, там хапали козаки за весла і завівши пісню, ударяли мов на пробу о воду. Тодї чайки мчали ся наче птицї, а по обом сторонам просували ся береги ріки дуже скоро.
Так плили козаки Днїпром, і нїхто з них не знав, куди гетьман зверне їх похід. Але нїхто не питав о се гетьмана, бо бояв ся. Гетьман не любив бач говорити нїчого наперед.
Аж ось другої днини по виїздї козаки з задних чайок дали знати, що над водою видно чимало буйволів (диких волів).
— У нас мало мяса! сказав гетьман. Нехай з кождого човна хоч трох козаків з луками пійде на лови. Окружіть місце, де буйволи показали ся, але не бийте богато. Тільки лише, щоби стало на чотири рази. А всї прочі шабаш (відпочинок) до вечера.
Козаки послухали, але не дуже радо. Їм спішно було напасти на городи невірних та пімстити люті кривди народа. Ще нїякий гетьман не ходив на лови перед морською виправою. Однак нїхто не перечив. Всї чайки пристали до берега та поховали ся в очеретї наче дикі птицї. Нїхто не бувби догадав ся, що тут недалеко є чотири тисячі війська.
Козаки нарізали очерету та полягали спати, накривши ся від дощу хто чим мав. Вкоротцї затихло усе, лише вартові козаки обходили табор довкола та наслухували, чи не вертають ловцї. Але місто них почули у віддали тупіт коня. Вправне їх ухо пізнало вскорі, що се лише один кінь і тому нїхто не будив сплячих. Лише сам гетьман, Дорошенко, Танас та кількох инших дожидали їздця та велїли вартовим його зловити. Вартові пішли і за хвилю почули ся у віддали оклики. Але сейчас можна було пізнати, що се крики радісного повитаня. Вартові вернули ведучи з собою обдертого та змарнїлого молодця.
— Грицьку! се ти? кинув ся до нього Танас. Де Іван Куценький? Кажи бо!
— Хто се? спитав гетьман.
Танас оповів.
— Ну, то ходи товаришу! сказав ласкаво Сагайдачний, попоїдж та розкажи нам свої пригоди.
Грицько оповів, що з ними дїяло ся за весь сей час, як Татари перевозили їх через ріку та завезли до свого коша.
— Якжеж ти утїк? питав гетьман.
— А ось як, ясновельможний! відповів Грицько.
Коли Івана стали вязати, я сїв на коня і пігнав, куди очи несли. Їхав день, два, три і надїяв ся, що стріну козаків. Але розминув ся з ними і не знав куди їхати. Тому звернув на право і їхав день і ніч, доки не доїхав до Днїпра. По дорозї стрічав чабанів та вартових, то і прогодував ся.
Козаки замовкли, гетьман подумав дещо, а далї каже:
— То сей грубий Татарин бажав вас завести до Стамбулу?
— Так! відповів Грицько.
— То добре! а тепер хлопцї — ту гетьман звернув ся до козаків — дайте сьому нетязї чим прикрити грішне тїло та яку оружину. Прецїнь поїде з нами; кудиж йому дїватись?
— Таки так, ясновельможний — сказав Грицько. — Не міг я вратувати Куценького, то хоч пімщу його!
Кілька днїв опісля переїхали козаки долї Днїпром і вїхали у морський залив, у котрий вливає ся ріка. Тут вода була ще зовсїм спокійна і гладка майже як у ставі.
При виходї з заливу на отверте море лежав довгий, низкий, лозиною та очеретом порослий остров — Тендер. При сїм острові зупинили ся козаки і укрили ся у гущавнику. Від моря віяв теплий вітер, а се не було козакам на руку. Отаман видав приказ задержатись тут кілька днїв, доки не повіє пригідний вітер. Аж тепер порозуміли козаки, чому кошовий бавив ся ловами по дорозї. Мясо яке роздобули тодї, послужило до поживленя змучених дорогою козаків. У спокійнім заливі між Тендером а кримським побережем роїло ся від всїлякої риби. Козаки ловили єї та тільки їм дїла було, що годували ся та спочивали.
Міжтим Сагайдачний слїдив напрям вітру і не давав приказів козакам. Вкінци козаки не втерпіли і вислали кількох старших, щоби запитали ся. Гетьман засьміяв ся.
— Бачите хлопцї, сказав, нам треба такого вітру, щоби віяв з півночи та сходу і занїс нас прямо під Стамбул в двох днях. Наколи се буде слабий вітер, то те нам не поможе, бо за нами і перед нами попливуть ріжні турецькі та ґенуезькі купцї. (Купцї з італїйського міста Ґенуї були тодї великими приятелями Турків). А коли филя буде висока, та ґалєри на море не вийдуть, а ми пійдемо. Филя нас мов рідна ненька занесе куди треба, ба ще і заслонить перед вартовими.
Козаки заспокоїли ся і ждали. Через три днї бачили вони богато купецьких та воєнних ґалєр (кораблїв), що їздили до Очакова та Козлова. Козаки знали, що на тих кораблях загибає много християньського люду, але нїхто не пускав ся на розбій. Всї тямили, що в передмістях та пристанях Стамбулу є сього люду в десятеро більше. Вкінци четвертої днини збудив всїх вже около півночи свист вихру, що погинав лози на острові. Рівночасно кинули ся по між чайки осаули і кричали:
— Гей! хлопцї в дорогу! по козацький хлїб, до Стамбулу!
Вітер дув з північного сходу, нїс з собою холод та ревів люто, здіймаючи на морі високу, гребенасту филю. Величезні гори вод перевалювали ся одна через другу та стелили ся полосами зверненими до полудневого заходу.
— Справдїшна козацька погода! кликнув весело Танас на Грицька, що глядїв з переляком на зловіще чорне небо та море.
— Страшно! відповів.
— Ха! ха! ха! засьміяв ся старий, поїдемо з вітром, коби добре кермувати, то і веслом робити не треба.
І старий вскочив наче молодець у першу чайку. Чайка метала ся на привязи наче боєвий кінь при жолобі, коли почує трубку. На чердацї стояв гетьман і спокійним але сильним голосом панував над бурею і давав прикази. На даний знак відвязано човен і буря пірвала його мов хищна птиця перепілку.
— Гурра! з Богом! слава кошовому! кричали одушевнені козаки і чайка за чайкою кидала ся у вир вітру та филь. Коли виїхали на повне море та стали робити веслами, не чули вже напору вихру, бо плили з вітром; филї підносили ся дуже високо, але не заливали чайок, бо ті плили в тім самім напрямі що води моря. Нїхто не заблудив, бо всї їхали вслїд за чайкою гетьмана, який сам кермував нею. Коли рано зійшло сонце, вітер дещо зтих, але козаки були вже далеко, далеко від Днїпра, напроти гирла Дунаю і летїли вперед мов птицї.
Івана Криницького звязали Татари ременями та привязали до коня. Цїлий табор двигнув ся в дорогу, а Татари пильнували та глядїли на всї сторони, чи не йдуть козаки. Але козаки не найшли відразу татарського табору, лише попали на иньший слїд. За сим слїдом дійшли до другого віддїлу Орди та погромили його, так що лише кількох опришків утїкло. Вони стрітили по дорозї віддїл, що вів бранцїв та розказали про свій погром.
Татари перелякали ся ще дужше і скільки можна було спішили до города Очакова. Тут приказав грубий Татарин всадити на чотири кораблї усї красші жінки, дївчата та всїх молодших мужчин. Старших виведено таки сейчас на торговицю.
Тодї почало ся дїяти щось страшне. Матїр відривано від дїтий, брата від сестри, батька від сина. Вони просили ся, благали, плакали, иньші боронили ся та тягали ся з татарськими посїпаками. Але лютий батіг поладив усе. Пірвали ся найсьвятїйші родинні звязи, неначе се не були люди, лише худобина. Відтак прийшли купцї. Вони оглядали людий мов волів, казали їм ходити, бігати, носити тягарі, заглядали в зуби, опукували плечі і груди та торгували ся о цїну. Всї молодші поїхали таки тої самої днини до Стамбулу. Грубий Татарин ходив на Україну не на власний рахунок, бо Татари були убогим народом і часто бракувало їм збруї і коний. Богатий турецький адмірал, або як його називали Капудан-баша вислав був сю шайку опришків на свій рахунок, бо йому треба було робітників до нових огородів.
Сї огороди лежали коло Стамбулу над морем. Капудан-баша вибудував собі там величаву палату, а довкола розвів чудові сади та рожеві поля. На сих полях мали працювати нові раби під батогом кількадесятьох наставників. Невольники діставали лиху поживу, ще гіршу одїж, а спали на голій землї. Між огородниками найшов ся і Іван. Катрусю взяв баша до гарему, т. є дому, де мешкали його жінки. Капудан-баша мав кількадесять жінок у своїм гаремі, але тамті йому вже надоїли. Тому приказав був Татарам зловити йому ще яку красавицю на Українї.
Невольники приїхали до пристани, якраз коли Капудан-баша був у султана в Стамбулї. Тому заведено Катрусю до осібного домику серед огородів, а робітникам приказано сейчас вичистити стежки на рожевих полях та поокопувати рожі, щоби усе було в порядку, коли поверне господар. Іван ходив через увесь сей час наче у снї. Через цїлу дорогу везено його в кайданах, а відтак опинив ся він серед зовсїм чужих людий, котрі самі були в розпуцї. В темній шопі, де спали раби, чути було лише стогін побитих батогом, плач та молитву. Всюди роїло ся від всїлякої погани. Тому Іван спав на дворі коло високого муру, котрий окружав палату та сад баші.[5]
Але по тижни замітив дозорець, що Іван розумнїйший та спокійнїйший чим другі невольники. Тому звільнив його від роботи у полї в день, а зате приказав всю ніч сторожити огородів та муру, що окружав сад. До самого саду не було йому вільно ходити, бо там пробували жінки баші, а в Туреччинї не вільно нїкому глядїти на чужу жінку.
Так то ходив Іван по березї моря рожевими полями та думав про свою нещасну долю. Рожі починали вже розвивати ся, а десь в садї сьпівав соловій. При березї шуміло море та дув холодний північно-східний вітер.
Аж ось почув Іван звук труб на дорозї. Оглянув ся та побіг через рожеві поля до муру. Там побачив велику юрбу людий. На чолї бігло кількох легко та дуже гарно одїтих хлопцїв з тростинами в руках і кричало:
— З дороги, з дороги, місце для падишаха (султана) любимця Аллаха, царя сьвіта!
За ними їхало на величавих арабських конях пятьдесять їздцїв в блискучих турецьких збруях в високих, кінчастих шоломах з кривими шаблями в руках. Конї та їздцї аж сияли від дорогого каміня та золота. За ними їхало двох мужів. Один з них мав на голові шовковий турбан, а при нїм китицю з чаплиних пер та цїлу жменю диямантів та рубінів. Довгий футром обшитий кафтан сьвітив золотом та жемчугами. Се був султан. Побіч нього їхав менше парадно одїтий господар дому, Капудан-баша, турецький адмірал. Потім їхали слуги, що вели гончі пси та несли соколів, з котрими султан їздив на лови. На кінци їхало знов пятьдесять оружних. Видко султан виїхав на лови і думав переночувати у свого адмірала під містом.
Всї з виїмком султана та Капудана-баші остали ся за муром, куда винесено їм столи зі стравою та розведено кілька огнїв. Оба достойники війшли у середину, а чорноскірі раби замкнули за ними високу браму і станули з голими шаблями на сторожі.
Іван поглянув на пир бісурманів і серце стиснуло ся у нього. Коли отвирали браму, він мало що не кинув ся прожогом туди, де як знав жила Його Катруся у соромі та пониженю. Але отямив ся вчас і всею силою відвів себе від божевільного наміру: „Умерти не штука, але помогти не легко!“ сказав собі.
Насилу відійшов від муру та пішов знову здовж города над море. Вийшовши туди, спер ся на скалу і глядїв на море, осьвічене срібним сьвітлом місяця.
Іван увесь змінив ся в зір та слух.
Ухом не чув нїчого, зате бистрий зір розріжнив вкоротцї, що се довгий ряд довгих низьких човнів. На них сидїли рядом якісь люди та гребли веслами рівномірно та справно, але так, що не чути було шуму води. Човни летїли наче на крилах. Найменшого неладу, анї збоченя з дороги не видно було у сїм довгім рядї. Була се неначе якась страшна потвора, що плила з глубин Чорного моря прямо до Стамбулу. Хтож се міг бути? Іванови стало серце бити так сильно, що він аж рукою притис його… Господи! не вжеж се вони… козаки?
Похилившись вперед усїм тїлом, глядїв Іван на пливучі човни, а чим близше приїздили, тим певнїйше переконував ся молодець, що не помилив ся. Так, се справдї козаки, що полїзли ось у саме гирло страшної турецької потвори щоб видерти їй хоч частину се крови, яку вона щорічно ссала з України, щоби визволити хоч частину бідних невольників з турецької каторги, а за другу частину щоби пімстити ся на ворогови християнсьтва.
Ось підплили чайки до берега і здержали ся. Козаки повставали та глядїли на береги, шукаючи пристани. Аж тепер розріжнив Іван високі шапки та збрую козацьку.
— Слава Богу! слава Богу! шептали уста, а уся душа розплила ся у сльозах вдяки. Заплакав козак з радости, що ось урятує себе і своїх товаришів, а може навіть… Катрусю.
Але скоро отряс ся зі зворушеня і нагадав собі, що тут недалеко у тїни оріхів є маленька пристань, заслонена штучним насипом від удару бурливих филь. У сїй пристани стояли байдаки Капудан-баші, котрими він виїздив на прогульки по морі. Тому не гаючись гукнув:
— Туда братя! тут пристань! пливіть чергою один за другим! І зіскочивши з насипу, що окружав від сторони моря огороди турецького адмірала, Іван станув у сьвітлї місяця, так що козаки побачили його.
Коли почули його голос, остовпіли! Хто то говорив до них їх мовою на сїм ворожім березї? Сагайдачний навіть призадумав ся… Се могла бути зрада, або хочби підступ. Ануж се Турки, що хочуть козаків завести у засїдку, на підводні скали, або піскові лави! Міжтим вітер нїс чайки все близше до берега… вже лише яких трийцять або сорок кроків до берега, коли нагло старий Танас плеснув в долонї та гукнув:
— Вперед ясновельможний пане гетьман! се Івась Куценький, добрий козак, я його знаю. Не бійтесь, він нас на лихо не покличе!
І чайки одна за другою поплила здовж берега. Іван ішов берегом, аж станув при входї до пристани. Одна чайка за другою щезала наче тїнь під склепінєм оріхів і вкоротцї весь огород адмірала зароїв ся від козаків. Гетьман зі старшиною ішли передом, а Іван провадив їх, розказуючи на скорі Танасови про свої пригоди та свою неволю. Коли однак сказав, що султан бенкетує недалеко, запитав гетьман.
— А ти певний сього?— Як сього, що щезби мов собака у неволї без вашої помочи! відповів Іван і показав рукою на огнї, при котрих бенкетувала прибічна сторожа падишаха. Сагайдачний здержав козаків та подїлив їх на три віддїли. Одних післав на право, щоби до решти палили та грабили передмістя Стамбулу; других до великої пристани, щоби визволяли рабів з каторги та вирізали турецьке військо, а сам всього з двістї козаками рішив ся напасти на двір Капудана-баші.
Тихо наче нічні птицї розійшли ся козаки на три сторони. Вітер та море були наче у союзї з ними, бо їх шум та гомін глушив глухий тупіт ніг.
Тихо скрадали ся козаки з Сагайдачним до муру, за котрим пирували Турки. А вони і в голови не клали, що се їх послїдна вечера та гуторили собі весело, граючи та сьпіваючи при заставлених столах.
Втім поклав хтось руку на плечі Івана. Він оглянув ся і мало не крикнув. В новій шапцї, подарованій йому гетьманом, стояв перед ним Грицько. Але не було часу на розговори.
— Мордуй невіру! Бий! рубай! прогремів голос гетьмана і козаки наче шулїки грянули на ситих отяжілих та переражених Турків. Не було і мови про оборону. За кілька хвиль з цїлої сотнї блискучої ґвардії остали лише пошматовані шаблями трупи та калюжі крови. Рівночасно розбив Іван двері до шопи, в котрій спали бідні невольники.
— Вилїтайте соколи на сьвіт! кликнув молодець, ось вам сонце, ось день свободи!
І цїла юрба невольників враз з козаками кинула ся до важкої, зелїзом окутої брами самої палати. Підчас коли сокири, лопати та мотики рабів ломили браму, запалали з права і лїва передмістя та пристани столицї султанів. Почули ся вистріли мушкетів та пістолїв, далї стали Турки з мурів міста валити з гармат, хоча і не бачили нїякого ворога. Почув ся вереск тисячів людий, що утїкали з горючих домів. Турки з мурів стріляли до сих утїкачів, бо думали, що се козаки. Раби ловили своїх наставників і панів та вбивали їх за свої сльози, кров та за смерть усїх тих тисячів, що повмирали тут у Стамбулї під дротяною нагайкою. Цїлі юрби мужів, жінок, хлопцїв та дївчат вибігали на стрічу козакам та витали їх рідною мовою та іменем сьвятої Пречистої. Козаки відсилали усїх до огорода Капудан-баші, де перебував Сагайдачний, а самі перли дальше та дальше. Дармо пробували Турки опиратись. Вони вислали кілька віддїлів війська, але на одно слово отаманів збирали ся молодцї до купи і одним махом розбивали ворога. Проти такого хороброго противника треба було цїлої армії, а поодинокі віддїли не могли їх спинити.
Однак коли Сагайдачний виломав браму, було вже запізно. Козаки найшли величезну добичу у золотї, самоцьвіта, дорогих сукнах та коврах, але нї султана нї адмірала вже не найшли. Вони повтїкали були укритою фірткою в мурі, заки удало ся козакам виломати важку браму.
Зате найшли цїлу громаду наляканих рабинь-невільниць, жінок, дївчат, дїтий та чорних рабів, що берегли дому та жінок адмірала. Вся та двірня розлетїла ся по всїм усюдам з криком та плачем. Козаки сьміяли ся з жінок, одїтих після турецького звичаю в широкі шаравари, але не робили їм нїчого злого. Зате муринів різали в пень, бо думали, що се чортові дїти, якими послугували ся Турки.
Іван та Грицько ловили жінки та дївчата і випитували о Катрусю, але нїхто не розумів їх слів. Іван втратив відвагу і чорна розпука стала його знов огортати. Видко султан та адмірал забрали дївчину з собою…
— Не сумуй Івасю! кликнув йому Грицько — пошукаємо ще у сїй хатї! І він побіг до дверий малої бесїдки (альтани), що були ще замкнені. Іван пішов туди за ним, але вже без надїї. Голота вхопив сокиру та став рубати двері. Нагло через мале віконце з боку виглянула чорна голова Мурина, а вслїд за нею дуло мушкета. Іван побачив се і в послїдній хвили ударив рукою по мушкетї. Гукнув вистріл, але куля запорола ся в землю. В сїй хвили вирубав Грицько двері і оба молодцї влетїли до домика. За ними бігло ще кількох козаків, що почули вистріл і спішили на поміч.
У просторій кімнатї на золототканих подушках, серед цьвітів та килимів заставлено стіл дорогими стравами та напитками в золотій та срібній посудї. При нїм стояла на причуд гарна дївчина, а при вікнї чорний невольник-Мурин набивав рушницю.
— Катрусю моя! золото моє! кликнув Іван і кинув ся до своєї дївчини. Гриць мав більше розуму, бо побіг передовсїм до вікна і заки Мурин-чортяка набив мушкет, зарубав його сокирою. Відтак став спокійно збирати до купи все золото та дороге камінє, що аж капало зі столів та занавіс.
Міжтим козаки запалили передмістє Царгороду. Вони вдерли ся у само серце наймогучійшої тодї в цїлім сьвітї турецької держави. Перед султаном дрожав тодї весь сьвіт, та козаки сьвітили йому в очі пожаром. З мурів міста глядїли на се турецькі яничари, але вони бояли ся іти до бою з Сагайдачним. Султан ночував сеї ночи в поблизькім селї, бо до міста не можна було дістатись. Наколиби козаків було хоч троха більше, то певно були би здобули і само місто, се місто, котре цїлому християнському сьвітови диктувало свої права. Всї сили покоряли ся йому, лише козацька сила сьміяла ся з нього та голим пястуком відгрожувала ся соткам величезних гармат.
Осаул Дорошенко приказав наловити сильних, молодих Турків, панів, рабів, яничарів, робітників, словом, кого запопав та приковати до весел ґалєр, так як Турки приковували козаків. Ґалєри се були довгі, великі кораблї, а порушали ся при помочи весел. На них могло їхати богато всїляких людий і тому Дорошенко приказав туди посадити освободжених бранцїв.
Другої днини остало анї одної головнї з усїх передмість Царгороду, нї одного корабля у пристани, нї одного Турка поза мурами міста. По полудни повіяв з полудня легкий вітрець. Тодї Сагайдачний велїв козакам зійти ся, зняв шапку, вкляк, а за ним і усе козацьке військо. Вони всї дякували Всевишньому за се, що позволив їм заплатити клятому ворогови християнсьтва за біль та кров дїтий України. Притім просили Бога, його сьвяту Матїнку та сьвятого отця Миколу Чудотворця о щасливий поворот на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мір хрещений — Україну.
На даний знак всїли козаки на чайки та ґалєри і поплили. І знову плила на чолї гетьманьська чайка, а на чердацї сидїв Сагайдачний та з осаулом обговорював слїдуючий похід на Царгород.
Але Турки не дрімали. Вони скористали з сього, що козацьке військо було обтяжене добичею і пустили ся здоганяти їх.
Коло дунайського гирла побачили козаки ворога. Та не злякали ся яничарів нї гармат. Сам Сагайдачний добув шаблю та зкермував чайку проти найблизшої ґалєри. Гармати Турків розбили кілька чайок, але прочі приплили до ґалєр і наче орли влетїли козаки між поган. Мало не всї кораблї здобули вони за першим приступом. Капудан-баша, що за першим разом був утїк, тепер не уратував ся. Дорошенко вдарив його шаблюкою по плечи так, що адмірал за дві недїлї попрощав ся зі сьвітом у козацькій неволї.
На здобутих кораблях найшли козаки чимало українського люду і всїх освободили та дали збрую в руку.
Оттак то Сагайдачний заїхав на чайках, а вертав на великих блискучих та богатих ґалєрах. В віддали видко було вже надморську твердиню Турків: Очаків. Тодї гетьман приказав всїм християнам всїсти на човни, яких множество везли з собою козаки на ґалєрах з Царгороду. Турецьку фльоту підвели козаки під саму пристань і тут підпалили єї на глум могучости султана. На мурах казили ся зі злости султанські вояки та валили з гармат наче на славу козакам. А козаки і бранцї вертали спокійно та весело, богаті добичею і славою на недалеку вже Україну. Їхав з ними і Іван Куценький на весїлє з Катрусею, а Грицько Голота — на Запороже.
| Ч. | 324. Добрий інтерес. Збірка |
Цїна | 20 | сот. | |
| „ | 326. Павло Полуботок |
„ | 20 | „ | |
| „ | 331-2. Нові часи. Ілюстрована збірка |
„ | 30 | „ | |
| „ | 334. Як воювали Запорожцї |
„ | 25 | „ | |
| „ | 335-6. Серед вічних снїгів і ледів |
„ | 40 | „ | |
| „ | 337. Пятьдесятьлїтне подруже |
„ | 20 | „ | |
| „ | 338. Золото. Збірка |
„ | 30 | „ | |
| „ | 339-40. Сагайдачний. Історична повість |
„ | 50 | „ | |
| „ | 344. Сорок лїт дїяльности „Просьвіти“ |
„ | 50 | „ | |
| „ | 346. Ведмедівська попівна. Істор. оповіданє |
„ | 15 | „ | |
| „ | 347. Оповіданє з істориї української землї |
„ | 40 | „ | |
| „ | 348. Сплачений довг. Оповіданє |
„ | 25 | „ | |
| „ | 349. Гетьман Мазепа |
„ | 25 | „ | |
| „ | 350. Про землю, сонце і звізди |
„ | 50 | „ | |
| „ | 351. Як Болгари здобули собі свободу |
„ | 30 | „ | |
| „ | 352. Поміж землею а небом |
„ | 20 | „ | |
| „ | 364. З подорожі по Швайцариї |
„ | 50 | „ | |
| „ | 366. Ватерльо |
„ | 40 | „ | |
| „ | 367. Про україньских козаків, Татар та Турків |
„ | 30 | „ | |
| „ | 368. Країна дїтий і цьвітів |
„ | 30 | „ | |
| „ | 370. Про Осипа Федьковича Ю. |
„ | 30 | „ | |
| „ | 371. Вибір з творів О. Ю. Федьковича |
„ | 30 | „ | |
| „ | 372. Як чоловік зробив з ночи день |
„ | 45 | „ | |
| „ | 373. Про Шевченків „Кобзар“ |
„ | 40 | „ | |
| „ | 374. Віденський калєндар „Просьвіти“ на р. 1915 |
„ | 60 | „ | |
| „ | 375. В Тарасові роковини |
„ | 50 | „ | |
| „ | 376. Калєндар „Просьвіти“ на рік 1916 |
„ | 2 К | — | сот. |
| „ | 377. Мобілїзацийні закони і розпорядки |
„ | 1 „ | 50 | „ |
| „ | 378. Чекає вас велика річ |
„ | 50 | „ | |
| „ | 379. З крівавого шляху У. С. С. |
„ | 1 „ | 20 | „ |
| „ | 380. Войнаровський, істор. поема К. Рилєєва |
„ | 70 | „ |
Всї вичислені виданя висилає ся поодиноко або разом за попередним надісланєм гроший.
Замовленя і гроші належить висилати на адресу: Канцелярія Тов. „ПРОСЬВІТА“ у Львові, Ринок ч. 10.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|