За кавказькими хребтами/12
| ◀ 11. Радянська субтропіка | За кавказькими хребтами 12. Думки в пароплаві на Чорному морі |
|
Думки в пароплаві на Чорному морі
Розпис пароплавів на Чорному морі змінився і ми не попали на той пароплав, що плянували. (Хотіли їхати пароплавом „Грузія“). З купленими ще в Тіфлісі білетами, ми мусіли пробути в Батумі чотири дні, чекаючи на пароплав. 14-го липня в 11-ій годині ночі ми виїхали з Батуму пароплавом „Аджарістан“, що опізнився на 25 годин. „Аджарістан“ це один із нових, чорноморських теплоходів нашої радянської конструкції, за зразком німецьких теплоходів. Пароплав новий чистенький і комфортабельний, зі всіми вигодами, — ресторан, буфет, ванна, голярня, читальня, кіно, концертова заля, радіо, книжно-газетні кіоски і т. д.
Ідучи в вигідній каюті пароплаву по Чорному морі, ми вже спочивали від тої втоми, що її довелося зазнати за весь час подорожі по Закавказзі.
Ось так ляжеш на ліжко, і дивишся у вікно. З одного боку безмежні води Чорного моря, а з другого — прекрасні краєвиди Чорноморського побережжя, Аджарістану, Грузії, Абхазії. Залишаються позаду Батум, Кобулети, Поті, Сухум, Новий Афон, Гаґри.
А в голові повно думок, повно свіжих вражінь. Пригадуються всі знайомі товариші грузинські письменники: Беніто Буачідзе, Сімон Цверава, Александер Сцулава, Сандро Еулі, Михаїл Джавахішвілі, Паоло Яшвілі зі своїм могутнім басом, Тіціян Табідзе завжди у довгому білому халаті і багато, багато інших товаришів Грузії. Пригадуються і вірменські товариші Алазан, Тігран Ахум'ян, Авад Вештуні, нарком освіти Вірменії Сімун'ян, наркомос Грузії Квірікадзе, Аджірістанські товариші Лордкіпанідзе і багато, багато інших. Пригадуються здорові гарні вірменські веселі жінки та комсомолки з великими карими очима, з іменами Сірамуш, Сато, Маро, Айкуш, пригадуються сумні азербайджанські тюркменки з великими мідяними глеками на плечах, маленькі ростом сухорляві грузинки, здорові веселі обличчя ленінаканських робітників, симпатичні моложаві обличчя сивих уже культурних, державних і партійних діячів Грузії, Вірменії, Аджарістану, засмалені обличчя бакінських нафтарів ентузіястів і т. д. і т. д.
В пам'яті уривками мішається давня історія закавказьких народів із сучасним їх життям та творчою працею. Виникають в уяві старі часи феодалізму, родових невзгод численних племен і народів, сірі руїни численних старинних башт, фортець, мурів, мостів замків на високих горах, туманно проходять картини давньої історії, довгих далеких століть, мандрівок народів, безкінечні війни на землях Закавказзя, що мішаються з леґендарними біблійськими оповіданнями. Перед очима стає сніжна гора Арарат, пустині Азербайджану, Альпійські рівнини Ленінакану, прекрасна буйна рослинність Аджарістану, а в шумах чорноморських хвиль час від часу почувається веселий бадьорий шум еріванських піонерів.
З великою приємністю згадуєш прекрасні моменти, радісні моменти братання національностей в теперішньому радянському Закавказзі, згадуєш про ту поінформованість закавказьких народів у питаннях про Україну радянську і Західню, і робиться якось совісно. Ми далеко менше знаємо про Закавказзя і життя його окремих народів ніж вони про нас.
А між тим Закавказзя це надзвичайно цікава частина нашого великого СРСР. Надзвичайна різноманітність ґеоґрафічна, ґеолоґічна, кліматична, національна, побутово-культурна, багатюща історія, величезний економічний та культурний розвиток на Закавказзі вже за часів радвлади, остаточна ломка старих звичаїв і традицій — це ті моменти, що приковують до себе нашу увагу, що зовсім полонять нашу цікавість.
Ми ще дуже мало знаємо Закавказзя. Ми ще мало, навіть дуже мало знаємо народи Закавказзя, їх сучасне життя та боротьбу за соціялізм. А там живе біля 30 різних племен, різного походження, з різними мовами, звичаями, побутом, культурою. Закавказзя, це надзвичайно пестрий, заплутаний клубок національних взаємен, що його наукова теорія ще й досі зовсім не розплутала, але наша радянська практика, наша ленінська більшовицька національна політика розв'язала цей заплутаний клубок ідеально на практиці.
Ми мусимо більше вивчати нашу велику соціялістичну батьківщину СРСР, ми ж мусимо краще знати і наших недалеких порівнюючи сусідів — закавказькі народи, що про їх життя ми досі ще надто мало знаємо.
Декада української культури, що її проведено на Закавказзі, це перший і дуже великий крок в цій справі.
— А я все таки нераз ще поїду на Закавказзя, — вирішив я, сходячи з пароплава вже в Сочі.
Харків, жовтень 1931 р.