За золотоверхий Київ/При Центральній Раді
| ◀ Бої на вулицях Київа | За золотоверхий Київ При Центральній Раді |
|
|
Клим Поліщук.
„Тож то Україна сорому набралась
Як над арсеналом бомба розірвалась“
З пісень селянина Корнія Гуленка.
Першого року Революції чудна зима була: сніги майже не падали і Дніпро не замерзав. Сіре небо без перестану плакало дрібними сльозами, від чого вся земля була чорною і здавалася спухлою, наче величезний нарив, з якого в кожну годину могла прорватися брудна матерія й залити собою гори й доли і все суще в них…
В той час заболоченими дорогами брели юрби само собою здемобилізованих жовнірів із фронту, які часто отаборювалися в придорожніх хуторах та селах і чинили там неспокій великий, гомін якого доносився аж до самого Золотоверхого Київа й надавав сміливости тим, що кричали на міських базарах:
— Долой буржуазную Центральную Раду…
Слухали цього гомону та крику міські мешкаці і спокійно собі позирали в бік Білого Будинку, де радила раду Центральна Рада, на яку всі надії покладалися.
Коли-ж десь із далеку доносився раптовий гуркіт важкої гармати, то всі були певні, що то „Україна говорить“, бо знали, що десь там на селах „вільне козацтво“ порядкує, як не дасть посоромитися землі українській.
Тому ніщо не трівожило Золотоверхого, який ще досить мав, коли не „пороху в порохівницях“, так певности в тих, що сиділи по зимних касарнях і „реґулярним військом“ називалися…
А по вечорах із касарень луною розходилося:
„І покорити під нозі Генерального Секретаріята всякого врага і супостата“…
Хто знає, чи то був жарт з боку козаків, чи, може, серіозне щось, але воно робило своє вражіння.— Чуєте, як вони моляться?… дивувалися на вулицях.
— Обманивают только! — луною відкликалося на базарах.
Так було до того часу, заки під Крутами не пролилася перша кров. Тоді на дверях Білого Будинку зявився плякат з намальованим матросом і з написом — „До зброї!“…
Перший раз збудилася трівога і перший раз згадали слова поета:
„Не словами, а ділами“…
В такій трівозі ніхто не помітив, як і Різдво минуло, бо ніхто ніде коляди не чув і ніхто ніде не думав про неї.
Лунало з краю до краю напружене гасло: „Хай живуть Всеукраїнські Установчі Збори!“
Можливо, що вони жили-б, як би не згадували „федерації“ і більше про Самостійність дбали… Але боялися „ножа в спину революції заганяти“ і так прийшло до того, що передбачав звичайний собі селянський представник селянського розуму у Центральній Раді, селянин і поет Корній Гуленко, який сказав:
„Радить тепер кожний молодий і старець,
А того й не знаєм, що покаже марець.
Залишім на весну землю ту ділити,
А тепер ходімо воріженків бити!“…
Слухали і згідливо всміхалися:
— Наш селянин навіть і в політиці поет… Все віршом говорить…
Самі ж приймали „закони“ про соціялізацію, націоналізацію, кольонізацію, урбанізацію і, мало що не про канонізацію, будучи певними, що це вже справжня „реальна праця“…
А селянин-поет самотою блукав по коритарях Білого Будинку і скаржився, кому тільки міг:
— І як-же вони не можуть зрозуміти того, що в Харкові вже инша влада?…
Якось затримав мене на східцях з другого поверху.
— Ви знаєте, що в Харкові друга влада? — спитався мене.
— То самозванці! — сказав я йому навмання, аби лише сказати. Він так і запалився:
„В революції немає самозванця,
Як у дівки чесної коханця.
А для того, щоб своє підперти,
Ставмо сміло міць грудей одвертих!“…
Потім глибоко зітхнув і додав:
— А. в нас лиш раду радять… Не по господарському це все…— Як же не по господарському, коли в Раді більшість „Селоспільчан“ сидить?…
— Е, то все парубки!… — махнув він рукою. — Ви щось там пишете все, так може і про мене щось написалиб, як то я гадаю собі?…
— Добре! Колись напишу! — кинув я, йдучи далі.
По правді кажучи, мені дуже хотілося поговорити з ним більше, бо це був той самий „селянський поет“, із села Мировки, Київського повіту, Корній Гуленко, про якого ще в 1912 р., згадувала Олена Пчілка в свому „Рідному краї“. Одначе не міг гаяти ні одної хвилини, бо треба було їхати аж на Печерськ до Шевченківського полку вмовляти його іменням зверхньої військової орґанізації — Всеукраїнської Ради Військових Депутатів — зріктися свого „невтралітету“ щойно проголошеного Шахраєм, а вечером мав доглянути „за виходом у світ“ першого числа „соціялістичного орґану“ Ради Депутатів, який називався „Наш Голос“…
Та вже на ґанку чекала мене цікава несподіванка. Перед самим ґанком стояв величезний, вантажний авто, в якому сиділо до 30 жовнірів з карабінами і скорострілами, які несамовито галасували — „Долой!“
Командант Білого Будинку негайно викликав сотню Галицьких Січових Стрільців, але заки вони прийшли, то авто загурчало і зникло, а хтось уже із юрби пояснив, що то „била дєлєґація ґєорґієвскаго полка, которая, значить, протестувала“…
Сотня Стрільців, що прибула тоді до Центральної Ради, стала незмінною її охороною геть аж до того дня, коли вона перестала істнувати…
Заки ліквідувався цей „випадок“, до „Шевченківців“ їхати було вже пізно, а ґазету „старший наборщик“ постарався сам випустити на тій підставі, що „було до біса всякого матеріялу“, а тому я міг спокійно йти собі до дому.
В ночі було трівожно і сумно, а вранці хтось росповсюдив чутки, що зі сходу йдуть „червоноармійці“, а із заходу — „фронтовики“… На базарах галасували свавільно і дико:
— Долой!
Здавалося, що й справді це все з нетрів землі прорвалося і для того, щоби змагатися з ним, не було иншої, ради, як рада селянина-поета:
— „Міць грудей одвертих!“…
Через якийсь час випав чималий сніжок, бо на теж і січень був на дворі. Та за новими чутками, що нагло розійшлися по місту, ніхто й непомітив його. Говорили:
— Пятакова хтось у Дніпро вкинув…
— Полтаву більшевики до пня знищили…
— На Київ аж три червоних армії суне…
Були такі, що навіть називали командуючих тих армії:
— Рємньов, Муравйов, Антонов і Юрась Коцюбинський з ними…
Останньому ніяк не йняли віри:
— Хібаж то можливо, щоб син такого батька і так поступав?! — дивувалися.
І в ті дні, як ніколи в инші, очі всіх зверталися до Білого Будинку і богато було таких, що простоювали коло нього цілими днями, кождий зі своєю метою, а вечером приходили до дому і зразуж бралися за ґазети. Один читав „Народню Волю“, другий „Нову Раду“, третій „Правду“, а четвертий „Кіевлянина“ і, так усі разом, стискали кулаки і всі чогось чекали…
„Охочекомонні юнаки“, що їздили під Крути, гордо залічувалися рани, „реґулярне військо“ в більшости за „Шевченківцями“ йшло, про „Вільних козаків“ не згадувалося, бо Рафес сказав, що вони „погроми роблять“, а кіш Галицьких Січових Стрільців Бог його зна що думав, але Генеральний Секретар військових справ казав, що „у нас досить ще війська на фронті перебуває“…
Отже, заки там щось мало статися. Головнокомандуючий всіми українськими озбройними силами полковник Капкан „розробляв ґеніяльний плян безкровопролитного взяття Харкова“ і йому вірили…
Якось о 10-ій год., з вечора вилетів звідкись невідомий знаряд і пролетів собі над шклянною копулою Білого Будинку… В будинку в той час радили раду і не звернули на нього ніякої уваги, а він вилетів на ріг великої Володимирської і Прорізної, впав і розірвався, чим налякав трохи вулицю і роспустив по місту нових чуток чимало…
Ще два-три дні минуло і із за Дніпра старого почувся гарматний гуркіт. В „Народній Волі“ писалося, що то „Селоспілка“ фронтовиків і ріжних заволок обеззброює“, а на Базарах говорилося, що то „з Полтави йдуть червоні“.
Тоді-ж прийшли до Золотоверхого в свитах та в жупанах, з чубами на голених головах Вільні козаки із Звенигородки, які називали себе „Чорними Гайдамаками“. Йшли собі по господарському. Крім скорострілів, гармат та набоїв, везли на возах хліб і сало — щоб людей не обдирати“… Рафес прикусив язика, инші розпустили його а „гайдамаки“ підійшли до Білого Будинку; прокричали там „славу батькові Грушевському“ і „ганьбу синкам базарникам“ (після В. Винниченка), навідалися на площу святої Софії до Залізного Гетьмана, де попробували було знищити відоме „Единая и Недѣлимая“, а потім забрали з собою Симона Петлюру, який у той час саме звільнився від „секретаріятства“, і так подалися на той бік Дніпра. Казали, що наче б то на ст. Гребінку…
Після цього годі вже було думати про „федерацію“ і стали натякати на самостійність… Про це передовсім з іронією заговорив „куплєтест“ Троїцький у Театрі Берконє, слідом за ним озвалися фейлєтонисти, особливо у „Народній Волі“ Ісак Пугач, а там загомоніла вулиця і стала радити раду. Центральна Рада над четвертим універсалом, який і з'явився незабаром… Цим універсалом Україна робилася Самостійною і цю самостійність треба було обороняти…
Послали делєґацію до Берестя „мир навертати“, прибрали до рук Сівер Одоєвського і инших „бунтовщиків“, що „на схід задивлялися“ і так усе було зроблене для того, щоб проголосити четвертий універсал і спокійно собі „запанувати у своїй сторонці“.
Але селянин-поет і тепер журно хитав головою:
— Гей, не по господарському воно якось робиться!…
— Чого-ж вам ще хочеться? — спитався я…
— А хіба ви не бачили, як Вільні козаки статечно в дорогу свою вибралися?… — відповів він мені запитанням. — Ранійш треба про ладунки всякі подумати, а потім уже за саму справу братися!…
— Хіба ж не думали?…
— Тоді, як на вулицях стали вже кричати та вимагати… — всміхнувся він.
Я нічого не сказав на те, хоч бачив, що цей „син землі“ має свою рацію…
Ледве на світ поблагословилося, а на вулицях Золотоверхого так і заклекотіло… Стріляли тут, стріляли там, тріщали скоростріли на Подолі, гримали гармати на Деміївці, бухкало щось на Печерську і сипалося із жалібним дзеленчанням шкло з вікон на Хрещатику, тільки навколо Білого Будинку стояв спокій, бо там ще раду радили…
На ґанку серед Галицької охорони і селянин-поет притулився. Стоїть мовчазний, як мур, і тільки карабіна до грудей притискає.— Що ви, взяли себе під охорону? — пожартував я.
— Не себе, а батька свого! — коротко відповів він мені і знову занімив.
Я зрозумів, що це він про голову Центральної Ради говорить так і побіг туди, де „була зброя“…
В невеличкій залі жіночої ґімназії на Терещенківській вулиці, де містилася В. Р. В. Д., стояло чоловіка 40 її членів, а між ними сам „новий військовий міністер, товариш Жуківський“, який говорив:
„Надіятися на Богданівців, що вони їх вибють з „Праги“, даремна річ! Беріть, товариші, рушниці, кулімета та набої і ходім самі!..
Всі ніяково мовчали й позирали на двері, наче в них мала стати нагла допомога, але Жуківський не давав довго думати.
— Скорше! — кричав він. — То-ж вони вже Центральну Раду обстрілюють!…
Через декілько хвилин наша „розстрільна“ була вже на розі Володимирської і Фундуклієвської. З боку Софієвської площі роздратованими роями летіли кулі. Вичікувати чогось ліпшого не було рації. Крикнули: „Слава!“ і кинулись вперед. Хтось вилаявся і впав. Хтось вилаявся і кинувся до сусідньої брами, як стеклий. Там хтось у сірому і в кепці налагоджує кулемета в бік Білого Будинку.
— А!… с… с… — крикнув хтось, пускаючи вперед себе баґнета. Кепка падає просто у фіртку і під кулеметом виростає крівава калюжа.
„Прага“ в їх руках. Крізь усі вікна кулемети. Міністер впереді — „слава!“
Чверть години крівавої праці і сірі кепки летять з даху шестиповерхового будинку чеської гостинниці, а ми вже очищуємо Софійську площу. Крок за кроком наближаємся до Залізного Гетьмана і враз… зачинаємо відступати назад.. Обперлися в новий будинок земства і в стіни святої Софії і так стали боронитися. Сорок чоловіка проти цілої хмари всяких „фронтовиків“, „сірих кепок“ і двох панцерних авто. Касарня Богданівців поруч св. Софії на площі. Послали найкращого промовця. Вернувся з нічим. „Невтралітет!“ — тільки міг і сказати…
На щастя, несподівано цілком, невідомо звідки надійшла невеличка ґрупка Вільних козаків. Щойно прибули до міста“… — сказали. Не питалися навіть звідки саме, а стали разом вимірювати кроки до Залізного Богдана…
Небо хмурилося, віяв північний вітер, починався мороз і надходив вечір… В сутінках гострішали почування й разом з тим зміцнювалися змагання. Хтось прийшов і повідомив, що під Лаврою вже Вільні козаки, а на головний двірець полк Палуботківців наступає“… Ах, той полк Полуботківців! Скільки йому прийшлося витерпіти за свої „самостійницькі тенденції!“ Навіть місця в Київі не знайшлося, то десь аж у Хвастові розмістили, гадаючи, що так він скорше розсиплеться. А він там не тільки не розсипався, а ще зміцнився і тепер на перший заклик своїх недобрих опікунів, спішився на допомогу…
Та їх попередив кіш Галицьких Січових Стрільців. Ця горстка, відірваних від своїх родин жорстокою війною людей, що після важкого Московського полону зазнала ще й тут всякої всячини, творила справжні чудеса. Будучи зранку несподівано оточена „Шевченківцями“ і незліченими юрбами „фронтовиків“ та „сірих кепок“. Вони не тільки відбили їх від своєї касарні (Вознесенський спуск, Духовна Семинарія), але вибили їх з усього Подола, очистили майже половину Старого Київа і так на Софійській площі стрінулися з нами, а на Жидівському базарі з Полуботківцями, які в свою чергу вже майже очистили Новий Київ. Це саме робили на Печерську „Чорні Гайдамаки“ з Петлюрою, котрі також поспішили на визволення Золотоверхого…
Ніч настала темна та чорна. Води і світла не було, а також не було чутно ніде ні одного вистрілу, тільки пісня Січових Стрільців лунала десь з боку Хрещатика.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну тай розвеселимо“…
— Справжні господарські діти! — зітхав селянин-поет, стоючи з карабіном в руках на ґанку Білого Будинку і прислухуючись до співу.
А в той час Центральна Рада разом з Радою Народніх Міністрів радила над тим, що робити далі, тим більше, що від Мирової делєґації з Берестя вже два дні не було ніяких вістей…
— Війна для військових, а моє діло пером воювати… — подумав я тоді і подався в пітьмі до друкарні з надією випустити хоч якийсь листок на ранок, аби повідомити читачів „Нашого Голосу“ про наші „перемоги“…
Видав не тільки листок, а ціле число „Нашого Голосу“, але, на жаль, то вже було останнє число цеї ґазети…
На другий день гримнули гармати і стало відомо, що навколо Золотоверхого облягли ворожі сили, на чолі яких були і Рємньов, і Муравйов, і Юрась Коцюбинський…
Посипались звідусіль знаряди… Ще темніща прийшла друга ніч, на протязі якої майже всі встигли переконатися, що базари кричали не на вітер…
І так настали дні великих змагань, на протязі яких без перестану летіли на місто гарматні набої, без угаму тарахтіли на передмістях скоростріли і без перерви, то тут, то там українське „слава“ чергувалася з московським „ура“, що означувало найбільш напружені моменти боротьби, коли справа доходила до баґнетів…
Двадцять днів трималася так горстка оборонців Золотоверхого, а в ночі на 21-й день ворог відкрив стрілянину фуґасними знарядами і повів звідусіль рішучий наступ…
Опівночі стали горіти передмістя й місто, а опівночі Центральна Рада з Радою Міністрів зоставила Київ і його мешканців на Божу волю й сама подалися Берестейським шляхом на Житомир. Слідами уряду пішло все, що було здатне чесно боротися, а все инше втікало на всі боки і так гинуло від руки ворожої…
Діялося то по старому стилю 23 січня 1918 р., який був другим роком Революції і першим роком Українській Державности…
Їхали кіньми, ішли пішком, рухалися колюмнами і тяглись гурточками і все на північ, в бік Полісся…
Мені не прийшлося йти разом з ними і виходив я з міста перебраний „за пана“, на що тоді менше всього звертали „вони“ увагу. Тоді все, що боролося за Україну, було в чистеньких шинелях і так відразу взнавалося…
Юрби міських злодюжок та хуліґанів вешталися по помешканнях з „обискамі“, розхристані фронтовики ловили на вулицях „украйонцов і єнералов“ і тут-же чинили самосуди.
На Жидівському базарі два матроси тягли кудись нашого козака. По нашивках на ковнірі пізнав Полуботківця. Козак опірався і не хотів іти. Тоді один матрос вихопив револьвера і вистрілив йому в потилицю. Той упав як сніп і навіть не скрикнув.
— Так тібє і нада! — скрикнув один голос і, під задовольнений реґіт обірваної юрби, стали стягати з нього чоботи.
Було вже над вечір, коли я вибрався з міста на Берестейський шлях. З міста стріляли по шляху з важких гармат і в канавах валялося богато трупів. Вже під самим Святошином стрінув якусь колюмну. Говорили по польському. Довідався, що то польський лєґіон прямує на Волинь і спокійніще стало.
За Святошином мене наздогнав гурток Полуботківців.
— Ми цепного моста вартували і нічого не знали… Декілько наших загинуло через це… — росповідали мені.
— Якже ви встигли втіки? — дивувався я, дивлячись на їх войовничий вигляд, якому так імпонувала їх богата зброя — рушниці за плечами, ленти з набоями на грудях та американські бомби коло поясів.— Та ми той, гуртом собі йшли і сміливо, а ті побоялися йти разом і загинули. — ніяково пояснив один із них, кремезний, як дубовий пень.
— І вони не зачепили вас?…
— О, хай би тільки зачепили!… — була відповідь.
Поляки цікаво прислухалися до нашої розмови й переглядалися між собою, а той, що як дубовий пень, говорив:
— Вони всі розбишаки, а розбишаки більше всього бояться смерти тоді, як розживуться. . А тепер вони саме жити починають на чужім добрі…
Поляки перестали переглядатися і несподівано заспівали:
„Єще Польска нє зґінела,
Пукі ми жиєми“…
Що вони хотіли цим сказати, — Бог їх знає, але Полуботківці суворо нахмурили брови й забурчали про себе:
— До лясу!.. До лясу, панове!… Нема того, щоб міць грудей показати, а втікають…
Вже цілком стемніло і час було подумати про відпочинок, тим більше, що всі ми були важко стомлені київськими змаганнями. Як на щастя побачили недалеко дороги вогник і подалися до нього. Хтось із Поляків побажав нам „доброї ночі“ і ми відповіли тим-же.
Вусатий господар хати не охоче відповів на наше привітання і ще більш неохоче згодився прийняти нас на ніч.
— Бог вас знає, що ви за люди такі! — говорив він.
— Які-б ми не були, але коли маємо рушниці і просимо, а не самі ліземо, то значиться люди ми не дуже кепські! — жартував той, що як дубовий пень.
Господар замовк і згодився прийняти. Побачивши, що вони готуються лягати на голій землі, приніс соломи, дав рядно простелити і так помалу розговорився якось. Жалкував, що бідний і не може дати повечеряти, бо „все тепер дороге стало“… Хлопці були голодні як вовки, але терпіли, бо не мали ні шага в кишені. Виручили мене новісенькі сто карбованців, які я тримав при собі як найдорозшу річ. — Перші гроші нашої держави! — За них я купив пять бохонців білого хліба, чималий шматок сала, три десятки яєць і чотири літри молока, чим була задовольнена вся наша випадкова громада і сам „бідний“ господар.
Повечерявши, виставили коло воріт варту і полягли спати.
Лежучи на широкій лаві під образами, я цілу ніч бився з думками і заснув лише тоді, коли на горищі треті півні проспівали… Снились моторошні сни і було важко прокинутися… Чув навіть, як хтось приходив під хату і щось кричав, як вибігали на двір хлопці і схвилювано гомоніли з ним…
Вранці взнав, що то мінялася варта, але в мене проте зосталося таке вражіння, наче після якоїсь певної події і, взагалі, та перша ніч на вигнанню за свою справу була навдивовижу особлива від усіх инших ночей…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|