За Україну/Для Неї — все!
| ◀ За Україну! | За Україну Для Неї — все! |
Дзвіночки ▶ |
|
Далеко було ще до кінця лютої зими, а всі припаси одежі й узуття для стрільців давно вже вичерпалися. Не було їх від самого початку багато, а тепер, хоч це був тільки кінець січня, не було ні одягу, ні взуття для сотні, що мала йти на фронт.
Молоді хлопці, що рвалися до бою, мусіли чекати, поки не призбирають для них теплої одежі та чобіт. А тимчасом фронт домагався чимраз настирливіше підмоги, бо противник напирав великими силами.
Не було іншої ради: треба було знова відкликатися до громадянського почуття мешканців повіту, що й так давав понад сили, бо цілий повіт був знищений. У ньому-ж цілий рік ішла позиційна боротьба. Обяви комісаріяту не багато помагали: села давали більше, та з містечка годі було що-небудь видістати. Одні дивилися на других, а кожний оглядався на сусіда, чи той дає. А першого, що дав би початок складці годі було діждатися.
Три дні сиділи в громадському уряді парох із місцевим комісарем та радними, три дні сиділи даремне. Крім того, що вони самі жертвували, ніхто не приносив нічого. Всі чекали…
І так боляче сіріли на лаві в громадському уряді ті три-чотири дарунки, що їх принесли від себе самі ті, що збирали. І так жалко було дивитися на засоромлені лиця збирачів і таким дошкульним соромом бив у вічі той чистий папір, на якому мали вписувати імена тих, що дарували.
Міщани заходили до громадського уряду, оглядали нужденну збірку, падькали, що так мало, і — відходили.
Сумно плили хвилини для збирачів. Через день, у понеділок, треба було відвезти збірку в повітове місто, бо там на неї ждали нетерпеливо — а везти не було що.
Обрадилися збираючі, що на другий день, у неділю, парох промовить ще до людей по Службі Божій. Може чейже дещо збереться.
Гарний почався день у неділю. Легкий мороз зціпив сніжок, що впав у суботу, а сніг поскрипував під ногами людей, які прямували до церкви. Любили наші міщани ходити до церкви, бо парох, хоч і старша людина, вмів і гарно заспівати і сказати таку проповідь, що до глибини серця ворушила. А крім того, можна було під церквою стрінутися де-з-ким, що був у повітовому місті, довідатися, що там чувати, як „іде война“, коли буде мир. Цього миру дуже багнули міщани! Не в одного батька син перебував ще в полоні, на Сибірі, не в одної мами дрижало серце за сином, що боровся десь на фронті. Багато було людей у церкві… Та всупереч сподіванням цеї неділі не було довгої проповіді.
Бліде лице старенького пароха було сумніще, ніж звичайно; його голос при Службі Божій дрижав, гейби якийсь біль давив це старече горло. А людям, що стояли ближче престола, здавалося, що з очей пароха, як він повертався до людей, визирає й розпука й якийсь такий дивний, докірливий сум.
Як скінчили „Буди імя Господне“, парох станув у царських вратах на знак, що хоче промовити до людей. Усі, що вже збиралися виходити, пристанули.
Тихим, спершу, гейби здушеним голосом, почав парох говорити про тих, що своїми грудьми спиняють наступ противника, що свою кров, своє життя жертвують за рідний край. І говорив про їх страждання та муки, про те, що в голоді та студені вони твердим муром стоять, обороняють тих, що на задах, у спокою живуть спокійним життям. А коли їм треба помочі, коли треба з ними своїм добром ділитися, щоб їм дати спромогу встояти — ті, що спокійно живуть у затишші, їм тої помочі відмовляють, оглядаються на інших!…
— І невже, — кінчав старенький парох, — ніхто не відчує у свому серці тільки почуття обовязку, щоб із найближчим свойому серцю братом поділитися своїм одягом, щоб тим знеможеним героям дати змогу витримати до кінця?!
Тишина залягла в церкві. Присутні дивилися зворушеними очима один на одного, гейби ждали чогось.
І те „щось“ прийшло!
Нараз, десь із боку церкви, відізвався дитячий голос:
— Я! Я!
І крізь юрбу людей почала пропихатися Оленка. Мала, непоказна, знеможена працею, виглядала на десятилітню дитину, хоч їй пішло на пятнацятий. Хоч сама ще дитина, вона від року ґаздувала в хаті, яку їй залишили по смерти батьки. Ґаздувала й піклувалася ще своїм братчиком, Івасем, молодшим від неї трьома роками.Люди здивовано глипнули на Оленку, як вона пропихалася до пароха. Добривши, Оленка здійняла батьківський кожух і поклала його під ноги пароха.
— Я! — промовила зворушеним голосом, — це від мене!
І вмить гейби хто відмінив людей у церкві. Цей скидав кожух, той теплий плащ, третий прохав підождати, поки з дому принесе. І незабаром у ніг пароха зібралася велика купа теплого одягу.
А парох стояв звернений до людей лицем, по якому спливали гарячі сльози. Він поклав руки на голову Оленки та тремтячими устами шепотів молитву.
В понеділок уранці їхали добре навантажені теплим одягом сани до повітового міста, а на них, на самому верху, пишався кожух сирітки-Оленки.