ІВАН РЕМБОЛОВИЧ

Підполковник.
Рейд 1921 року.

У середніх числах жовтня 1921 року в таборі інтернованих українських вояків у м. Каліші було велике заворушення. За причину цього були поголоски, що кілька сот інтернованих українців мали б змогу виїхати до прикордонної смуги, на лісову розробку. Серед української інтернованої старшини було чимало таких, яким відомо було, що на Україні готується велике повстання проти московсько-окупантського уряду, отже, тим, хто піде на рубку лісу, усміхається змога перейти польсько-московський кордон і приєднатися до повстанців.

Мені теж відомим стало про цю „рубку лісу“. Отже 16 жовтня я звернувся до коменданта табору генерала Удовиченка з проханням, щоб і мене вислано було на цю роботу.

Генерал Удовиченко з великою охотою погодився задоволити це моє прохання й запропонував мені підшукати ще поміж старшини, урядовців і козаків з відділу звязку Штабу Дієвої Армії, на чолі якого відділу я стояв, осіб, що побажали б їхати. Того ж вечора я подав реєстр на 16 старшин, урядовців і козаків, що висловили бажання бути висланими на роботу.

17 жовтня, за розпорядженням генерала Удовиченка, нам видано було справний одяг та харчів на три доби кожному. Того ж самого вечора, вислухавши Службу Божу, що її відправив митрофорний протоієрей о. Павло Пащевський, я, на чолі цих 16 старшин і козаків, виїхав, згідно з маршрутом, через Лодзь–Колюшки–Петроків–Краків–Львів–Рівне на ст. Костопіль, де повинен був чекати на нас звязковий старшина, який і мав передати мені дальший маршрут до місця праці. Виїхали зі мною: підполковник Дугельний, сотник Ступа-Перебийніс, сотник Пастернацький, урядовці — Марченко Сергій, Розтопиря, Пархоменко та інші.

Ранком 19 жовтня ми приїхали на ст. Костопіль. На станції спіткав нас полковник Х. і передав мені дальший маршрут до с. Великих Мицьків та призначив мене, яко старшого в ранзі, на коменданта вояків-українців, що приїздять сюди.

У селі Великих Мицьках я застав уже 4 партії по 18–20 людей у кожній. Потім прибували до села Великих Мицьків щодня по дві партії: одна ранком, друга ввечері, й одразу приділялися до роботи. В час, вільний од роботи в лісі, переводилася ріжна організаційна праця — формування штабів, розподіл людей по формаціях і т. п.

25 жовтня о 5 годині ранку мене збудив полковник Сушко, повідомивши, що він прибув із бриґадою Київської дивізії й розмістився в селі Малих Мицьках.

26 жовтня надвечір приїхали до Великих Мицьків полковник Янченко, полковник Лушненко, старший ляйтенант Білинський, підполковник Шраменко, урядовець Хоха та інші. Командування всіма частинами обняв полковник Янченко.

27 жовтня було зформовано Київську повстанчу дивізію в складі: штабу дивізії, 2 піших бриґад, гарматного дивізіону (без гармат), кінного полку (без коней), чоти саперів-підривників, комендантської сотні й відділу постачання, і всі — без зброї. Зброю мали здобути на ворогові. Командний склад дивізії складався в такий спосіб: командир дивізії — полковник Янченко, начальник штабу дивізії — полковник Лушненко, начальник оперативного відділу — підполковник Ремболович, командир 1-ої пішої бриґади — полковник Сушко, командир 2-ої пішої бриґади — підполковник Шраменко, командир кінного полку — сотник Хмара, командир саперної чоти — підполковник Копац, командир комендантської сотні — підполковник Дугельний і начальник постачання урядовець Хоха.

2 листопада о 4 годині ранку було одержано наказ від генерала Тютюнника, щоб дивізія вирушала в напрямку села Борового.

Біля села, назви якого не памятаю, дивізію зустрів генерал-хорунжий Тютюнник із начальником штабу, генерального штабу полковником Отмарштайном і кількома старшими й урядовцями од ріжних колишніх міністерств. Ці останні мали на теренах, охопленних повстанням, організовувати цивільну владу. Були це: старший ляйтенант Білинський, яко майбутній міністр внутрішніх справ, та інженер Яновський, яко міністр комунікацій.

Генерал Тютюнник звернувся до вояків із короткою промовою, де зазначив, що на Україні готується велике повстання проти московсько-совітського уряду та що повстанці на Україні чекають на наше прибуття, щоб розпочати під нашим проводом всенароднє повстання.

О 6-ій годині ввечері наші частини зупинилися в 8 верствах від польсько-московського кордону. Генерал Тютюнник вислав сотника Хмару обеззброїти в містечку Х. польську кінну поліцію, яка несла охорону кордону. Сотник Хмара виконав завдання, і наші частини достали 20 коней і відповідно зброї.

Падав перший листопадівський сніг о 12 годині вночі 3-го листопада, коли наші частини рушили до кордону. Поміж козаків панувала надзвичайна бадьорість. Прислухавшися, можна було почути, як старшини й козаки, забувши часи інтернування, давали один одному врочисті обітниці не щадити свого життя, щоби здобути волю та незалежність для України.

О 2 годині ранком 4 листопада наші частини перейшли польсько-совітський кордон біля с. Борового. Аванґард складав кінний полк, арєрґард — 2-га піша бриґада. О пів до сьомої години ранку, обминувши село Нетреба, лісами наші частини підійшли до села Майдан Голишевський, де було розміщено 1-й взвод 196 совітського батальйону прикордонної охорони.

Грім з неба в листопаді менше здивував би большевиків, ніж наші частини.

Без жадного стрілу ми заняли село Майдан Голишевський, обеззброївши москвинів, серед яких було 8 комуністів і одна комуністка.

З наказу генерала Тютюнника було утворено воєнно-польовий суд під головуванням підполковника Очеретька, і на підставі вироку цього суду всіх їх було тут же розстріляно.

Ця перша наша удача ще більше піднесла настрій вояків, а до всього збільшила наше озброєння на 60 рушниць і один кулемет.

Зробивши короткий відпочинок, частини рушили на село Андріївку. В цьому селі наші кіннотчики захопили в полон командира 1-ої роти 196 батальйону й командира 4-го трудового батальйону, що перебував на лісових розробках. З допиту захоплених було виявлено, що на Україні оперує кілька невеликих партизанських загонів. Щоби подолати партизанів, москалі зосереджували свої відділи до села Янчи Рудої й Емільчина, а за місце, де мав би зібратися 196 батальйон на випадок тривоги, визначено було село Галуші.

З Андріївки частини рушили на село Кішин, де й заночували. З Кішина відділ рушив через села Стовпівку й Зубковичі на село Жубровичі, виславши наперед кінноту, при чому біля с. Жубровичів кінноту обстріляли московська рота піхоти й ескадрон кінноти.

Почувши стрілянину, полковник Отмарштайн наказав 1-ій бригаді звернути праворуч і, обминувши с. Жубровичі, ззаду вдарити на москалів. Бриґада завдання це виконала, і нашими трофеями було 30 захоплених до полону червоноармійців із рушницями та склад із зібраним продподатком у с. Жубровичах. Продукти, що були на складі, частково роздано воякам, а частково виміняно на худобу в селян.

У с. Жубровичах я подав начальникові штабу рапорта з проханням звільнити мене з посади начальника оперативного відділу та дозволити мені зформувати з охотників ударну частину, що за завдання її було б нападати вночі на села, де розміщено московські частини; в цей час інші частини мали б змогу відпочивати. Рапорта було передано генералові Тютюнникові, і того ж дня мені було дозволено зформувати таку ударну частину.

Характерним було, що всі московські частини, які нам спіткалися за цей час, складалися виключно з москалів.

5 листопада частини рушили через с. с. Емінець, Анишпіль і Гутку на с. Піски. З Анишполя було вислано розвідку з 15 кіннотчиків і 8 підривників на с. Бондарівку. Я поїхав із цією розвідкою. Розвідка вїхала до села, не зустрінувши жадного москаля. Була неділя. Біля церкви, де правилося Службу Божу, ми побачили кілька осідланих коней, привязаних до плоту. Я й сотник Хмара стали розпитувати місцевих селян про москалів. Один із селян, моргнувши мені оком, одійшов набік. Я підійшов до нього.

— Пане повстанцю! тут є кілька москалів, вони тепер у церкві, серед них є один комуніст, якого можна пізнати по червоній шапці. Цей комуніст чимало українців розстріляв власноручно. Сільський староста також запроданець московський.

Я поділився цими відомостями з сотником Хмарою, і ми вирішили чекати на закінчення Служби Божої, а як повиходять усі з церкви, заарештувати комуністів. Чекали з годину часу. Коли Служба Божа закінчилася, й люди почали виходити з церкви, то одним із перших вийшов і комуніст у червоній шапці. Сотник Хмара підійшов до нього зі словами: „Товаришу, ви заарештовані!“

— Что? — гукнув комуніст — кто меня смєєт арестовивать?! Да ви знаєтє, кто я такой?!

— Знаю, — відповів сотник Хмара — ти комуніст, а я українець! — і міцний кулак сотника Хмари опустився на хижу московську твар комуніста.

По переведенню трусу в комуністовій кишені було знайдено реєстр осіб, яких він власноручно розстріляв; число їх доходило до 53.

Забравши з собою захоплених москалів, розвідка рушила на с. Піски, де й приєдналася до наших частин.

На підставі вироку польового суду комуніста в червоній шапці було повішено в с. Пісках.

Увечері начальник штабу полковник Отмарштайн покликав мене до себе й поінформував, що цілий наш відділ вирушить пізно ввечері в напрямку на м. Коростень, а мені наказав, набравши охотників, розпочати 6 листопада демонстрацію з полудневої сторони.

Плян нападу на м. Коростень був такий: я з 24 охотниками та кіннотою сотника Хмари, під загальним командуванням полковника Ступницького, мали вирушити о 6 годині ввечері з с. Пісок на с. с. Жупани, Вигів, Краснопіль та МогильноБлощицю і о пів до шостої години ранку розпочати наступ з південного боку Коростеня; основна ж група мала вирушити іншими шляхами й розпочати наступ, теж о пів до шостої, з півночі на м. Коростень. За відомостями нашого штабу, в Коростені стояв штаб бригади з нестроєвими частинами й комендантською ротою. Вирушили. О годині 2-ій уночі підійшли ми до Коростеня з півночі. В перших же хатах, на Коростенських околицях захопили ми двох червоноармійців із числа мобілізованих. Із їхнього допиту виявилося, що в Коростені, крім штабу 132 бригади та нестройових частин, стоїть ще два батальйони піхоти. Передати ці відомості генералові Тютюнникові не було жадної можливости, бо ми не знали, в якому місці саме знаходиться тепер цілий відділ. Я, полковник Ступницький та сотник Хмара вробили нараду, на якій ухвалили таке: я з 15 людьми піду й захоплю залізничний двірець, полковник Ступницький визволить політичних вязнів із міської вязниці, а сотник Хмара з кіннотою опанує східньо-південну околицю Коростеня. Якщо не пощастить, мусили збиратися на полудневій околиці. Посуваючися якнайтихше містом, я зі своїми людьми підійшов майже до самого двірця.

— Хто йде? — пролунав голос кроках у 10–15 від мене.

— Свої, — відповів я, але тієї ж хвилі, зробивши крок уперед, упав у якусь яму. Кілька козаків із сотником Маркевичем подалися назад.

— Хлопці, подайте мені руку, — крикнув я.

Два козаки підбігли до мене й витягнули мене з ями.

— Де інші? — запитав я, побачивши біля себе лише 9 козаків.

— Втікли з сотником Маркевичем, — була відповідь. (Пізніше виявилося, що сотник Маркевич не втік, а кинувся, щоб захопити вартового, що тримав варту недалеко біля якогось приміщення і що міг би піднести алярм).

— За мною, хлопці, ані на крок від мене, — наказав я своїм козакам. Швидким кроком рушили ми до двірця. Через вікно ми побачили червоноармійців із рушницями, що переповнювали почекальню двірця.

— Руки догори, — крикнув я, вскочивши з одним козаком на підвіконник та вибивши вікно. Два козаки вистрілили до почекальні, одного з червоноармійців було забито, а решта почала втікати на перон.

— Стій, руки догори, бо стрілятиму, — крикнув я вдруге. Червоноармійці покидали рушниці й піднесли руки догори. Ми вскочили до почекальні. Чотирьом козакам я наказав поскладати рушниці до одної купи, а сам з 5 козаками побіг до телеграфу. Урядовці на телеграфі були дуже перелякані, і лише один сидів і подавав телеграму до Києва. Я підійшов до нього. Виявилося, що він був комуніст і передавав до Києва, що на Коростень напали партизани. Порозбивавши апарати, ми вибігли на перон. Там не було жадного червоноармійця. Наказавши одному козакові закликати інших із почекальні, я з рештою пішов уздовж перону. З іншого кінця двірця, з-за рогу вїхав на перон верхи сотник Маркевич, за ним бігло 5 козаків.

— Пане полковнику, я забив начальника штабу бригади й забрав його коня, а тут у ваґонах міститься чрезвичайна комісія, — почав рапортувати сотник Маркевич. Я наказав трьом козакам знайти якогонебудь залізничника, що міг би нам показати ваґони з чрезвичайкою.

За кілька хвилин привели стрілочника, який і показав нам ці ваґони. З рушницями напоготові побігли ми до цих ваґонів. Сотник Маркевич із одного боку, а я з кількома козаками з другого вскочили до ваґону. Чекісти були на ногах, а один із них тримав телефонну слухавку в руках.

— Ані з місця! — крикнув сотник Маркевич.

— З ким розмовляєш? — спитав я чекіста.

— З командиром бриґади, — відповів він.

Я підніс слухавку до вуха.

— Галло, галло, да что ви меня нє слушаєтє, что у вас там за галас? — почув я в телефон.

Удаючи з себе москаля, я почав розмовляти з командиром московської бриґади:„Товаріщ комбріґ, на станцію напала банда партізанов, что нам дєлать?

Комбриґ — „Сейчас ми с німі раздєлаємся. Я вислал к вам начальніка штаба“.

Я — „Начальник штаба разстрєлян“.

Комбриґ — „Кєм?“

Я — „По моєму приказу“.

Комбриґ — „А ви кто?“

Я — „Подполковник Ремболович, комендант партізанов“.

Далі почув я тільки нецензурний вираз. Під час моїх розмов із командиром московської бриґади козаки повиводили з ваґонів і порозстрілювали всіх комуністів-чекістів.

Покінчивши з чрезвичайкою, ми рушили знову в бік двірця.

— Пане Партизане! Що ви робите? Вас так мало, а тут на станції стільки москалів. Вас зараз же всіх перебють. Утікайте. Я теж належу до повстанців, — з такими словами звернувся до мене голосом, що переривався від хвилювання, якийсь залізничник.

— А які сили москалів на станції? — запитав я.

— Два потяги з піхотою, що надійшли звечора, і потяг із гарматами та кіньми, — відповів мені залізничник.

Я звернувся тоді до залізничника з запитанням, чи не міг би він випровадити нас на полудневу околицю Коростеня. Він погодився на це з великою охотою, і ми через городи та сади повернулися на збірний пункт. На збірному пункті я побачив не 9 залишених там козаків, а чоловік із 300. Ці люди були визволені з Коростенської вязниці — політичні вязні, які приєдналися до нас, решта з них розбіглася. Разом було визволено з Коростенської вязниці до 600 політичних вязнів.

Надходила 7 година. З боку двірця почулася велика кулеметна та рушнична стрілянина; то наступали наші частини.

— Нам треба негайно теж розпочати наступ; ми вдаримо на москалів іззаду, і Коростень буде наш, а разом і все майно, яке є в нім, а головне набої й гармати, що в вагонах на станції, — з такими словами звернувся я до полковника Ступницького.

— Трохи зачекаймо, — відповів мені полковник Ступницький.

Я не міг чекати, бо знав, що кожна хвилина чекання коштуватиме нам дуже дорого.

Гукнувши на козаків, щоб ішли за мною, я вирушив на місто.

Полковник Ступницький залишився на місці, а з ним і більша частина людей.

Мій відділ увійшов до міста й попід стінами будинків почав посуватися до центру. Минувши одну вулицю, відділ мав звернути у вулицю праворуч, щоб найближчим шляхом дістатися до двірця, але цього маневра мені виконати не пощастило, бо зліва нас обстріляли вздовж вулиці сильним кулеметним та рушничним вогнем. Ми ж не мали змоги відповісти на це таким же вогнем, бо кулемета ми зовсім не мали, а з одними рушницями не могли зарадити з переважним ворогом. Ми залягли під хатами і влучним вогнем стримували москалів від наступу, гадаючи, що полковник Ступницький допоможе нам з другого боку.

Біля пів на девяту – пів на десяту годину стріли з півночі, звідки наступала ціла група, затихли. Полковнак Ступницький та сотник Хмара не давали про себе жадного знаку. Біля 10 години москалі показалися ще й праворуч від мене. Триматися далі я не міг, бо москалі мали змогу оточити мене й захопити до полону. Я наказав відходити ліворуч — москалі нас заатакували; вирушив праворуч — ще гірше. Побачивши, що нас уже майже оточили, ми через двори, сади та городи почали вже не відходити, а втікати, стрибаючи через тини та прямуючи до полудневої околиці Коростеня, де залишився полковник Ступницький, але полковника Ступницького вже там не було.

Стріли з півночі зовсім затихли: або наші частини відійшли, або заняли Коростень. Я вирішив зачекати деякий час, а тим часом упорядкувати своїх людей.

За помішника мені був, увесь час не відходячи від мене ні на крок, сотник Маркевич.

За якусь півгодину ми побачили московські розстрільни, що посувалися на нас. Я розсипав своїх людей у розстрільну й наказав відходити. Одійшли з три з половиною верстви й залягли в снігу. Гадаючи, що наші частини, які наступали з півночі, заняли Коростень; що сотник Хмара зі сходу, а полковник Ступницький в іншому місці відрізали відхід москалям; і що вони на моєму участкові хотять прорватися, — я, щоб ударемнити ці ворожі заміри й узяти ініціятиву до своїх рук, повів наступ на москалів. На початку нашого наступу москалі відступали до міста, а через 20–30 хвилин, зміцнені свіжими частинами, при 6 кулеметах, повели сильну атаку проти нас. Не маючи змоги далі триматися перед значно переважними силами ворога й принявши під увагу, що частина з моїх людей вже не мала набоїв, а інші тільки від 2 до 5; що у москалів аж 6 кулеметів, а в нас жадного, — я наказав відступати. Відійшовши за 2–3 верстви, я передав командування сотникові Маркевичеві, а сам сів на коня й поїхав на північ, гадаючи знайти там наші частини з генералом Тютюнником.

Підїжджаючи до залізниці (Коростень–Ігнатпіль), я побачив на залізничному насипі лави людей. Гадаючи, що це наші частини, я підїхав на два-три кроки до них. Яке ж було моє здивовання, коли я розгледів, що військо в лавах — це червоноармійці. Повертатися було нікуди. Я дав остроги коневі й, проскочивши московські лави, погнав чвалом. Тисячі ворожих куль наздоганяли мене. Проскакавши так 2–3 верстви, я побачив перед собою частини, що поволі посувалися на захід. Не було жадного сумніву, що це відходили наші частини. Я підїхав до генерала Тютюнника й почав рапортувати. До нас підїхав начальник штабу полковник Отмарштайн.

Вислухавши мого рапорта, генерал Тютюнник махнув рукою.

Я тоді звернувся до нього й почав просити, щоби група повернула до Коростеня, щоб мені було дано один курінь, 2 кулемети та 5–10 тисяч набоїв, і я прорву московський фронт, та що ми займемо м. Коростень; а занявши Коростень, ми будемо забезпечені і набоями, і рушницями[1], навіть матимемо кілька гармат із кіньми, що стоять у ваґонах біля ст. Коростень.

Полковник Отмарштайн підтримав моє прохання й теж доводив генералові Тютюнникові, що під Коростенем ми стратили кількох кращих старшин, як полковник Климач (ранений), сотник Стефанишин (забитий), хорунжий Василів (ранений); вистріляли 80% наших набоїв, що, не захопивши Коростеня, ми залишимося зовсім без амуніції, та що дух у козаків значно підупаде.

Генерал Тютюнник, вислухавши полковника Отмарштайна, вдруге махнув рукою і чвалом поїхав до голови колони. Полковник Отмарштайн обернувся до мене, ніби хотів щось сказати, але не міг виговорити ні слова, тільки дві сльози, що викотилися з очей цієї чесної людини, сказали все красномовніше за слова.

Частини відходили в напрямку на с. Чигири.

У цей час московський панцерник, підїхавши з Києва, почав обстрілювати нашу колону гарматним вогнем, але тільки 3–4 набої вибухли близько од нашої колони, а інші зовсім не влучали. Під час цього обстрілу контужено було в голову інженера Віктора Яновського.

В селі Чигирях частинам було дано 2-годинний відпочинок, по якому вони вимаршували через села Михайлівку, Васьковичі й Межирічку на с. Дідковичі. Селяни Дідковичів дуже прихильно поставилися до нас, самі забирали козаків до хат та понагодовували їх і коні.

8 листолада полковник Янченко зібрав у себе командирів частин, щоби вислухати доповіді про настрій серед вояків. Перший доповідав підполковник Шраменко, розпочавши свою промову запитанням, під яким прапором ми йдемо — У. Н. Р. чи У. Д.?

На превеликий мій жаль, я не міг далі залишитися на нараді, бо по мене прийшов післанець від полковника Отмарштайна з наказом негайно прибути до штабу, який був розміщений у будинку місцевого священика. Коли я прибув до штабу, полковник Отмарштайн закликав мене до окремої кімнати й, розклавши мапу на столі, почав зясовувати наше становище. Спробую передати дослівно те, що казав мені полковник Отмарштайн: „Під Коростенем ми понесли поразку, наслідків якої вже виправити не можна. Генерал Тютюнник наказує відходити далі. Моїх порад зовсім не слухає. Мені тепер дивно, як міг Головний Отаман доручити таку важливу справу генералові Тютюнникові. Посуваючися наперед, ми не швидко дійдемо до другого „Коростеня“, де можна було б зробити запас зброї та амуніції, а москалі нас будуть переслідувати та дрібними нападами доведуть нас до того, що в нас не залишиться жадного набою, а люди наші загинуть, як не від ворожих куль, то від морозів[2] та перевтоми. Полковник Янченко, — це „шляпа“, йому б на печі сидіти та насіння лузати, а не воювати. Я маю тільки трохи надії, що після зустрічі з підполковником Палієм наша ситуація трохи покращає, а тому вживатиму всіх заходів, щоб якнайскорше зєднатися з ним. Вас, пане полковнику, я знаю недавно, але вже встиг трохи пізнати вас. Скажіть мені без жадних викрутасів: який настрій серед старшини та козаків?“

На це запитання я відповів, що полковника Янченка знаю ще з Чернигівщини і що вираз „шляпа“ може бути до нього пристосований цілковито. Настрій серед старшини, а особливо серед козаків, підупадає з кожною годиною. Старшини стараються не піддатися цьому й не допустити до цього козаків. Як старшина, так і козаки будуть битися до останнього.

— Ці ваші слова тішать мене. При такому стані річей може ще пощастить нам вийти з того становища, в якому ми опинилися, — сказав мені полковник Отмарштайн.

Далі полковник Отмарштайн поінформував мене, що наші частини підуть у район сел Заньки, Маньківка, Холопи та Котівка, де повинні бути відділи полковника Палія й генерала Нельговського. Тепер же наші частини слід забезпечити від ворожих панцерників, а зробити це можна, лише висадивши в повітря залізничний міст на р. Жерев. Тут же полковник Отмарштайн наказав мені вибрати кількох козаків, взяти відповідно вибухового матеріялу й висадити в повітря міст на р. Жерев, біля села Ігнатполя (12 верстов від Дідковичів). По висадженню моста я міг або повернутися до польського кордону, або розшукати наші частини в районі Заньків–Маньківки. Усю ініціятиву в цій важливій справі було цілком передано мені. На чолі 30 козаків о 16 годині я вирушив на Ігнатпіль, а частини наші тоді ж посунулися на містечко Недашків. Біля мосту ми спіткали сильну заставу москалів. По короткій перестрілці заставу було частково перебито, частково вона розбіглася, а я власноручно підклав 70-фунтову міну під міст. Силою вибуху моста було підірвано, і він одним кінцем своїм упав у воду.

Виконавши доручене мені завдання, я повернувся зі своїм відділом на с. Дідковичі й попростував слідком за нашими частинами. Дякуючи снігові, що допіру випав, я легко по слідах знайшов наші частини й приєднався до них о 5 годині ранком 9 листопада в селі Владівці (Буда Каменецька).

10 листопада частини наші вирушили з с. Владівки на село Юзефівку. З Юзефівки мене було вислано наперед разом із підривниками, щоб підірвати залізничну колію та зіпсувати телеграфну лінію. Завдання було виконано, залізничну колію було підірвано праворуч і ліворуч від переїзду, як також цілком знищено телеграфну лінію на протязі 400 метрів.

З Юзефівки частини вирушили на с. Чоповичі. Не доходячи трьох верстов до села, було вислано курінь під командою полковника Лисогора захопити станцію Чоповичі. Село Чоповичі було занято з короткого удару; захопити ж станцію було значно трудніше, але і її заняли наші частини по впертому бою. В селі й на станції ми знищили 38 залізничний батальйон, кінну й пішу міліцію та технічну роту з 4 кулеметами. Тут же було захоплено до полону 60 червоноармійців та 20 коней. З нашого боку теж були втрати: забито було підполковника Мінаківського й 4 козаків та поранено полковника Лисогора, 2 старшин та 2 козаків. Під час бою на ст. Чоповичі, як і в попередніх боях, велику відвагу виявили полковник Лисогор та підполковник Мінаківський, отже вибуття їх з рядів не могло не відбитися на загальній ситуації. Полковника Лисогора, тяжко раненого, вивезла з поля бою його дружина, пані Лисогорова, що брала активну участь у всіх боях, а під час останнього акту листопадової траґедії біля села Миньків урятувала життя і своєму чоловікові, і кільком козакам.

З с. Чоповичів частини помаршували на с. Будилівку, звідки 11 листопада вирушили на с. с. Дитинець, Облотку й Шлямарку. Під час цього маршу частини мали незначні сутички з ворожою кіннотою.

Із с. Шлямарки було вислано для нічного нападу на м. Радомишль мій відділ і кінноту сотника Хмари під загальним командуванням полковника Ступницького (того самого, що так нерішучо чинив під м. Коростенем). Нападу на Радомишль нам не пощастило зробити, бо полковник Ступницький заблудив, жадних порад слухати не хотів, і відділ повернувся ні з чим, приєднавшися об 11 годині ранком 12 листопада до головних сил біля с. Заньків. Із с. Заньків частини вирушили 12 листопада о 14 годині в напрямку на с. Чайківку. При переході через с. Чайківку наші частини було обстріляно сильним кулеметним та рушничним вогнем ворожої кінноти, що скупчилася на північній околиці села. Генерал Тютюнник вислав курінь, якому було дано завдання вибити з села ворожу кінноту. Московська кіннота, справді, відступила з села, але за пів години знову атакувала наші частини ззаду та зліва; проте піхота наша відбила всі ці атаки. Протягом кількох годин бою наші фури переповнені були раненими. В цьому ж бої й мене було тяжко ранено в нижню третину стегна правої ноги. Треба віддати велику подяку докторові Плітасові, який, не звертаючи уваги на ворожі кулі, перебігав від одного раненого до другого, всюди подаючи допомогу. В цій своїй допомозі раненому й умираючому братові своєму він дійшов сам до того стану, що його водили під руки два козаки — такий він був перевтомлений. Був він узагалі єдиний лікар на всі наші частини.

Колона посувалася далі на с. с. Пилиповичі, Журавлівку, Березівку, Мінейки, Городське. Входячи до Городського, полковник Отмарштайн із полковником Сушком зупинили бриґаду полковника Сушка й порозставляли козаків під клунями, а коли ворожа кіннота підійшла на яких 50–70 кроків, козаки ці нежданими сальвами з рушниць та сильним кулеметним вогнем завдали ворогові величезних втрат.

Під Мінейками було ранено сотника Лупенка та старшого ляйтенанта Білинського.

З Городського колона рушила на с. Войташівку. Мороз тоді доходив до 15 ступенів, а сніг випав до 1½ метра завглибшки.

У с. Войташівці генерал Тютюнник повідомив командирів частин, що весь відділ повертається до польського кордону. Виходячи з цього, частини з с. Войташівки взяли напрямок на с. Негребівку через с. с. Царівку й Ставецьку Слобідку. В с. Ставецькій Слобідці наші частини знову заатакувала ворожа кіннота, а в с. Негребівці ми мали сильний арєрґадний бій. Від захоплених до полону червоноармійців довідалися, що попереднього дня на с. Кочереве промаршувало 600 кіннотчиків 45 кінної червоної дивізії і до 200 кіннотчиків Київського карного відділу.

З Негребівки частини рушили через с. с. Гуту й Комарівку на Рудню. В цьому марші арєрґард складала комендантська сотня під командою підполковника Дугельного та помішника його поручника Ступи-Перебийноса.

Як настирливі були атаки ворожої кінноти — можна судити з того, що біля с. Гути комендантська сотня мусила відбивати одну з таких атак ручними ґранатами. Першими кинулися з ґранатами в руках підполковник Дугельний та поручник Ступа-Перебийніс, а за ними й ціла сотня, що перейшла в пориві цьому до контратаки. Можна сміливо сказати, що тільки ці два герої врятували на цей раз від розгрому наші частини.

З с. Рудні частини помаршували через с. Язвинку на Майданівку, до станції Трубецької, яку й захопили по аванґардному бою, взявши до полону 30 червоноармійців. З Трубецької частини рушили до с. Поташні, весь час перебуваючи під обстрілом ворожої кінноти. З Поташні попереду було взято напрямок на с. Блитчу, але потім цей напрямок довелося змінити, бо виявилося, що ворожі частини заняли Блитчу, Унін і Ханів, а вступати з ними в бій наші частини не мали змоги через брак набоїв та велику перевтому. Напрямок було взято на с. Леонівку. Не доходячи з верству до цього села, почули ми сильну рушничну та кулеметну стрілянину. Поміж нашими вояками зявилися чутки, що це до нас ідуть наші партизани. Ці чутки відразу піднесли настрій, який дійшов навіть до ентузіязму, коли почули ми з села крики: „слава“ й „ура“. Було ясно, що з другого боку на Леонівку наступає підполковник Чорний.[3]

Без жадної команди наше вояцтво, не зважаючи на сильний ворожий вогонь, з криками „слава“ кинулося на село. На жаль, доки добігли до села, стрілянина з другого боку припинилася, й наші сміливі вояки, під градом ворожих куль, примушені були опустити с. Леонівку.

Вже на еміґрації було виявлено, що Леонівку атакував підполковник Чорний, але не міг її захопити, бо ворожі сили значно перевищували його власні сили. Наші ж частини спізнилися на яких-небудь 20–30 хвилин. З-під Леонівки, лісами, цілковитим бездоріжжям, наші частини рушили в напрямку на село Зерево, але по дорозі до нього треба було переправитися через р. Тетерів. Не доходячи до цієї річки, було зроблено в лісі годинний опочивок, під час якого спалено всі зайві речі: канцелярію, майно особисте і т. п. Люди були так перевтомлені, що після опочивку багатьох тільки з великою силою пощастило збудити, а були й такі, яких уже й не можна було збудити — позамерзали. Переправу через р. Тетерів обрано поміж селами Уніним та Блитчею, бо, за відомостями від селян, тут був брід.

У мене й досі мороз по шкурі подирає, коли я згадаю собі цю нашу переправу. На цілий обоз було тільки три фури, решта ж були санки. Піхота почала переправлятися по кладках, які збудували наші ж вояки з розібраного плоту. Дехто хотів перейти через лід, але в цьому місці вода бігла дуже швидко, через це крига була тонка, не могла витримати ваги людського тіла, й козаки повпадали до води. Найтяжче було з раненими, число яких доходило до 150. Доводилося майно й ранених перевантажувати з санок на фури. Переправлялися в такий спосіб протягом 3 годин. По переправі знову дано годинний відпочинок. Отже, протягом останніх чотирьох діб найдовший відпочинок тривав не більше 4 годин. По відпочинку колона рушила через с. Зерево на Лукашівку, куди й прибула 15 листопада о 21 годині. Користаючися з того, що ворожа кіннота невідомо чому не переслідувала наших частин від с. Зерева, генерал Тютюнник наказав ночувати в с. Лукашівці.

З Лукашівки частини вирушили о 10 годині рано на с. с. Палідарівку, Салішани, Голубієвичі й Розважів до Термахівки. В с. Розважеві ворожа кіннота знову обстріляла наші частини, переслідуючи їх до Термахівки. Біля Термахівки ми зробили засідку, чим заподіяли великі втрати ворогові й змусили його припинити переслідування. На полю цього бою залишилося 40 червоних кіннотчиків і командир дивізіону.

О годині 24-й частини вирушили з с. Термахівки на с. Малі Миньки, куди й прибули о 5-й годині 17 листопада. Вимарш із села призначено було на 12 годину того ж 17 листопада.

О годині 7-ій рано 17 листопада до с. Миньків приїхав верхи селянин, який повідомив полковника Янченка (я був при цій розмові і сам писав рапорта генералові Тютюнникові), що через с. Голубієвичі в напрямку на М. Миньки посувається великий відділ ворожої кінноти. Але по цьому рапортові генерал Тютюнник жадних нових розпоряджень не зробив.

О годині 8-й хвилин 15 другий селянин повідомив, що в 5–6 верствах від села Малих Миньків наїхало багато ворожої кінноти. Я збудив полковника Лушненка (начальника штабу Київської повстанчої дивізії) Полковник Лушненко наказав збудити полковника Янченка, а сам негайно повідомив про це генерала Тютюнника. Але й на цей раз нових наказів від генерала Тютюнника не було.

Біля 9-ої години ранком прийшов до штабу дивізії підполковник Шраменко, що його бригада несла сторожеву охорону на шляхах Голубієвичі–Рудня, й передав, що наші застави побачили ворожі розїзди по 10–15 кіннотчиків. Полковник Лушненко подав ці відомості генералові Тютюнникові і водночас запитав, чи не готуватися до вимаршу. На це була відповідь від генерала Тютюнника, що вимарш відбудеться о 12-й годині. О годині 9-й хвилин 20 московські розїзди почали обстрілювати наші застави. Не чекаючи на дальші накази, старшини самі наказали козакам повиходити з хат і бути напоготові до вимаршу та бою.

Біля 11-ої години генерал Тютюнник зі штабом і кінною сотнею сотника Хмари виїхав з подвіря, де містився штаб групи й наказав вирушати в напрямку на с. Великі Миньки. Колона почала витягуватися. До фури, на якій я сидів і яка була по середині колони, підійшов полковник Янченко, ведучи за повід коня. Привязавши коня до фури, полковник Янченко сів біля мене. Він не міг через попухлі ноги взути чоботи й мав на ногах якісь подерті повстяники.

Доходила година 12. Голова колони рушила. В цю хвилину від хвоста колони залунали крики: „Кіннота, кіннота!“ Повернувши голову праворуч, я побачив, що навперейми голові колони чвалом скаче московська кіннота. Командири курінів спішно почали подавати команду. Полковник Янченко скочив із фури й сів верхи на коня, при чому зробив це так швидко, що ніколи б не можна було подумати, що це 55-літній полковник із попухлими ногами, а не 20-літній юнак на останньому іспиті у військовій школі. Біля фури залишилися лише сліди його — пара подертих повстяників.

Очі всіх повернулися до генерала Тютюнника. Він також повернув голову в бік ворожої кінноти і… карєром поскакав до голови колони, а за ним слідом полковник Янченко, обидва командири бригад (полковник Сушко й підполковник Шраменко) і кінна сотня сотника Хмари. Пізніше до них приєдналося ще кілька старшин і козаків, яких будо вислано вперед, як розвідку. Все це понеслося щосили в бік польсько-совітського кордону.

Що ж творилося в частинах?

Як наочний свідок цього останнього „акту трагедії“, спробую оповісти про це, нічого не упускаючи й так, як збереглися ці події в моїй памяті.

Старшини вживали заходів стримати козаків у селі, де кіннота не могла б нас атакувати, повернути їх назад та перейти до контрнаступу, щоби прорватися до лісу, де знову ж ворожа кіннота не могла б нас атакувати. Але цього маневру нам не пощастило виконати через паніку, яка охопила козацтво, коли воно побачило, як утік вищий командний склад. Мій підводчик погнав коні. Санки виїхали за село в чисте поле. По полю бігло 150–200 старшин та козаків. Я обернувся й побачив, як у 100–150 кроках за мною ворожа кіннота перерізала наші частини в двох місцях. Санки мої раптом стали, було забито коня. Я зліз із санок, але не міг швидко йти, бо рана в нозі ще не загоїлася. До мене підбіг підполковник Копац, і я оперся на його плече. В цю хвилину до нас підбігло два козаки.

— Пане полковнику, то ви не втекли?! Будемо ж разом умирати! — крикнув один із них.

— Козацтво, стій! Ще не все пропало! До мене! Будемо битися! — почав я кричати. Дві ворожі кулі, одна за однією збили мені кашкета з голови.

Кілька козаків почуло мій крик і підбігло до мене. Ми залягли й почали відстрілюватися. Ззаду підбігло ще кілька козаків, потім ще, і протягом якихось 5–8 хвилин біля мене зібралося до 100 козаків. Лежачи в снігу, ми відстрілювалися й вирішили дорого продати наше життя. Ворожа кіннота, очевидно, зрозуміла це й розширила своє коло, щоб у такий спосіб зменшити свої втрати. І лише за дві-три години, коли стріли з нашого боку майже стихли через брак набоїв, ворожа кіннота з криками „Ура“ кинулася на нас в атаку. Ми піднесли руки догори, але й це не врятувало б нам життя, бо червоноармійці почали рубати нас шаблями, аж поки командир ворожої кінноти Котовський не вїхав поміж нас і не почав махати рукою на своїх людей, щоби вони припинили рубку.

Припинивши рубку, червоноармійці кинулися на нас, як шакали на падлину, й почали обдирати з нас одяг та взуття. Скінчивши це, нас вишикували по 4 в шереги й повели до села, де й замкнули в церкві.

Годині об 11–12 вночі до нас ускочило кількох червоноармійців і знову почали нас грабувати, здираючи все те, що не встигли зробити в полі. Наприклад, я залишився лише в штанах і спідній сорочці.

Удосвіта в одному з кутків церкви почувся тихий спів: „За що ж, Боже милосердний, нам послав ці муки“… То почав співати Ступа-Перебийніс. За кілька хвилин всі невольники підхопили цю пісню. Ворожа варта, що сторожила нас, не могла витримати, і дехто з неї заплакав.

Як би у відповідь на пісню, виступив із промовою до полонених один із старшин. Промову свою він розпочав словами: — „Товариші, нас обдурювали, нас ріжними неправдами запровадили до найгірших наших ворогів — поляків. Ми повинні покаятися й звернутися до наших братів-большевиків із проханням, щоби нам пробачили та приняли нас під свою владу“. Мовчанка всіх полонених — була відповіддю на промову старшини-провокатора. Тут же виявилося, що цей старшина був командир сотні 4-ої Київської дивізії. Прізвища ж цього Юди, на жаль, не памятаю. До складу Київської дивізії він попав у 1920 році, коли прибуло поповнення для армії Української Народньої Республіки з Ланцуту. Був він із полонених большевиків і до польського полону був за командира московсько-большевицького полку червоної армії.

Тут же в церкві я довідався від очевидців, як геройськи вмирали наші партизани, як, наприклад, старший ляйтенант Білинський, який, маючи бравнінґа, три кулі випустив у червоноармійців, а четверту в себе; урядовець Хоха на пропозицію червоноармійця піддатися розсміявся й на очах червоноармійців застрелився, і багато ще було таких — вірних і одважних до кінця.

18 листопада рано нас вивели з церкви й, оточивши вартою в 30 кіннотчиків, погнали до містечка Базару, де знову замкнули в церкві.

19 листопада о годині приблизно 9–10 ми побачили, що ворожа кіннота десь виїздить із м. Базару. Один червоноармієць сказав нам, що близько містечка показалися повстанці, які наміряються напасти на містечко та відбити нас із неволі.

Того ж дня о годині 15–16 до церкви ввійшов старшина-червоноармієць, який, пройшовши двічі поміж полонених, наказав усім раненим піднестися й перейти до помешкання місцевого священика. Переходячи туди з церкви, ми побачили на вулиці багато селян, що тримали в руках хліб, сало та інші продукти й хотіли це все передати нам, але червоноармійці цього не дозволили. В будинку священика нам було значно краще, хоч би вже тому, що було тепло. Панотець, на прохання кількох ранених і з дозволу вартового червоноармійця, уділив тим, хто побажав, Святого Причастя.

20 листопада об 11 годині ми побачили крізь вікно, що всіх полонених із церкви вивели й кудись повели, а до дому священика підїхало кілька селянських фур. Один із червоноармійців сказав нам, що всіх полонених відправляють до станції Коростень, а звідти до Києва, де й відбудеться суд. Ранених мали везти на санках.

Біля 11 години ми побачили знову якесь заворушення в містечку і що кілька кіннотчиків чвалом поїхали в тому напрямкові, куди пів години тому повели полонених із церкви. Вартовий червоноармієць сказав нам, що з Києва приїхала надзвичайна комісія і що нас судитимуть тут же, в Базарі.

Біля 18 години до нас прийшло кілька одягнених по-цивільному осіб, а за ними кілька червоних старшин. Один із них, як виявилося потім, голова комісії, почав чистою українською мовою лаяти нас бандитами, головорізами тощо. Скінчивши лайку, він почав випитувати, чи немає поміж нас кого з командного складу. Діставши негативну відповідь, голова комісії став знову страшенно лаятися.

— А хто ж із вас Ремболович, ваш полковник? Чи по-вашому він не належить до командного складу? А на Коростень хто нападав?

Один із козаків відповів йому, що мене забито, але комісія мала вже відомості, що я знахожуся серед ранених, і голова комісії знову звернувся до нас із запитанням, хто з нас Ремболович.

Підполковник Х. (не хочу називати його прізвища, бо, може, він ще живий, оскільки немає його прізвища серед розстріляних), що лежав поруч ізі мною, шепнув мені на вухо, щоб я втікав, бо мене розстріляють.

Легко це сказати, а як утекти? Але, як бачить читач, я втік і то на очах усієї комісії й кількох вартових червоноармійців. Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючися за стінки, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв по середині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти до голови, що людина боса, в одній спідній сорочці при 18 ступенях морозу може втекти та ще й з перебитою ногою. Коли вийшов я на подвіря, то впав у сніг і половз до саду, а звідти до недалекого лісу, де піднявшися на ноги, пішов просто перед собою.

Це було о годині 18–19 дня 20 листопада 1921 року.

Другого дня о 9 годині всіх полонених було присуджено до кари ка горло, що й було виконано там же, в Базарі, 21 листопада о годині 11.

14 квітня 1931 року.




——————

  1. 30% наших вояків були ще й досі без рушниць. — Автор.
  2. Мороз доходив до 15 ступенів, а сніг до ¾, а то й до метра з чверткою. — Автор.
  3. Нам вже було відомо, що підполковника Палія поранено та що його заступав підполковник Чорний. — Автор.