Заява ЦК КП(б)У до Виконкому Комінтерну

◀ Передмова — М. М. Попова

Боротьба з націоналістичними ухилами в КП(б)У та КПЗУ 1927 Заява ЦК КП(б)У до Виконкому Комінтерну

Резолюція пленуму ЦК КП(б)У про лінію національної політики КПЗУ ▶

Заява ЦК КП(б)У до Виконкому Комінтерну.

Стверджена останнім пленумом ЦК КП(б)У.

Суперечки, що виникли в незначної групи членів КП(б)У на чолі з тов. Шумським, з лінією партії при проведенні національної політики, вийшли за рямці однієї лише КП(б)У, після того, як намагання тов. Шумського дискредитувати лінію КП(б)У в національному питанні, які не зустріли абсолютно ніякого відгуку в партійних колах, знайшли певний відгук і співчуття в частині комуністів в окупованій Польщею частині Західньої України, що живиться чутками й брехливими інформаціями українських націонал-угодівців, які йдуть на угоду з польською буржуазією.

Це співчуття виявилося у відхиленні більшістю пленуму ЦК КПЗУ резолюції, що засуджує націоналістичний ухил тов. Шумського, якого одверто підтримав на останньому пленумі ЦК КП(б)У член ЦК КПЗУ і кандидат в члени ЦК КП(б)У — т. Максимович.

Лінія керівників КПЗУ звязана з питанням про ставлення ЦК КП(б)У до позиції тов. Шумського, стає предметом обговорення КПП і ВККІ. ЦК КП(б)У вважає за потрібне викласти свій погляд на сучасне політичне становище на Україні, з погляду проведення національної політики й боротьби з національними ухилами, які зараз є, зокрема з ухилом, звязаним з ім'ям тов. Шумського.

1. У свій час, ще напередодні світової імперіялістичної війни, Володимир Ілліч Ленін висунув українське питання, як одно з найважливіших національних питань для нашої партії. В усій своїй роботі, як у період громадянської війни, так і в період мирного радянського будівництва КП(б)У виходила з основного твердження ленінської національної політики, що лише під проводом пролетаріяту в процесі соціяльної революції, яка знищує владу пануючих класів, можна правильно розвязати національне питання й здійснити справжнє визволення пригноблених національностей. Це основне твердження тактики ВКП і КП(б)У, як ленінської більшовицької партії, блискуче підтвердилось в усій історії революції на Україні, де українська державність, що розкріпачила трудящі маси українського народу від вікового національного гніту, була створена не руками націоналістичної дрібної буржуазії, а руками пролетаріяту, що притягував на свій бік широкі трудящі маси. Труднощі розвязання національного питання й проведення національної політики на Україні ускладнялися тим, що відносна більшість пролетаріяту не була українською своєю мовою, це підтримувало всередині КП(б)У помилки в бік недооцінки національного питання на Україні, зокрема в бік люксембургіянських поглядів, що, проте, партія їх перемогла. Однією з основних умов, що забезпечила перемогу революції на Україні й створення УСРР під проводом пролетаріяту, яка ввійшла до складу СРСР, як вільний і рівноправний член, була найтісніша спілка робітничого класу України з робітничим класом Росії, ленінський комуністичний провід ВККІ і ЦК ВКП(б).

2. Радянська влада на Україні зміцніла в боротьбі на два фронти: проти поміщицько-буржуазної єдинонеділимської російської контр-революції (денікинщина) і проти дрібно-буржуазної української контр-революції (петлюрівщина), підтриманої в 1919 і 1920 роках польськими поміщиками й буржуазією на чолі з Пілсудським. Ця боротьба закінчилась повним розгромом російської й української контр-революції, знищенням їхньої основної соціяльної бази шляхом експропріяції поміщиків, буржуазії й передреволюційного куркульства, об'єднанням широких трудящих мас (насамперед селянства) навколо пролетаріяту, повним розкладом дрібно-буржуазних антирадянських партій (українські с.-д., україн. с.-рев., російські меншовики Бунд).

3. Нещадно перемагаючи всі ворожі сили й твердо провадячи правильну ленінську політику, наша партія на тлі загального зросту господарства СРСР, зросту соціялістичних елементів цього господарства, насамперед, піднесення активности робітничого класу й об'єднання навколо нього селянських мас — досягла зміцнення радянської України, як державного організму, міцно звязаного з усім Радянським Союзом, відбудування народнього господарства на соціялістичній базі, широкого втягнення трудящих мас всіх національностей до державного й господарчого будівництва й наближення держапарату до цих мас, величезного розвитку української культури, придушеної й пригніченої за царату (школа, преса, література), зміцнення звязку партії з українськими робітничими й селянськими масами, висунення величезних кадрів українських робітників на провідну, державну, господарчу й партійну роботу, значних досягнень у галузі оволодіння нашою партією всім українським культурним будівництвом.

4. За останні два-три роки, на грунті розвитку непу, зросту капіталістичних елементів нашого господарства як у місті, так і на селі, помічається певне відродження антирадянської активности буржуазії, розгромленої або придушеної за часів громадянської війни. Таке відродження означає між иншим зріст шовінізму серед буржуазії, що розвивається, який до певної міри впливає на селянство і навіть на робітників і який відбивається в деяких настроях усередині партії, звязаної тисячами ниток з соціяльним оточенням. Ті політичні труднощі, що випливають із господарчого зросту країни в умовах непу (диференціяція села, аграрне перенаселення, певне зміцнення куркульства й приватного капіталу) на Україні дають себе знати загостренням національних взаємин, офарблюючи контр-революційні реставраторські жадання в різні шовіністичні кольори (російський, український, єврейський шовінізм, антисемітизм і т. инш.).

5. Ми маємо на Україні, насамперед, посилення російського шовінізму. Коріння російського шовінізму, не дивлячись на економічну експропріяцію класів і груп, що є його основною підпорою (велика буржуазія, поміщики, вища військова й цивільна бюрократія), ще глибоко лежать у товщі російського міського міщанства (буржуазії) і в інтелігентсько-спецівському прошаруванні, при чому російський шовінізм на Україні зустрічає широку підтримку в масах російського міщанства на Україні. Зокрема шовіністично настроєні робітники нашого радянського апарату тисячами ниток звязані з такими ж робітниками, що обслуговують союзні апарати. Такі робітники до цього часу всупереч політиці й лінії партії, часто-густо потрібну для зміцнення радянської влади централізацію намагаються використати для боротьби з економічним і культурним розвитком національних республік.

6. Треба констатувати певне тиснення на групи робітників і на членів партії російської націоналістичної великодержавної стихії, що прагне зберігати на радянській Україні за російською культурою те привілейоване становище, яким вона користувалася за царату. Таке тиснення об'єктивно підтримується окремими виступами всередині партії, що суперечать тій національній політиці, яку провадить партія, і що прямо грають на руку шовіністичному російському міщанству. Російський націоналістичний ухил у партії полягає в ігноруванні або недооцінці значіння національного питання на Україні, що її часто приховується інтернаціоналістичними фразами, яке виявляється: 1) в зменшуванні значіння України, як частини СРСР, у прагненні тлумачити утворення СРСР, як фактичну ліквідацію національних республік; 2) у проповіді нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, у трактуванні її, як відсталої, селянської, в протилежність російській „пролетарській“; 3) в намаганнях за всяку ціну зберігти перевагу російської мови у внутрішньому державному, громадському й культурному житті України; 4) у формальному ставленні до проведення українізації, що її визнають часто лише на словах; 5) в некритичному повторенні шовіністичних великодержавних поглядів про так звану штучність українізації, незрозумілу для народу „галицьку“ мову й т. инш. і в культивуванні цих поглядів усередині партії; 6) в прагненні не провадити політики українізації по містах і серед пролетаріяту, обмеживши її лише селом; 7) в надзвичайно тенденційному роздмухуванні, окремих перекручувань підчас проведення українізації, в намаганнях змалювати їх, як цілу політичну систему порушень прав національних меншостей (росіян, євреїв).

Цей ухил об'єктивно скерований на послаблення партії, підриву її звязку з трудящими масами, він заховує в собі загрозу розриву між робітничим класом і селянством, підігріває український націоналістичний ухил і утруднює засвоювати національну політику членам партії, які її не засвоїли.

Партія до цього часу з успіхом перемагала цей ухил, і надалі буде провадити проти нього нещадну боротьбу, даючи гостру відсіч всім намаганням зірвати національну політику, яку провадить партія, чим би такі намагання не приховувалость.

7. Поруч із зростом російського шовінізму ми маємо перед собою безперечний зріст українського шовінізму. Революція розгромила куркульство — основну матеріяльну базу української контр-революції в минулому. Частина цього розгромленого куркульства за останні роки, до певної міри, знову підвелась на ноги. З куркульством старим і новим звязана певна частина сільської інтелігенції. Все ще недосить задовольняючий матеріяльний стан маси селянської інтелігенції, особливо вчителів, сприяє зростові впливу куркульства на сільську інтелігенцію. До революції ми майже не мали в місті української буржуазії і міської інтелігенції. Тепер вона стає з кожним роком помітнішою силою, поповнюючись коштом виходців з села, зміцнюючи свої позиції в економіці й держапараті та намагаючись підбити під свій вплив певну частину радянських службовців, робітників і членів партії. Ця буржуазія, і в першу голову інтелігенція, нині особливо енергійно формує свої кадри, намагаючись оволодіти всім культурним процесом і скерувати його в буржуазне річище.

Вона постачає ідеологію, що політично оформлює сподівання ворожих нам соціяльних верств. Деяка частина її, яка ще недавно стояла на зміновіхівській позиції, розчарувавшись в своїх надіях на переродження радянської влади, схиляється тепер до явно антирадянської платформи. Таким чином, у нас формується ідеологія буржуазної реставрації на Україні під гегемонією української міської буржуазії, яка нині розвивається і йде в тісному блокові з куркульством за підтримкою міжнароднього імперіялізму. Хоч всієї програми в повному обсязі доки що не розгортається, але вже тепер одверто виявляється прагнення скерувати економіку України на шляхи капіталістичного розвитку, тримати курс на звязок з буржуазною Европою, протиставлячи інтереси України інтересам инших радянських республік. Ця ідеологія культивується серед деяких кол українських літераторів, типу неокласиків, серед вищої академічної інтелігенції, радянських та кооперативних спеців, що мають безперечний духовний звязок з тими верствами буржуазії Західньої України, на чолі яких стоїть УНДО.

8. Відбитком цієї ідеології серед нашої партії є український націоналістичний ухил. Суть його полягає: 1) в недооцінці та нерозумінні ролі робітничого класу й комуністичної партії в розвязанні національного питання на Україні; 2) в суто-бюрократичному націоналістичному підході до темпу та до форм прилучення неукраїнської частини робітничого класу на Україні до української культури, в розумінні форсування цього темпу, що на практиці виливається в вимогу силоміць українізувати руських та инших робітників; 3) в певній зневірі в сили й здатності нашої партії провадити національну політику на Україні, в упадництві та пораженських настроях що-до перспектив нашого соціялістичного будівництва; 4) в систематичному прагненні підірвати довір'я до основних партійних кадрів, зокрема до руських товаришів і особливо до тих, хто прибуває на Україну з инших союзних республік; 5) в цілком перекрученому уявленні про нашу партію, як про носія руського шовінізму, що ніби-то пригноблює комуністів-українців; 6) в лютому цькуванні українських товаришів, що провадять правильну партійну лінію; їх кваліфікується зрадниками, ренегатами, „презренними малоросами“, то-що; 7) в цілком певній підтримці проповіди орієнтації української культури на капіталістичну Европу в противагу Москві.

9. Перелічені помилки та перекручення частково виявились у виступах Хвильового, Максимовича та Шумського. Ці виступи пояснюються значною мірою фактом рецидиву старих помилок, які чинили товариш Шумський і инші, ще перед вступом їх до компартії. У перебігові громадянської війни різні українські націонал-соціялістичні партії та групи, що відщеплювались від основного табору української дрібної буржуазії та переходили на радянську платформу, дуже довго не могли збагнути ні основної засади ленінської національної політики про провідну ролю робітничого класу та компартії (КП(б)У) в українській революції, ні всього революційного значіння найщільнішої спілки робітничого класу України з робітничим класом Росії (ще року 1920 тов. Шумський на конференції боротьбистів кваліфікував нашу партію, як організацію окупантів). Змагаючись проти провідної ролі робітничого класу та нашої партії в українській революції і протиставлячи радянську Україну радянській Росії, українські націонал-соціялістичні партії „об'єктивно працювали в напрямі національного розколу сил пролетарської диктатури на Україні“ (із резолюції Комінтерну про УКП).

Завзята боротьба нашої партії з українськими націонал-соціялістичними партіями, що стояли на радянській платформі, але намагалися протиставити себе КП(б)У, завершилась цілковитою ідейною перемогою нашої партії, завершилась тим, що „кращі елементи цих партій, зрікшися своїх помилкових позицій та прийнявши комуністичну програму й тактику, ввійшли до складу нашої партії, прийшовши таким чином до ленінізму“ (із постанови червневого пленуму). ЦК з задоволенням відзначає, що більшість колишніх боротьбистів, укапістів, незалежників, які ввійшли до нашої партії, цілком асимілювалась в лавах більшовицької партії. Проте, знайшлись поміж них і такі, що під натиском дрібно-буржуазної націоналістичної стихії, яка останнім часом посилилась, знову стали на шлях своїх старих помилок, розвинувши та доповнивши їх.

10. Це підтверджує не лише значна подібність поглядів нинішніх українських ухильників до історичних помилок боротьбистів. Це підтверджують також власні заяви тов. Шумського. На засіданні комісії ЦК КП(б)У, що виробляла тези в національному питанні, ухвалені червневим пленумом 1926 року, тов. Шумський, настрій якого в цьому розумінні можна вважати за типовий, рішуче заперечував, щоб згадувати в тезах колишні помилки боротьбистів (перед вступом до КП(б)У), посилаючись на те, що цих помилок не зафіксував Комінтерн. 12 травня 1926 року т. Шумський так говорив за своє небільшовицьке минуле: „У мене, крім боротьби за класове та національне визволення робітничого класу в спілці з селянством, жодних инших традицій не було, і від цього я, протягом цілої своєї революційної діяльности, почавши від 1909 року, ні на йоту не відступався... Не відмовляюся ні від чого в своєму минулому, бо вважаю, що боровся так, як належало більшовикові-ленінцеві в умовах української дійсности, хоч тоді я ще не був у партії Леніна. Я його (минулого) не зрікаюся, а, навпаки, пишаюся з свого минулого“. Таким чином, виходить не лише виправдання всіх помилок боротьбистів, але й виправдання лінії партії українських есерів, до якої раніше належав т. Шумський, лінії перед розколом партії. Так само сам Шумський визнав факт впливу на нього дрібно-буржуазних українських націоналістів нині. В листі, адресованому ним ЦК КП(б)У з 3 лютого, написано, що в розпорядженні комуніста-українця мало розумних та переконливих аргументів, щоб відбивати розмови українських націоналістів. „На жаль, треба констатувати, що в словах ворога, де подається оцінку становища комуніста-українця в партії, багато гіркої правди, бо комуніст-українець справді почуває себе пасинком партії“. Автор листа прямо видає себе з головою цими словами, бо виказує, що його заяви про панування в партії руського комуніста та про „ніби пригнічене становище українських комуністів“ просто надхнено розмовами ворогів, що їм він не в силі протиставити за власним зізнанням витриманої комуністичної лінії.

Зважаючи на те, що в заявах представників КПЗУ випнуто питання персонально за Шумського та його відкомандирування, ЦК КП(б)У мусить відзначити, що протягом цілого останнього періоду, коли вся партія знизу до гори як-найенергійніше працювала над розвязанням величезної ваги завдань, що стоять перед нею, і особливу увагу віддавала проведенню українізації, тов. Шумський провадив уперту систематичну боротьбу проти ЦК та його провідного органу — політбюра, заміняючи ділову роботу безвідповідальною парламентською опозиційністю. Своє перебування на посту НК Освіти за останні півтора роки тов. Шумський, всупереч інтересам ділової практичної роботи, використав в інтересах групової боротьби, хоч ЦК КП(б)У не раз намагався шляхом товариського впливу примусити його припинити цю боротьбу і ввійти в загальну роботу. Немає жодного сумніву, що висунення за останній час значного числа нових українських робітників, яке позбавило т. Шумського та невеличку групу його однодумців всякої можливости претендувати на монополію представництва української частини партії, надало останнім часом особливо неприпустимих форм і тону їхній боротьбі проти ЦК.

11. Наша партія на Україні має великі досягнення по всіх царинах своєї роботи (їх визнав Комінтерн в резолюції з 24/XII—24 р. про УКП), по лінії проведення національної політики. Але ж перед нею стоять великі труднощі. Спроби української дрібної буржуазії політично оформитися проти радянської влади відбуваються під стягом націоналізму. Це покладає на нашу партію обов'язок посилити боротьбу з ідеологією українського націоналізму, поруч з иншим вельми важливим завданням — боротися з руським шовінізмом, не допускати поширюватися цій ідеології в робітничих та селянських масах. Основна небезпека українського націоналістичного ухилу в лавах партії полягає нині в тому, що він намагається розкласти й знесилити та деморалізувати сили партії на цій найважливішій ділянці фронту. Ту національну боротьбу, що відбувається всередині дрібної буржуазії (руської, української, єврейської) і веде за собою посилення націоналізму всіх кольорів і відтінків, українське ухильництво (як і всяке національне ухильництво) намагається перенести до робітничого класу й партії. Така робота просто веде до підриву та розкладу нашої партії, а значить до підриву пролетарської диктатури. Вона об'єктивно допомагає виробити ідеологію тим силам, що організуються в країні проти диктатури пролетаріяту.

12. Небезпека українського націоналістичного ухилу в лавах КП(б)У не вичерпується лише тим, що він об'єктивно грає в руку ворожим силам радянської України. Нині в цілому капіталістичному світі провадиться шалену агітацію проти СРСР — „проти Москви“. Робиться все можливе, щоб прищепити робітничим масам капіталістичних держав переконання, що в СРСР жодного соціялізму немає, що більшовики ведуть собі й далі імперіялістичну зовнішню політику царату, що всередині країни вони, за прикладом царату, пригнічують неруські національності, що вся більшовицька національна політика є порожні слова та облуда, що як більшовицька Москва „звоювала“ Україну та Грузію, так нині вона готується звоювати Китай. Гасло „геть від Москви“ в міжнародньому робітничому рухові є гасло II Інтернаціоналу, є гасло амстердамівців та тих ультра-лівих комуністів, що стали знаряддям буржуазії і соціял-демократії. Діяльність загально-партійної опозиції досі на ділі сприяла цьому цькуванню Комінтерну, ВКП та СРСР своїми твердженнями про переродження нашої партії, термідоріянство, національний реформізм та національну обмеженість, так само лінія українських ухильників (хоч вони й становлять у партії мізерну групу), що намагається дискредитувати нашу партію та нашу національну політику, по суті ллє воду на млин націонал-шовіністів цілого світу та всього Радянського Союзу, допомагає їм сіяти недовір'я до ВКП і Комінтерну, до ленінських гасел розвязання національного питання серед пригнічених національностей всього світу. Особливу небезпеку націоналістичного ухилу всередині КПЗУ, за нинішньої міжнародньої ситуації, ЦК КП(б)У вважає за потрібне з'ясувати окремою резолюцією.

ЦК КП(б)У вважає за свій обов'язок висловити певність, що наша партія, яка об'єднала в своїх лавах авангард пролетаріяту України, загартованого в боях громадянської війни, що здолав піднести та зміцнити після всієї руйнації контр-революції господарство країни, за могутньої підтримки трудящих мас, у щільному поєднанні з робітничим класом цілого Союзу, під випробуваним ленінським проводом ЦК ВКП(б), за співчуття й підтримки міжнароднього пролетаріяту, — здолає перемогти всі труднощі, які стоять перед нею, здолає й далі провадити правильну ленінську політику, даючи рішучу та тверду відсіч усім ухилам.

---