Запорожці в урочищі Сагайдачному

Про текст
Назва: Запорожці в урочищі Сагайдачному
Записано в: у с. Вознесенці Олександрівського пов. Катеринославської губ.
Дата запису: у кінці XIX ст.
Записувач:
Записано від: від Панасенка
Жанр: переказ
Опубліковано в: Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В. А. Чабаненко. — К.: Дніпро, 1990
[[Файл:|300px|безрамки|центр]]


Любо було глянуть, як наїдуть запорожці в Сагайдачне! Народ все широкоплечий, вусатий, бравий... Голови голили. Годі ще мода була носить чуприну, то оце в кого довга — візьме й обмота кругом вуха. Жупани, пояси, шапки, сап'яни на них були дорогі. По боках і позад сідла у кожного пістолі, шабля. А на конях як їздять!.. Оце, було, зіскоче, пригнеться і летить, як муха.

Коней у них дуже гладких, важких не було, а так — саме в тілі. А що, було, за швидкі, що за меткі, — так кат його батька зна! Було, звіра там якого накине оком — ото вже й його: чи кабана дикого, чи сайгака, — везе в тороках... Дорогою їдуть — як мак цвіте: і синіє, і зеленіє, і червоніє. Попереду ватажок, а за ним джура, козаки. Коні добре знали козацький норов. Було, ідуть тихо, потім виграють підтюпцем, а далі як залопотять! Пішла курява степом... Часто запорожці билися з татарвою. Хитре бісове кодло... Посідають, було, на низеньких коників і біжать комишами. Тоді комиші були вище чоловіка з конем. Ну, і запорожця, було, чорт не проведе: носом чує татарюгу, зна по птицях, по звіру... Тоді, було, з якого краю сполохана птиця або звір, з того й біди жди...