Записки НТШ/3/Памяти Маркіяна Шашкевича
|
——————
В хвилї, коли Галицка Русь переносила останки одного з найлюбійших своїх синів до своєї столицї, в пятьдесять-лїтні роковини єго смерти (1843–1893), годить ся щоб і Наукове товариство імені Шевченка спімнуло чоловіка, що появив ся між нами — оден доказ більше нашої жизненної сили, сьвідоцтво незатрачених ідеалів сьвітлої минувшини, надїя й запорука будуччини. Маркіян Шашкевич заслугує на такий спомин і длятого, що значіне єго виходить поза границї Руси галицкої, дїяльність єго знаменна й важна также з огляду на розвиток цїлої України-Руси.
Був час коли в творах визначних поетичних талантів і взагалї в дїяльности визначених людий бачено якби одні тілько прояви благодатної чи злої надприродної сили, незалежні від обставин житя й розвитку окружаючої суспільности. В поглядї сїм є одна часть правди й з поглядом сим згоджували ся самі поети: ониж чули огонь в своїх грудях, чули одушевленє, що поривало їх до ідеалу, чули свою ріжницю й висшість супроти окруженя. Але нинї знаємо вже також, що й найкращий талант знидїє й загине марно, коли не найде потрібного простору, воздуха, корму, коли прийдесь єму жити й розвиватись серед убийчих обставин. Тямимо нинї й се, що в кождім і найбільше прибитім і найменше розвитім живім чоловіцї — тлїє іскра божа, тлїє до послїдного єго віддиху, скривають ся завдатки розуму й чутя: тим-же він чоловік. Але чи поет, чи иньший громадянин, може вповнї розвитись хотьби й при тяжких перепонах, а навіть дякуючи їм — тілько серед користного окруженя й пригідних обставин, а особливо — серед культурної суспільности. Серед первісних людий була, певно, й сильні таланти, поетичні й иньші, але не міг явитись нї готовий Софокль, нї Дант.
Серед культурної суспільности могучий талант розвиваєсь, кріпшає й творить. Він яснїйше як другі бачить і відчуває ідеали суспільности, відчуває се, що она уважає гарним, добрим й розумним. І тілько длятого поет знаходить опісля її сам відгомін у сеї суспільности, раде або й поневільне признанє й славу, навіть — коли сї ідеали лише небагато сходять ся з дїйсним житєм. Користуючись культурним добутком родимої суспільности, піддаючись также внїшним впливам, подає поет в творах щораз нові добутки своєї духової працї й веде суспільність за собою, наперед. Та при всїм тім він сам — лише син і добуток сеї суспільности: онаб єго інакше не зрозуміла й не признала. Від щасливійший або менше щасливий від співгромадян, але таки — невідрідне дитя своєї суспільности.
А як взагалї в житю тілько здоровий й повний жизненної сили орґанїзм приносить здорові й надїйні добутки, так і в житю суспільній тілько здорова й жизненна суспільність видає здорові й сильні таланти, відроджує ся все на ново. Так жиє і відроджуєсь все на ново й цїла людскість і поступає все наперед до ідеалу, а в сїм чей для неї велике успокоєнє й відрада серед трудів і терпінь болючих і хвиль безнадії.
Є в сїм успокоєнє й відрада й для нас. Здорова се суспільність, що видала таке сьвітле явище, як Маркіян. Бачить ся, що мимо всего не затративсь був у неї культурний доробок минувшини. А на розвитку думок у Маркіяна бачимо також, що суспільність наша вдержувала все й живу чутливість на впливи внїшні, від братів Словян і иньших культурних народів.
Не первий то раз за Маркіяна та за наших часів прийшло ся галицкій Руси заняти визначне місце в історичнім житю України-Руси. Проф. Яґіч з притиском вказує на се (Четыре критико-палеографические статьи, Спб. 1884), що вже між найстаршими памятниками церковно-словяньскої лїтератури визначаєсь якби осібна лїтературна школа, „κατ' ἐξοχήν кирильська“ — в супротивности до давнїйших памятників глагольских: школа ся визначаєсь самостійностю й рішучостю, она сьміло й рішучо, з ясною провідною гадкою зміняє первісний словяньский переклад письма св., заміняє давні слова новини, поправляє без запинки що вважає за потрібне поправити або змінити, а що найцїкавійше перекладає майже без виємки все, що попередно задля недостачі слів осталось ще не переложене (на пр. воздух — аер). Яґіч зове сю школу східною південно-словянською й думає, що она не ограничалась придунайскою Болгариєю, але сягала на північ від Дунаю й Сави. Всї памятники сеї школи відкривають ся в західних і південнозахідних землях Руси, а навіть є прямо писані там же, на пр. в волиньскім Володимирі, а нї то показують виразні признаки нарічий сих руских земель. Наколи одна дорога, що нею йшли словяньскі книги на Русь, ішла з Царгороду, Чорним морем, Днїпром — до Києва, то друга ішла через Волощину, Семигород, Буковину, Галичину. Першу дорогу, каже Яґіч, можнаб назвати офіцияльною. Нею прийшли хрестителї Аскольда й Дира, а опісля св. Володимира й „всеї Руси“, нею — христіяньство яко державне богочестє Руси й грецка ортодоксия, нею — такі памятники як Остромирове Євангеліє, мабуть Кормча книга I-ої редакциї, й др. Другою дорогою йшли сї памятники, що не походили з звичайних офіцияльних центрів церковно-словяньскої письменности, на пр. текст т. зв. Симонівскої псалтири XIII. в., а мабуть і Євангеліє галицке 1144. р., ішли певно й ті численні апокрифічні твори, що їх в „товстих“ сїльских збірниках бачив із болестию згадує митроп. Киприян в другій половинї XIV. в., ішли науки болгарскої секти богумилів.
Ся друга дорога була здавна добре звісна: нею ходили ще римскі лєґіони на Даків, нею словяньскі племена на Византию, нею пөрший руский князь, що носив імя словяньске, ще нехрещений Святослав, на Болгарів і Греків; нею ішов довго опісля важний сухий торговий шлях з Києва над Дунай і до Грециї. Сею дорогою прийшло мабуть і перше христіяньство на Русь, ще перед першим хрещенєм Руси за Аскольда й Дира (867: Нестор промовчує їх крещенє, мабуть для того, бо тодї дістала Русь першого архиепископа від противника Фотія й схизми, св. Ігнатія). А що проповідь апостолів Словян Кирила й Методія (від 863. р. в Моравії) сягала также поза Карпати, тож коли упала великоморавска держава й на колишній области сеї держави взяло перевагу богослуженє латиньске, то богослуженє словяньске й письменність словяньска знайшли собі пристановиско не тілько в Болгариї, але й на сумежній Руси; якже інакше зрозуміти слова ерекцийної буллї праского латиньс. архиепископства, виданої папою Іваном XIII. 967-ого р. (на Руси панував тодї нехрещений син сьв. Ольги, Сьвятослав): „non secundum ritum aut sectam Bulgariae gentis vel Ruziae aut Slavonicae linguae“ — ? (Нестор і про апостолів Словян згадує лише коротко й якби нерадо, также набуть длятого, що они зносились з Римом). Звеном, що лучило західно-південну Русь в Болгариєю була Волощина, на довго сильна зсловянщена, з словяньскою мовою в урядї й церкві; ті звязи в Волощиною дуже давні й довго не переривались: болохівскі князї признавали зверхну власть князїв галицких, волоскі роди ріднились з рускими й польскими, рускі вельможі й гетьмани добивались волоского господарского стола, волоскі вельможі основували й вінували церкви й монастирі на Руси (волоска церква у Львові), митроп. Петро Могила походив з волоского господарского роду…
А коли на північній Руси, де найкріпше вкорінилась офіцияльна грецка культура, взяло верх княже самовластє, то на галицкій Руси бачимо перевагу боярства: Галичани не радо корять ся Романовичам, потомкам Мономаха, народний сьпівець Митуса виступає против Данила, болохівскі князї піддають ся радше Татарам. Против рішучої централїзації — виступає тут змаганє до самоуправи, против самоволї княжої — самоволя боярска. Бачимо отже ріжницї не в одних тілько памятниках письменства.
Правда, Галич згадуєсь в лїтописи богато пізнїйше від матері руских городів Києва, а Львів повстає щойно за Данила. Але правда й се, що по нападї Татар, коли Київ много й на довго стратив попередного свого значіня, полїтичне й лїтературне житє південної Руси знаходить захист в князївстві галицко-волиньскім: тут продовжаєсь навіть лїтопись київска. „Тогда бо“, каже тойже митроп. Кипріян, „бяше в своєй чести і времени земля волиньская, всяким обильством преімущи і славою, аще і нинї по многих ратех“ (вв. XIII і XIV). Галицкі князї славились осьвітою й ученостю, як на про нещасний кн. Володимир Василькович, „философ велик“, і др.
Точний розслїд памятників історичних і лїтературних кине згодом богато більше сьвітла на значінє галицкої Руси в істориї словяньскої й рускої культури, але вже на основі тих кількох даних, а особливо слів наочного сьвідка митроп. Кипріяна можно сказати, що значінє се сягає давного часу.
Та прийшла по Києві черга й на Галич, З упадком державної самостійности упадає й тут письменне житє. Навіть лїтопись галицкої Руси заховалась не на нашій землї, але десь на півночи, на Білій Руси, або ще дальше: в Костромі, Коломнї. Затратились грамоти княжі, ледви кілька їх, писаних по латинї для чужинцїв, заховалось десь в архівах пруских або угорских. По містах осїли нїмецкі міщани, з многими привілеями; по селах польска й спольщена шляхта, а нї — то также чужі кольонїсти. Король Ягайло знїс осібну галицку митрополїю; не маючи опори, а маючи переможних суперників в духовеньстві латиньскім, попало наше духовеньство в темноту й моральний упадок: здавалось, що з церквою упаде й послїдна народна інституция Руси. Київскі митрополити перебувають в Москві або на Литві. Опроче панує між висшим духовеньством симонїя, тож дбає оно тілько о доходи, є невіже й розпустне; патріярхи не мають над них власти, бо самі є невільниками Турків; а опроче були висші духовні чини рускої церкви в руках вельможів, що не дуже думали коритись кому небудь (Пелеш, Іст. Унїї, I, 498 сс.). Давні суспільні верстви з часів княжих перемішались; хто не був принятий до гербів — сей не мав привилеїв і сходив що-раз низше. Положенє простого народа було що-раз гірше й зближалось до давного положеня невільника: під конець XV-ого й з початком XVI. вв. видають сойми що-раз тяжші закони против селян, роблять їх підданими, прикріпляють до землї, обовязують (1520, 1521) до роботи для панів (Бобжиньский, Іст. Польщі, II, 50 сс.). Як міг удержатись простий народ, коли навіть привилейоване, просьвічене міщаньство не може вдержатись: міщан виключено (1505) від висших духовних достоїнств, 1538-ого р. заборонено їй посїдати добра земські, утруднювано (на користь шляхти) торговлю, не допускано в суперечі привилеям до голосу на соймах. Нові тяжкі напади Татар нищили південну Русь в другій половині XV-ого і опісля аж трохи не по конець XVIII. в.; терпів від них тяжко Київ, що й без того став в сїм часї з князівского простим воєвідским городом (1471).
Давне письменство упало; 1453-ого р. попав в руки Турків Царгород, а й без того були звязи Руси в упадаючим Царгородом вже від довшого часу слабі й без великого значіня: тепер знаходять грецкі учені богате й корисне поле працї в західній Европі, при тамошних унїверситетах. У нас не було кому й не було спромоги дбати про письменство і науку: письменна дїяльність ограничаєсь рідким переписуванєм кількох давних памятників; так на пр. 1471-ого р. був переписуваний в печерскій Лаврі Патерик. За приводом висших польских верстов, образованих на заграничних унїверситетах: італїяньских, француских, нїмецких, бере перевагу польска мова, навіть на Волощинї (господар Івоня говорив з Свирговским і єго козаками по польски, 1574). Оден простий народ піддержував давні лїтературні переданя, переховував і розвивав давні поетичні мотиви, переповідав давні перекази й повісти, осьпівував татарске лихолїтє й свою тяжку боротьбу против Татар та Турків — але все те зовсім майже незалежно від своїх сучасних письменних провідників. Друга половина в. XV-ого і початок XVI-ого — се майже зовсїм мертва хвиля в істориї нашої письменної лїтератури.
В тім часї упадку й застою появляють ся перші завязки нового письменства на Руси литовскій: тут, по столїтній перерві, почавши від Витовта, продовжаєсь і лїтопись південної Руси. В сїм новім письменстві слїдні вже західні впливи, нїмецкі, польскі, а посередно й иньші, слїдні так на зміненій і вже мішаній мові, як і на провідних гадках сего письменства. Русь литовска була в лїпшім положеню від Галича й Києва: тут були на пів рускі князї, тут перебували митрополити, тут були численні, можні, ще довший час рускі — роди, такі як Острожских. Мимо унїй становила Литва по конець XV. в., а вчасти й опісля, осібну державу, з осібними князями й княжою радою. Тут було близше до західної Европи, були безпосередні зносини з просьвіченим міщаньством Нїмеччини й прочої Европи. В Нїмеччинї-ж тодї приготовлялась реформация, а скрізь в Европі процвитав гуманїзм. Нїмець, міщанин Швайпольт Фіоль друкує в Кракові 1491-ого р. — чей не для своєї приємности, а щоб відповісти наглячій потребі Русинів — словяньскі церковні книги, і покутує за се на інтервенцию краківского епископа в тюрмі. Полочанин Франц Скорина, що був мабуть учеником унїверситетів віттемберского й пражского й приятелем Лютра й Мелянхтона, друкує в рр. 1517–1528 в Празї й Вильнї переклад біблїї й инші церковні книги для Русинів; біблїю видає виразно „людем посполитим к доброму наученію, накладом Богдана Онькова сина, радци места Виленьского“. Як живі були звязи з Нїмеччиною можна судити на пр. з сего, що 1560-ого р. була переписана словяньска псалтира в Штольцемберку, на передмістю Ґданьска (Яґіч, назв. кн. 71), а таких і подібних сказівок знайдесь з часом без сумнїву більше.
Численні по руских містах нїмецкі міщани, що своїм звичаєм жили в тїсних зносинах з своєю властивою вітчиною й не могли не брати живої участи в сучаснім великім духовім движеню Нїмеччини, не могли й не запомочи своїх руских братів міщан. Нїмецкі звязки товарискі, закони (ордени) духовні й сьвітскі (на пр. рицарскі, мійскі цехи, звязки міст (почавши від Ганзи, що до неї належав Новгород), мійскі школи, стали взором для наших братств і братских шкіл. А в міру як збільшалась перевага шляхти й упадали привилеї міст, ставались інтереси сих міщан щораз близші й спільнїйші з інтересами руских міщан і селян; як впевняє Самовидець, було в рядах козацких чимало міщан.
Але хоть перші слїди нового духового житя на Руси провадять нас на Литву, то скоро бачимо, що ті нові завязки кріпко вкоріняють ся й розвивають ся як раз на галицкій Руси. Якийсь час веде навіть Львів перед, по-части побіч, по-части яко переємник Вильна й Острога; львівске братство й єго школа стають взором для прочої Руси.
Поперед всего постарались львівскі міщани о основанє осібного руского епископства у Львові, на місце знесеного галицкого собора (1539., грамотою короля Жигмонта I.). На львівске мійске братство звертають скоро увагу царгородскі патріярхи: надають єму провід між рускими братствами, потверджають і розширяють єго права (1586, 1588), чинять єго незалежним від власти єпископа і підчиняють прямо собі наданєм права Ставропігії (1593); опікують ся єго школою, що скоро стає славнозвісна, видає першу руско-грецку граматику (1591) й висилає своїх вихованцїв на учителїв при иньших школах братских.
А до сего братства належать не тілько можні рускі й волоскі маґнати, але й жебручі старцї; належать Острожскі, Сангушки, Вишневецкі, Заславскі, Рожиньскі, Корнякти, Балабани, Могили, але належить і „посполитий народ российский, убогія вдовици“. „Порядок“ братскої школи наказує учителям учити й любити так синів богатих, як і убогих, і тих — що „по улицях їсти просять“[1]; а „порядок“ сей писаний в часї найбільшого вибуяня прав шляхти, коли єї духові провідники Єзуїти стають майже прямо по сторонї єї своєволї против короля, учать, що церква є сторожем прав шляхти, що „золота воля“ а католицизм то одно й тоже, а в нових виданях проповідий Скарґи випускають сю, що ставила за взір католицку монархію з пошанованєм власти (Бобжиньский II, 179 с.). В порядку же школьнім львівского братства бачимо ті самі провідні гадки, що їх бачимо й у других тодїшних визначних лїтературних дїятелїв південної Руси: Вишеньский горячо вступаєсь за тими, що „з одної мисочки борщ хлебчють і сами собі панове й слуги суть“, та й соли нераз не мають за що купити; Баранович відзивавсь в своїх польских стишках не тілько яко горячий руский патріот (Narodzie dawny, ruski, i sławny, staraj o swobodzie, staraj się o to, bardziej niż złoto — niech cię nikt nie bodzie… В иньшім: Łódź płynie na wodzie — a Ukraina we krwi…), але прямо перестерігав перед утиском простого народа (Stoją chłopi za górą: szlachta gdy powiada: trzeba robić! im echo tylko bić się składa… В иньшім: Ukraincowi jeśli rzeczesz chłopie, na drugiem wierszu to posłyszysz: chopię!); иньший, не звісний з імени грамотїй, закидав іменем Запорожцїв вельможним, що „вольность одеймують, короля не знають, ради не дбають, сами собі сеймують“… (Огоновский, Ист. Лит., I).
Так одже серед тяжких обставин, по тяжкім упадку, стала наша суспільність подвигатись. Майже на очах росте у нас в XVI. і XVII. вв. лїтературна дїяльність, а галицка Русь займає в нїй визначне місце, так добутками працї, як і гарними провідними гадками. Видно, що мимо упадку зуміла наша суспільність зберегти гарні переданя часів давних; при всїх заворушенях і усобицях, при сильних сторонних впливах, не розбилась она нїколи цїлком на ворожі суспільні верстви, все на ново єдналась і ставала до дїла.
Вправдї під конець XVI. в. переносить ся осередок духового житя південної Руси знов до старинного Києва, братска школа у Львові підупадає. По радї переяславскій (1654) відходить лївобережна Україна з Києвом до Росиї, а се ослабляє звязь поодиноких земель південної Руси. Але мимо то держить ся братство львівске й дальше, удержує друкарню й школу, видає книжки церковні, богословскі й для шкіл людових. Унїяти-Василіяни трудять ся пильно над істориєю рускої церкви (Кульчиньский), для народа видають Народовіщаниє й Богогласник. Під сам конець XVIII. в. виходять в Почаєві гарною народною мовою проповіди Добриловского. В першій четвертинї нашого столїтя приготовляє учений Гарасевич лїтопись (Annales) рускої церкви, що скоро стала звісна — ще в рукописи — рускій молодежи у Львові й Віднї й викликала щирий відзив жалю по смерти автора з уст Николи Устияновича („Не дивуй ся чужинонько, що ми плачем на веснї… 1836). Гарасевич і Зубрицкий дуже добре лучать давну нашу руску богословску й історичну лїтературу з часами новими.
Так отже нїколи цїлком не переривалась нитка, що нас лучила з минувшиною; а минувшина ся сягає дуже давних часів й не могла же пройти без слїду. Бачимо се й на провідних гадках і дїяльности Маркіяна Шашкевича. Ті гадки, що держались столїтями серед суспільности, не могли не проявитись в чуткій душі сучасного поета. Читаючи щирі, теплі слова Маркіяна, пригадуємо собі такіж слова наших письменників часів попередних: слова піснї про похід Ігоря — про недолю й славу Руси; слова Мономаха про добро рускої землї; слова Паломника, що моливсь в сьвятій землї при гробі Спасителя „за князїв руских і за всїх христіян рускої землї“; слова сьвітлих духовних, що вступають ся за рабами й підданими, мирять князїв, вступають ся за переслїдованими (1097), не допускають „убиства“ (1101), заступають ся (як сьв. Теодосий) „за многими — перед судиями и князи“, й прямо кладуть собі за задачу вдержувати мир і любов: „Княже, ми єсми приставлени в руской земли востягивати вас от кровопролитья“… Відзиви Вишеньского, Барановича… і львівский „порядок шкільний“ наведені повисше. У Маркіяна — то саме щире тепле серце, ті самі відносини чи до справ народних, чи до родини, товаришів, прихожан, то саме високе розумінє свого післанництва.
Є у Маркіяна й та сама чутливість на гарні виливи внїшні, що єї бачимо в кождім часї у нашім письменстві: він з залюбованєм знакомить ся з творами україньских письменників, з творами відживаючих лїтератур словяньских, і взагалї стараєсь по-змозї получити гарні традициї домашні з найкращими провідними думками сучасних лїтератур західної Европи.
Бо чиж було в тих думках щось, що-б противилось традициям домашним? Лїтератури західної Европи розвивались прецї на тій самій основі, що й наша, чи за часів княжих, чи опісля, тілько що розвились свобіднїйше й богатше. Як до західної Европи, так і до нас прийшла лїтөратура від Греків, з Византиї. Давний же погляд на „мертвоту“ византийскої лїтератури тепер змінив ся: в Византиї була дуже богата лїтература простонародна, з осібною народною мовою, а простонародну лїтературу годї уважати мертвою. А опроче: хтож то переховав нам — серед переселень народів — лїтературу клясичну, численні-численні твори грецких письменників, і хто навчив їх розуміти, як не византийскі учені? Хто перенїс знакомство грецких писателїв клясичних до західної Европи? На яких же то взорах розвивались в західній Европі штуки, церковні й сьвітскі, музика, живопись, будівництво, поезия? Деж витворилась нова форма поетична, ритм (на місце давного розміру) і рим? Звідки черпали середновічні поети західної Европи свої теми? Дант опер ся на византийскім апокрифічнім творі (Видїніє св. Павла; і у нас звісна була частина сего твору п. з. Хожденіє Богородицї по мукам), а Дант писав що-йно в сто лїт по авторі Слова о полку Ігоревім. Тай чи завязки бодай одної поетичної теми західно-европейских лїтератур не змоглиб ми дошукатись в творах византийских та тїсно з византийскими звязаних творах лїтератур Сходу? Лютра випередили византийскі Аріяни (Ґоти), ческого Гуса — болгарскі Богумили й тїсно з ними получені полуденно-францускі Альбіґензи. Навіть по упадку Царгороду є ще Греки якийсь час учителями західної Европи, а у нас на Руси дїлають в XVI. в. — в Острозї Грек Лукарис, у Львові Арсеній, на північній Руси Максим Грек (образований в Італії, знакомий з звісним домінїканцем Савонаролею), і иньші. Колиж в книжній Византийщинї й було що, що могло немило вражати, то не треба забувати, що західно-европейска схолястика й псевдоклясика зовсїм не милїйші: впливи західні внесли в наше письменство XVI–XVII. вв. дивоглядну діялєктику, неможливі, відражаючі макаронїзми, завзяту полєміку — нераз про дрібницї — і т. и. Одного Славинецкого з сего часу можнаб хиба поставити побіч таких письменників періоду княжого, як св. Іларіон або Кирило Турівский. Опроче й ся немила схолястика, і псевдоклясика, як і опісля романтизм західної Европи — все се зросло в початках своїх также на основі византийскій.
Так отже знакомлячись з лїтературами західно-европейскими не довідувавсь Шашкевич нїчого такого, що противилось би різко поглядам, які здавна держались і серед нашої суспільности й лїтератури. Противно, лїтература наша розвивалась все досить рівномірно й рівнобіжно з иньшими лїтературами Европи, так що форми, як і що до провідних гадок. Що більше: в поезиї народній міг Шашкевич найти навіть артистичний вираз многих сих гадок, що зложені були в пишних творах лїтератур західної Европи.
Значінє Шашкевича лежить іменно в сїм, що він тїснїйше зісполив переданя книжні питомого письменства й се, що зачер з лїтератур иньших, з поезиєю й живою мовою народа. Він перший у нас відозвавсь в письменстві чистою, живою народною мовою, а через се не тілько опрокинув раз на все границю, що дїлила ще письменство від народа, але живим словом сильно порушив, оживив і потягнув за собою сучасних. Упали послїдні пута, що спиняли свобідний розвиток письменства, воно могло розвиватись дальше на своїй природній, чисто-народній основі, стати в властивім значіню слова народним. Се одна єго заслуга.
Зриваючи книжні пута письменства ставав Шашкевич і сам свобіднїйший: від яснїйше й повнїйше відчуває се, що добре й красне, се що для иньших було все ще затемнене або сумнївне.
Але є в дїяльности Маркіяна й слаба сторона, хоть не з єго вини. Єго осьвіта все таки не широка, він — хоть дуже ясно, сьвідомо й тепло відчуває се, що і як думати й робити треба — сам робить у всїм ледви початок, початок цїнний, але тілько початок. Причини сего були так в обставинах загальних, як і личних: та може й лїпше що Маркіян терпів богато! Ті що були щасливіші від него, неконечно були й лїпші: що-йно житєві терпіня надають переконаням повну ясність, силу й тривкість.
За те-ж з личних прикмет Маркіяна особливо важне й цїнне видаєсь менї се, що все що думав — думав дуже щиро, просто й сердечно, а у всїм що робив — поступав так само щиро й сердечно, давав себе цїлого, і задля того — найшов живий відгомін в серцях сучасників, зрозумінє й признанє, навіть у противників, і поклав через те основу для єдино-успішної громадскої працї. Після Маркіяна лише оден Володимир Барвіньский хотїв і умів так само щиро й горячо з'єдинити й загріти всїх, і був так само милий для всїх, бо бачили в нїм чоловіка щирого й живого. В сїй щирости й простотї думок, думок — що може й хибні що до своєї сути, але на скрізь правдиві, добрі й ясні що до заміру й цїли, бачу другу велику заслугу Маркіяна, й єго схожість з Володимиром Барвіньским. Сї власне прикмети надають дїяльности їх обох значінє, що сягає поза границї галицкої Руси; бо хоть на Українї народна мова скорше проникла в письменство, то для з'єдиненя народних сил до сьвідомої, спільної й справдї народної працї де-в-чім менше зроблено як у нас.
Обох їх ви́дала суспільність, як ви́дала многих иньших, нераз в часї, коли б їх нїхто був не надїяв ся. Видно, що ся суспільність, що о своїх силах сотки лїт держалась і вдержала ся, найде собі дорогу і в будучинї.
В. Коцовский.
- ↑ В ординациї краківскої бурси (основаної 1453 р. кард. Олесницким) з р. 1640-ого видно виразне стремлїнє утруднити принятє убогим ученикам ex civitatibus et plebeis, та недопускати зближеня осьвічених людий з верствою названою faex plebis („чернь“). Справедливо замічає на се рецензент: discite moniti (Kwartalnik histor., Lwów 1894, l. 114–5).
Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1929 року і автор помер більш ніж сто років тому.