Записки НТШ/1/Громадський рух на Вкраїнї-Руси в XIII. віцї

Записки товариства імени Шевченка, Том I
Громадський рух на Вкраїнї-Руси в XIII. віцї (М. Сергієнко)
• Цей текст написаний желехівкою.
Громадський рух на Вкраїнї-Руси в XIII. віцї.
I.

Українсько-руські землї, від коли застає їх істория, бачимо ми, що до полїтичного устрою, в становищу двоїстости. Устрій сей складаєть ся властиве з трох переважно елєментів: перший елємент — се земські обивателї, „людіе“, „земля“, се-б то концентрация міст, з геґемонїєю головного міста („город“, „город старійший“), і громада сего міста — віче, яко її заступник; другий елємент — се князь; третій — єго „дружина“, або інакше — „бояре“, „мужі“, „отроки;“ але сї два останнї елєменти, в нормальних відносинах, бувають тїсно звязані межи себе й солїдарні, так що взагалї у відносинах громадсько-полїтичних маємо дві основні ґрупи: землю — й князя з дружиною єго. Сї-ж ґрупи, хоч відносини їх міняють ся часами, хоч пробувають вони інодї в згодї, не злучають ся в одне тїло, не перестають почувати себе за щось окреме, відрубне одна від одної: „земство“ було само по собі, а князь (з дружиною) сам по собі, як каже один історик. У відносинах сїх двох основних ґруп, сїх підвалин й лежить уся вага тогочасної громадсько-полїтичної істориї українсько-руських земель.

Родовід сего полїтичного устрою ми можемо висьлїдити по усїх українсько-руських землях, опріч початкової Руси — се-б то старої землї Полян. Ми знаємо, що усї сї землї й племена, одне за одним, підгорнули під себе київські князї; починав ся сей процес з „примучування“, екзекутивного вибирання дани, а кінчив ся на тім, що по усїх землях замісць тубильної старшини, чи над нею, посаджено було князїв з київського князївського дому, а сї князї забирали в свої руки земське кермо й розсаджували своїх дружинників по всїх значних посїлостях землї. Таким робом по всїх сїх землях князї й їх дружина (з початку) були чужі, прихожі. Такий родовід тутейшого полїтичного устрою може й впливав на виробленнє єго двоїстости, але тільки частиною. Бо згодом прихожа княжа династия осїдала, зживала ся з землею, мала її за свою питому, і земля уважала сю династию за свою природженну; в дружину все більше входили елєменти місцеві, й вона ставала з часом в значній частині тубильною. Одначе двоїстість зоставалась: зоставалась через те, що се залежало переважно від інчої причини, від ознак тогочасної власти.

Що до Київщини, властиве до східної її частини, землї Полян, то всїм відоме оповідання, заведене у найдавнїйшу лїтопись, про те, як опанували її прихожі князї з роду варягів-Руси й осївши утворили велику державу. Багато було писано проти сїєї лїтописної традициї й навпаки — в оборону її, багато ще має писатись, але нам здаєть ся, що приняти її жадним побитом не можна й треба уважати за недотепну гіпотезу тогочасних київських книжників, або й самого автора „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, вигадану за-для вияснення родоводу київської держави, бо родовід її й тодї, очевидячки, був уже незнаний. Скільки можна гадати з сучасних жерел, Русь не була народом прихожим, а тубильцями, й держава київська виробила ся поволї натуральним процесом, на самому ґрунтї, з племени Полян-Руси, а не привезена звіткись. Отже, значить, тут і династия князївська, і дружина (частиною) були тубильцями з самого початку, не сторонними узурпаторами, а все таки й по Київщинї бачимо ми таку саму двоїстість в устрої державному — очевидячки, се вже безпосередне залежало від внутрішних причин самого устрою, від ознак власти, як сказано.

Власть в ті часи мала характер більше приватний; адмінїстрация й суд вважали ся за такі-ж пожиткові речи як і мито або доходи з княжих сїл. Князь мав землю, громаду земську за обєкт, за жерело до вибирання своїх пожитків. Поки не було в князя доволї засобів, що-б мати свою власну дружину, доти тільки він і залежав від громади, був тільки її урядником. Скоро він заводив дружину від себе, то вже він почував себе незалежним, у его були не тільки свої власні, окремі від громади, інтереси, але був уже й окремий, незалежний привід до їх запроваджування. Дружину завше ховав князь від себе, від єго відбирала вона своє удержання, через се від його тільки вона залежала, з ним була й солїдарна, а не з громадою; до громади не знала вона нїяких обовязків, ба навіть до того в якійсь мірі була чужою для неї, бо поміж дружиною завше чимало було люду сторонного, прихожого. З князем, окрім заплати, вязали дружину й однакові інтереси: князь пїклував ся за те, що-б простати свої волости, набувати нові землї, підбивати нові племена, бо ширша волость давала більш богацтва й сили, спроможности до держання велелюдної дружини; і дружинї се було на користь, бо разом з тим ширило ся поле для її дїяльности, намножали ся уряди, й „княжий муж“ міг осягти собі більш користну посаду, поважнїще становище, тай взагалі у богатого князя и дружинї було лучче, бо на тогочасну думку добрий князь своїм багацтвом мусив дїлити ся з своєю дружиною, як із спільниками, а не ховати для себе. Громадї про се простаннє волостий було байдуже, бо земля взагалї мало або й зовсїм з того не користувалась. Князю на користь було — з погляду фінансового — ширити свої компетенциї в землї, множити своїх урядників та вводити різні „новини“ податкові. Сприяла сему й дружина — з тих же причин; але громадї се вже було прикро, й вона противила ся часом, скільки могла, а нїяк не сприяла. Таким робом князь із дружиною в своїх інтересах і відносинах до громади, до землї були солїдарні, і ставали до неї часом, задля своїх інтересів, навіть у вороже становище. Але коли й не ворогували вони проміж себе, то ночували себе все таки за окремі громадсько-політичні ґрупи — князь з дружиною, як сказано самі по собі, а земля сама по собі.

Що до детального висьлїджування відносин сїх двох основ громадсько-полїтичного устрою, то ми знаємо тут взагалї дуже мало. Лїтописцї наші дуже рідко виходять з кругу околишних справ полїтики й церкви, поставлень епископів та камяних церков, княжих війн, родин та весїль — і здебільшого тільки припадково розказують нам щось про відносини внутрішні. Де що знаємо ми тільки про Київську, землю за XII. в. та за Галичину XIII. в., про інчі землї, про інчі часи — майже нїчого, а часом таки — й просто нїчого. Тим то, що-б ближче вирозуміти тогочасні політичні відносини, треба нам спинити ся на час коло Київщини й Галичини.


II.

По Київщині земська основа мала, як порівняти з інчими землями, значну вагу в громадсько-полїтичних відносинах. Силу й вплив свій вона — й її орґан віче — набувають головнїще за часи боротьби князїв за київський стіл; тим часом як тягало ся кілька князїв — претендентів, віче могло по змозі підперати своїми силами милого собі князя й вимагати в якійсь мірі од єго, абой взагалї від претендентів, що-б вони задоволяли єго бажання. Апоґей впливу й розвитку київського віча — се середина XII. в.; далї, під кінець сего віку ми знову не маємо за него звісток, громада мов би вдаєть ся в апатию, не здолавши виконати своїх замірів, пригнїчена тяжкими полїтичними обставинами.

Всяку ординарну справу веде в Київщинї князь; вся виконавча власть залежить від єго. Він сам, на власну руку, провадить околичню полїтику, веде війни й годить ся, заводить союзи[1]; князь сам або через своїх мужів править суд, поставляє урядників — „тисяцьких“, „тіунів“, „посадників“, для функций воєнних, фінансових та судово-адмінїстрацийних, він видає закони, бере велику участь в церковних справах. Віче тільки держить загальну контролю над дїяльностю князя й єго аґентів і бере участь в дїяльности їх тодї тільки, як вона чимсь дуже не задоволяє єго. Так ми маємо, наприклад, такі случаї, де віче мішаєть ся у полїтику й вимагає боротьби з Половцями (1068) задержує Сьвятополка й примушує єго покорити ся князям заднїпрянським; віче скаржить ся князю Ігорю на своєвольство єго урядників і добиваєть ся, що-б того не було далї; в договорах з новими князями, т. зв. „рядах“, воно теж ставить їм свої desiderata.[2] Окрім того князї часом дають свої внески на волю віча, що-б дізнати про погляди громади на ту чи інчу справу й здобути її допомочи.[3] Треба одначе зауважити, що таку участь у справах віче могло брати тодї тільки, як мало силу над князем, або той з власних своїх плянів та интересів мав за краще уважати на волю віча чи землї; інакше приходилось терпіти та коритись мовчки до кращих обставин, коли трапить ся милїщий кандидат і спроможність до запровадження єго на стіл, намісць немилого князя.

Контролюючи княжу дїяльність, мішаючись інодї в полїтику чи адмінїстрацию, віче нїколи не виявляє за весь вище показаний час змагань до того, що-б побільшити свої функциї, скоротити княжі, взагалї реформувати свій полїтично-громадський устрій. Народні повстання того часу не мають нїколи на меті того, що-б знижити або обмежити княжу власть, а тільки перемінити непопулярного князя на більше милого; вони прямують завше проти особи того чи інчого князя, а не проти князївського інституту. Так скинувши Із'яслава 1068. р., садовлять за князя Всеслава; кличуть 1113. г. Мономаха, що-б не сїв у Київі Ярослав Сьвятополкович; кличуть 1146. р. Із'яслава, що-б вигнав з Київа Ігоря, й таке інче.[4] Ми не бачимо навіть майже нїколи (противні випадки рідкі й маловажні), що-б віче заходилось заховати собі якісь певні ґарантиї, поставити князю кондициї й застерегти себе від дальших кривд, Згадаємо на зразок дещо більш характерне. Так 1097 р. Сьвятополк, князь у громадї непопулярний, хотїв утїкти з Київа перед находом заднїпрянських князїв; Кияне з причин полїтичних не пустили єго й уступили ся за него перед тими заднїпрянськими князями, але вони в сїм разї нїчого не вчинили, що-б у так здатному часї узяти від Сьвятополка які небудь ґарантиї на дальше. Коли 1146 р. Кияне заскаржили ся Ігорю на єго тіунів і те-ж були в такому становищу, що могли вимагати від князя, чого хотїли, віче допевняєть ся тільки, щоб князь сам правив суд, як що будуть які незадоволення через єго тіунів, — тай по всему, а князю самому воно не ставить нїяких обмежень, кондиций („Ратша ны погуби Киевъ, а Тудоръ Вишегородъ[5]; а нынѣ, княже Святославе (брат Ігоря), цѣлуй намъ хрестъ, и зъ (за) братомъ своимъ: аще кому насъ будетъ обида, то ты прави“.[6]

Взагалї князя уважали за елємент в громадському устрої конечне потрібний; земля піклувалась завше, щоб мати собі князя, й без него почувала себе дуже нїяково; — тому ми маємо в жерелах кілька зразків, досить ясних.[7]

Що до відносин князя й дружини, то ми взагалї бачимо їх по Київщинї завше солїдарними; як виходять коли непорозуміння — то з особистих яких небудь причин, але дружина завше звязана безпосередне з князем і яко інститут нїколи окремо не виступає.[8]

Зовсїм інакше як по Київщинї склали ся відносини громадсько-полїтичні в Галичинї — з причин історичних. Істория сего краю більш менч відома нам з кінця XI. в. Викинувши боротьбу Давида Ігоревича й Сьвятополка київського з Ростиславичами 1098–1099 р. й аж до Володимира Ярославича (од 1187 р.) нїхто не квапив ся забрати Галицьку землю, за весь майже XII. в. (до того-ж Володимира) ми маємо тільки два випадки боротьби за столи між князями галицькими (Володимирка з Ростиславом, а потім з сином Ростислава — Іваном Берладником.[9] Княжий рід галицький був не велелюдний і на останку всї галицькі землї держав сам один Володимирко, а по нему — Ярослав. В таких обставинах громада не мала случаїв, щоб брати участь в справах полїтичних і розвинути свою дїяльність. До того князї галицькі, дуже талановиті що до справ полїтичних, набули собі велику силу, широкі засоби, й мали спроможність зовсїм віддалити громаду від полїтики й панувати без громадської контролї; так воно й стало ся. О половині XII. в. ми бачили ще рух у громадї: кілька раз вона захожуєть ся, що-б наставити намісць Володимирка свого популярного кандидата кн. Ростиславича Берладника, але сї бажання не справдились, за їх тяжко скарано, й Володимирко мабуть ужив усїх заходів, що-б надальше знищити такі змагання громади.[10] Віче зовсїм занепало, перевелось по Галичинї.

Але натомість постав князям інчий суперечник — боярство–дружина. В боротьбі з громадою князї сперали ся на дружину; коли громаду було вовсїм підбито й усунено від справ полїтичних, не стало спільного противника — не стало й стімула до солїдарности князя з дружиною. До того по Галичинї бояре самі по собі набули великі засоби: через малолюднїсть княжого роду всї, й найважнїйщі, посади, які по інчих землях звичайно віддавано князям, займали по Галичинї бояре (так вони мали в держанню значні міста, як Перемишль, Звенигород). Боярство галицьке будо переважно не перехоже, а осїле; займаючи різні уряди, часом за кілька поколїнь, воно прибрало значні маєтности, великі кошти, ховало власні свої дружини; а через богацтво, як і через держання урядів, мало по місцевостях значний вплив на людність. Набутком усего сего було, що тим часом як по Київщинї дружина стоїть завше в непоріжняному звязку з князем, в Галичинї вона виступає самостійно, яко окремий елємент громадський.

Коли почали ся непевні часи пісьля смерти Ярослава, а потім Романа, громада відгравала дуже не значну ролю в боротьбі партій й усяких полїтичних завірюхах; здебільшого вона пасивно приймала набутки сієї боротьби, сумирно корилась усякому господарю часу. Жерела доволї виразно виявляють, що вона сприяла найбільше своїм природженим князям, але атрофірована попередньою княжою самовластною полїтикою, вона не вміє виступити за них рішуче та до того — треба признатись — і Романовичі не вміли очевидячки сперти ся на сю підвалину. Головну ролю відгравають бояре, як ляльками перекидаючись князями, шукаючи кандидатів найбільше здатних до запровадження своїх полїтичних плянів. Які були сї пляни, зовсїм виразно виявляє сучасний лїтописець, росказуючи, як бояре галицькі „Данила князем собѣ называху, а самѣ всю землю держаху“[11]; мати князя тільки для прилїки й на власну руку, по своїй волї порядкувати землю — такі були змагання боярства. Декому з них удавалось на якийсь час і „вокняжити ся“,[12] але княженя сї були ефемерні: перешкаджала боротьба партій й особисті інтриґи, втручання сторонних державників; до того, що дуже важно, — бояре не мали, знать, за собою запомоги від громади, раз — через ту-ж таки її атрофію, друге — що вони, здаєть ся, й недбали про полулярність, піклуючись тільки про власну користь й збогачення своїх клїєнтів. Принаймнї лїтописець (правда, що прихильний до князївського роду), оповідаючи про їх порядковання, каже, що бояре „грабували землю“.[13] Тим то громада, хоч пасивно доволї, але все таки більш підперала Данила, анї-ж бояр: одного князя було лекше задоволити, нїж сїх урядників-аристократів, вже попереду відірваних від громади, відбіглих усяких моральних з нею звязків.

Скільки можна гадати, Київщина й Галичина з погляду громадсько-полїтичного устрою були мов би полюсами на тогочасній Українї-Руси; в першій громада набула найбільшого на той час (хоч абсолютно все таки не великого) впливу на справи земські; в Галичинї вона була, здається, більш як де пригнїчена, атрофірована й княжа власть, поки не повстало боярство, набула найбільшої сили. Інчі землї українсько-руські займали посередні становища між сїх двох полюсів. Комбінуючи звістки про їх, не маємо причини думати (хоч не завше можемо те конечне зафактувати), що-б княжа власть мала тут де небудь таку абсолютну перевагу, як по Галичинї. З другого боку, дуже мале число звісток про дїяльність громади, хоч залежить перш усего від загального напрямку лїтописцїв, все таки надає думку, що віче тут не було так розвинене, як у Київщинї. Се могло залежати від різних причин: або земля жила в згодї з князем і не мала припадків до протестів та боротьби (так і по Київщинї ми не знаємо нїчого про дїяльність віча за часи декотрих популярних князїв, як Мономах і син єго Мстислав); або бракувало сили і енерґії у громади; або князї не сприяли такій участи громади й нищили її по змозї. По кожній майже землї знаходимо ми свою природжену династию, котрої земля тримаєть ся, підпирає її й противить ся претенсиям сторонних претендентів. Незадоволені яким небудь князем громадяне шукають собі більш симпатичного кандидата; боротьби чи ворожнечи з княжим інститутом ми не помічаємо. Так по Переяславщинї люде за часи боротьби Юрия з Із'яславом Мстиславовичом сприяють Юрию („Гюрги намъ князь і свой, того было намъ искати и далече“[14], беруть собі князїв з єго сїмї замісць Із'яславичів і живуть у згодї з ними. У Чернигівцїв своєю питимою династиєю був рід Сьвятослава Ярославича, земля очевидячки тримаєть ся єго й підпирає в єго боротьбі проти претенсій рода Всеволодового; тут ми маємо властиве тільки одну звістку за дїяльність віча: коли 1138. р. війско князя київського Ярополка облягло Чернигів, і князь чернигівський Всеволод хотїв уже тїкати до Половцїв, віче затримало єго й примусило покорити ся Ярополку, що-б заховати землю від руйновання; се властиве єсть така-ж контроля віча, про яку ми казали вище.[15] Подібно до того на Волинї щиро тримають ся роду Із'яславого (з Мономаховичів), а Турівцї підперають нащадків Сьвятополка Із'яславовича (київського).[16]


III.

Оглянувши таким робом громадсько-полїтичні відносини по всїх землях українсько-руських, ми нїгде — до XIII. в. — не знаходимо в жерелах наших принципіяльної боротьби громади з князем, змагань до реформовання княжої власти, обмеження або зниження її. Щось інче бачимо ми по Галичинї, але й там змагаєть ся не громада, не віче, а боярство, і воно в сїм разї не було заступником громади. Так і дїйсне воно може було скрізь по українсько-руських землях, що громада не борола ся тодї з княжою властю; але се жадним побитом не наводить, нїби громада була зовсїм задоволена своїм княжим status quo й нїяких полїпшень не бажала — зовсїм навпаки! Не кажу вже за поодиноких непопулярних князїв — відносини громади до їх виявляли ся, наприклад, по Київщинї грабованнєм їх дворів пісьля смерти — але й взагалї, за малими винятками, як тільки були ще вони, громада була мало задоволена сучасною громадсько-полїтичною орґанїзациєю. Ми частенько знаходимо по наших і по дальших північних землях, де князї київської династиї утворили подібний же устрій громадський, — заскарження громади на неправий суд, на тяжкі „продажи“, се-б то грошеві кари, на княжих урядників. Заскарження йдуть через весь час, починаючи від тих Деревлян, що надумали ся з сїх причин забити князя Ігоря („аще не убемъ его, то вси ны погубить“[17], і до того північного книжника XII. в., що научаючи людий корити ся князю, докоряє їм, що вони не знають писанія: „идѣже законъ, ту и обидъ много“ (де закон, се-б то взагалї всяка власть, порядковання, там мусять бути неправда[18], або преславного мудреця Данила (т. зв. Заточника), що навчає: не держи собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо тіун (се-б то княжий), як той огонь з трута, а рядовичи (низчі урядники) — іскри.[19] Таким способом думка про власть для сучасного чоловіка безпосереднє вязала ся з думкою про кривду, утиск; власть і утиск ставали в якійсь мірі нїби синонїмами. Ще більше скаржили ся на те, що князї в своїх спірках, „которах“, недбали зовсїм про добробут народний, затягали за-для власної користи свої волости до війни, грабували землї та наводили на їх усяку дич степову — се було боляче місце сучасної громади.

Звичайно більше чи менче задоволеннє чи не задоволеннє, більша чи менша популярність князя залежали від єго вдачи й талановитости, але були тут і загальні причини. Перш усего залежало тут від тієї двоїстости громадсько-полїтичного устрою, від окремности князя й громади. Громада хотїла, що-б її можна було здати ся на князя, але як се було можливо, коли з князем заходили принципіяльні ріжницї, коли князь мав свої окремі інтереси та щей до того свої окремі, незалежні приводи до їх виконаня. Князь, як то доводили ми вже вище, хотїв би зібрати як найбільше земель для себе, для дїтий, і для сего збирання витягти як найбільше засобів у громади — громадї се збирання було мало цїкаво й проводити єго своїм коштом, своїми силами було їй зовсїм не охота. Князь хотїв би пересїсти з сего стола на вищий, славнїщий, а на свожу сучасному осадити сина чи кого там, і він допевняв ся, що-б завести й громаду у сю боротьбу, що-б і вона узяла в їй участь — громаду се зовсїм не обходило, і т. і.

Друга причина була ось яка: рідко де траплялось так, як от у Галичинї, що князївство переходило від батька просто до сина безпосередне. По інчих землях стіл переходив або по черзї від однієї сїмї до другої в тійже династиї — от як чернигівське князївство переходило по черзї з сїмї Олега Сьвятославовича до сїмї Давида Сьвятославовича й навпаки, а пізнїще также чергували сїмї Всеволода й Сьвятослава Ольговичів, або — як по Київщинї та Переяславщинї, — князївство здобували князї з далеких чужосторонних династий. В Київщинї, наприклад, всякий князь добре знав (се найбільше відносить ся до часів пісьля Мономаха), що сину свому стола передати єму не вдасть ся, що хіба через кілька десять лїт доведетъ ся тому сину долїзти київського стола, а тепер, пісьля смерти, здобуде сей стіл (як ще за життя не перехопить) князь з якої небудь чужої, ворожої династиї — пісьля Смольнянина Черниговець, пісьля Волинця — Ростовець. В таких обставинах слабішав звязок князя з землею, з громадою, пропадали, менчали стімули до того, що-б дбати єму про добробут земский, народний; князь почував себе мешканцем на час, чужим у землї. Новий чужесторонний князь часто нищив те, що робив єго попередник; не було сталости, консеквентности в громадських відносинах. Всякий князь наводив з собою своїх дружинників-земляків, чужениць, що не знали анї тутешних обставин, анї звичаїв, що не були звязані з землею жадними моральними звязками, не мали жадних моральних перешкод до самовольства й власного пожитковання.

Цїкавий з погляду сїєї ріжницї, браку солїдарности у князя й віча маємо епізод з істориї Київщини. Із'яслав Мстиславович був певне один з найпопулярнїйших київських князїв; коли Юрий побив єго 1149. р. під Переяславом, він з братом Ростиславом обернув ся до київського віча за новою запомогою, хоч саме перед тим обманув був громаду, бо здобув собі попередню запомогу тільки з тим, що не доведе дїла до війни, а сам навпаки викликав крик до бійки. „Господина наша князя! одказало віче“, не погубита насъ до конца. Се нынѣ отци наша и братья наша и сынови наши на полку, они изоимани, а друзии избьени и оружие снято. А нынѣ ать не возьмуть насъ на полонъ, поѣдита въ свои волости. А вы вѣдаета, оже намъ съ Гюргемъ не ужити; аже по сихъ днехъ кде узримъ стягы ваю, ту мы готовы ваю есмы.“[20] Ізяслав з Ростиславом з тим поїхали геть.

Ся відповїдь віча єсть гіркий докір і самому Із'яславу й тогочасному княжому устрою: саме перед тим князь обманив з своєї користи людий, віче мусїло сердитись на єго й з ним разом воно признає, що Із'яслав для їх все таки князь найкращий — кращого нема. Слова віча: „господина наша князя, не погубита насъ до конца“ — можна-б поставити епіґрафом тогочасних відносин князя й громади.

При таких обставинах, мусимо спитатись, що-ж примушувало, нахиляло громаду годити ся з княжою властю, ба навіть тримати ся її часами дуже гаряче, як то наводять згадані вище зразки. На се можна знайти кілька причин — я виложу ті, які менї здають ся більш певними, виразними.

Перш усего деякі князї своїм тактом, чи приємним особистим характером вміли якось таки зменчити, закрити перед очима громади ті аномалїї устрою й придбати популярність, так наприклад було в Київщинї з Мономахом, Із'яславом і т. ін.

Усякий князь мав у громадї свою особисту клїєнтелю, своє сторонннцтво. Дружина єго як не уся то хоч частиною була з родів місцевих — вона, значить, теж мала якийсь вплив у громадї. Таким робом князївсько-дружний устрій сам по собі якусь частину громади мав за собою.

Далї, в усякому концентрованому орґанїзмі громадському мабуть знайдеть ся якась частина громади, для котрої ся концентрация користна. З-єдноченнє в одну землю города з пригородами, наприклад, могло бути до смаку людности города, як не всїй, то частинї, бо підбивало під вплив города пригороди; воно могло бути користним з поглядів торговельних чи промислових; воно давало більш засобів боронитись спільними силами. Тим часом, як менї здаєть ся, з-єдноченнє міських округів в одну землю, з геґемонією „города“, формувалось, може хіба з якими винятками, князївсько-дружинним устроєм. Перед запровадженнєм сего устрою міські округи вязали ся тільки спільними ґеоґрафічними, етноґрафічними, торговельними звязками, але сї звязки були більш моральні або припадкові, не виявляли ся в реальних формах. Укладали ся сї округи в більш менш щільну, з-єдночену цїлість тільки тодї, як з-являла ся дружина з князем; князь з дружиною були властиве ферментом концентрациї. Але чи сяк, чи так воно було що до родоводу, але в тогочасних обставинах як би не стало князївсько-дружинного устрою, то се був би кінець і земської концентрациї. Віче земське, чи віче „го́рода“, що було майже однакове, не мало орґанів виконавчих, через які-б воно могло правити своїми пригородами з їх вічами, тим більше — своїми анексами. Концентрация земська держалась княжими урядниками — єго дружиною. Без них міські округи мусїли-б знову розпасти ся, роздїлити ся, й землї не стало-б.

Але що чи не головнїще — в тогочасних обставинах спекати ся князївсько-дружинного устрою було дуже трудно. Рід сьв. Володимира уважав мов би за свою привілєґію, чи монополїю, що-б князювати в землях руських. Земля без князя була наче-б res nullius, на яку князь, що́ перший трапив ся, міг би заявити й заявив би претенсиї. Тим то між інчою земля й піклувала ся, що-б завше мати князя, що се в якійсь мірі обороняло її від сторонних претенсий. Повстати на устрій княжий — се значило — викликати на боротьбу не тільки отсего свого князя, а — можна сказати — усю княжу силу земель руських. Се в тогочасних обставинах було тяжко.

Розпочати боротьбу з княжою інституциєю, що-б обмежити її власть, обставити певними кондициями, розпростати функциї віча й додати ему орґанів виконавчих — се був би самий кращий, самий користний напрямок в тогочаснїй ситуациї, але такий напрямок вимагав чималого полїтичного розвитку, сталости й такту й великої солїдарности в дїяльности громадській — сего всего бракувало. На довгий полїтичний процес не ставало снаги. Натомісць громада марила здобути собі такого князя, що-б за їм і догляду не треба було, що-б він сам „добра хотїв усім серцем Руській землі“;[21] а не можна було здобути-й вона корилась, незадоволена і нездатна до полїпшень, не милому князю, ждучи кращих обставин, милїйшого кандидата.
IV.

Така, як здаєть ся з студийовання жерел, була полїтично-громадська ситуация, загальні відносини до XIII. в. В XIII. в., найбільше о половинї єго, помічаємо ми відміну в відносинах, таку, що по деяких місцевостях України-Руси знати дуже енерґічне змаганнє громади до скасовання устрою князївсько-дружинного.

Річ дуже важна, але на превеликий жаль ми дуже мало знаємо за сей рух. Се через те, що ми не маємо такої лїтописи чи інчого жерела, яке-б виходило з серед прихильників сего устрою або хоч з самих тих місцевостий, де був він. Лїтописи, які ми маємо, писали ся по інчих, більш або менш відлеглих місцях, писали ся прихильниками князївсько-дружинного устрою, для котрих противний рух був не симпатичний, ба навіть не зрозумілий; їм було не мило говорити про єго, й вони хіба припадково промовили за него кілька слів, з поводу боротьби своїх князїв з сїм устроєм. До того в життю сїх безкняжих громад було зовсїм мало такого, що могло-б звернути на їх увагу сторонного письменника; життє се йшло тихо, — мирно, без незвичайних, крикливих вияв, випадків. Отже не диво, що ми маємо за сей рух тільки всего, що кілька дрібних, поріжнених відомостий, не знаємо навіть добре єго района, анї того, як ішов, розвивав ся сей процес, як орґанїзували ся в нових обставинах громади — взагалї більш маємо гадати, анї-ж на певно констатувати, хоч саму істоту сего руху, єго головне прямовання, загальний єго характер можна, нам здаєть ся, зафактувати зовсїм певне й рішуче.

Перш усего на сїй стежцї знаходимо ми преславних Болоховцїв, що задали таку добру загадку історикам Руси[22]. Виступають Болоховцї по перший раз коло 1232–3 років: королевич угорський Андрій розпочав похід на Волинь на Данила; похід сей не вдав ся; нам цїкаво те, що лїтопись, оповідаючи про союзників Андрія, каже, що з ним був Олександер Всеволодович, кн. белзський, Глїб Вереміевич, „инни (се-б то декотрі) князи Болоховьсции“ и Угоръ множество.[23]

Потім виступають вже коло 1235 р.: коли Данила побито в Київщинї й боярство на якийсь час виперло єго з Галича, от у сей час галицькі бояре „и вси Болоховсции князи съ ними“ напались на волинські волости Данила, повоювали береги р. Хомори (тече у Случ з лївого боку) й пішли до Каменця[24], але потім повернули назад. Данилові бояре, відобравши запомогу, нагнали й забрали їх у полон. Михайло, кн. чернигівський й Ізяслав (роду з князїв, мабуть, смоленських), що сидїв тодї у Київі, вимагали у Данила, що-б він пустив сїх вязнїв, але той на се не згодив ся[25].

Пісьля того лїтопись якийсь час мовчить за Болоховцїв, аж вони з-являють ся знову вже пісьля находу Батия, в 1242–3 роках: тодї Ростислав Михайлович, борючись з Данилом, „собра князѣ болоховьскые и останокъ Галичанъ, приде ко бакотѣ,“ але єго відбито; Ростислав пішов за Днїпро. Тодї Данило напав ся на князїв болоховських: „гради ихъ огневи предастъ и гребля ихъ роскопа… Данилъ же возьма плѣнъ многъ врати ся, и поима грады ихъ: Деревичъ, Губинъ и Кобудь, Городѣцъ, Божскый, Дядьковъ. Приде же Курилъ, печатникъ князя Данила, со треими тысящами пѣщець и трьими сты коньникъ, и въдасть имъ взяти Дядьковъ градъ. Оттуда же плѣнивъ землю болоховьскую и пожегъ, оставили бо ихъ Татарове, да имъ орють пшеницю и проса; Данилъ же на нѣ болшую вражьду держа, яко отъ Татаръ болшую надежду имѣаху“. При сему лїтописець згадує, що Данило був виручив болоховських князїв, коли вони зайшли були в волости Болеслава, князя мазовецького, й той забрав був їх; Болеслав не хотїв попереду їх пустити, кажучи, що вони „суть особнии князи“, а не підданцї Данила, але за подарунки пустив їх; се тепер лїтописець пригадує болоховським князям, яко кару за їх невдячність[26].

В останнїй раз Болоховцї з-являють ся в 50 роках XIII. в.[27] Данило розпочав похід на землї, що безпосередне підлягали Татарам, і тодї „воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ“, та мабуть не примусили їх корити ся, тільки пісьля похода Шварна Даниловича, на весну, — „придоша Бѣлобережцѣ и Чарнятинци и вси Болоховци къ Данилу“[28].

Отсє й усї звістки за Болоховцїв у XIII. в., ранїще у XII. в. — згадуєть ся тільки Болохово: Володимир ко, йдучи на Київ, „перешелъ Болохово, идеть мимо Мунаревъ къ Володареву“[29]. Ті сїм болоховських міст, що подано вище, більше нїде не згадують ся, окрім Божського, але Божський — се теж загадка; їх було очевидячки кілька на Вкраїнї.

Чимало сперечали ся з того, де жили Болоховцї. Найбільше розповсюжений і на мою думку — правдоподібний, ба навіть певний, єсть вивід проф. Дашкевича: на його думку, Болоховцями звали ся мешканцї по обох боках горішньої Случи, на південь від Хомори, й по лївому боцї Бога, межи р. Десни й Межибожа. Тут справді єсть місцевости Губин, Кудинка, Деревич, з давними городищами; дуже правдоподібно, що се й єсть болоховські міста Губин, Кудин і Деревич[30].

Про сю територию ми дуже мало знаємо взагалї; нїчим вона не визначаєть ся в попереднї часи; ми не знаємо навіть, яка етноґрафічна основа була тієї людности — чи деревлянська, чи яка інча. В XII. в. ся місцевісць належала до Київщини й належала до того удїлу її, котрий складали Котельниця (на р. Гуйві, допливі Тетерева), Божський, Межибоже й ще якісь два міста, на ймення нам не відомі. Незвичайна полїтика Болоховцїв XIII. в. надавала деяким ученим думки, що то були люде не славянського роду. Так Зубрицький і проф. Шараневич мають болоховських князїв, чи й усїх Болоховцїв за зрущених Половцїв[31], а Петрушевич, Калужняцкий — за Волохів[32]. Одначе, як справедливо доведено, нїщо в жерелах наших не натякає, що-б Болоховцї не були тубильцями; побутом своїм вони нїяк не відріжняють ся від інчих обивателїв України-Руси[33]. A priori можна гадати, що тут, на окраїнї залюднених місцевостий, оселяли також турецьких, половецьких, торських, печенїжських приходцїв, так як і на Пороссю, хоч на се й нема нїяких доводів по жерелах. Що-ж до звичайного полїтичного напрямку Болоховцїв, то він залежав певне не від етноґрафічних причин, а від тих громадських обставин і відносин, які я силкував ся виложити в попередних словах; такий же полїтичний напрямок бачимо ми в той час і по таких містах, де вже жадним чином не можна гадати про якихось чужеродцїв — отже нема чого з сего поводу й Болоховцїв повертати та Татарів чи Волохів.

Чимало гадано було про родовід князїв болоховських: декотрі мали їх за князїв з дому сьв. Володимира, властиве з Ольговичів, уважаючи на те, що Михайло Всеволодович зве їх „братією“ (але се єсть річ маловажною); інчі уважали їх за нащадків первістних, тубильних князїв місцевих, що заховали ся тут якось, під властю дому сьв. Володимира, аж до XIII. в. Ті мають їх за бояр галицьких, що примостили ся тут князювати, як про те піклували ся вони й по Галичинї. На останку деякі уважають їх за людей виборних, громадських, таких „лїпших людий“, „старцїв людських“, „старійшин градських“, які колись порядкували по громадах в часи передкняжі.

Не будемо спиняти ся тут і дрібязково переглядати всї отсї гіпотези[34]. Для нас вагу мають ось які подання жерел: болоховські князї всї рази з-являють ся в звістках наших в гуртї, купою, й-що незвичайне — лїтописець їх нїколи не називає по йменням, по батькам, як то має звичай з інчими князями. Князї сї дуже завзято борють ся з князем Данилом — головним заступником князївсько-дружинного устрою на тогочасній Українї-Руси. Вони піддають ся добрею волею Татарам і вповають на їх в своїй боротьбі з Данилом. Вони очевидячки мають за себе громаду, суть її заступниками й провадять свою полїтику в згодї з її бажаннями[35]. В останнїй звістцї болоховських князїв вже не чути, але болоховська громада провадить ту-ж саму полїтику, що й попереду. Нїгде не видко дружинного елєменту.

Розмірковуючи й комбінуючи сї подання, треба признати, що болоховські князї й громади, як порівняти їх з тими загальними громадсько-полїтичними відносинами України-Руси, які висловлено в горі, становлять якусь нову, відмінну прояву. Хтоб не були з себе болоховські князї, вони, очевидячки, були князями не дружинними а земельними, такими, що стояли в безпосередньому звязку з громадою, залежали від неї. Громади борють ся що є сили з системою князївсько-дружинної земської концентрациї й задля сего запобігають Татар. Вони, очевидячки, порвали звязки з князївсько-дружинним устроєм. А як нове вино в старі міхи рідко доводить ся вливати, то більш, менї здаєть ся відповідним обставинам й поданням жерел буде признати князїв болоховських за людий громадських, виборних, а не за князїв з династиї Володимира або бояр галицьких (щоб заховали ся до тих часів старі земські князї — то не досить правдоподїбно). Добре наведено анальоґію князїв болоховських з „князями“ се-б то старшинами сїльских громад волоських, й пізнїщими „вотаманами“ подільських громад[36]; як і вони, болоховські князї могли бути виборною громадською, міською й сїльською, старшиною, тим паче, що на не великій території, яку ми обмежили в горі, їх було чимало. Що в останнїй звістцї про болоховських князїв не чутно, то се можна так розуміти, що через малий вплив їх не було видко поза громадою, або так, що інституция княжа (хоч би й князїв земських) згодом пропала тут й порядкувало саме тільки віче.

Як се трапило ся Болоховцям вибити ся спід князївсько-дружинного устрою й земської концентрациї? Се можна обяснити так: Болоховська територия лежала в кінцї XII. й початку XIII. в. на межі трох князївств: київського, волинського й галицького. За часи тієї завірюхи, що розпочала ся на Вкраїні з кінцем XII. в., а ще більше — пісьля смерти Романа, коли не стало дужих князїв нї по Київщинї, анї на Волиню, нї по Галичинї, болоховській Вкраїнї, лекше, як кому, було вибити ся спід князївсько-дружинної земської концентрациї й заснувати інчий устрій. Болоховцї якось зуміли скористуватись з обставин і зробили се.


V.

Але не скрізь по Вкраїнї обставини складали ся так здатно, як у Болоховцїв. Через се по інчих місцях рух проти князївсько-дружинного устрою бачимо ми тільки за часи Батиєвого находу. Сей нахід татарський, скільки можна гадати, мав великий вплив на громадські відносини. Хоч вагу єго задля залюднення, економічного добробиту здебільшого в науцї побільшувано, — він, наприклад, не обернув в нївець Київщини, як то гадають, а мабуть і Переяславщини, принаймнї на се ми не маємо певних доводів[37] — але все таки Татари наробили превеликого шелесту. Панїка йшла поперед ордами Батия, сила народу тїкала перед ними; здавало ся, що весь попередній устрій громадський, всї попередні відносини йшли на нївець, гинули на віки. Князї покидали свої волости, дружина розтїкала ся то-ж — як не вся, то в значній частинї. Таким чином людність, чи переважна більшість її (бо подекуди може й держали ся залоги княжі) вислобожена була з звичайних пут князївсько-дружинного концентрацийного устрою; руки на сей час були в неї вільні. Татарська сила здавала ся такою незмірно великою, що тільки-б запобігти її, сховатись за неї — й здавалось, що вже не то що князь, а й нїяка сила на землї тодї не страшна.

Незадоволеннє князївсько-дружинним устроєм і земською концентрациєю, очевидячки, було по деяких місцях велике; впливу князя й дружини на громаду на той час не було; причини, сторонництва, які підперали той устрій, чи підупали подекуди, чи переможені були противними, чи знищились на той час. Там де складали ся так обставини, громади користувались з татарського находу, заводили з Татарами зносини, віддавали ся їм у безпосереднє підданьство, щоб тим здобути собі убезпечення від руйновань, опіку й оборону від своїх попереднїх князів й утворяли новий устрій.

Ся реформа властиве була тільки поворотом до старого, передкняжого устрою. Земля знову розпадала ся на місцеві округи, міські и сїльські, незалежні, звязані тїльки спільними інтересами, почуттєм спільної народности, і таке інче. Громада кожна незалежно порядкувала в себе, через своїх орґанів. Стану дружинного нема; князь де й єсть, через се підлягає зовсїм впливови громади.

Для Татар ся реформа була користна — такий устрій для їх був безпечнїщий: окремі місцеві громади не мали такої спроможности до оборони, до опору, як сконцентрована земля, з князем, з дружиною. Отже з сього погляду вони мали сприяти такій реформі. Татарська-ж протекция не була тяжка для громад, бо у внутрішні справи Татари не мішались, ходило їм тільки о вибиранє дани; й ся дань була чи не лекша від княжої.[38]

Такі думки про реформу подають небогаті подання жерел, як їх скомбінувати й порівняти з відомостями за попередні и пізнїщі часи. Переглянемо тепер подання жерел наших. Перше місце мусить зайняти тут оповіданнє Галицько-волинської лїтописи про похід Данила „противу Татаромъ“. Про єго згадувано вже й вище, тепер подамо єго, як дуже важне, цїлком усе:

„По рати же кремянецкой куремсинѣ, Данилъ воздвиже рать противу Татаромъ. Сгадавъ съ братомъ и со сыномъ, посла Деонисия Павловича, взя Межибожие, потомъ же воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ, а Лвови Побожье и люди Татарьскыя. Веснѣ же бывши посла сына своего Шварна на Городокъ, и на Сѣмоць, и на вси городы, и взя Городокъ и Сѣмоць и всѣ городы сѣдящия за Татары, Городескъ и по Тетери до Жедечева. Възвягляне же солъгаша Шварномъ, поемше тивуна не вдаша ему тивунити; Шварно же приде, поимавъ городы вся, и по немъ придоша Бѣлобережцѣ и Чарнятинци и вси Болоховци къ Данилу. Присла же Миндовгъ къ Данилу: „пришлю къ тобѣ Романа и Новогородцѣ, абы пошелъ къ Возвяглю, оттуда и къ Кыеву; и срече срокъ во Возвягля.[39]

Пісьля сего розсказано про похід Данила й облогу Звягля. Наперед Данило послав Шварна й їз ним 500 рати; „грожанѣ же видивши ратныхъ мало со княземъ, смѣяху ся, стояще на градѣ“. Коли-ж прийшов Данило з усім військом, Звягляне перелякались, „и не стерпѣша и здашася“. Але Данило спалив зовсїм місто, а людий роздїлив і роздав синам — Шварну й Льву. Не відібравши помочи від Мендовга, Данило далї на Київ не пішов, а вернув ся із Звягля до дому.[40].

Лїтописець, оповідаючи про сю кампанїю Данила, називає її „ратію противу Татаромъ“. Тим він дає знати, що місцевости, на які розпочав рать Данило, підлегали безпосередню Татарам. Деякі з сїх міст на певне вїдомі, інчі — нї; Звягель єсть сучасне місто Новоград-Волинський, на середній Случі; за Білобережє уважають білі береги горішньої Случи; здаєть ся й Городок із Семоцем були десь коло Случи. Городеск єсть село на Тетереві вище Радомисля, Жедечев десь, мабуть, був на вершинї Тетерева. Таким робом з сего подання лїтописи виходить, що громади, які безпосередне підлягали Татарам, в той час, се-б то в 50-х роках XIII. в. займали територию по середній та горішній Случи, також Тетереву й горішньому Богу. Лїтописець називає тих, що жили коло Богу, „людьми татарськими“, а тих, що мешкали на північ, в районї Случи і Тетерева — „городы, сѣдящия за Татары.“ Проф. Дашкевич уважає се за полїтичні терміни й думає, що була ріжниця в відносинах до Татарів мешканцїв південних і північних[41]; що до термінів, то хто ще єго зна, але зовсїм може бути, що така ріжниця в відносинах була й справдї. Нїгде одначе не бачимо ми анї залог, анї урядників татарських. Підлягали сї громади Татарам, очевидячки, доброю волею: вони зовсїм не хочуть вертатись під руку Данилови. Болоховцїв кілька раз „примучено“, а вони все таки пручають ся й вибивають ся спід власти Данила. Звягляне під натиском мусїли прийняти до себе тивуна від Шварна, яко ознаку своєї підлеглости, але се була тільки викрутка: вони не дали єму порядкувати, й тільки переважна Данилова сила примусила їх здати ся на єго ласку. Всї громади борють ся з Данилом, знати, кожна на власну руку; вони окремі й самостійні, між ними не видно інчого звязку, окрім солїдарности з причини спільних інтересів. В їх нїде не виступають анї князї, анї яка інча старш, навіть у Звяглї, про котрий оповідаєть ся дрібнїще; се так само як у Болоховцїв, і взагалї можна обяснити тільки таким чином, що не було тут старшини такої, що-б стояла над громадою; чи були князї, чи старшини, чи як би вони не звали ся, але всїм порядкувала громада. Дружини теж не видко. Двоїстість устрою, очевидячки, скасовано. Болоховцї виступають однаково з інчими громадами; нїщо не перешкожає думати, що всї отсї громади взагалї мали один напрямок полїтичний, один, може з деякими варияциями, громадсько-полїтичний устрій.

Ся звістка лїтописи, як сказано вже, дотикаєть ся безпосередне тільки териториї горішнього Богу, середньої й горішньої Случи й Тетерева. Що будо дальше на схід, на північ, лїтопись не каже. Але що рух проти князївсько-дружинної концентрациї не обмежував ся самою тільки сїєю териториєю, на се єсть кілька указок в жерелах.

Оповідаючи про те, як тїкав Данило від Татарви в Угорщину й Польщу, лїтописець каже, що повертаючись з Мазовії, Данило прийшов поперед усего до Дрогичина (тепер містечко на західному Бугу), але єго туди не пустили: „И восхотѣ внити во градъ и вѣстьно бысть ему, ако „не внидеши во градъ“. Оному рекшю: „яко се былъ градъ нашь и отець нашихъ“ — „вы же не изволисте внити въ онь,“[42] и отъиде мысля си, иже (еже) Богъ поемже отмьетье створи держателю града того и въдаеть и въ руцѣ Данилу; и обънови и созда церковь прекрасну святое Богородици, и рече: „се градъ мой, преже бо прияхъ и копьемъ“[43].

Хоч у сему оповїданню лїтописи головну ролю держить наче-б сей „держатель града“, але очевидячки він той вчинок вчинив не своєю тільки волею, але мав за собою громаду. Як видно з оповідання Дрогичинцї поставили Данилу опір дуже твердий, так що він мусїв „брати копьемъ“, се-б то приступом (штурмом) місто: се не могло-б статись, коли-б то не було рухом народним, а тільки особистою інтриґою якогось галицького боярина. Противлячись Данилу так рішуче, громада могла вповати тільки на татарську силу, безпосередне, чи посередне: що Данилову силу зовсїм знищено находом татарським.

Друге дуже цїкаве оповіданнє тієї-ж галицько-волиньскої лїтописи належить вже до інчої, південно-східної окраїни Данилової держави: взагалї, як бачимо ми, сей рух проти князївсько-дружинного устрою й земської концентрациї виявляєть ся найбільше по окраїнах, відлеглих від центрів сего устрою. Коло 1253 р., скоро пісьля коронациї Данила, „приѣхаша Татарѣ ко Бакотѣ, и приложи ся Милѣй къ нимъ“. Данило сам тодї пішов був на Литву й післав у Бакоту сина Льва: „изъѣхавше (себ то несподївано напавши) Яша Милѣя баскака, и пруведе Левъ Милѣя отцю си, и бысть Бакота королева отца его; потомъ же сдумавъ со сыномъ и отпусти и (се-б то Милїя), а поручникъ бысть Левъ, яко вѣрну ему быти: и паки приѣхавшимъ Татарамъ и створи льсть и предасть ю паки Татаромъ Бакоту“ (Бакота — тепер село на Днїстрі, колись була головним містом т. зв. Понизя, се-б то Поднїстрянщини, південно-східної окраїни держави Галицької.[44]

Узявши се поданнє лїтописи само по собі, також можна-б думати, що тут річ іде про якусь інтриґу галицького боярина; але порівнявши сю звістку, як і Дрогичинський епізод, із звістками про громади Бога, Тетерева й Случи, далеко правдоподібнїще буде прийняти, що й бакотська справа була не особистою інтриґою, а громадською справою, що тут ми маємо прояв того-ж громадського руху; тим більше, що такого Милїя ми не знаємо межи Данилових боярів: може то був якийсь заступник громади, чоловік місцевий. Цїкаво, що з сего епізода видко, як Татари сприяли сему громадському руху й з охотою приймали до себе у безпосередне підданство. Що ще цїкаво — се поданий вгорі вариянт, з якого виходить, що Татари наче-б поставили Милїя своїм баскаком у Бакотї; але з попереднього видання Галицько-волиньскої лїтописи знати, що в деяких кодексах її пишеть ся „Милѣя и баскака“[45]; як баскак був властиве тільки фіскальним, а не адмінїстрацийним урядником, то сей останній вариянт здаєть ся менї більш правдоподібним.[46]

Як то вже й вгорі було сказано, лїтописець подає сї звістки припадково, коли згадує про боротьбу князїв з сїм рухом. Таких прояв сего руху певне було далеко більше на великих просторах Данилової держави. Були вони, мабуть, не тільки по єго державі.

Лїтопись нїчого не каже нам за полїтично-громадський устрій та відносини земель, що на схід Тетерева — Київищини, Переяславщини. Де що можна одначе вивести з деяких інчих історичних подань.

Пісьля 1240 р. — находу Батия — Київ не належав до держави Данила; 1245 р. тут сидїв воєвода Дмитро Ейкович, намісник Ярослава — мабуть Ярослава Всеволодовича, князя володимирського (північного)[47]; хоч оповідаючи про мандрівку Данила до хана, лїтописець і каже про Данила „обладавшу Рускою землею, Киевомъ и Володимеромъ и Галичемъ“[48], але сїх слів ми не повинні прикладати до тогочасних волостий Данила, бо слово „обладавшу“ може відносити ся й до часів минулих; похід Данила на Київ в 50-х роках не дійшов до скутку, а потім вже було єму не до поступовання на схід. З подань лїтописи можна гадати, що границя галицько-волинська пісьля 20-х років на сходї лежала десь коло Горини[49]; про те, що Київ належав до держави Данила, навіть Льва, сьвідчить, правда, Стрийковський[50], але єго сьвідоцтво, очевидячки, єсть тільки недотепна вигадка.

Так само Київ не належав і до князїв Великої Руси — володимирських та московських; остання певна згадка про їх власть над Київом належить до 1249 р., коли хан поставив Олександра, т. зв. Невського, сина Ярослава Всеволодовича, князем над Київом; нема нїяких указок на те, що-б Київ підлягав єму реально, а єго заступникам і нащадкам — навіть номінально[51]. Тимчасом не було по Київщинї й власних, окремих князїв: се зовсїм виразно виходить з тих місць лїтописи, де показано, які князї допомагали Татарам у їх походах[52]: з них знати, що між Волиню й Днїпром, очевидячки, не було нїяких князїв. Юрий пороський, що згадуєть ся раз під 1289 р., був набуть князь титулярний без волости[53].

До того ще треба уважити на одну звістку. В мандрівцї Плано-Карпінї 1246 р. через Україну-Русь сказано, що Канів підлягав Татарам безпосередне — sub Tartaris erat immediate[54]. Зваживши усї отсї поданя й порівнявши їх з поданими вгорі звістками за рух волинський, не буде, здаєть ся, дуже сьміливо гадати, що й східня Київщина, від Тетерева й до Днїпра, те-ж підлягала Татарам безпосередне, тим більше, що в поданій звістцї про плани похода Данила на „людей татарських“ експедиция на Київ з'являєть наче-б часткою усїєї сїєї кампанїї.

Київщина в такім разї теж позбула ся князївсько-дружинного концентрованого устрою й розбила ся на окремі громади: Я вже висловив, що з знищеннєм князївсько-дружинного устрою знищеннє земської концентрації було неминуче. Така гіпотеза правдоподібна й a priori: незадоволеннє княжим устроєм можна зауважити по властивій Київщинї, а Татари в свого боку мали піклувати ся й нахиляти людність до безпосередного підданьства й скасовання небезпечного для їх князівсько-дружинного устрою.

Що було за Днїпром? За се ми нїчого не знаємо. Одначе як стара Переяславщина в звістках тогочасних полїтичних зістає зовсїм порожним місцем, а повірити тому, що вона зовсім лежала пусткою, ми нїяк не можемо, то можемо гадати, що й тутейща людність, може далеко-далеко поменчавши з находу татарського, теж складала невеличкі громади, безкнязївсько-дружинного устрою й концентрациї, в безпосередному підданьстві у Татар.


VI.

Про загальний устрій громад, про їх відносини до Татарів маємо дуже цїкаве поданнє, хоч воно належить до часів пізнїщих, до XIV. в., й дає нам основу властиве для анальоґій в давній литовсько-руській лїтописи (інакше називаєть ся I л.-рус. лїтопись, лїтопись Даниловича, Попова, лїтописець литовський). Оповідаючи про порядкуваннє князїв Кориятовичів на Поділлю, лїтописець каже, що Подїллє належало до трох братів, татарських князїв-дїдичів сеї землї, „а отъ нихъ заведали атамани, и бойскаки (баскаки) пріѣздяючи отъ тыхъ атамановъ имовали (брали) съ Подольскои земли данъ.“ В цїлій землї не було жадного „города“, се-б то фортецї, анї камяного, анї деревяного.[55]

З сїєї звістки знати, що Татари не мішали ся в громадське життя руської людности, задоволялись відбираннєм дани. Дань сю збирали татарські баскаки тільки приїздячи на час, а з людом не мешкали. Земля складала ся з окремих, певне — дрібних, міських і сїльских громад. Заступниками їх були отамани (ватаманами на Поділлю називали ся й пізнїще, аж до XVIII. в., сїльскі голови); отамани сї, знать, були з тубильцїв, або виборні, або наставляли їх Татари в порозумінню з громадою: очевидячки, отамани бували з людий громадї милих, бо й мали вплив на неї, бо Кориятовичі, осївши Подїллє, як оповідає та-ж лїтопись, увійшли в порозуміннє з отаманами й на їх спираючись, повстали на Татар: „войшли у пріязнь со отаманы, почали боронити Подольскую землю отъ Татаръ, а босакомъ выхода (дани) не почали давати“[56]. Татари дбали тільки ще про те, що-б ще давати руській людності приводів до опору: не дозволяли їм будувати фортець (як і на Волині Бурундай примусив князїв знищити фортецї. Само собою, що при такому устрої не можливе було й істнуваннє дружини.

Сї ознаки устрою взагалі згожують ся з тими поданнями лїтописи про громади волинські й київські, що ми подали вгорі. Можна гадати, що по усїх тутейших місцях взагалї устрій був більш менч однаковий, бо взагалї спільні були громадські й полїтичні обставини.[57]

Богато кому може здатись неймовірним, що-б тогочасні Українцї охоче, своєю волею нищили свій национальний державний устрій та віддавали ся в безпосередне підданьство Татарві. Ми так призвичаєні до традицийних (тай не зовсїм і несправедливих) нарікань на татарську зверхність, до всяких страхів татарских находів, мордовання, нищення, що нам якось неможливим здаєть ся, що-б істнував якийсь modus vivendi з сїєю жорстокою, варварською масою. Тим часом ми маємо кілька звісток, досить виразних, що засьвідчують нам противне. Я попереду нагадаю кілька фактів, що належать до попереднїх часів. З лїтописий ми знаємо, що серед степів половецьких, серед тієї варварської маси були міста з людностю осїлою, наче-б християнською, очевидячки — не дикою половецькою.[58] Ми знаємо, що на тих степах пробували якісь „бродники“, мабуть роду славянського, що з своїм воєводою Плоскинею брали участь і в першому наході Татарів на українські степи 1223 р[59]. Ми знаємо, що серед воєн Половцїв з Русею через степи половецькі ходили одначе купецькі каравани на Русь.[60]

Що до Татарів, то я нагадаю тут цїкавий епізод, заведений в кілька збірників північних — про Олега князя рильского й Святослава князя липецького (в Курщинї): баскак татарський Ахмет осадив дві слободи на землях Олега; у баскака з князями вийти спірки зза сїх слобод, слободяне докучали княжим підданцям, князї нападали на слободян; Татари за се винищили все їх князївство, а на останку князї розігнали сї слободи. Увесь сей епізод написаний з погляду князївського, дуже вороже для Татар, але нам дуже цїкава звістка про слободи: „и умножишася людей во слободахъ тѣхъ, со всѣхъ сторонъ сошедшеся, насиліє творяху христіаномъ, сущимъ Курскія области“ (а пізнїщий збірник, Ніконовський, додає: „и быша тамо торгы и мастеры всякія, и быша тѣ велики двѣ свободы, якоже грады великіа)[61]: очевидячки під захистом татарським, під рукою баскака жило ся не зовсїм погано. А що то не були якісь розбійницькі банди, се видко з того, що як князь Сьвятослав напав раз на перехожих, що йшли з слободи в слободу й побив їх, то з переляку обидві слободи розбігли ся: сего розбійницькі банди не вчинили-б, тим паче, що сила у кн. Святослава була не велика; знати, що були то тихомирні мешканцї, котрим зовсїм не мило було з кимсь битись, сперечатись, котрі йшли на татарські слободи для працї на спокою.

Таким способом навіть під рукою Татарина-осадчого жило ся добре й охочі люди тягли ся туди з усїх сторін. По інчих же громадах, і такого безпосередного мешкання в Татарвою не було: як подано вже було вище, нїде по громадах правобічних не знаходимо ми анї татарських начальників, анї залог. Людність провадила своє життє непорушно, на основах своєї народної культури, сподїваючись від Татар захисту від усякого ворота,

Що було непевного в сему устрою, се те, що громади без дружини, без фортец, до того без концентрациї не могли поставити дужого опору й не убезпечені були від утисків татарських з одного боку, з другого від находів ворожих князїв, як то ми бачили вже в оповіданнях про Данила. Але утиски татарські мали бути припадкові, бо взагалї Татарам було дуже користно задержати за собою своїх підданцїв, не дратувати їх. Находи Данила були можливі тільки доти, поки Татари не звернули уваги на єго полїтику й не поставили єму дужчого опору. Чи так чи сяк — людність руська подекуди очевидячки краще здавала ся на ту непевність (при наймнї — з початку, про дальший час ми не можемо того зафактувати), анї-ж нести тягари князївсько-дружинного устрою й земської концентрациї, тим більш, що й вони не дуже убезпечували людність від утисків і руйнаций.

Вияснений рух громадський, що так зривав і нищив старі відносини державні і до того, як можна гадати, був так широко розповсюжений, був вельми грізним задля заступників старого державного устрою на тогочасній Українї-Руси. Зовсїм натурально, що король Данило, як найважнїщий, найталановитїйший заступник сего устрою, розпочав з нашим рухом, як то ми вже бачили, боротьбу рішучу, люту. Взагалї був з него чоловік не жорстокий, не прихильний до тяжких репресалїй, але в сїй боротьбі він поводить ся часом зовсїм інакше. В золу нема нїчого дивного: се була властива боротьба за власне істнуваннє, не за побільшеннє волостий, не за те, що-б заховати вплив на ординарні земські справи (як у боротьбі з боярством); новий рух зовсїм денеґував, нищив Данила з інчими князями. Й от, як ми бачили, Данило чисто руйнує болоховські міста коло 1242 р., палить Звягель і розводить єго мешканцїв в 50-х роках. Союз громад з Татарами Данилови був вельми шкідливий, і сучасний лїтописець зовсїм справедливо каже, що Данило тим паче гнївав ся на Болоховцїв, що вони вповали на Татарів. Правда, ся надїя на Татарів не зовсїм справдила ся: Данило вспів чисто повоювати й Звяглян і Болоховцїв, поки Татари уступили ся добре за їх, але перемогти руху Данилови не вдало ся. Мені здаєть ся, що ті всї єго забрання на Случи, Тетереві й Богу пішли прахом, скоро Татари повстали на єго рішуче, й Бурундай почав палити волинські міста. Пісьля того Данило вже не змагав ся розвинути свою державу на схід; та й не до того було вже в тогочасних обставинах. Вище вже я казав, що східня границя волинської держави, як то можна гадати, в другій половині XIII. в. лежала десь коло Горини. Оповідаючи-ж про князюваннє Мстислава Даниловича волинського, лїтописець каже, що держава єго простягалась „по Татары, а сѣмо на Ляхы и по Литву.“[62] Певне, що тут сказано не про справжні татарські мешкання з людностю татарською, а про „людей татарських“, чи „сидячих за Татарами“, се-б то про громади, безпосереднє підлеглі Татарам. Таким чином, не вважаючи на жорстокі репресалії Данила, сей новий рух не пропав, і на схід від Волинї, в другій половині XIII. в. як перше, лежали дрібні, незалежні громади без князївсько-дружинного устрою. Справедливо уважають, що сей громадський рух був одною з головнїщих причин, що Данилови не вдало ся скласти з України-Руси одну дужу, сконцентровану державу й з усїма її силами поставити опір Татарам.[63]

Оглянувши прояви й знаки сего руху, натурально буде на останку спитати в себе: як цїнувати сей факт, за що єго уважати ? Але така чи інча відповідь буде залежати в значній мірі від особистого громадсько-полїтичного сьвітогляду. Для кого держава єсть альфа і омеґа усего історичного процесу, той не може інакше цїнувати сей громадський рух як тільки за історичний реґрес, за вельми сумне збоченнє громади з правдивої стежки, тяжку історичну помилку. Ми-ж, не збавляючи цїни державі, яко культурній і поступовій формі, одначе тільки тодї можемо встоювати за неї, коли вона дає запомогу духово-моральному, економічному й полїтичному розвитку громади. Скільки ми розуміємо державний устрій тогочасної України-Руси, не можна сказати, що-б він задоволяв такі бажання; двоїстість громади й князя-дружини, окремо, еґоїстична полїтика князїв, дуже мала участь громади в справах громадсько-полїтичних — все то були дуже шкідливі аномалїї; до того й економічні відносини, підперті устроєм державним, те-ж були, здаєть ся, далеко не нормальні. Устрій громадсько-полїтичний вимагає конечне реформ — глибоких, радикальних; інакше сили народні мали-б гинути марно в дрібязковій колотнечі, громада — скнїти в апатиї; народнє життє мало-б іти на реґрес.

Хто єго знає, як би вийшли українсько-руські землї з сего становища, як би в історию не вступив новий фактор, нова сила — татарська, що глибоко сколихнула всї громадські відносини. Скористувавшись з неї, де-які українські землї знищили попереднїй державний устрій, всї приводи й ознаки державної концентрациї й зостали ся при самих дрібних, початкових місцевих громадах. Таким чином знищено двоїстість устрою, громада знову стала правити всїм громадсько-полїтичним життєм (бо зверхність татарська, як дуже поверхова, навряд чи уважала ся за елємент громадсько-полїтичного устрою по тих громадах) — але разом з тих відбігли вигод державної концентрациї.

Звичайно, се була не найлучча, не найпряміща стежка громадсько-полїтичного проґресу. Далеко більше користним було-б поступове реформованнє, кроком за кроком, тогочасного устрою, що помалу полїпшало б громадсько-полїтичні відносини й навертало їх до нормального становища. Але для такого поступовання треба було далеко більшого полїтичного виховання, осьвіти, анї-ж яке було; все те було не до снаги тогочасшій громадї. І вона знищила зовсїм, чого не вміла реформувати, як те й потім нераз з нею траплялось. Чи вона тим більше виграла, чи програла — за се не беремо ся гадати.

М. Сергієнко.




——————

  1. Тільки як би князь хотїв, що-б у війнї помагала єму земля своїми „воями“, земським військом, то на се здаєть ся de jure треба було згоди й дозволу віча.
  2. Лѣтопись по Ипатскому списку, вид. 1871 р. С.-Петербург, с. 120, 172–3, 229, 324.
  3. Зразки тому дивись наприклад там-же с. 169–170, 243, 265.
  4. Ипат. с. 120–1, 198, 230, дивись також с. 284; Лѣтопись по Лаврентіевскому списку вид. 1872. р, С.-Петербург, с. 296–297.
  5. Місто над Днїпром, трохи вище Київа.
  6. Ипат. с. 229.
  7. Так 1069 р. коли Всеслав, що Кияне наставили були собі за князя замісць Із'яслава, втїк з Київщини, Кияне не відважили ся бороти ся з Із'яславом, закликали до себе Сьвятослава, а як той не згодив ся, покорили ся Із'яславу. Ще виразнїщий випадок маємо 1154. р., коли Мстиславичі, програвши справу, кинули були Київщину: „тогды тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни одинъ князь у Киевѣ“, й Кияне прийняли до себе непопулярного Із'яслава Давидовича, щоби мати якогось князя. (Ипат. с. 120–2, 327).
  8. Непорозумівшись з князем, дружинник або пристає до інчого князя, або кидає зовсїм княжу службу — в першому разї він все таки зостаєть ся звязаний з князем, хоч не тим, а другим, в останньому разї він вже перестає бути дружинником і виступає яко частина земської громади.
  9. Ипат. с. 226, Stryjkowski. Kronika I p. 189.
  10. Ипат. с. 226, 342.
  11. Ипат. с. 525.
  12. Ипат. с. 488, 489, 525 і т. и.
  13. Ипат. с. 525.
  14. Ипат. с. 255, 267.
  15. Ипат. с. 141, 160–1, 216; див. Исторія Сѣверской земли Д. Багалія с. 277–279.
  16. Тільки хіба за запомогою люду й міг відбити ся Юрий Ярославович турівський від нападу кн. київського Із'яслава Давидовича й Мстиславовичів 1158. р — Ипат. с. 337–338.
  17. Ипат. с. 34.
  18. Лавр. с. 351.
  19. Я подав сї вирази, як більш характерні, хоч вони відносять ся властиве до земель не українських, але як подавано вгорі, в устрою громадсько-полїтичному тих земель було багато подібного до земель українських; порівнявши наприклад оповідання лїтописця за князювання Всеволода Ярославовича київського († 1093), оповідання агіографів за Сьвятополка Із'яславича, Науку Мономаха й т. інше, переконаємось, що сї вирази можна прикласти й до українських відносин.
  20. Ипат. с. 268.
  21. Ипат. с. 368.
  22. Важнїщі розправи за їх такі: проф. Дашкевича: Болоховская земля и єя значеніе въ русской исторіи (в Трудах III археологичн. з-їзду (київського), т. II-й окремо, єгож: Новѣйшіе домыслы о Болоховѣ и Болоховцяхъ (Київські „Университетскія Извѣстія“ р. 1884 кн. IV-й окремо) — тут подано й перегляд лїтератури що до сієї справи, й Молчановського — Очеркъ извѣстій о Подольской землѣ до 1434 г. (ті-ж Университетскія Извѣстія 1883–4 р. й окремо).
  23. Ипат. с. 511 ; оповідає ся про се під 1231 р., але хронольоґія галицько-волинської лїтописи не має жадної ваги; сего року Михайло Всеволодович, що збераєть ся в сему епізодї йти на Київ, на Володимира Рюриковича, був ще з ним приятелем — див. Лавр. с. 434.
  24. Се, мабуть, єсть сучасна Каменка на Случі, на північ від р. Хомори, — див. наприклад: Барсова. Географія начальной лѣтописи с. 288–290.
  25. Ипат. с. 516; тут оповідаєть ся про се під р. 1235, на сей раз дата правдоподібна, бо се трапилось скоро після київського погрому (Михайла й Ізяслава), а той був 1235 р. — див. лїтопись Новгородську першу — Полное собр. лѣтоп. III. с. 50.
  26. Ипат. с. 526–7.
  27. Випадок сей трапив ся як видко з Галицько-волиньскої лїтописи, пісьля коронациї Данила (1253 р.) й перед находом Бурундая (1258 р.); в лїтописи стоїть він під 1255 р. Див. за се Дашкевича Княженіе Даніила Галицкаго с. 85 і 99.
  28. Ипат. с. 555.
  29. Ипат. с. 278. Мунарев не відомий, Володарев — се Володарко на Роси. Болохов згадуєть ся ще в Ипат. с. 376, але по других списках натомісць — Борохов.
  30. Кудінка — на Богу, Губін на межі повітів Староконстантинівського й Новоград-волинського, Деревич — Новоград-волинського; див. Новѣйшіе домыслы с. 25–23 (окремого видання).
  31. Зубрицького Исторія Галицко-Русскаго княжества III с. 138, Шараневича Исторія Галицко-Володимирской Руси с. 104.
  32. Дивись за се Новѣйшіе домыслы Дашкевича с. 5 й далї.
  33. Про се дрібнїще диви ся в Дашкевича — болоховская земля с. 71–3 (в Трудах)
  34. Перегляд їх — в тій розправі проф. Дашкевича Болохов. с. 94 і далї.
  35. Се зовсїм виразно виходить з того, що балакаючи за підданьство Болоховцїв Татарам, лїтописець потім переходить до князїв, яко до чогось відрізного, нового („князѣ же ихъ изъятъ руку Болеславлю“) й тим дає знати, що полїтика, за яку він перед тим казав, була громадською, а не княжою тільки.
  36. Див. Дашкевича Новѣйшіе домыслы с. 15, Молчановского op. c. с. 158, 161.
  37. Що до сего — дивись Монографія В. Р. Антоновича т. I. с. 224 й далї.
  38. Принаймнї лїтописець в поданому в горі епізодї (Ипат. с. 586) каже, що Болоховцї давали дань Татарам пшеницею й просом — така дань навряд що-б була тяжка; а що княжа дань була не легенька, за те сьвідчить відомо розпись дани (сріблом) кн. Ростислава Смоленського — Князівство смоленське, не так велике, виносило однїєї дани, опріч судових й інчих побічних доходів, більше 3 т. гривен (по пів фунта) грамота видана в „Дополненія къ актамъ историческимъ“, т. I. Н. 4, також в Христоматіи проф. Владимірського Рудакова, ч. I.
  39. Ипат. с. 555.
  40. Ипат. с. 556.
  41. Болоховская земля с. 103.
  42. Сї слова можна й так і інакше розуміти, що залежить від пунктуациї; я приймаю пунктуацию, яку прийняли редактори Ипат. лїтоп. в сему й попередньому виданнях (в Полн. собр. рус. лѣтопис. т. II. с. 178) — „ви же не изволисте“ тодї виходить як відповідь Дрогичинцїв: „а ви-ж не схотїли обороняти се місто від Татарів“, оттаке-б щось. Але можна сї слова віднести й до Данила.
  43. Ипат. с. 524.
  44. Ипат. с. 549–550; дрібнїще про сей епізод дивись у д. Молчановського с. 148 і далї.
  45. Полн. собр. рус. лѣтоп. II. с. 191.
  46. Єго приймає в своїй вгорі названій розправі і д. Молчановський с. 152.
  47. Ипат. с. 535. Зубрицький й проф. Шараневич мали сего Ярослава за Інгваревича, Данилового брата в других (Ист. Гал-Рус. княж. III, с. 155, Ист. Гал.-Волод. Руси с. 92), але на се трудно здати ся (див. Дашкевича Княженіе Дан. Галицк. с. 63).
  48. Ипат. с. 536.
  49. Тут стрічали Татарів волинські князї — див. Ипат. с. 562, 588; порівняй Дашкевича Княжен. Дан. Г. с. 72, Болохов. з. увагу 138.
  50. Kronika I. p. 286, 291, 306 й інчі.
  51. Правда, що в т. зв. Густинській лїтописи пісьля Олександра Київ належить до єго брата Ярослава Ярославовича (Полн. собр. рус. лѣт. II. с. 344), але як на се не маємо жадних указок в північних жерелах, то мусимо звістку Густинської лїтописи уважати за помилку.
  52. Дивись найпаче Ипат. с. 575 й 588.
  53. Ипат. с. 612; за титулярного єго мають декотрі письменники, як проф. Дашкевич, Сергієвич, Лїнниченко.
  54. Мандрівка Плано-Карпінї в виданню Язикова (Собраніе путешествій къ Татарамъ) p. 10.
  55. Лїтопись у виданню Попова с. 44. (Ученыя записки Академіи Наукъ (петербурської) т. 2). — У виданню Даниловича (Latopisiec Litwy) p. 49–50, Pomniki do dziejów litewskich p. 19. Зведений текст у д. Молчановського op. c. с. 171–2.
  56. Вид. Попова в с.
  57. Дрібнїще про сей устрій див. у д. Молчановського с. 156 і далї.
  58. Ипат. с. 192; Барсова Географія Начальной лѣтописи с. 151 й у Голубовського — Печенѣги, Торки, Половцы, гл. IV.
  59. 1. Новгор. с. 40.
  60. Ипат. с. 429.
  61. Полное собраніе русскихъ лѣтописей т. VII. с. 176, т. IX. с. 162. Никоновський збірник часто тільки риторично амплїфікує давнїщі подання жерел, але поданий варіянт єго в кожнім разї цїкавий, бо редагував ся збірник в той час, коли відносини Татар до людности славянської (московської) були добре відомі.
  62. Ипат. с. 613.
  63. Дашкевич, Болоховск. земля с. 122–3.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2005 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1934 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.