Залишаюсь українцем/V/Взаємини з Леонідом Кучмою

Залишаюсь українцем. Україна
Богдан Гаврилишин
Взаємини з Леонідом Кучмою

Київ: 2011

Радник одного президента, який підтримує іншого?

Коли наближалися другі президентські вибори у 1994 р., багато хто вважав, що вони можуть взагалі не відбутись, а якби й відбулися, то Леонід Кравчук, за яким стояла “провладна партія” та засоби масової інформації, з легкістю переміг би. У той час я все ще був радником пана Кравчука. Десь за шість тижнів до виборів я вирішив зустрітися з його головним опонентом Леонідом Даниловичем Кучмою, якого знав ще до того, як він був прем'єр-міністром у 1992–1993 рр. Він навіть був у нашій хаті в Швейцарії як член делегації з України. Я хотів почути, що він збирається робити, якщо його оберуть.

У нас відбулася суто приватна зустріч. Серед іншого я запитав Кучму про відносини України з Росією та чому він обіцяв зробити російську другою державною мовою в Україні. Я погодився з ним у тому, що для України надзвичайно важливо підтримувати нормальні торговельні відносини з Росією, але базуватися вони мають на комерційних, а не на політичних засадах. Він намагався уникнути прямої відповіді на запитання про російську мову, але визнав, що виступав на підтримку такого проекту лише через вибори. Я йшов із зустрічі з переконанням, що Леонід Кучма, колишній прем'єр-міністр, не мав наміру перетворювати Україну на колонію Росії або повністю інтегрувати Україну в СНД.

Плакати, що були розвішані по Києву

Кілька тижнів потому, якраз напередодні президентських виборів, я дізнався, що по всьому Києву розклеєно плакати з написом: “Леонід Кучма — єдиний політик, який усвідомлює трагічність ситуації, але знає шлях порятунку. — Богдан Гаврилишин, професор, радник президента України, Швейцарія”. Я був здивований і шокований. Після роздумів запідозрив, що відповідальним за цей обман був Дмитро Табачник, голова передвиборчої кампанії Кучми, який знав про мою приватну зустріч з Леонідом Даниловичем. Я одразу ж надіслав листа Кучмі та на українське телебачення, в якому було написано, що я не виступаю на підтримку жодного з кандидатів у президенти і в будь-якому випадку з мого боку було б дивно працювати радником одного президента, а підтримувати кандидатуру іншого.

Через 10 днів після другого туру виборів у мене відбулася ще одна приватна зустріч з новообраним президентом Леонідом Даниловичем Кучмою, під час якої він вибачився за плакати і спитав, чи не хотів би я стати “посланцем порозуміння і єдності з Західною Україною”, яка за нього не проголосувала. Я погодився за умови, що не матиму жодного офіційного статусу за його президентства, бо можу вести розмову з цього приводу з представниками Західної України лише від власного імені, якщо хочу і буду заслуговувати на довіру. Незабаром у мене відбулася зустріч із жителями Львова, організована Святославом Максимчуком у театрі ім. Заньковецької з прямою трансляцією по регіональному телебаченню. Я зробив коротку доповідь, сидячи на маленькому стільці посеред сцени. Люди передали величезну кількість запитань, і пан Максимчук мав відсортувати їх для мене, щоб я міг відповісти на них якомога краще. Я не міг стриматись і не відповісти на одне з них з гумором. Запитання було таке: “Чи подобаються вам жінки?” Я відповів: “Так, подобаються, але вам доведеться зайти за куліси після виступу, щоб у цьому переконатись”. Ця зустріч з інтелігенцією у Львові була цікавою та приємною. Західна Україна потім продемонструвала значну підтримку президентові Кучмі, але, вочевидь, головним чином через його наступні вчинки, а не через мою зустріч з “елітою”.

Плавна передача влади

Другий раунд згаданих президентських виборів завершився у неділю 10 липня. У понеділок 11 липня о 4 годині дня президія парламенту зустрілася з головою Центральної виборчої комісії Іваном Ємцем. Голова президії Олександр Мороз запитав його про результати виборів. Ємець озвучив кількість голосів, відданих за Кравчука, й кількість голосів на підтримку Кучми і оголосив, що Леонід Данилович Кучма буде наступним президентом України. Однак попередив, що він не буде оголошувати офіційних результатів до вівторка, коли у нього будуть протоколи з усіх 30 тисяч виборчих округів. Голова Олександр Олександрович Мороз тоді спитав, чи мають члени президії які-небудь запитання. Ніхто нічого не запитав. Після цього Мороз запропонував перейти до наступного пункту порядку денного.

Я був приголомшений. Ця незначна подія була ще одним важливим етапом на шляху України до демократії. Вибори, в які багато хто не вірив, відбулися; кандидат, який мав перемогти, програв, і ніхто не робив з цього багато галасу. Також вражало, коли за три дні потому було оголошено офіційні результати, і колишній президент зустрівся з новим. Вони потисли один одному руки, перекинулися кількома словами і новий президент прийшов до влади. Стати свідком цих двох подій було для мене одним із найяскравіших моментів в Україні.

Поштовх до реформ

Президент Кравчук провів відмінну роботу з консолідації політичної незалежності України, але економічний стан держави стрімко погіршувався. Президент Кучма поставив собі за мету щось змінити на економічному фронті. Ще одна програма реформ була підготовлена улітку 1994 р. — цього разу серйозна. Анатолій Гальчинський, головний радник президента з економічних питань, відповідав за розроблення документа. Я прочитав його чернетку, зробив кілька коментарів, а потім з великим задоволенням слухав, як президент Кучма презентував програму парламенту 11 жовтня 1994 року. Програма не була бездоганна, але вона була досить смілива. Вона давала нові підстави для сподівань.

1996: “золоте” літо, невдала осінь

Протягом трьох літніх місяців 1996 року вдалося досягти більшого, ніж за попередні два роки. Наприкінці червня прийняли нову Конституцію. До середини серпня інфляція нарешті знизилася до прийнятного рівня. Другого вересня з величезним успіхом ввели нову валюту — гривню. У процесі ніхто не постраждав, усі обміняли будь-які суми в карбованцях, і, найважливіше, гривня утримувала курс по відношенню до долара протягом півтора року, тоді як у той самий період одна з найміцніших валют у світі — швейцарський франк — втратила 25 % своєї вартості.

Це мало стати новим економічним стартом, але трансформація української економіки у відповідності з пропонованими реформами, представленими восени 1994 р., не вдалася. Пізніше восени був представлений проект державного бюджету на 1997 р. на основі нового закону про оподаткування, який ще не затвердили. У новому законі існувала невідкладна потреба, і запропонований варіант був досить раціональним. Однак всім мало бути очевидно, що прийняття бюджету на основі неіснуючого закону суперечить конституції. Обговорення нового бюджету затягнулось, він нарешті був затверджений у червні 1997 р. Імпульс, отриманий улітку 1996 р., було втрачено, країна виявилася відкинутою на кілька років назад.

Допомога у створенні реформаторської команди

Навесні 1997 р., через кілька тижнів після призначення віце-прем'єр-міністром з економічних питань, Сергій Тігіпко запросив мене на зустріч. Він був дивовижно відвертий. Сказав, що заробив достатньо грошей як банкір і тому йому не потрібні ніякі хабарі. По-друге, він заявив, що знає, як управляти банком, але потребує допомоги, щоб навчитися працювати в уряді. По-третє, стверджував, що не зможе багато досягти без команди людей, відданих ідеї реформ. Тігіпко запитав мене: “Чи можете ви мені в тому допомогти?”

Міжнародний центр перспективних досліджень, де я був головою наглядової ради, а Віра Нанівська — директором, з благословіння Сергія Тігіпка організував робочий семінар протягом святкових вихідних 2–3 травня. У семінарі взяли участь п'ятнадцять високопосадовців, безпосередньо відповідальних за різні аспекти економічної політики. Серед них були: Віктор Суслов, — голова парламентського комітету з питань бюджету, Ігор Мітюков — міністр фінансів, Віктор Ющенко — голова Національного банку України, Юрій Єхануров — голова Фонду держмайна.

Ми розділили учасників на три групи. Вони обрали своїх доповідачів та голів і перейшли до обговорення першого питання: “Чого вже вдалося досягти в економіці?” Результати дискусій було внесено в комп'ютер та показано на екрані. Під час пленарного обговорення всі учасники погодили перелік досягнень. Темою наступного обговорення стало: “Що треба зробити у довгостроковій перспективі?” Процес повторився. Останній раунд було присвячено питанню: “Що необхідно зробити у найближчі дев'ять місяців?” Після презентації остаточних результатів Сергій Тігіпко взяв на себе роль головуючого і запитав, чи є охочі взяти на себе відповідальність за виконання кожного із завдань, при цьому для кожного має знайтись “товариш”. Наприклад, прийняття бюджету було невідкладним завданням, Віктор Суслов погодився стати відповідальним за його виконання, а Ігор Мітюков став співпрацівником у цьому процесі. Так для кожного з ключових завдань було сформовано експертні двоосібні команди.

Було цікаво керувати цим процесом і спостерігати, як легко можна ввести розумні принципи управління та методології у роботу різних ланок нашого уряду. Однак результати виявились далеко не такими вражаючими, хоча в кожній команді вдавалося досягти консенсусу. Бо, зрештою, існував парламент, президентська адміністрація та Кабінет міністрів, які не пройшли через той самий навчальний процес і не дійшли консенсусу. Тігіпко, який був дуже надійним, отримав ще більше обов'язків, а саме — головування у трьох міжміністерських комісіях: з економічних реформ, реформ у сфері сільського господарства та адміністративних реформ. Однак його повноваження не були пропорційними до його обов'язків. Час показав, що він не був настільки ж мудрим у політиці, як в економічних питаннях.

Україна святкує

Україна — це країна парадоксів, і одним з них є те, що й у найскладніший час вона може святкувати масштабно та зі смаком. 1998 рік став роком урочистих подій. 23 серпня відбулася святкова зустріч з нагоди сьомої річниці незалежності, після якої відлунав фантастичний концерт у Палаці культури “Україна”. Наступного дня вперше відбувся військовий парад, для якого Хрещатик — центральна вулиця Києва — був відбудований за вражаюче короткий тримісячний термін, тоді як у такій ефективній західній країні як Швейцарія знадобилися б роки, щоб завершити подібний проект.

17 вересня також у Палаці культури “Україна” Київський політехнічний інститут у присутності більше 4000 гостей святкував соту річницю свого створення. Було приємно чути про всесвітньовідомих учених та інженерів, які були викладачами або випускниками інституту (нині — Університет), знову ж таки відбувся великий концерт, після якого було організовано прийом для кількох сотень запрошених.

20 вересня стало кульмінацією святкувань 1100-ї річниці заснування Галича, який протягом короткого періоду був центром українського князівства. Разом з президентом Кучмою та групою вищих офіційних осіб з адміністрації на його літаку я приїхав до Івано-Франківська, звідти ми поїхали машинами до Галича. Відбулася чудова презентація різних періодів історії України, виступав величезний збірний хор, лунали гарні промови — особливо пристрасна та красномовна була виголошена Дмитром Павличком. Ми поспішали назад до Івано-Франківська на офіційну зустріч у театрі, після якої знову ж таки відбувся ще один чудовий концерт з різноманітними виступами дуже високої якості (пісня у виконанні Василя Зінкевича “День над Україною” була особливо зворушлива).

З 27 по 29 жовтня проходило святкування 125-ї річниці створення Наукового товариства імені Шевченка у Львові — місці заснування товариства; у програмі були першокласні лекції, дебати та ще одне святкування у залі опери з офіційними промовами, врученням нагород, а також чудовим концертом, на якому виступали хори, оркестри й окремі артисти.

2 грудня відзначалася 80-та річниця Академії наук України, яка збіглася з вісімдесятим днем народження її президента (протягом останніх 36 років) Бориса Євгеновича Патона. Основні урочистості проходили в Палаці культури “Україна”, де майже 100 запрошених, між ними і я, сиділи у президії на сцені та 4000 — у залі. Пролунали промови президента Кучми, президента НАНУ Бориса Патона, голови Верховної Ради Олександра Ткаченка, мера Києва Олександра Омельченка та представника ЮНЕСКО. Потім відбувся ще один чудовий концерт за участі вражаючих молодих артистів — соло на скрипці у виконанні 10-річного таланта у супроводі симфонічного оркестру Київської опери, 12-річного співака з Миколаєва у супроводі того ж оркестру, до якого на завершення приєдналися два оперних тенори, чиї голоси були майже настільки ж чудові, як голоси Плачідо Домінго, Хосе Каррераса та Лучано Паваротті.

Важко було не потрапити під враження від усіх цих заходів. В Україні кажуть, що людям необхідно забувати про загальну гнітючу ситуацію в країні за допомогою регулярних святкувань. Зважаючи на те, скільки днів було оголошено вихідними, залишається лише здогадуватися, скільки того року було зроблено. У подіях також часом відчувалася “ностальгія” за радянським минулим, з промовами, сповненими бравури, багатьма позитивними посиланнями Олександра Ткаченка на радянську реальність та запровадженням найвищої нагороди України — “Герой України”. У нашому минулому було багато героїв, а тепер ми “штампуватимемо” нових.

Ми святкуємо

Ми напевно підхопили святкову лихоманку, тому що протягом наступних чотирнадцяти років організували кілька власних святкувань. Наша дочка Туся Шморгун та її чоловік Джон жили в Києві з 1992 до 1998 року й мали багато друзів і знайомих. У них була дуже простора квартира й вони 1996 року організували святкування мого 70-го дня народження. Було запрошено 70 гостей різного віку, професій

Шлюб дочки Тіни з Богданом Батрухом. Варшава, 1984 р.

Весілля Тусі й Джона Шморгуна. Монреаль, 1986 р.

Богдан Дмитрович і Леоніда Петрівна з онуками. Київ, Різдво 1998 р. та національностей. Серед них були: кілька родичів з мого рідного села, два заступники прем'єр-міністра, два актори театру й кіно, скульптор, художник, співаки Видубицького церковного хору. Було також кілька послів в Україні та Джордж Сорос. Лунало багато привітань і кілька віршів, складених для мене, які автори прочитали дуже емоційно. Зважаючи на розмаїття запрошених гостей, розмови велися чотирма мовами одночасно.

Син Лесь із дружиною та дітьми. 2007 р.

Найбільш неочікуваною і зворушливою частиною святкування став момент, коли шість наших онуків, віком від 5 до 10 років, всі вдягнені у традиційне українське вбрання, раптом зайшли до кімнати, стали у рядочок і заспівали “Многая літа”. До них приєднався хор, а потім і більшість гостей, деякі зі сльозами на очах. Для мене це була дуже радісна й щаслива подія.

Мій 75-й день народження святкували з іншим розмахом та в іншому стилі. Він був організований друзями й колегами у Малому Маріїнському палаці, будівлі, що зазвичай використовується для офіційних державних прийомів. Було запрошено 250 гостей, були офіційні промови й привітання від різних людей та з різних місць, було багато квітів, подарунків, звучала камерна музика. Два подарунки були особливі. Перший — періодичне видання (Zeitschrift) — книга під назвою “Перехід, уявлення та реальність”. Розділи книги були написані моїми колегами з МІМ–Київ (три директори), кількома професорами з Польщі, головою Римського клубу, одним американцем та деканом бізнес-школи з Японії.

Другий подарунок — зовсім іншого характеру — був презентований відомою українською співачкою Оксаною Білозір. В один з моментів під час святкування вона взяла в руки мікрофон і сказала: “Я хотіла б запропонувати вам, Богдане Дмитровичу, подарунок від мого міста — Львова”. Двері відчинились, близько двадцяти дітей віком від 4 до 6 років зайшли до зали, вишикувались у два рядочки й заспівали спочатку “Многая літа”, потім кілька популярних українських пісень з багатьма рядками без підказок та без жодного неправильного звуку. Хор називався “Цьомки”, тобто поцілуночки. Навіть зараз, заплющуючи очі, я бачу цих дітей та чую їхні мелодії.

Мій 80-й день народження святкували в будинку нашого сина Лесика та його дружини Фіони у, так би мовити, розширеному родинному колі. Я не пам'ятаю точної кількості гостей, це було дуже гарне зібрання людей, добрий доказ того, що мої взаємини з людьми не структуровані залежно від вікової групи, роду занять, статусу в суспільстві або національності. Знову були співи, танці, цікаві й несподівані подарунки. Це святкування мало одну виняткову обставину. Після кількох тостів канадський посол заявив: “Богдан належить Канаді, бо він громадянин Канади”.

Посол Індії одразу ж підхопив: “Але Богдан стільки всього зробив в Індії. Він так добре знає нашу країну і так її любить. Ми вважаємо, що він належить Індії”.

Посол Швейцарії відповів: “Але він жив і живе у Швейцарії набагато довше, ніж у будь-якій іншій країні. Швейцарія є базою, з якої він працює на міжнародному рівні, на всіх континентах, тому ми вважаємо, що він належить Швейцарії”.

Посол України в Берні завершив коротку промову словами: “Богдан Дмитрович — українець і тому насправді він належить Україні”.

До певної міри всі четверо мали рацію. Я народився і виховувався в Україні, підтримував з нею зв'язок протягом кількох десятиліть, перш ніж зміг повернутись, але мої почуття до трьох інших країн сильні й щирі. Ця різнопланова належність ніколи не була проблемою ані для мене, ані для зазначених чотирьох країн.

В Україні ми святкували не лише мої дні народження. У червні 2010 р. наші діти як справжній сюрприз організували святкування 60-річчя нашого шлюбу з Леонідою Петрівною. Це святкування відбувалося в гарному та просторому домі нашого сина Лесика і його дружини Фіони, розташованому поза Києвом у лісі з красивими деревами. Було запрошено рівно 60 гостей. Це був чудовий спосіб завершити серію святкувань. Це одразу нам нагадало момент, коли наші діти-підлітки організували наше перше справжнє святкування річниці шлюбу — 25-ї, на яку вони запросили рівно 25 гостей. Як і тоді, гості були обрані з людей, які, на думку наших дітей, були нам близькі, з різних місць, професій і різного віку. Серед запрошених були: дуже відома співачка та член парламенту Оксана Білозір, відомий науковець Сергій Комісаренко, який також був послом України, та наш племінник Володя Гаврилишин з мого рідного села. Ми пам'ятаємо цю подію головним чином через те, з якою щирістю та захопленням гості висловлювалися з приводу того, як двоє людей можуть прожити разом шістдесят років, зберігаючи ніжні почуття одне до одного, маючи трьох дітей та сімох онуків і підтримуючи дуже теплі стосунки з ними усіма. Це, як вони наголосили, доволі рідкісне явище в сучасному світі.

Вибори 1999 року

Кучма оголосив, що він буде балотуватися на другий термін. До цього моменту в Україні вже виникла велика кількість політичних партій і доволі багато кандидатів у президенти. Четверо найсильніших кандидатів-опонентів намагалися домовитись, хто з них має найкращі шанси, при цьому решта надали б йому свою підтримку. Їм не вдалося дійти згоди, і Кучма доволі легко переміг на виборах. Десь за два місяці до них я був на зустрічі з Кучмою і сказав йому: “Леоніде Даниловичу, вам варто почистити свою стайню перед виборами”. На мій подив, він не образився і сказав: “Я не зможу цього зробити до виборів (я зрозумів — тому що люди в його “стайні” були головними фінансовими спонсорами його кампанії). Але я зроблю це після них”. Я сказав: “Для цього вам буде потрібна справжня воля та здатність так вчинити. І я побачу, чи вам це вдасться”. З цього видно, які взаємини склалися в мене з паном Кучмою. Я міг прийти до нього на зустріч без попередження, просто зателефонувавши до його офісу, і якщо він був на місці, ми говорили по телефону або домовлялись про зустріч у цей же або в наступний день. Я міг йому казати все, що думаю, навіть не дуже добираючи слова. Він знав, що це робиться не для того, щоб покритикувати чи нашкодити йому, а для того, щоб йому допомогти.

Ще один приклад того, про що вже йшлося: плівки, записані в кабінеті Кучми, які згодом зазнали гнівної критики, недвозначно натякали, що вбивство журналіста Гонгадзе було організоване за наказом Кучми. Дещо пізніше я прийшов до його офісу і сказав: “Або ваші служби безпеки настільки некомпетентні, що вбили людину таким чином, щоб його голову та тіло було так легко знайти, або вони не дуже вам віддані”. У моїх коментарях містилася підозра, що він таки віддав цей наказ. Знову ж таки без образи він відповів: “Богдане Дмитровичу, ці речі так не робляться. Не розмовляють із групою генералів там, де це можна записати на прихований диктофон. Відводять одну людину в куточок і тихенько віддають наказ, а він знайде спосіб належним чином його виконати”. З мого спілкування з Кучмою було мало користі. Він не тільки не почистив “стайню”, а й допоміг олігархії консолідуватись і посилити свою роль у владі.