Залишаюсь українцем/II/Рік у ЦНМ

by Богдан Гаврилишин

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Вибір професії

Залишаюсь українцем. У Новому Світі Богдан Гаврилишин Рік у ЦНМ

На розпутті ▶

Київ: 2011

Рік у ЦНМ

На кораблі “Гомерік” в дорозі до Європи. Серпень 1957 р.

“Гомерік” був дуже гарним судном у власності греків, проте мав італійську команду та обслугу. Там була вишукана їдальня, столи в якій накривали як для якоїсь особливої нагоди, відмінна їжа, жива музика, танці. Цього разу я повертався до Європи у великій розкоші, не так, як виїжджав з неї до Нового Світу на “Ліберті”, маючи лише найнеобхідніше. Двоє наших дітей, трьохрічний Лесик та півторарічна Туся, поводилися напрочуд добре. Це дозволило мені й Лені вповні насолодитися подорожжю. Щовечора ми танцювали. Досі пам’ятаємо соліста музичної групи, який погано знав англійську, проте дуже гарно співав і випромінював справжній італійський шарм. Одна з його пісень досі звучить у моїх вухах:

Позабудемо про завтра,
Позабудемо про завтра,
Позабудемо про завтра —
Завтра буде новий день.

Зміст був зрозумілий: насолоджуйся нинішнім днем допоки він триває. Ми так і робили під час тієї подорожі. Після танців ішли на палубу, де Лені мріяла про відкриття Європи, так само як я мріяв про життя у Новому Світі на “Ліберті” у 1947-му.

Ми зійшли на берег у Генуї (Італія) й поїхали поїздом до Женеви. Найпершим завданням було знайти житло. Нам поталанило. Велика заможна родина мала три дачі на одній території біля Аньєр (Anieres) (15 кілометрів від центру Женеви) поблизу озера Леман, з тенісним кортом та кількома човнами, пришвартованими до берега. Та родина ці будиночки ніколи раніше не здавала в оренду. Мені вдалося переконати голову родини здати в оренду два з трьох будинків на десять місяців, пообіцявши, що влітку, коли будинки використовувались, вони знов матимуть їх у своєму розпорядженні. Ми обрали для себе менший і більш сучасний будинок за скромну орендну платню у 300 швейцарських франків на місяць, а більший та старіший будинок запропонували ще одній канадській парі, Хенку та Фаї Армстронґ, які теж були направлені компанією “Алкан” на навчання у Женеву.

Програма розпочалась. Окрім директора, який також викладав, там було чотири професори: двоє американців — Дік Вайт, який викладав фінанси, та Пітер Гіл, який викладав управління персоналом, німець Улі фон Фрайберг, який викладав маркетинг, і швейцарець, ім'я та предмет якого я навіть не запам'ятав, бо він був нецікавим. Сила інституту полягала не у цьому малочисельному викладацькому складі. Інститут мав кількох постійних запрошених викладачів з Женевського Університету і багато запрошених викладачів, які вчили нас розуміти світ. Деякі з них справили величезний вплив на мене, на моє подальше життя та працю. Серед них — леді Барбара Ворд (Леді Джексон), заступник головного редактора “The Economist”, авторка кількох книжок, таких як “П'ять ідей, які завоювали світ”, “Захист Заходу”, “Віра та свобода”. Ще був Вільгельм Рипке, який викладав у Вищій школі міжнародних студій^[1] в Женеві. Він був батьком концепції соціальної ринкової економіки, радником з економічних питань канцлера Аденауера, який запровадив соціальну ринкову економіку в Німеччині. Був теж Андре Зіґфрід, член Французької академії, географ, хоча я назвав би його гуманітарно-політичним географом та особливим культурним антропологом.

Посвідчення студента ЦНМ. 1957—1958 рр.

Богдан Гаврилишин — студент ЦНМ. Женева, 1957—1958 рр.

Останньою знаною особистістю, дуже відмінною від інших, був Моріс Аллє, економіст, професор Вищої національної інженерної школи в Парижі. Трьома десятиліттями пізніше він отримав Нобелівську премію в галузі економіки, ставши першим французом, нагородженим такою високою відзнакою.

Особливо цікавим він здався мені з однієї причини. Наш директор, доктор Генні, сказав мені, що на кінець року я маю написати наукову роботу на тему “Порівняння промислового розвитку США та СРСР”. У своїй лекції Моріс Аллє згадав, що він цікавиться СРСР. Під час перерви я спитав його, в чому саме полягає його зацікавлення, і він відповів, що це — порівняння розвитку промисловості США і СРСР. Він одразу ж показав мені результати цього аналізу на логарифмічних графіках. Коли я вже почав працювати над своєю темою, то використовував описовий і аналітичний способи, включивши статистичні дані про обсяги виробництва сталі, нафти тощо. Аллє зробив свій аналіз і просто показав індустріальний розвиток на двох графіках без жодних супровідних коментарів. Побачивши моє зацікавлення його роботою, він запросив відвідати його офіс у Парижі, що невдовзі я і зробив. У його офісі був стіл, кілька стільців, на стінах висіли прості дерев'яні полиці з папками логарифмічних паперів, результатами численних досліджень. Коли за тридцять років він отримав Нобелівську премію в економіці, багато хто був здивований. Я ж був дуже щасливий, особливо тому, що Аллє написав мені й запросив приїхати до Парижа в Сорбонну, де відбувалося святкування з нагоди вручення премії. Я поїхав і навіть зміг поговорити з ним кілька хвилин. Це було надзвичайно цікаво і приємно.

Барбара Ворд вразила мене з іншої причини. Вона віртуозно та з пристрастю говорила англійською, підлаштовуючи мову під свої потреби, формуючи фрази, які одразу приковували увагу. Для мене вона була взірцем найефективнішого використання мови, для чого треба мати дуже багатий словниковий запас, виходити за рамки звичного способу мовлення. Мені поталанило також тому, що пізніше в житті ми брали участь у спеціальних зустрічах людей, стурбованих станом світу та довкілля, організованих видатним канадцем Морісом Стронґом, який організував велику конференцію з охорони довкілля у Ріо-де-Жанейро.

Вільгельм Рипке дуже відрізнявся. Його мова була майже по-німецьки правильною за структурою. Він у деталях пояснював, як працює економіка, які зв'язки між економікою та політикою важливі в його типі соціальної ринкової економіки, де роль уряду була визначною. Рипке не вірив у “невидиму руку ринку”^[2]. Він дав концептуальне підґрунтя для мого переконання, що бізнес і економіка існують для того, щоб забезпечити потреби людей, відкидаючи те, що завдання людей було тільки працювати для забезпечення ефективної економіки, прибуткового бізнесу та збагачення власників. Рипке жив у Женеві, тому дав цілі серії лекцій у ЦНМ, і саме від нього я дізнався про ключові елементи економіки задовго до того, як вирішив зробити докторат на факультеті економіки й суспільних наук. З виду він був дуже серйозною, строгою людиною, проте, коли якось я спитав його: “Чи не обтяжливо вам жити зі слуховим апаратом?”, він усміхнувся й сказав: “Навпаки. Я часто знімаю його і це рятує мене від того, щоб чути багато дурниць”. Він мав добре почуття гумору.

Проте найбільше вплинув на мене Андре Зіґфрід. Він розповідав про різні країни^[3], і не тільки про географію, економіку та політику, не тільки описував, як люди поводяться у різних суспільствах, а й пояснював, чому вони так поводяться. Ця частина мене цікавила найбільше і тому під час написання моєї книги “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє” двома десятиліттями пізніше я глибоко занурився в те, що саме визначає поведінку людей у різних країнах, суспільствах та цивілізаціях.

Навесні 1958 р. був також доповідач, який дав тільки одну лекцію, з яким я гостро посперечався. Він був губернатором Заїру^[4]. Я сказав: “Кінець колоніалізму не за горами, дуже скоро африканські країни стануть незалежними”. Доповідач відповів: “Можливо, британські чи французькі колонії, але тільки не Заїр. Таке ніколи не станеться”. Здавалося, він мав повну впевненість у цьому. Навряд чи міг подумати, що за короткі три роки після кількох внутрішніх заворушень у Заїрі всі бельгійці просто втечуть, залишивши в керівництві країною лише 13 випускників університету. Британці вчинили набагато краще, коли поступово залишали свої колонії, починаючи від Індії у 1947-му та в Африці наприкінці 1950-х. Вони залишили більш освічених місцевих жителів та доволі компетентні державні служби. Так із часом справджувалося моє припущення, що найкращою базою для передбачення перспектив країни є студенти-активісти (такі як Джон Кафера-Смарт), те, що вони думають, на що сподіваються та до чого підготовлені професійно у майбутньому.

Доктор Генні багато в чому був видатною особистістю. Він мав докторський ступінь з фізичної металургії, але цікавився усім. Він створив свою написану від руки енциклопедію. Де б він був, завжди мав у кишені кілька папірців малого формату. Хоча б що почув нове — будь то факт, цікава статистика чи концепція — усе записував на окремих папірцях. У нього були невеличкі чорні папки-підшивки, в яких він збирав свої різноманітні нотатки. Коли помер, ми знайшли 87 таких папок з розділювачами, кожна з яких стосувалась окремої сфери знань. На відміну від багатотомних енциклопедій, в яких зазвичай друкували щороку один том як додаток, доктор Генні оновлював і збагачував свою персональну енциклопедію щодня. Це було феноменальне досягнення, проте з дуже обмеженим вжитком — адже він був єдиною людиною, яка користувалася цією енциклопедією.

Доктор Генні знав багато цікавих людей з академічного, бізнесового й політичного світу і міг запрошувати їх як викладачів до ЦНМ. Замість гонорарів запрошені спікери отримували книгу про Женеву з підписами усіх студентів центру, проте вони все одно знову повертались. Він відкрив мені секрет того, як зміг встановити та підтримувати такі взаємини. Коли відвідував цих людей, він дарував парфуми їхнім секретаркам. На знак подяки вони завжди влаштовували для нього зустрічі у потрібний час, давали необхідну інформацію про людей, їхні інституції чи компанії.

Доктор Генні говорив писклявим, майже жіночим голосом і його англійська була дещо кумедною. У своїх лекціях він мав звичку перевертати речі з ніг на голову. Для мене це було корисно, бо коли я намагався усвідомити, яким є правильний стан речей, здобував глибше та ясніше їх розуміння. Від нього я дізнався про винятково корисні речі, такі як концепція порядку величин, та більш специфічні — наприклад, визначення приблизної вартості спорудження заводу з виробництва алюмінію, сталі чи іншого в перерахунку за тонну їхньої пропускної здатності на рік. З того часу я міг швидко вираховувати приблизну вартість великих проектів у різних секторах виробництва.

У листопаді 1957-го, після двох місяців мого навчання у центрі, доктор Генні викликав мене до свого кабінету. Його обличчя мало дивний вигляд. Здавалося, він мав відмінний настрій. Почав з того, що розказав мені історію і причини створення ЦНМ, а також про те, чому він став його директором. Я дуже добре пам'ятаю цю розповідь, бо вона була вражаючою. Доктор Генні почав так:

“Комісія з природних ресурсів Китаю при уряді Чан Кай Шека у 1943 році почала планувати спорудження величезної дамби на річці Янцзи для вироблення дешевої гідроелектроенергії, а також хотіла побудувати комплекс із виробництва алюмінію. Виробництво одного кілограма алюмінію потребувало шістнадцять кіловат-годин електроенергії. При передачі електроенергії на довгі відстані завжди були значні втрати. Алюміній як дуже багатофункціональний метал міг стати економічно вигідним способом транспортування “пакетів” електроенергії до будь-якої точки планети. У 1944 р. комісія направила групу китайських інженерів та кількох економістів до США з запитом до держдепартаменту організувати їм стажування в алюмінієвій компанії. Групу відрядили до компанії ALCOA^[5] у Пітсбурзі. Виникла проблема: ця компанія працювала виключно для американського ринку і тому її менеджмент не хотів мати справу з цією групою китайців. Їх відправили до компанії “Алкан” у Монреалі, яка в той час була “компанією-побратимом” ALCOA. “Алкан” експортувала алюміній по всьому світу й мала дочірні компанії в різних країнах. Сподівалися, що хтось із менеджерів цієї компанії знатиме, що робити з групою. Президент “Алкана” також був дещо стурбований, але вирішив відправити групу до Кінґстона, Онтаріо, де я був директором дослідницького центру компанії. Таке рішення президента пояснювалось тим, що я багато знав про світ і тому зможу впоратися з групою. Замість детального пояснення всіх фаз виробництва алюмінію я направляв згадану групу до Арвайди, потім до інших заводів “Алкана”, щоб вони на свої очі побачили різні процеси й отримали необхідні пояснення від інженерів прямо на місцях. Раз на тиждень, по п'ятницях, я і моя покійна дружина, яка була добре освіченою людиною запрошували групу на вечерю до себе додому. Ми обговорювали з китайцями різні філософії, політичні та економічні системи, напрямки в еволюції людського мислення. Лідер групи мав писати щотижневі звіти про те, чого вони навчилися, представникові Комісії з природних ресурсів Китаю в Нью-Йорку та контактній особі з держдепартаменту США. В одному з таких звітів він написав: “Ми вивчаємо деякі речі про виробництво алюмінію, але, що важливіше, отримуємо ключі до розуміння світу”. Контактна особа з держдепартаменту надіслала копію звіту президенту “Алкана”, який був настільки вражений, що запросив мене прийти до його офісу наступного ж дня.

Коли я прийшов, містер Девіс сказав мені: “Пол, я хочу, щоб ти створив школу менеджменту, де б навчив наших молодших менеджерів того, чого навчив цих китайців”. — Я відповів: “Я нічого не знаю про менеджмент!” — Президент у свою чергу сказав: “Це не важливо, ти знаєш багато про світ і це саме те, чого маєш навчити наших молодших менеджерів. Вони знають багато про алюміній, але недостатньо про світ”.

Він не хотів продовжувати подальшої дискусії, заявивши: “Ти матимеш 300 000 доларів для початку. Коли буде потрібно більше, скажи — і все отримаєш. Можеш сам вирішити, де хочеш заснувати таку школу, чого навчатимеш в ній наших менеджерів і як ти це робитимеш”.

Я вирушив у “паломництво”. Спочатку відвідав Гарвардську бізнес-школу (ГБШ), яка вже мала репутацію у світі, провів там місяць, поспілкувався з різними професорами, але наприкінці місяця зробив висновок: “Я не хочу, щоб мій міжнародний інститут з менеджменту був інтелектуальним сателітом національної бізнес-школи, навіть якщо та має світову репутацію”. У ГБШ вони дивилися на світ тільки крізь призму американського досвіду. Наступним пунктом призначення мого паломництва у 1945 р. став Лондон, де я відвідав відому Лондонську школу економіки. Я був вражений школою, зробив багато нотаток, але, можливо, з певним цинізмом прийшов до висновку: “Якщо я створю свій інститут у Лондоні, то навчатиму своїх студентів скоріше того, яким світ був, а не яким буде”. Я, звичайно ж, передбачав кінець Британської імперії.

Наступну зупинку здійснив у Парижі, де відвідав l'ENA (Ecole National d'Administration — Школа державної адміністрації), яка в той час була у процесі створення. З цієї школи пізніше вийшли всі державні службовці вищого рангу та деякі провідні політики. Мене дуже вразив високий інтелектуальний рівень цієї інституції, я запозичив від неї багато ідей, але знову підсумував: “Французи настільки зайняті своєю культурною місією, що якщо я збудую свою школу в Парижі, студенти дивитимуться на світ через французьку призму”. Зрештою я опинився в Женеві, бо там можна бути інтелектуально екстериторіальним. Швейцарський спосіб мислення й праці не є стандартом для порівняння, як це у США. Крім того, сталося так, що у Женеві я мав будинок на шеман де Пінша 11 (11 chemin de Pinchat). Отже, я започаткував Центр навчання менеджменту 1946 року у своїй вітальні з одним студентом з Норвегії Арне Голлумом на початку року та десятьма студентами — в його кінці. Восени 1947-го я перемістив школу до великого будинку на рут де Дріз 4 (4 route de Drize)”.

По закінченні цієї дивовижної історії доктор Генні раптово перейшов на іншу тему. Він сказав: “Я вийду на пенсію 25 грудня 1966 року”.

Я відповів: “Кожен колись має виходити на пенсію”.

Він продовжив: “Але хтось має мене замінити і ця людина повинна мати синтетичне мислення”. Під цим він мав на увазі людину, яка розумітиме співвідношення між різними речами, сферами дослідження та буде спроможною синтезувати ці знання. З наголосом додав, показуючи пальцем на мене: “А ти маєш синтетичне мислення”.

Я був шокований. Він пропонував мені, студенту, який щойно почав навчання на однорічному курсі з менеджменту, позицію директора за дев'ять років? Одразу ж відповів: “Пол, я не знатиму, чого навчати, як навчати, і мені це не подобатиметься”.

Він відповів: “Боб, я запевняю тебе: ти знайдеш щось цікаве, чого можна було б навчити, знайдеш спосіб, у який це можна робити, і тобі сподобається викладання”.

Я згадав про наш маленький будиночок у Арвайді, який Лені перетворила на тепле сімейне гніздечко, про свій швидкий прогрес на роботі й відповів Полу: “Дякую, Пол, але я повернуся до Канади”.

Найцікавішою частиною річної навчальної програми у ЦНМ були унікальні складові — навчальне стажування та експериментальні дослідження. Жодна інша інституція нічого такого не проводила. Наприкінці листопада 1957 р. наша група з 35 студентів поїхала на десятиденне стажування до Парижа, де ми відвідали різні компанії, їхні виробничі майданчики, спілкувалися з найвищим керівництвом компаній. Стажування було добре організовано. Десять членів нашої групи були призначені відповідальними за візити до десяти з відвідуваних компаній. По чотири чи п'ять інших студентів відповідали за підготовку запитань у різних сферах (виробництво, маркетинг, фінанси тощо) для кожної компанії. Мене було призначено відповідальним за візит до “Сен Гобен” (St. Gobain) — фабрики з виробництва скла, створеної Колбертом 300 років тому, яка вважалася “королевою” компанії у Франції. Її президентом був граф Арно де Вогуе. Він був не тільки графом і джентльменом — він також захоплювався поезією. Ми відвідали фабрику “Сен Гобен” з виробництва листового скла у Шантерені, а потім мали дискусію з графом де Вогуе та ще трьома представниками керівництва компанії, включаючи директора з досліджень і розвитку.

За рік до цього невеличка британська скляна компанія “Пілкінгтон Бразерс” винайшла новий спосіб виробництва листового скла, що зробило революцію у скляній індустрії. Тому я запитав графа де Вогуе: “Чому б “Сен Гобен” не купити ліцензію у “Пілкінгтон Бразерс?” Директор з досліджень та розвитку зверхньо глянув на мене і відповів: “Сен Гобен” завжди була передовою у технологіях виробництва скла і такою залишиться”.

Коли ми повернулися до Парижа, мені потрібно було написати оціночний звіт про компанію “Сен Гобен”, який мав містити не тільки опис того, що ми бачили та чули, а й аналіз управління компанії. Я написав, що, напевно, великою помилкою компанії є те, що з гордощів вона не хотіла купляти ліцензію у меншої компанії і тому може постраждати від наслідків цього рішення. На моє велике здивування, граф де Вогуе написав мені довгого листа з подякою за такий відвертий звіт, додавши, що приїде до ЦНМ дати лекцію про історію “Сен Гобен” і ми зможемо провести дискусію про її минулий, теперішній і дещо про майбутній стан.

Додатковим бонусом цього візиту стало те, що я вперше в житті побачив Париж і зміг відчути настрої людей у ньому. Вони були досить песимістичні. Люди, здавалося, йшли з опущеними головами. Коли я знову побачив Париж наступного літа після приходу до влади генерала де Голля, люди йшли з піднятими головами та з надією в очах.

Взимку 1957-го ми здійснили другу поїздку — до Бірмінгема, Велика Британія. Це була дуже жива демонстрація того, чим є “стара, добра Англія”. Одразу ж після прибуття ми зрозуміли, що означало “чорна країна”. У передмістях Бірмінгема було кілька вугільних шахт та багато підприємств важкої промисловості. Суміш вугільного пилу й бруду з фабрик вкрила все, включаючи сніг на землі, тонким шаром чорного кольору. Ми зупинились у дуже старому готелі з лабіринтом зі сходів і коридорів, що значно ускладнювало пошук кімнат. Снідали та вечеряли у готелі. Типовий англійський сніданок добре смакував. Вечері були майже неїстівні: нам подавали курча чи якесь інше м'ясо з картоплею, бобами, морквою та брюссельською капустою, причому все це було переварене. Було важко розрізнити смак різних овочів, окрім домінантного смаку брюссельської капусти. Я більше ніколи не їв її після того пам'ятного тижня. Газові обігрівачі у наших номерах, куди за раз можна було кидати тільки один шилінг, щоб обігрівач працював дві години, були основною гордістю готелю. Ми мали прокидатися двічі чи тричі на ніч, щоб створити в кімнаті хоча б те, що називалося “комфортною англійською температурою” в 17 градусів. Я пообіцяв собі, що більше ніколи й ноги моєї не буде на англійській землі.

На щастя, в цієї подорожі був інший бік медалі. Візити до ICI (Imperial Chemical Industries — “Імперська хімічна індустрія”), “Брітіш Мотор”, яка випускала дуже популярні міні-автомашини, та інших знаних компаній були дуже цікавими. Виробничі майданчики вражали. Керівництво вільно відповідало на запитання і запрошувало нас на ланчі, деякі з відмінним копченим лососем та іншими делікатесами, тому ми могли сказати, що в середньому їжа в Англії була в порядку.

У деяких аспектах навчальні поїздки малими групами були навіть цікавіші, ніж поїздки на стажування цілого класу. Для таких досліджень нас поділили на групи з трьох учасників з різних країн. Кожна група отримала тему для вивчення, рушала у подорож, відвідувала компанії та інші інституції з більш ніж десяти країн Європи протягом двохмісячного періоду. В моїй групі був індієць Магеш Такар та ірландець Ренді Гілдіч. Для дослідження нам дісталася широка тема, а саме — стосунки між керівництвом та працівниками, різні види профспілок, їхня роль у цьому. Крім того, що подивилися на різноманітні країни через призму виробничих стосунків, ми також навчилися розуміти ментальність різних націй, дізнались про деякі речі з їхньої культури, звичок в роботі та відпочинку. Коротше кажучи, ми пізнали Європу в усьому її розмаїтті. Такою й була мета цих поїздок: побачити, послухати, відчути.

В Іспанії, звідки почалась наша подорож, ми дізналися, чому такою важливою була сієста, чому люди вечеряють так пізно, пізнали природу політичного режиму (генерал Франсиско Франко все ще був при владі), побачили бої биків. Ми дивувалися, чому держава така бідна, зважаючи на її славне минуле, коли іспанці награбували так багато золота й срібла в країнах Центральної і Латинської Америки. В моїй пам'яті закарбувалася картинка: селянин оре поле однією виснаженою кобилою, а позаду стоїть імпозантний замок. Гострий контраст між минулим та сучасним.

Ми також багато дізналися одне про одного. У мене був “Жук” (маленька машина “Фольксваґен”), тому я запропонував подорожувати на ній та ділити вартість бензину на трьох. Я не враховував амортизацію, вартість страховки тощо. З нас трьох я був єдиний, хто міг, крім англійської, розмовляти ще кількома мовами, тому замовляв обіди й вечері у ресторанах. Знаючи латину, я міг зрозуміти кілька основних слів іспанською, французькою та італійською. Офіціанти чи офіціантки приносили рахунок за все мені. Мій ірландський товариш наполягав, щоб ми підраховували, що кожен з нас їв та пив і скільки має заплатити, навіть якщо зазвичай наше меню, за винятком напоїв, збігалось. Я завжди брав мінеральну воду, а двоє інших — вино чи пиво. В Іспанії вино, принаймні те, яке пили мої колеги, було дешевше за мінеральну воду, яку замовляв я (в інших країнах було навпаки). Така процедура повторювалась протягом усієї подорожі, хоча різниця в тому, скільки ми платили, ніколи не становила більше 10-15 центів.

У Франції, в час перебування у маленькому містечку в Піренеях, менеджер бокситової шахти “Алкана” запросив нас до ресторану, де в нас був обід з п'яти страв. Вже тоді я зрозумів важливість їжі у французькій культурі.

У Британії ми зупинились у Банбері-он-Оксон. Ми знов переконалися, що в Об'єднаному Королівстві були деякі заводи з надсучасними технологіями, як наприклад на Алюмінієвому роликовому заводі. З таким само зацікавленням ми відвідали англійський паб у готелі “Білий кінь”. Порівняно з пивним баром “Нью Страскона Хаус” в Торонто це місце більше призначалося для спілкування, а пиво було лише каталізатором. Я пошкодував, що не п'ю пиво, тому що не зміг повністю поринути у цей досвід та зрозуміти, в чому була така неймовірна привабливість пабів. Університет Оксфорда був неподалік від Банбері, тому ми вирішили відвідати цю славну освітню інституцію. Стратфорд-он-Ейвон також був недалеко від Оксфорда, отже, ми поглибили знання англійської культури, подивившись п'єсу Шекспіра. Стратфорд-он-Ейвон — найкраще місце для цього.

Наші дослідження були цікавими і дозволили багато дізнатися про європейську політику, економіку, лінгвістику й культурну мозаїку. Пригадую, наприклад, що 1957 року було підписано договір в Римі, який став базою для створення ЄС. Ми повернулися до Женеви, де мали представити свій звіт. Потому була церемонія випуску, на якій доктор Генні вручив нам сертифікати, сказавши кілька слів про кожного. Його оцінка більшості випускників була дуже позитивною; деякі коментарі було сказано з гумором, а деякі досить жорстко і майже цинічно, що могло мати руйнуючий ефект на тих, кого це стосувалось. На той час всі ми вже добре знали доктора Генні й тому могли сприйняти найгостріші з його коментарів дещо скептично. Церемонія продовжилася скромною вечерею, ми попрощалися з професорами та один з одним з великою ностальгією, відчуваючи, що для всіх нас це був один з найцікавіших років життя.

---

1. Нині це Вищий інститут міжнародного навчання та розвитку.
2. Принципи вільної торгівлі, або “невидима рука ринку” — термін, введений Адамом Смітом.
3. Одна з його книг має назву “Швейцарія як модель демократії”.
4. Після здобуття незалежності у 1960 р. — Конго.
5. Американська компанія з виробництва алюмінію.