Залишаюсь українцем/II/До Канади

by Богдан Гаврилишин

◀ Бурхлива молодість. З табору до табору

Залишаюсь українцем. У Новому Світі Богдан Гаврилишин До Канади

Університетські роки ▶

Київ: 2011

До Канади

Подорож до Канади була дуже спокійна. Море помірно тихе, ночі ясні, сяяв місяць, а я все мріяв про Новий Світ. На кораблі були люди різних національностей. Нам навіть вдалося випустити два номери газети.

31-го серпня прибули до Галіфакса. Маючи тимчасові посвідчення, ми швидко пройшли паспортний контроль і митницю, де не потрібно було нічого декларувати, хоча в нас декларувати було нічого. Нас зустріли представники компанії “Абітібі Павер енд Пейпер” (Abitibi Power and Paper Company). На наш подив, кожен з нас отримав по п'ять доларів як вітальний подарунок. Мені це здалося величезною сумою. Все, що я привіз із собою, це був комплект білизни, пара шкарпеток і шорти у крихітній валізі, золота каблучка й три британських фунти, які батько дав мені на прощання. У нас було кілька годин до від'їзду до пунктів призначення, і нам дозволили прогулятися містом. У першій же крамниці, що зустрілася нам на шляху, я купив апельсини і кілька плиток шоколаду. Яка розкіш!

Пізніше ми сіли на спеціальний поїзд і попрямували на захід. Для нас, шістдесятьох подорожуючих у сусідніх вагонах, мандрівка тривала три дні й три ночі. Ми їхали крізь усі головні міста, деякі з них проїжджали вночі, коли спали. Що вразило мене в перший же день — це широкі простори Канади. Довжина країни зі сходу на захід дорівнює відстані від Бременгавена до Галіфакса. На відстані близько 600 кілометрів в північно-західному напрямку від Садбері, що в Північному Онтаріо, потяг зупинився і нас попросили зійти. Станції не було. Ми не бачили назви місцевості, лише помітили декілька великих хатин з брусу, які мали стати нашою домівкою на наступні десять місяців. Коли нас провели до хатин, ми побачили, що у великій була кухня і їдальня, а в маленькій — офіс та крамничка. Скоро ми дізналися, що в крамниці продавались лише цигарки, шоколад, жувальні гумки та, звичайно ж, робочий одяг. Цей табір лісорубів називався Мініпюка. Ймовірно, це була індіанська назва. Інколи тут зупинялися поїзди, щоб відвантажити запаси для табору або ж коли давали сигнал, щоб забрали пораненого чи важкохворого до найближчого містечка, де був лікар, — за 70 кілометрів від Мініпюки. У нашій хатині було шістнадцять ліжок, по вісім з кожного боку, стіл та кілька лав посередині, піч, зроблена з бочки для нафти, та “димоходом” із залізної труби. Хата збудована з грубо вирізаних колод, між якими був викладений для ізоляції мох. Я спав головою до стіни і ногами до печі. Взимку вітер задував сніг крізь дірки між колодами. Іноді піч розжарювалась до червоного. Пізніше, коли я прочитав вислів: “Коли твоя голова в холодильнику, а ноги в печі, в середньому маєш комфортну температуру тіла”, — я зразу зрозумів іронію.

Тимчасове посвідчення особи Б. Гаврилишина (видане у Німеччині перед поїздкою до Канади). 12 липня 1947 р.

Життя лісоруба здавалося досить сумним. Ми працювали по 8—9 годин на день із сокирою та дуговою пилкою, деякі “професійні” лісоруби — навіть сім днів на тиждень. Після вечері місцеві лісоруби лягали у ліжка, розглядали календарі на стіні із зображеннями дівчат і засинали, іноді навіть не знімаючи одягу. Раз на тиждень вони йшли до сауни, розташованої у маленькій хатинці, виходили покачатися в снігу, а опісля милися, обливаючи себе водою з відер. Через десять місяців такої рутини вони їхали додому у відпустку, а потім поверталися на наступний сезон.

Табір лісорубів. Мініпюка, Північне Онтаріо, 1947 р.

Один із таких лісорубів, який був родом із Шотландії (близько 4000 км від Мініпюки), пропрацював у тому таборі 25 років. Він жодного разу не їздив додому. Пропрацювавши близько восьми місяців і назбиравши кілька тисяч доларів (у таборі просто не було на що їх витрачати: ні алкоголю, ні дівчат), він сідав на потяг додому, але зупинявся в Садбері, щоб випити кілька кухлів пива. За кілька днів, випивши багато пива і зустрівшись із кількома повіями, лишався без гроша. Він тоді йшов до офісу компанії, брав квиток назад до Мініпюки, і цикл повторювався. Яке сумне життя! Не все було таким чудовим у Канаді.

Були також сезонні лісоруби. Багато з них приїздили з ферм зі степових провінцій Манітоба та Саскачеван, деякі з них українського походження. Вони працювали протягом зими і поверталися додому навесні, коли починалася робота на фермах. Вони краще тримали себе у формі, були охайнішими і навіть виписували українські тижневики.

Наша група відрізнялася від канадських лісорубів. Для нас лісорубство було лише способом дістатися до Канади, потім заощадити гроші: комусь із нас для того, щоб продовжити навчання, а іншим — щоб поїхати в місто і знайти там пристойну роботу. Ми швидко організувалися. Передплатили кілька українських газет, робили вирізки з цікавими статтями, наклеювали їх на дошку, і таким чином у нас була “жива газета”. Ми також змайстрували хреста біля нашого табору і кожної неділі проводили імпровізовані богослужіння.

Друзі-лісоруби. Мініпюка, 1947 р.

Крім лісоруба, ще водонос і вчитель англійської мови. Мініпюка, 1947 р.

Я знав кілька слів англійською і привіз із собою німецько-англійський словник, тому запропонував проводити уроки англійської мови щодня після вечері для своїх 59 колег-лісорубів, які мали платити мені по 10 центів за урок, що якраз подвоювало мій денний заробіток. Це був сміливий вчинок. Першого дня я прокинувся раніше за інших і вивчив сорок слів англійською. Це були в основному назви оточуючих предметів, такі як ліжко, стіл, піч, а також деякі дієслова — наприклад, йти, мити тощо. В той день я змушував себе думати лише тими словами. Думати тільки про сорок слів без можливості формувати речення — це були справжні інтелектуальні тортури, хоча й надзвичайно корисні. Із першого дня я думав англійською, а не українською чи німецькою мовами, а опісля в голові перекладав і говорив англійською, як це робили б люди в мовній школі. Кожного ранку я вивчав наступні сорок слів, біг до когось із місцевих лісорубів і питав, як вимовляються ті слова, адже, на відміну від німецької чи української, англійська мова не є фонетичною. Межі того, про що я міг думати, розширювалися. Кожного дня я ставав усе більш нормальною людською істотою. Для мене саме це було найвищою нагородою за такі особливі зусилля, а не додатково зароблені гроші. Це було великою мотивацією для мого навчання. За шість місяців я досить добре вивчив англійську. Не можу сказати того ж про моїх “учнів”, але вони набули щонайменше основних навиків, які допомогли їм влаштуватися на нових працях після закінчення контракту.

Кілька перших тижнів роботи лісорубами нам платили по сім доларів двадцять центів за день, з яких відтягали долар і двадцять центів на кімнату та харчування. Це було для того, щоб ми пристосувалися до надзвичайно важкої фізичної праці. Після цього періоду нам платили за корд (стос дерева розміром чотири на чотири на вісім футів) за ставкою 10 доларів. Коли нам платили поденно, ми були чесними, працювали так старанно, як могли, й у нас виходило в середньому 3/4 корда на день. Коли перейшли на відрядну роботу, продуктивність знизилася до 1/2 корда на день. Управитель табору був розлючений і спантеличений. Він думав, що ми ненормальні.

Головною причиною такої поведінки було те, що багато з нас були родом із сіл. На Україні вони жили у автократичній системі, далекій від ринкової, купували найнеобхідніше, таке як сіль і пальне для ламп. Пізніше більшість із нас були робітниками в Німеччині й працювали не за гроші, а за погану їжу, житло і жалюгідне вбрання. Після війни АДРОН опікувалася всіма нашими потребами, отже, у нас знову не було відчуття незамінності грошей. Якимось чином я вмовив управителя табору надати усім чотири вихідних дні. Більшість із нас поїхали до Торонто і швидко усвідомили, що майже на кожному кроці потрібно за щось платити. Після повернення до табору продуктивність відразу зросла вдвічі й становила в середньому один корд на день.

Я використав цю перерву, щоб поїхати до Манітоби. Там жила сімейна пара похилого віку родом із Коропця, в якої була процвітаюча ферма з гарними будівлями, але не було дітей. Вони сподівалися, що передадуть ферму в спадок одному з хлопців з родини Гаврилишиних. Прийняли мене як сина, приготували вечерю, запросили більше двадцяти сусідів, щоб представити мене як їхнього спадкоємця. Навіть зібрали в сусідів для мене грошей, що стало традицією українців у Канаді в подібних ситуаціях. Я не хотів бути фермером і почувався надзвичайно збентеженим, коли вони вручили мені 165 доларів (великі гроші на той час), тому що в Україні гроші давали лише жебракам. Замість того, щоб щиро подякувати усім, я встав і сказав, що віддам гроші на якесь добре діло, приголомшивши всіх. Можливо, нерозумно поклав край мріям моїх родичів про те, що у них є спадкоємець. Я міг бути розумнішим, успадкувати ферму і продати її за кілька десятків тисяч доларів. Але це не був би я. Я не опортуніст і не можу обманювати людей, намагаюся казати тільки правду, навіть як це буває болюче.

Наступного дня поїхав від родичів, відвідав Вінніпег, “столицю” українців у Канаді в ті часи, завітав до кількох українських організацій, розмовляв з президентом Організації українсько-канадських жінок. Вона спитала про мої плани. Я сказав, що після того, як перестану працювати лісорубом, вступлю до університету. Вона була шокована моїми амбіціями: “В депресію нам доводиться працювати за 25 центів на день. А ви тут хочете відразу до університету!”

Після того, як заспокоїлася, спитала мене, що б я хотів вивчати. Я сказав: “Політологію”. Вона знову була шокована. Спитала: “Що ви збираєтеся робити? Станете політиком? Вам слід вивчити щось практичне, щоб ви змогли знайти роботу і заробляти гроші”. Я спитав: “А що є практичним?” Відповіла: “Професія інженера”.

Таким чином було прийнято одне з найважливіших рішень у моєму житті. Я згадав у той момент, як в 16 років хотів вивчати психологію, щоб пізнати себе краще. Через рік потому відкинув цю ідею, гадаючи, що міг би витратити на самопізнання все своє життя і що було б цікавіше пізнати світ. Я подумав, що для цього мені слід вивчати іноземні мови. Через рік запитав себе, що я робив би з іноземними мовами. Викладав? Циклічна і, ймовірно, нудна робота. Працював би усним перекладачем? Тоді я став би інструментом у чиїхось руках. Перекладачем літератури? Я перекладав би ідеї інших людей, а не писав власні. До і під час війни, побачивши, яким поганим було управління деяких країн, я подумав про вивчення політології, щоб спробувати поліпшити функціонування країн. Після дискусії у Вінніпезі вирішив вивчити інженерний фах, щоб отримати пристойну роботу. З цими думками повернувся до Мініпюки.

В таборі ми займалися ще однією цікавою справою. Ми дізналися з однієї з газетних статей, що існує профспілка, керована комуністами, яка має назву “Братство лісорубів”. Профспілка писала до еміграційного департаменту, що Канада не повинна дозволяти потенційним лісорубам зі Східної Європи приїжджати в країну. Приводом було те, що такі люди знали лише державні профспілки й тому вони послаблять і зменшать ефективність “Братства лісорубів”. Мотивація петицій була така: профспілка проповідувала, що Радянський Союз був раєм для робітників і міг би стати ним в Канаді шляхом переходу до комунізму і з тим зупинення експлуатації робітничого класу. Вони боялися, що люди зі Східної Європи протидіятимуть пропаганді цієї профспілки, поширюючи в Канаді правду про те, яким насправді є “робітничий рай” в Радянському Союзі.

Посвідчення члена профспілки лісорубів. 1947 р.

Я запропонував своїм колегам стати членами профспілки і сформувати “зразковий” підрозділ у ній. Мене обрали його головою, я збирав місячні членські внески і, володіючи англійською мовою на достатньому рівні, писав звіти про нашу діяльність як членів профспілки до її штаб-квартири. Завдяки цьому мене запросили на щорічний конгрес профспілок, де я презентував свій звіт. Коли дійшло до прийняття резолюцій, профспілка не змогла знову написати петицію проти допуску в країну потенційних лісорубів зі східноєвропейських країн, побачивши, що насправді вони можуть бути її зразковими членами.

Наша ризикована справа дала свій результат, але я ледь не поплатився за це власним життям. Одного дня, проходячи табором, почув від друга: “Стрибай!” Я стрибнув убік і побачив, що біля мене пролетіла сокира. Гадаю, профспілка вислала когось убити мене. Ким би не був цей чоловік, він дуже швидко зник. Слідство Королівської канадської кінної поліції нічого не виявило, жодного доказу того, що вбивцю вислала саме профспілка.

Я працював у звичному режимі, вечорами викладав англійську, заощаджував гроші, нетерпляче чекаючи на закінчення мого контракту. Але доля знову прийшла мені на допомогу. Мої чотири зуби мудрості почали страшенно боліти. Я сказав управителю табору, що мені потрібно поїхати до зубного лікаря, бажано в Торонто, і не знаю, скільки часу триватиме лікування, але я повернуся до Мініпюки відразу після нього. Управитель, мабуть, був радий позбавитися мене, бо я став занадто важливою персоною в таборі, й великодушно заявив, що я можу вважати мій контракт закінченим і не повертатись. Я хотів поїхати до Торонто, тому що це найбільше канадське місто, до того ж там була велика українська громада. Я знайшов українського дантиста, доктора Луцика, який, як дізнався пізніше, був також професором на факультеті дантистів Університету Торонто. Він був чудовий лікар. Не тільки вирвав мої чотири зуби мудрості, а й полікував кілька інших, оскільки це був мій перший в житті візит до дантиста. Доктор Луцик був настільки досвідченим зубним лікарем, що я здійснив кілька подорожей з Женеви до Торонто в 60-х роках, щоб отримати справді добру професійну допомогу.

У Торонто я винайняв кімнату з видом на жваву вулицю; під моїми вікнами курсував трамвай. У кімнаті було жарко, парко і шумно. Я негайно розпочав пошуки роботи, тому що до початку занять в університеті, до якого сподівався вступити, лишалося чотири місяці. Мені треба було заробити більше грошей, щоб вистачило на рік навчання і проживання. Наступні кілька тижнів принесли мені, мабуть, більше розчарувань, ніж усе моє життя. Я був готовий до будь-якої роботи, та коли йшов кудись влаштовуватися, мене питали, чи маю досвід. У мене його не було і я не міг переконати роботодавців, що дуже швидко навчуся й буду взірцевим робітником. Коли готовий був працювати збирачем сміття, для чого досвід не потрібний, мені сказали: “Ти занадто розумний, щоб виконувати таку роботу”. Я й далі ходив, стукав у двері, але три тижні не було жодного результату. Ці три тижні здалися мені вічністю. Замість того, щоб поповнювати свої заощадження з Мініпюки, я витрачав їх на оплату житла і харчів. Нарешті натрапив на готель з пивним баром, який називався “Нью Страскона Хаус” на Бей Стріт, недалеко від залізничної станції. Цей готель належав українцям — двом братам Морозенкам. Їм стало жаль мене і вони запропонували працювати барменом, для чого не потрібно було спеціальних здібностей. Я просто мав розливати пиво по кухлях. У той час мій добрий приятель з Мініпюки Василь закінчив свій контракт лісоруба і знайшов погану та втомлюючу працю в нічну зміну.

Моя робота була нудна, тому з цікавості став спостерігати за поведінкою клієнтів та за тим, який вплив мало вживання алкоголю на різних людей. Клієнтами були люди робітничого класу. В готелі було дві зали: одна для чоловіків, а інша для жінок. Чоловіки приходили прямо з роботи, між 5-ю та 6-ю годинами, і випивали стільки пива скільки могли. За законом, ми повинні були зачиняти бар між 7-ю і 8-ю годинами вечора, щоб клієнти могли піти додому або щонайменше щось перекусити перед тим, як повернуться в бар о 8-й. Майже всі чоловіки стояли в черзі перед дверима ще до 8-ої години. Як тільки ми відчиняли двері, вони бігли до столів із відчайдушно спраглим виглядом. У ті часи кухоль пива коштував 10 центів. Відвідувачі навіть сипали собі трохи солі на тильну сторону лівої долоні й злизували її, щоб відчувати ще більшу спрагу. Вони пиячили до 11-ї години, до самого закриття. По суботах відвідувачі зазвичай пили пиво до 12-ї години, допоки ми не виштовхували їх і не замикали бар. Багато з них купували ящик пива, щоб пити в неділю, адже в неділю бари були зачинені.

Через те, що я не пив пива, тримав у холодильнику пляшку молока, і клієнти бару думали, що час від часу я пив молоко тільки щоб розважити їх. Спостерігаючи за ними, я бачив різні реакції, які вони виявляли після кількох кухлів пива. Деякі ставали веселіші, зав'язували розмову з сусідами, інші ставали похмурішими з кожним наступним кухлем. Я сформував гіпотезу: пиво підсилює і виявляє назовні внутрішній стан людини; той, хто в помірно гарному настрої, стає веселішим, сумний стає ще сумнішим, навіть входить в початкову стадію депресії. Мені було шкода цих людей. Здається, єдиним змістом їхнього життя було пиття пива. Працювали вони лише для того, щоб мати змогу його собі дозволити.

Одного дня я отримав повідомлення, що мене прийняли на авіаційне відділення інженерного факультету Університету Торонто. Наступного дня на першій сторінці газети “Globe and Mail”, яка мала величезний тираж, з'явилася моя фотографія з моїм молодшим другом Василем під заголовком: “Лісоруба-переселенця прийнято до Університету Торонто”. Далі було подано довгу історію про моє життя, що базувалася на інтерв'ю, яке у мене взяли напередодні. Офіціанти з нашої пивної зали вирізали цю статтю, приліпили її на внутрішній стороні вхідних дверей і примушували відвідувачів читати статтю перед тим, як їх обслуговувати. Вони сказали мені, що один із них працюватиме барменом, а я побуду офіціантом і зможу розмовляти з клієнтами. Офіціанти дуже пишалися тим фактом, що один з-посеред них піде до університету. Коли я почав подавати пиво, відвідувачі бару стали дуже дружніми, розмовляли зі мною, давали чайові, й це було не 5 чи 10 центів, як зазвичай, а 50 центів, 1 або 2 долари, а один навіть дав мені 5 доларів. Дуже несподіваним, а від того ще приємнішим було те, що відвідувачі казали мені: “Молодець, Боб (ім'я, яке мені приліпили в Канаді), ти зробиш щось цікаве у твоєму житті”. Той, що дав мені 5 доларів, сказав: “Синку, зроби це для нас. Подивися на мене і моє життя. Я вже не можу його змінити. Але ти можеш зробити щось зі своїм життям, зроби це для нас”. Мене вразило, якою людяністю повіяло від цих людей.

Стаття про вступ Б. Гаврилишина до університету у “Globe and Mail” від 18 вересня 1948 р. Торонто, Канада

До кінця вечора у мене зібралось 96 доларів чайових — втричі більше моєї тижневої заробітної платні. Я був глибоко зворушений тим вечором, коли ці люди відкривали мені свої думки і серця. Навіть через 14 років, уже ставши професором у Женеві, в Швейцарії, коли я повернувся до Канади, щоб провідати членів родини, основним наміром на моєму шляху було відвідати “Нью Страскона Хаус”. Я порозмовляв з офіціантами й клієнтами закладу і навіть випив з ними кухоль пива. Через те, що 3/4 клієнтів були ті самі, для них, як і для мене, це було свято. Упродовж ще кількох наступних років я відвідував той бар. Так, навіть будучи барменом, я вивчив декілька важливих уроків: будь-яка робота може бути цікавою і корисною, якщо можеш вивчитися і зрозуміти щось нове, виконуючи її; а по-друге, в кожній людині є частинка людяності, якщо допомогти їй вийти на поверхню.

Того літа я також познайомився з українською громадою в Торонто. Разом з чотирма іншими пластунами, які приїхали з Німеччини, ми створили першу групу Пласту. Рух поширювався дуже швидко, тому що того літа багато пластунів приїхало до Канади з Німеччини, а також ми вербували юнаків і юначок — уродженців Канади до Пласту. Я був у Крайовій раді і відповідав за відносини з організацією канадських скаутів та іншими молодіжними організаціями. Саме праця в Пласті чи для Пласту була дуже важливою частиною мого життя.

Скаути. Онтаріо, 1948 р.

3 майбутньою дружиною Лені (Леонідою) Гайовською

Одного дня я повів групу пластунок, більшість з яких були уродженками Канади, на прогулянку. Дівчата йшли за мною з захоплюючим щебетом. Здавалося, чомусь я їм подобався. Серед них була моя майбутня дружина, Лені (Леоніда) Гайовська. Вона, як і інші дівчата, поглядала на мене. Я був у скаутській уніформі й білих порваних шкарпетках, які виказували мою бідність. Мабуть, Лені стало шкода мене і вона забажала відремонтувати мої шкарпетки. Ми зустрічалися раніше в Народному Домі (українському домі культури); я бачив, як вона співала в хорі. Після репетиції хору підійшов до неї поговорити, тому що мій друг Василь був закоханий у неї, але боявся з нею навіть поговорити. Вона нічого не знала про його почуття. Я сказав Лені, щоб вона була більш дружньою до Василя, тому що він дуже хороший хлопець. Незважаючи на свою сором'язливість, вона різко відреагувала: “А яке тобі до цього діло?” Це здивувало мене і я вдруге зупинив на ній довгий погляд. Вона подобалася мені. Кохання прийшло трохи пізніше. Ми одружилися після другого курсу мого навчання в університеті. Ми були дуже різні: вона виросла у сімейному коконі, а я вже мав важкий життєвий досвід, проте ми кохали одне одного, у нас склалося цікаве й чудове життя разом, троє дітей, семеро онуків. Цей спогад я пишу, вже відсвяткувавши 60-ту річницю нашого подружнього життя.