- То вже давно було. Мені сім літ минало,
- а їй, либонь, минуло двадцять літ.
- Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,
- і сипався з каштанів білий цвіт.
- Вона не бавила мене і не учила,
- я кидала і забавки, й книжки,
- щоб тільки з нею буть, вона уміла
- єдину забавку – плести вінки.
- Я подавала їй квітки, і листя, й трави
- і з рук її не зводила очей.
- Здавалося, вона плела не для забави,
- а щоб зробить оправу для речей.
- В її речах слова котились, наче хвилі,
- мов сльози по її замучених братах,
- в вінку, здавалось, блідли квіти білі,
- і в'янули слова журливі на устах.
- То знов зривалися слова палкі, ворожі,
- мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
- в вінку палали кров'ю дикі рожі,
- слова, мов квіти ярії, цвіли.
- Шумів зелений лист, а голос той коханий
- про волю золоту співав мені, –
- в вінку мінився злотом ряст весняний,
- і золотим дощем лились пісні…
- То вже давно було. Давно пора минула
- таких червоних необачних слів;
- либонь, вона й сама про них забула –
- хто дбає про вінки, що замолоду плів?
- І я забула їх, не пригадаю й слова
- з тих наших довгих запальних розмов,
- а тільки барва їх, мелодія раптова
- тепер, як і тоді, мені бунтує кров.
- І та мелодія не може заніміти:
- не раз, як тільки лист од вітру зашумить
- чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
- вона зненацька в думці забринить.
- Неначе хто її поставив на сторожі,
- щоб душу в кождий час будить від сна,
- щоб не заглухли в серці дикі рожі,
- поки нова не зацвіте весна.
