Життя Гая Сергійовича Шайби (збірка)/Ленінська картка
| ◀ Списана спина | Життя Гая Сергійовича Шайби (збірка) Ленінська картка |
|
Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра.
Це пішак з f4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.
Слон з c4, вежа з f1, кінь з g5, скеровані на пункт f7, ключ до існування ворожого короля.
Дорогу їм одкрив побитий пішак на f4.
Вважаю, що тов. Свирида Рено цілком можна прийняти до партії.
....числа 1905 р.
В. Ленін.
«Вам чого, товаришу?» запитав вартовий на ґанку.
Була весна — 1919 року.
Чоловік почав длубатися у кишені сорочки, видобув картку і подав вартовому.
У цей момент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.
Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.
«Чого ви хочете, товаришу?» запитав він удруге.
«Втік від денікінців, хотів би робити з старими товаришами».
«Зайдіть на другий поверх, кімната 14», сказав лотиш і пішов з ґанку.
Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.
За столом сидів, сперши голову руками, потомлений політком.
«Вам чого, товаришу?».
Чоловік подав картку.
«Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами», сказав він, зробивши наголос на «товаришами».
Політком роздивився картку. Потім глянув на чоловіка.
Це був чоловік літ 38-ох. Темне каштанове волосся підкреслювало водянисті, блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.
«Чого не прийшли до нас 2 роки тому?».«Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої».
— «Так ви, значить, не діждались своїх і прийшли сами?».
«Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я нізащо не став би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком.
У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів».
«Ви француз — у вас таке прізвище?»
«Я українець. Мій прадід зоставсь тут під час французької війни. Мене звуть Свирид Рено». Чоловік добув пару залізничих посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років.
Політком роздивився посвідки і замислився.
«Чому ви не пішли робити тут на залізниці?».
«Я не хочу прикріплятись тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу — можу стати за рахівника».
Політком поміркував ще з хвилину. «Гаразд» сказав він, узяв перо і написав записку.«З цим підете у рахівничий відділ. Бувайте здорові».
І політком присунув до себе стос паперів.
Чоловік не відходив і не брав записки.
«Чого ви не йдете? Не затримуйте мене, товаришу!».
«Я дуже хотів би просити… Я з учорашнього дня нічого не їв».
«А!».
Політком черкнув ще одну записку.
Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусленого паперу й вийшов.
Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше.
Рено — прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно.
Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час від часу з Валічкою.
(Валічка старша і в неї є чоловік).
Вони балакають про Свирида Рено.
«Дивна річ, цей хамлюга, а така в нього фамілія. От як би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко!»
Валічка не слухає — їй сьогодні попало й вона поспішає додрукувати балянси.
Женечка одкидається на спинку стільця і мріє.— «Хоч би цей не такий був тюхтій, то можна б було і за нього заміж вийти!».
Женечка глянула на Рено — той зручними рухами перекидав кружалка на рахівниці.
«Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?» запитала Женечка задерикувата.
Рено спинився і звів очі.
В його блакитних очах блиснуло щось таке, що Женечка трішки оторопіла.
Рено уп'явся в неї зором. Женечка перевела очі на його руку.
«Товаришу Рено, ви робочий?» спитала вона вже трошки іншим тоном. «Чого ж у вас такі білі руки?»
«Я 10 літ служив диспетчером», відповідає Рено. «Це не фізична праця».
Потім Рено уважно роздивляється свої руки.
Женечка встає з стільця і підходить до цього. Вона стає так, що її коліно натискує трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вона дивиться на руки Рено.
Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.
— Цей хам, здається, натиснув їй ніжку.
Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше по дивиться.
Рено цокає рахівницею. Рено — прекрасний рахівник…Сьогодні Женечка дозволить Рено себе проводити.
Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає.
— Може з нього колись і буде якийсь комісар?
Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже.
Він, правда, розповів Женечці, які бувають обов'язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись.
Вони йдуть по вулиці.
Рено держиться осторонь.
«Скажіть, Рено — ви українець?»
«Я з Малоросії», одповідає Рено обережно.
«Я думаю, в вас ще тече французька кров», цвірінькає Женечка. «В вас, власне, дуже добрий профіль. Як би такого профіля хоч би нашому головбухові, я б вийшла за нього заміж».
Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.
Женечка вириває руку й вони йдуть мовчки.
«Мені пора», заявлеє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком назад…
Через тиждень Свирид Рено поїхав в справах заготування провіянту у прифронтову смугу.Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верстах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут, і там. Білі стоять на станції Перевіз.
Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу.
Ліс — смуга верстов 10 завширшки — тягнеться з України аж у Росію.
Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує.
20 верстов всього!
Він міркує ще з півгодини…
За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі і їде лісом до перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотири.
Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку.
За версту — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько — Стеблинський… Світає…
«Стій»
Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.
«Покличте сюди чатового офіцера», каже Рено. «Я — полковник Двигубський!»
Потім він виймає ленінську картку і залізничні документи й шпурляє їх дядькові.
«Візьми собі це сміття», каже він. «І сип у село, не оглядайся!».Дядько забрав документи і поїхав.
«Так то — полковник! Он чим тут пахне…».
Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне — тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті, та служать, хто може, на залізниці.
Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її і подається до хати.
Вдома дядько Пилип зустрічає кума. Кум — залізничник.
«Здоров, куме!»
«Здоров!»
«Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодні?»
«Той й правда, що нечиста сила! Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Їдемо, куримо.
Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я — каже — полковник!»
«І тиць мені оті бамажки».
Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні посвідчення.
Кум бере посвідчення й картку й міняється в лиці.
«Що з тобою, куме? Що ти там учитав?»
Кум не одповідає — він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис.
Довго, довго дивиться він на підпис; тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці. В. Ленін.
Кум думає довго й зосереджено. Він давно вже одійшов від усякої політики, ще з тисячу дев'ятсот шостого року. На те, що він був у п'ятому році в партії, він дивиться, як на юнацький захват, наївний ентузіязм. Через усю громадянську війну він держався послідовного невтралітету. Навіть коли рудобородий офіцер прийшов до нього робити трус і для чогось забрав усі його документи й цю картку з ними, він тримавсь як філософ. Щось тьохнуло в ньому, коли рудобородий розглядав поштову картку з рекомендацією, але тьохнувши, враз загасло. Він завжди був уважав себе за філософа й у житті йому призначена була роля пішака, так думав він. Один тільки раз він, за юности своєї думав, що теж мусить боротися за волю трудящих, і це було дуже давно. Він не борець, він філософ, скромний атом сірої маси.
Він так і не розумів тоді, для чого рудобородий забрав поштову картку тисяча дев'ятсот п'ятого року, чого рудобородий аж затремтів, вдивляючися в підпис.
Білі не забрали його й нічого йому не зробили, тільки забрали документи й картку. Це була, так думав він тоді, перемога його, сірого філософа, над усемогутньою салдатчиною, над війною, над убийством. Вони забрали документи, але нічого не могли зробити йому, сірому філософові.Тільки тепер він зрозумів, для чого їм була потрібна картка дев'ятсот п'ятого року. Він зрозумів, яким козирним тузом зробилася в їхніх руках засмальцьована картка. Тепер він знову дивився на картку й думав, думав. Він був пішак, це правда, він ішов просто, але він міг бити вбік. Він мусив бити вбік — він мусив зайти на сусідню, незнану, смертну лінію. В його руках опинилася убийча сила й він згадав як давно, давно, юнаком він короткий час мріяв про те, щоб мати цю силу в руках. Він знову мусив зійти на сусідню, незнану, смертну лінію — він мусив бити.
Кінець кінцем, кум зводить очі.
«Так хто, ти кажеш, такий?» питається він сиплим голосом.
«Та полковник якийсь, забув як його на ім'я»,
Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета, й іде до дверей.
«Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч чого приходив. Чи не хліба позичати?»
«Хліба» — одповів кум і вийшов.
Чоловік у шинелі і кашкеті пішов до скрайньої хати, що по-біля станції,
Увійшов у хату, взяв ножа і почав копатись у долівці. Жінка і діти мовчки дивилися на батька.
«Хліба приніс?» боязько запитала жінка.Але батько не одповів ні слова й чимраз копирсався ножем у долівці.
«Вийдіть усі з хати!» сказав він. Жінка забрала дітей й вийшла.
Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:
«Ідіть сюди!»
Увійшли.
«За годин дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть скільки скажеш».
У шинелі й у кашкеті він вийшов з Стеблинки і пішов у бік фронту. Іде швидко.
За півверсти — перша денікінська застава, за верству — друга.
«Стій — куди йдеш?»
Чоловік спинився.
Підійшов офіцер.
«Куда йдеш, жидовська морда?»
«Іду до міста».
«До міста? Руки в гору! Обшукать його!»
Чоловік звів руки вгору.
Підішов салдат, облапав плечі, стегна, халяви.
Нічого!
«Чого тобі в місті?»
«Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради христа».
«Ради христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!»Знову почав лапати.
Омацав стегна, халяви, схопив за поли.
«Єсть!»
Загнув полу — бравнінг.
«Так ти по хліб до міста йдеш?»
Офіцер розмахнувся й вдарив в зуби. «Розстрілять тут же!»
Зняли шинелю, сорочку, чоботи.
Земля вохка, росяна — теплі, спітнілі ноги вгрузли в землю.
«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і одправ у місто по хліб. А це що таке? Р-С-Д-Р-П… більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу.
Жмут посвідчень. Ленінська картка.
Ідуть.
Чоловік з лопатою попереду, салдат з ґвинтівкою позаду.
Прийшли в ярок.
«Копай!»
Викопав один штих, став, спочиває — серце закалаталося. Лопата на плечі.
Постояв з хвилинку, став копати другий.
Викопав другий штих, став. Лопата на плечі.
Салдатові набридло. Добув тютюн, узявсь скручувати цигарку.
Чоловік стояв з лопатою па плечі. Потім схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще!
Чоловік одяг салдатову шинелю, взув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв ґвинтівку, підвівся.
Вільний!
За 20 верстов — свої. Йти лісом легко, але…
…Ленінська картка в кишені. Вийняв картку. Подивився на неї хвилину, дві. Сховав картку в кишеню, скинув рушницю на плече й рішучим рухом пішов… — до другої денікінської застави.
Вільно дійшов до вогника.
Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер.
В лісі вільно й вохко.
Коло казанка група офіцерів й салдатів.
Чоловік перевісив ґвинтівку через руку і підійшов ближче.
Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять в Стеблинці.
Один з них, поручик з рудою борідкою, колись робив у нього трус.
Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною.
«Рено!» гукнув раптом чоловік.
Офіцер в свитині схопився на ноги і став з ним віч-на-віч. Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету.
Чоловік звів ґвинтівку й вистрелив йому в голову.
Відомості про розполог червоного війська залишилися в шматках мозку полковника Двигубського.Коли з замордованого вбивці зняли шинелю, в кишені знайшли ленінську картку і два залізничних посвідчення.
У внутрішній кишені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову:
Цим свідчиться що Свирид Рено є дійсно службовець № Залізниці й займає посаду диспетчера.
Підпис.
Я беру в руки шахматного пішака і розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це — інвалід.
Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра.
Це піщак з f4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля.
І ворожого короля нема вже на дошці. Він лежить у купі побитих.
Король упав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.
1925 р.