Життя Гая Сергійовича Шайби (збірка)/Життя Гая Сергійовича Шайби

Життя Гая Сергійовича Шайби (збірка)
Майк Йогансен
Життя Гая Сергійовича Шайби
• Інші версії цієї роботи див. Життя Гая Сергійовича Шайби Харків: Література і мистецтво, 1931
ЖИТТЯ ГАЯ СЕРГІЙОВИЧА ШАЙБИ
І

Димніші домни в присмерку палючім
Доми дивніщі на горі вечірній
І кавпери стоять мов капітани,
Над естокадами зіпершись на обручі
Повітродувних труб і в рупори покірні
Скликають газ:
 Цео!
 Цео!
 Цео!
Це образи, це одгуки, це одсвітання
Веде завод за води неминучі
За дюни шлакові, де домни-дромадери
Бредуть крізь ночі, крізь кошмари мідні
В неймовірним сном загружені печери.

Гай Сергійович сміявся. Ще зроду свого він не сміявся так. Не срібні дзвоники вибігали й котилися по небу між хмар, не срібні квіти сміху засівали землю між трав — ні! — Грубі крики гуркотіли з його грудей, захлинаючись, спиняючи один одного, шибаючи один одного в спину, вони виринали з його веселих грудей. Уперше зроду свого сміявся Гай Сергійович Шайба.

Гай Сергійович Шайба сотав руками, ніби намотуючи на них усе мереживо довколишнього і соняшного світу. Він викидав ногами, ніби знов скидаючи з себе довколишнє соняшне мереживо світу. Він летів уперед, виміряючи ширник просторів, в одну невимірну невмирущу мить облітав навколо світу і знов летів на тім самім місці. Гай Сергійович сміявся на руках у своєї матері.

Невідомо з чого саме сміявся Гай Сергійович Шайба, випинаючись і випростуючись з рук своєї матері. Бо перед ним саме стояв завод.

Через увесь день працювавши, зайшов завод у вечір. Через увесь день палавши, зайшло над заводом сонце. На той час сонце ще циркулювало над Російською Імперією в її Малоросійській Частині. Серед білі піскуваті баранці хмар сонце виливало з себе розплавлений чавун. Далі воно байдуже перекинулося за крейдяні гори, і завод засвітився своїм світлом.

Немов троє марсіян на триногих стативах стояли три домни і коло них як п'ять круглих куль стреміли п'ятеро кавперів. Колінкуватий удав газочисних труб споживав тіло доменного цеху.

Три градирні, мов жирні черниці, крапали слізьми в содові озера під собою.

Увесь же завод був як ялинка. Кругом горіли свічі. Безліччю вогнів горів невикористаний газ — це були свічі. Під темною брамою заводу виходили сумні, чорні, закурені, задимлені люди. Смішного не було нічого — і все ж таки Гай Сергійович реготався як ніколи в своїм короткім житті.

Навпаки, мати його плакала. Бо Сергія Шайбу мали одвести на станцію двоє жандарів. Жандарі — це люди в синіх мундирах з білими шнурками, в блискучих шеврових чоботях, добре виголені й чистенькі. Жандарі настирно закликали Сергія Шайбу прогулятись на станцію, — а з станції в Сибір. Сергій же Шайба дуже не хотів розлучатися з молодою жінкою і з симпатичним Гаєм Сергійовичем Шайбою. Гаєві Сергійовичу Шайбі здавалося, що блискучі сині жандарі дуже смішно граються Сергієм Шайбою, сіпаючи його за руки, зв'язуючи добрим англійським поясом. Отже він роззявив рота і сміявсь так, як зроду свого ще не сміявся. Найбільше його смішила невідповідність між зусиллями жандарів і стремлінням Сергія Шайби. Вони сіпали його назад, а він рвався наперед, ніби силкуючись узяти Гая Сергійовича на руки, а після цього він мав клацати пальцями і всякою іншою манірою постачати Гаєві Сергійовичу інтелектуальну розвагу.

Нарешті жандарі сіпнули Сергія Шайбу так, що товариш Сергій Шайба упав на спину. Це вже було так смішно, що не можна цього собі уявити, не бачивши. Гай Сергійович зовсім захлинався від сміху. Руками, ногами, головою, всім пружним розкішним тільцем він летів до батька, що так прекрасно смішив його і сміявся, сміявся, сміявся…

II

І раптом свист несамовитий
 В смертельнім цеху труби клепані тремтять — реве залізо,
 Рве хуга фурми,
 Сопла дико виють,
 Гудуть залізні ферми естокад
 І на пісочок у дитячі ферми
 Кошмарний хобот обережно лізе.

— То молочком чавунним напуває
 Спітніла домна свої любі діти,
 Сопе й парує
 Черево таємне,
 Ще повне плоду і не спочиває
 Бездомна мати ще дітей родити.

У легку мжичку Гай Сергійович Шайба йшов поважний і замислений. У жмені він добре мав царську копійку і лініями життя, смерти й щастя відчував на копійці орла і кінного дядю з дрюком, которий дядя з невідомих причин звався решкою. На ту царську копійку мама радила його купити дві царські цукерки — коли б почистити таку цукерку від паперу, вона скидалася на канатну ваґонетку, тільки замість крейди в ній було повидло — солодкий дьоготь цукеркової ваґонетки.

Гай Сергійович Шайба свої плекав думки щодо царської копійки. Влучно кинута об стіну коксового цеху, ця копійка могла породити другу копійку — або ж загинути сама в цупких лапах Кроня.

З погляду Гая Сергійовича Шайби, так само як і з погляду інших його віку пролетарів, Кронь, син майстра, був герой. Передовсім, Кронь був на голову, на велику незграбну банькувату голову, вищий від інших. Він був старший віком і батько його був старший ранґом. Його батько був дослужився до майстра силою хитрої механіки, яка звалася на заводі — бути за нічного сторожа. Кронів батько, прагнучи командних гір в індустрії, оженився з дівчиною, що викликала естетичне почуття в головного інженера. Могутній порив до краси зблизив серця інженера і Кроневого батька — Кронів батько став майстром нічної зміни для невідповідальних робіт і заслужив на назву «нічного сторожа». Вночі майстер Кронь не бував удома, з чим охоче мирився його друг — інженер.

Отже, син майстра Кроня був герой. Він вищого був походження, був вищий на зріст, був дужчий і мав багато копійок. Окрім того, він мав чимало монет на дві, три й п'ять копійок, як і належиться сливе дорослій людині. Син майстра Кронь був сливе доросла людина. Подекуди він замикався сам у клозеті і за півгодини, виходив звідти з іще товщими, ще червонішими губами і з розпаленими, заспаними очима.

Але найбільше дивувало інших тої ж епохи пролетарів те, що Кронь завжди вигравав. Він міг програти вісім, десять, одинадцять копійок, але наприкінці все одно, вигравав усі гроші назад і забирав при цьому чимало прибутку.

Це саме і обмірковував Гай Сергійович Шайба, затискуючи в руці царську копійку на дві царські цукерки ринковою вартістю. Шахрувати не було як — суворі вікодавні правила гри не давали ніякої змоги шахрувати. І все ж таки, ні разу не було, щоб Кронь кінець-кінцем, програв.

У цей день Гай Сергійович Шайба уперше встановив, що дрібний капітал безсилий боротися з великим капіталом. Не карбованець народжується з копійок, вирішив він, а карбованець ковтає копійки. Економічна боротьба між карбованцем і копійкою — нерівна боротьба. — Чи є яканебудь боротьба окроме економічної? — подумав Гай Сергійович Шайба і підійшов до кутка коксового цеху — а там уже дзвеніли копійки об стіну.

Уже бій ущухав. На розтуленій долоні Кронь уже мав цілу конічну купу пролетарських копійок. У цю саму мить хтось з товаришів програв останню копійку. — «Клади сюди!» — скомандував Кронь і остання копійка зникла в горі акумуляції капіталу. Гай Сергійович Шайба болюче відчував у своїй руці, лініями життя, смерти і щастя мідний еквівалент двох царських цукерок. Він розтулив долоню. Дзень! мала полетіти копійка і розчинитися в Кроневім багатстві.

Але копійка не полетіла. Гай Сергійович Шайба одійшов од стінки і акуратно поклав копійку на витягнуту Кроневу долоню. Кронь остовпів, а Гай Сергійович Шайба звернувся до товаришів з короткою промовою.

«Товариші!» — сказав Гай Сергійович Шайба «Для чого боротися економічно. Все одно його карбованці з'їдять мою копійку. Спробуймо боротися інакше. Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Гай Сергійович Шайба розмахнувся і вдарив знизу по Кроневій руці. Вгору бризнув фонтан копійок і вони розсипались у коксовому штибі. Бій був довший, ніж на те сподівався Кронь. Від першого ж штурхана Гай Сергійович Шайба одлетів до стінки і притулився до неї спиною.

Попереду в нього над усе панувало вражіння ніби ввесь Кронь обріс болючими кістками зібганих кулаків. Ніби він, Гай Сергійович Шайба голіруч мусив бити вугілля, що засипають у коксову піч. Кронь був як дредновт — усе м'яке і живе десь сховалося, наче його не було. Довгими залізними ударами Кронь націляв між Гаєві ребра і Гай ледве управлявся підставляти руки.

Надзвичайні райдужні потойбічні ляндшафти бачив Гай Сергійович Шайба. З чорно-оксамитної темряви викотилося зелене світозоре мерехтливе гало, ніби молоде листя всіх весен всесвіту спливлося, споїлося в одній щасливій кулі. Але щастя було недовго і куля розлетілася на мільярд зелених зернин — а темрява з чорної зробилася оксамитно-фіялкова. Зелені зерна зникли і оксамито-фіялкова хмара набрякла фіолетовими берегами. Вона надималася чимраз дужче і крізь неї просвічував захід сонця. Жовтогаряче проміння пропалило хмару і Гай побачив свято сонячного западу. Це була така рубінова оркестра кармінів, краплаків, оранжевих вохр, киноварів і пурпурів, що око не могло витримати її і осліпло.

В ту ж мить Гай Сергійович Шайба забув про око. Тепер йому здавалося, що обличчя йому тихо опустилося в миску з теплою-теплою водою. Напруження губ і зубів ураз розпустилося в заспокойливому теплому морі. Море пливло по лицю, по шиї і втішно охолоджувало гарячу сорочку. Це другий Кронів удар розкраяв йому стиснуті губи.

З глибокою щирістю і серйозністю, з розміреною спокійною увагою Гай Сергійович Шайба опустив непотрібні руки. Переможний Кронь насунув на нього, добираючи місця, щоб завдати останній удар. Він бовванів величезний і розкарячений, немов огидний допотопний рак, затуляючи Гаєві завод. Коротким ударом, вклавши в нього всю свою любов і майстерність, Гай Сергійович Шайба влучив ногою Кроневі в те місце, за яке Кронь мав звичку триматися руками. На хвилинку Кронь застиг, потім хитнувся і впав навзпак, одкриваючи перед Гаєм коксовий цех.

Вражене око й досі коливалось по зелено-золотих океанах, уперше побачених у недовгім житті. Але й видюще око вперше в недовгім житті побачило коксовий цех.

Як ґренадири на наївній лубковій картині витяглась в диму, вогні й крові батарея коксових печей. Як гарматний ґніт над одною горіла свіча і от вона поволі звелася вгору і відкрилось вогнене серце коксового ґренадира. Палаючи, серце нахилилося вперед і розпукло по середині, як жахлива рубана рана. Хитнувся споєнь і вогонь почав падати вниз.

Колосальними коцюбами двоє вигрібали кокус і дві жінки з кишок поливали його сльозами. Хмарами родився дим і сповивав мовчазний шерег, ще цілих ґренадирів. Сичала вода у вогні, нагорі горіла свіча. Шкварчав, загасав і чорнішав кокус коло самих ніг відважних жінок, що воювали з коксом, бо чоловіки воювали з німцями. Була війна і коло коксового цеху виріс новий, бензольний завод.

Великий інженер, знаменитий професор, патріотичний учений будував цей завод, щоб христолюбиве воїнство білого царя могло стріляти в німців набоями незгіршими від німецьких.

На той завод нікого не пускали. І тепер на варті перед ним стояв дядя з широкою бородою і з хрестом на кашкеті, а з дядею балакав якийсь чоловік. Цей чоловік повернувся до місця орлянки і глянув на нього орлячим оком.

Гай Сергійович Шайба знов повернувся на землю. На купі металоблискуватого коксу, немов убитий шуліка лежав Кронь — навколо метушилися хлопці збираючи монету.

З великою серйозністю й деяким жалем Гай Сергійович Шайба споглядав бойовище. Йому не шкода була Кроня і йому не смішна була ефектна поза Кроневого тіла, але творчою хлоп'ячею душею своєю він не полюбляв деструкції. Ненависть не ночувала ще ні одної ночі в його душі. Він стояв серйозний і замислений. Зненацька йому здалося, що Кронь ожив і знав бовванів перед ним немов огидний допотопний рак, куди більший, куди дужчий, куди старіший, куди п'яніший Кронь. Гай Сергійович Шайба хотів звести руки, щоб ще раз подоліти Кроня — і не міг. Руки Йому стягав добрий англійський ремінь. Перед ним стояв батько Кронь, «нічний сторож», друг естетного інженера. Хлопці розлетілись мов липове клиння в столярнім цехові, а Кронь-син уже звівся на ноги і націляв здоровенним шматком коксу в ціле око Гая Сергійовича Шайби. Кронь-батько обома руками тримав пояса навколо невеликого тіла Гая Сергійовича Шайби. Він зробив останнє одчайне зусилля, щоб визволитись і застиг. На лиці йому мимоволі, помалу розливалася усмішка.

Його вразила колосальна, монструозна невідповідність між його силою й силами його ворогів. Це було наче хтось пускав у хід весь ливарний цех, щоб одлити одного ґудзика для інженерових штанів, — ґудзика, що загинув в естетичному екстазі. Це було наче мартен загружали новими плугами букерами, снопов'язалками і сівалками для того, щоб одлити сталеву англійську шпильку замість того таки в естетному екстазі загиблого ґудзика. Гай Сергійович Шайба відчув, що кумеднішої ситуації він за недовгого свого життя ще не управився спостерігати.

Затулина на коксовій печі затулилась і піч змовкла. Навпаки, рот Гая Сергійовича Шайби розтягся до самих вух — розкрився як діяфрагма і утопив Кронів, бензольний цех і ті, що навколо стояли ляндшафти, в мужньому здоровому сміхові.
III
 

Ах життя моє дороге
Хто мені дав тебе, тепле й сильне?
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти блискучою вохкою рінню
 Занести руку зза хмар
 Занести за небесну спину.
 Розмах! В удар.
 Тіло, голову, душу вкинути.
Ах, життя моє кругле як м'яч,
Пружне й палюче, як любов
Падай! Злітай! Смійся! Плач!
Мілуй, дужче, знов і знов!
 До кінця цілуй! До зубів
 До холодного цілуй поту
 Так ніхто тебе не любив
 Не пив слину з крепкого рота
Ах, життя моє, кругле як м'яч,
Ти з яких зірвалось шкивів.
Души мене! Кров'ю моєю піяч!
Так ніхто тебе не любив!

Коли інші комуністи одступили з червоною армією, Гай Сергієвич Шайба зостався в заводі — до скорого побачення.

Другого дня потяглися дорогою підводи. Бурі сумні мужики везли закурених салдатів — навхрест кашкету в них була біла стрічка — це й були денікінці. Вони були стомлені, ввічливі й просили молока — за молоко вони не платили. З ними було багато офіцерів — офіцери були стомлені, злі й вимагали м'яса — і за м'ясо вони не платили.

Третього ж дня виявилося, що всі вони куроцапи. Кожен салдат виходив з кватири діставати курку — й діставав. Вони ж були яйцехвати — кожен салдат увечері збивав собі гоголь-моголь. Вони ж були вошопруди — кожен салдат увечері скидав штани й бив нужу.

Гай Сергійович Шайба — до скорого побачення — працював коло другої домни за каталя. Він навалював повну козу руди — це було п'ятдесят два пуди — й котив козу до домни. Була станція — децимальна вага. Коза котилася по чавунних плитах. Подекуди Гай Сергійович Шайба вибирався на естокаду й допомагав викидати руду з ваґонів. З естокади він оглядав денікінські панцерники і оцінював денікінські позиції. Він заранше складав плян повстання.

Після роботи Гай Сергійович Шайба приходив додому й скидав сорочку. Поки він на дворі мив своє залізне тіло з цинкованого тазу, мати різала хліб. Гай Сергійович Шайба споліскував цинкований таз чистою водою і ніс у хату. Поки він обтирався, мати насипала йому в той самий таз кулішу і Гай Сергійович Шайба задумливо виїдав повний таз.

Потім він одягав чисту сорочку, штани з кльошем і підперізувався добрим ремнем. Закурював цигарку і легкою елеґантною ходою йшов до Тасі.

Як Гай Сергійович Шайба був найкращий хлопець, так Тася була найкраща дівчина. Вони були як передня пара в балеті, як дві найкращі книги в бібліотеці, як сонячний день і зоряна ніч.

Розмаїтоколірні мільйони леґенд написано в книгах про кохання і всі ті леґенди в належний час і в нормальному порядкові пережив Гай Сергійович Шайба. Він спиняв свій погляд на весняних хмарах — і це не здавалось йому недоцільним марнуванням дорогоцінного часу. Він читав з Тасею Енґельса — і це здавалося йому пропаґандою марксизму. Він показував Тасі, як він може котити дві кози одразу — і це вони розглядали як фізкультурну вправу. Він ходив гуляти по третій поперечній вулиці і випадково стрічав Тасю — а після цього зовсім природно було, що вони йшли гуляти вдвох. Потім з математичною точністю встановили, що вони створені один для одного в цілому світі. Далі з'ясувалося, що хмари, Енґельс і кози стали нецікаві, і хмари, і Енґельс, і кози в колосальному розмірі знайшлися в їхніх тілах, а крім того, в тих тілах одкрилися зовсім небувалі поняття, краєвиди, нові слова, філософські обрії, поперечні вулиці і фізкультурні вправи.

Тепер Гай Сергійович Шайба йшов дуже замислений. Післязавтра мало бути повстання, і він тепер ходив з Тасею, щоб не викликати до себе підозри. Він так замислився, що й не побачив по той бік елегантного гусарського корнета в синьому доломані з жовтим шитвом і в червоних бриджах. Зате ж корнета побачила Тася і зовсім трошки, непомітно сама для себе, скосила очі потойбіч вулиці життя. Довівши Тасю до садка, Гай Сергійович Шайба спішно попрошав її — завтра вони не, побачаться — хіба що позавтра ввечері — і хай іде додому. Гай Сергійович Шайба оглянувсь навколо і зник у кущах жовтої акації. Зникнувши з очей, Гай Сергійович Шайба згадав, що не розповів їй, як часто вони бачитимуться за скілька днів, як вони житимуть просто вкупі. Це можна, звичайно, розповісти й потім, але слід розповідати одразу — така любов! — не рушиться від вулканового вибуху — але завалюється від малої шпаринки.

О! Вранці, коли Гай Сергійович Шайба, через усю ніч радившися з товаришами, ішов на роботу, він побачив: Тася балакала з якимсь корнетом — і це був Кронь.

О Звичайно, Гай Сергійович Шайба не міг мати заздрощів — Кронь не був того вартий. Він міг би, взявши по Кроневі в кожну руку навчати ще десяток Кронів політичної економії, фізики, хемії й механіки. Йому довелося б довго стукати Кроневою головою об Кроневу голову, щоб забити в (нерозбірливий текст) голови основні підвалини наукового світорозуміння. Щождо синього доломану і червоних штанів, то ця красива картина обтягала фізичні дані, на які жаль було дивитись Гаєві Сергійовичу Шайбі. Тася — можна за це ручатися — одною рукою управилася би задушити ці фізичні дані.

Гай Сергійович Шайба катав по чавунній підлозі руду і мало не всміхався, але не настав ще час всміхатися. Бо коли Гай Сергійович Шайба повісив бляху на цвяшок, до нього підійшов старий Кронь, «нічний сторож» і покликав його в контору. В конторі було порожньо і товариші всі вже повиходили з заводу — сутеніло — і в контору, увійшов корнет Кронь з чотирма салдатами. Сутеніло, і корнет Кронь повів Гая Сергійовича під стінку повітродувки розстрілювати — завтра мало бути повстання — це з'ясував корнет Кронь з допомогою «нічного сторожа» старого Кроня.

Коло першого кавпера Гай Сергійович Шайба, що йшов попереду всіх, обміркував, як можна втекти у лісі газочисних труб і кавперів. Отже він зігнувся — і в ту ж мить старий Кронь оперезав його поверх рук ремнем. Садатські руки підхопили ремінь і затягли його на спині Гая Сергійовича Шайби.

Як пахне газок! Як шелестить під ногами кокус. І раптом дикучий несамовитий свист запав у вуха, як ватою прочищаючи слух, лоскочучи тіло, зашиваючись під шкіру — випуск чавуна. Чавун! Чавун!

Гай Сергійович Шайба зрозумів, що він помре як майстер ливарного цеху, старий майстер ваґранник. Був голод і робітники одливали сковороди чавунні, робили запалки й міняли на хліб. Але він, старий майстер, щодня ні на мить не спізнившися, приходив у цех, роздивлявся на чавунні цурпалки і командував коло ваґранки. Він був знаменитий майстер — це про нього зложилась леґенда з одливкою. Ще давно, перед війною, його звільнено з заводу за неблагонадійність. Цех став — одливка не виходила. Інженери, майстрі і директор заводу прийшли в цех і наглядали за формами, за чавуном, за температурою, за шихтою. Одна одливка за другою провалювались. Цех став — і на завтра знову з уклонами й чемними словами покликано майстра.

Крізь дикучий несамовитий свист громадської війни, через голод і холод стариі майстер стояв над ваґранкою. Кінець кінцем, жінка його не стерпіла і стала віддаватись салдатам за мірку картоплі. Але старий майстер не знав і не хотів знати про це. Щоранку він приходив у цех, роздивлявся цурпалки чавуну, бракував, визначав шихту і командував над ваґранкою.

І от, одного дня випало так, що в цехові ніхто не схотів робити. Він сам вибрав чавун, сам загрузив шихту і став угорі над вічком. Коли ж чавун був готовий, він кинувся вниз у вогненне молоко.

Недовго стояли робітники, як закостеніли. Треба було поховати старого майстра. Вони зробили з дощок і глини форму людського тіла, підвели ківш, взяли чавун і одлили чавунного майстра. Коли прохололо чавунне тіло, вони одвезли його на цвинтар і поставили на могилі.

— Гай Сергійович Шайба отямивсь крізь дикучий несамовитий свист, коли випускали чавун. Свист умер, а він усе ще був живий.

— По краснозадому мерзавцу пааль!..

Десь, з поза далеких меж газового запаху і шересту коксового, зародився голос Кроня. Високі тополі за завідським муром вросли в огненне вікно неба. Голос Кронів умер, а Гай Сергійович Щайба все що був живий. Завтра має бути повстання, а він через химерний, ідіотський випадок має умерти сьогодні. Невідповідність була така разюча, така неймовірна, що Гай Сергійович Шайба невитримав. Він стиха засміявся, стоячи коло стіни повітродувки. Було поночі — хто сміє сміятись! — схопився Кронь і кинувся повертати до себе салдатів, вдивляючись їм у зуби. Але їм зуби не сміялися, а цокотіли — од свічок ходором ходили колосальні тіні по землі.

— По краснозадому мерзавцу пааль… затремтів Кронів голос. Салдати повернулися до стінки. Пахло газом і шелестів кокус під чобітьми. Коло стінки вже нікого не було.

IV

Ось іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до краю чи впаду…
Ліс ліворуч, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.
 Скільки днів любилося з ночами
 Пропадало вранці у вікні,
 Скільки птиць летіло над полями,
 Не верталося до мене уві сні.
Десь далеко одинокий коник
Пісню травам і лісам згадав,
Наче гасне дерев'яний дзвоник,
Наче спить і падає вода.
 Я іду по рейці і хитаюсь,
 Чи дійду до віку, чи впаду,
 Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць,
 Задивився на мою ходу.

Гай Сергійович Шайба сидів на коні. Це було теж любиме тіло — бочкувате, гаряче і послушливе. Варт було трохи стиснути його ногами і воно бралося гойдати ритмічно Гая Сергійовича Щайбу. Варт було трохи натягти вуздочку — і тіло починало капризно вигравати дрібним вимахом. Варт було вколоти тіло — і воно одривалось од землі й летіло над шляхом — а земля робилася морем і бралася хвилями — долів! горів! долів! горів! — перекочувались, мандрували хвилі.

Напередодні, наступаючи з великою помпезністю, з кіннотою, гарматою й піхотою, денікінці вибили роту Гая Сергійовича Шайби зі станції Конотоп. Власне, Гай Сергійович Шайба був би тримався на шляху за тополями коло станції — проти кінноти, гармати й піхоти, коли б із панцерника не влучили в лівий фланг стрілецької лінії й не положили б одинадцять рядком у рівчаку над шляхом. Гай Сергійович Шайба одступив, а денікінські гусари ринулися на одинадцять мертвих і постягали з них сорочки, пояси й чоботи.

Коли стемніло, Гай Сергійович Шайба взяв з собою аґітпропа і вони поїхали вдвох у роз'їзд. Аґітпроп у Гая Сергійовича Шайби був з акторів і дрейфив. Обіруч чорної дороги росли темні декорації кущів — просто попереду на переїзді була денікінська застава. У кущах щось шаруділо — вітер наввипередки з зайцями! — і аґітпроп остаточно ліг у дрейф. Він почав аґітувати й пропаґувати ідею, що далі їхати нема для чого. «Підождіть тут — сказав Гай Сергійович Щайба — друже Аркадію, не говоріть так красиво, вас ніхто не чує». Аґітпроп став, а Гай Сергійович Шайба поїхав далі. І от, він почув тихий виплеск копит по дорозі — той виплеск голоснішав, але віддалявся, частішав, але тікав геть. То аґітпроп, не перенісши темних кущів при дорозі, галопом подався додому. Та не було тихо — інші копита сплеснули попереду — вони тихішали, але наближалися, рідшали, але були вже на голос від нього. «Какова полка?» — кричав тенорок — немужній, прокурений, пропитий, авторитетний, переляканий тенорок. Гай Сергійович Шайба не відповідав і їхав поволі вперед. У прокатнім цехові було куди небезпечніше — треба було стрибати між смертельних штаб, що вистрибували як блискавки з допель-дуо, снувались коло ніг, зоставляли півсантиметра безпечного місця. Денікінці почали стріляти — вночі, з коней. Це було вже зовсім смішно. Може статися, що Гай Сергійович Шайба стиха розсміявся вночі, бо після німої хвилини денікінці повернулися коні й подались назад.

За півгодини Гай Сергійович Шайба, уникаючи застав, як штабів, смуг і кутніх штанґ, провів роту на станцію Конотоп і з поза станції, з тилу, почав стріляти. Ніякого вночі бою не було — не було ніякої небезпеки; куроцапи, яйцехвати і мордобої світ-за-очі тікали через ріллю, через соняшники, через кущі, сіяли рушниці, погони й кокарди, а вранці Гай Сергійович Шайба вже наступав на них зі станції Конотоп обаполи залізничної колії. З лівого флангу, де були кущі. Гай Сергійович Шайба вивів свою кінноту верхи — це був аґітпроп і ще скілька душ на конях, забраних у станції — од кущів праворуч лежала його стрілецька лінія. Сам він виїхав трохи за кущі й став. З шанобливої обережної дистанції стріляли денікінці.

Ясний теплий день. З гаю в міжвогневій зоні вихопився вовк і побіг удовж стрілецької лінії. Наляканий розмаїтими громами серед ясного дня сірий чухрав, підібгавши хвоста, просто на станцію. Гай Сергійович Шайба мало не вискочив з стремен — бий, хлопці, вовка, — і мовчазна лінія, запалена мисливським шалом затріскотіла навперейми аж до кінця по той бік колії.

Ясний, світлий день! Як хилило сонце на сон! Як скліпував теплий вітер вії. Як перед заплющеними очима маршували незчисленні неспані ночі, сипалися темні села — і в селах було сіно, був хліб, було молоко — не було тільки сну. Варт було сісти до столу й покласти на руки голову, як прокидались воші. Вошей було стільки, скільки є на світі секунд — одні були швидкі й яскравіші, другі ситі й сонливі.

Ночі, ночі й ночі. Ночі повні нужі — ні спати, ні бити нужу. Незліченні села, що простяглись аж туди, до заводу. На заводі зараз яйцехвати уже вивозили верстати, псували мартени, забирали електро-мотори. Незліченні, безсонні, по вінця повні нужею й думками села.

Гай Сергійович Шайба розплющив очі. Просто перед ним у соняшниках двигонило якесь невелике повісмо людей. Аґітпроп і інша кавалерія позлазили з коней і щось гукали до нього, Гая Сергійовича Шайби.

Гай Сергійович Шайба глибоко зідхнув, розстібнув штани й взявся бити вошей. Насамперед, він вигріб їх кілька жмень і висипав долі. Потім він почав нищити їх поодинці. З лютою ненавистю він душив темні безсонні ночі, силкуючись почути між пальцями соковите чвакання ворогів. Але нічого не було чути — пролинула блискавична черга вистрілів і перед ногами коня виприснуло п'ять фонтанів куряви. Гай Сергійович Шайба подивився перед собою в соняшники. Десь з правої руки, ярком, денікінці підвезли кулемета, випустили по ньому чергу і кулемет застрайкував.

Це вже скидалося на дротовий верстат прокатного цеху. З під дротових вальців мало хто відходив на пенсію цілий — дріт перепалював ноги і неретинав тіло з кулеметною швидкістю. Варт було йому засотатись і запутлятись на одну сьому частину секунди, як уже з цеху виносили майбутнього шарманщика, абож продавця газет та журналів. Гай Сергійович Шайба колись стояв біля останнього верстату перед мотовилом де дріт пролітав сім метрів на секунду. Дріт запутлявся навколо нього, коли він зирнув угору на поперечну станину. Він саме успів схопитися за штанґу й підлетіти вгору, а вогнене койло закрутилося гадюкою долі.

Отже, Гай Сергійович Шайба поважав кулемет. Шрапнель, ударні й рушниці, він вважав за театральну стрілянину для слабонервових, але кулемет у компетентних руках — машина ділова. Гай Сергійович Шайба з деякою поспішністю упорядкував штани. Бризнула в кур друга черга з кулемету і він знову застопорив Бризнула третя черга вже в порожнє місце — понад кущами вів свого коня Гай Сергійович Шайба, і кінь шкультиґав на праву передню. Кожен конів крок крапав кров'ю. «Давай сюди кулемета — інтеліґенти, не управляються коло свого — мало каші їли» — і Гай Сергійович Шайба за дві хвилини скосив соняшники, кулемета й добровільних реставраторів російської імперії.

В цей, ясний, теплий день денікінці покотили на південь. З хутора Михайлівського прийшли ешельони лотишів. Червоне казацтво доскочило вже до самого Харкова. Гай Сергійович Шайба підійшов до соняшників і знайшов одного живого. Немужній, пропитий, прокурений, авторитетний, переляканий тенорок просив жити. Це був поручник Кронь, виплід естетичних поривань головного інженера». Візьміть його — можете позабирати речі, тільки англійський пояс мені, на спомин — але… щоб був живий — він мені ще придасться для вияснення на заводі. Надвечір стих і теплий вітер — над станцією сіявся дощик — і Гай Сергійович Шайба спав, поклавши руки на стіл, а голову на руки.

Незчисленні пережиті села, темні хати, що їх ніколи більше не побачиш, журавлі над криницями, сховані кури співають на горищі. Незчисленні ночі крізь села, нужа без кінця і краю — і от станція. Покотом сплять червоні салдати, аґітпроп лежить на столі і вгруз носом у каламар — з кожним сопом з каламаря фонтаном присне чорнило — воші перебито, розчавлено з тріском, як вистріли — і Гай Сергійович спав, поклавши голову на руки.

V

Ах, згляньтеся, благатимете ви,
І поцілуйте бойцям запилені халяви,
І кульбаба гойдатиме в траві,
Без голови стебло — укошене в отаві.
 Ах, згляньтеся. О, жаль! О, жаль! О, жаль
 — Ю бет ай шелі погодиться коваль
 Все віддамо — лиш подаруйте волю
 І розстріляє вас на ґолфовому полі.
3 машинами ж управимось сами,
Сами зробили — сами пустимо у хід.
— Машини радо нас послухають, і ми
Новий обточимо і вишліхуєм світ.

Гай Сергійович Шайба підвів голову зі схрещених рук і глянув перед собою. Величезне море стола, немов парусами, усіяне було паперами. Це були малі торговельні бриґи з замовленням на залізні штаби, поштові фреґати з негайними наказами, корвети з воєнізаційними намірами, театральні баржі, загружені мандрівними трупами, рибальські шкуни з оселедцями й судаками в маринаді для робітничої кооперації — це була неоглядна фльота паперових парусів, що припливла в порт завкомівського стола, над яким високо маячив Гай Сергійович Шайба.

Ще було півтемно, але вже набилося людей. Майстер другої домни зарізав шихту — в коксі процент попільности — в збірному цехові монтер Іллін пустив англійський стругальний верстат — спеціяльна комісія з спеціялістів дурно два місяці проїдалася коло того верстату — дайте мені довідку, що працював слюсарем другого розряду — як живеш, Шайбо, приходь сьогодні, буде що й до чого — котись, Гришко, не заваджай, а то викину під три чорти за вікно — о третій годині повертається культбриґада з села, щоб була трибуна — оркестр — щоб сповістили по цехах — мітинґ — там же щоб доповідач про папу римського — як не буде трибуни за чверть на третю… словом, щоб, баста — літучу нараду про культкерівництво в електричному цехові — сідайте, браття, і нате вам десять хвилин — вигрібай факти — хто говорить — голова робкоспу — Шайба! — коли ти будеш годувати робочих шрапнеллю і возити хліб на м'ясних підводах я тобі розкажу в деталях, куди ти завтра поїдеш і яким поїздом — убиральниця Кроніха Олена прохає заплатити за надурочні — виплатити, — твого чоловіка й сина я розстріляв тут на заводі — але ти, бабо, робітниця і працюєш чесно.

О! В механічному, в револьверному верстаті знайшли шабер між шестернями — братця обміркуйте культкерівництво в електричному без мене — ша, козацтво, зараз повернуся — на кого думаєте — ні, це не він — стривай, кого позавчора викинули по розкуркуленню — це той Іуда хотів змолоти револьверний — він сам себе змолов у кашу — нехай хоч зараз вішається — хто перший побачив шабер? — поклич його сюди — стій, це що, як ти ріжеш, чи тобі повилазило — таблиця в тебе є? — про справу з шабером сьогодні в ночі о півдванадцятої нарада — щоб був директор і громадяни інженери — здоров, Іллін, вітаю тебе з стругальним, ти художник, но про тебе ніхто не знатиме — ніхто не влаштує виставку того, що ти повершив — і тебе не виберуть на академіка — ти помреш у своїй хаті — але ми тебе не забудемо — компресор скінчили збирати? — браття, нам пишуть, ніхто в Союзі не робить таких компресорів — і хоч би який цуцик гавкнув у газеті — дощик! — але мітинґа одкриваю — товариші, наша культбриґада повернулася з села — Повстаньте гнані і голодні, пролетарі усіх країн — їздили робочі, культробітники, оркестра, пролетарський поет і так далі — в'їздили в хутори, виїздили з колгоспів — дядьки накидали три підводи ікон — возили бабів автом у зразкові колгоспи — виявили як живуть люди, чи штемпелюють дітей, чи сплять по сорок душ під однією ковдрою — товаришу дядько, ваше слово — тільки не розвозьте плужанської лірики — кажіть просто і прямо, що бачили — виявляйте, чи були заскоки — повстаньте гнані і голодні — тепер товариші, я скажу. Ви пам'ятаєте, як ми робили на бельгійців. Як горіли свічки. Як пропадав газ. Як коксувальним вугіллям топили паровики. Як виганяли на вулицю з вовчим білетом за те, що читав Маркса. Як видавали двадцять п'ять рублів за відрізану дротом руку, як видавали двадцять п'ять рублів за одрізану дротом ногу.

Товариші. Ми будували новий електричний цех. Ми топимо штибом, товариші. Із шлаку ми робимо цеглу. Ми збудували нову повітродувку і вона йде у нас на газу, товариші.

Но, товариші, не електричний цех ми збудували. Не повітродувку ми поставили. Не нову домну ми пускаємо післязавтра, а старе бельгійське барахло розвалюємо. Ми збудували нових людей. Ми поставили нову історію. Ми пускаємо в хід нове життя, товариші. Кому не цікаво, вийди геть. Товариші, ви підняли ваші чорні руки. Не опускайте їх, у ваших чорних руках ніжна доля всіх людей світу. Ви отці нового світу — не уступіть дитя — воно в ваших чорних руках. Товариші, я закриваю митинґ — ні, ще про римського папу вилазь з доповіддю, хто там — товариші, папа римський є головний римсько-католицький зверхпіп — но цікавиться православними церквами з недавнього часу — саме чогось тоді, коли в нас пущено всі шкиви, коли ми повертаємо життя, коли ми двигонули вперед — повстаньте гнані і голодні — хто за? — учасникам культбриґади зібратися о дванадцятій годині ночі в клюбі для звіту — не спали шість діб — не поспиш ще й сьогодні — на завтра звільняю на день від роботи — одіспиш за все — диктую, стукай відповідь силікаттрестові — де мій чоловік, поїхав у колгосп і досі нема, де ви діли мого чоловіка, що я довіку сама спатиму — Все одно не вийду, подай сюди мого чоловіка!

Гай Сергійович Шайба вийшов з-за столу і підійшов до баби. — Листа послали, но людина не ангол і не може весь вік спати з однією бабою — якщо не вернеться, то з міліцією його тягти не будемо. Гай Сергійович Шайба бабу поцілував дружньо, повернув за плечі і вона уже була за дверима — що тобі, жінко, — навіщо ти сюди притягла пацана — чи ти повернешся колись додому, чоловіче. Третій день спиш на столі в завкомі — завтра в обід може прийду, наготуй мені цинковаций таз помитись — одпливай додому, нема коли — до селікаттресту — на відповідь на вашого листа, сповіщаємо — що тобі, пацан — пояса? — на тобі пояс, грайся, но тільки тікай додому — пацан узяв — о! це був добрий англійський пояс.

— Товариші, — сказав небавом по цьому Гай Сергійович Шайба. — Часу в нас небагато — і в тижні ми знайшли п'ять день, а в пятирічці ми дозволяємо собі лише чотири роки, але все ж таки, ви маєте почекати п'ять хвилин, бо насупроти мого вікна, в їдальні я нап'юсь чаю.

Як тепер, блукавши по подолах Даґестану і, дійшовши гарячого струменя, заллявшись потом як градирня, як звір він пив чай. Гарячою парою прикро промивався потужний котел його тіла — аж у кінчиках пальців, здригаючись болючою насолодою, він пив чай, шклянку за шклянкою, розплавлюючи зґяґлі жмути нескінченних думок, розпарюючи затужавілу шкаралущу невдоволених питань. На мить він поклав голову на руки і в туж мить він став під трансмісією механічного цеху.

Мов океанський пароплав, механічний цех плив в Електриду. Кожний атом цегляної підлоги просякав дрібний двигіт невидимих хвиль, що на них гойдавсь механічний цех. Сичали ремні з шкива на шкив — і з циркулем добрий шкіпер стояв над покопирсаною мапою земного валу — розміряючи пильно кругосвітну подорож валу — під ногами не було землі, вій стояв над трюмом — звідти йшов таємничий двигіт.

Як маятник міряв час брус на стругальнім верстаті — вперед — назад — вперед — назад і кучерявою піною завивалась стружка в минуле, у чадну чагар перевойованих воен, у давнезні доводи старої історії, у липучий літопис князів, королів, кошових, в дисятитисячолітню костогризу людей, у смерть полотняних спантеличених смертів, у загибіль незнаних, незасипаних героїв, у те, як пилипи й лакузи скакали в гречку і вистрібували з конопель міністрами й великими воєводами.

А навколо верещали свердла. Серед мила й без мила, не вмер Данило, болячка задавила, вони вдушувались у деталі великого мотора майбутности. Вони готували простір для свіжих лав юних болтів, нових бойців. Для нових нарізані віків у математичному факультеті револьверного верстату вони увійдуть у товщ сталевої маси — і кожен з них свою стріне гайку, прошиє її, з нею з'єднається навіки.

Аж от Гай Сергійович Шайба відчув, що він — фрез. Витвір тисячолітніх математичних зусиль темних геніїв підсвіту, він гіперболічний і блискучий вийшов на поверхню і в металевих верствах людства, в сталі, залізі, в чавуні, в дуплинах, в жуках окалин, у перегартованій плівці, у потяжнім феррумі, в ванадії, молібдені і манґані прорізає парадоксальну, але ясну й круглу лінію до вселюдського щастя. Фрез фрезів, він сам нарізав фрези, полегшуючи роботу майбутнім вікам. Википілий в тиглі самогарт, він стальну вів лінію ні на мікрон праворуч, ні на мікрон ліворуч.

Важку, мов болт голову, він звів зі схрещених рук. Мов тать підкрався дощ і заходив по дахові дитячими пальцями. Круглими скляними іскрами дощ цілував вікно — і от дощ утік у кущі — перед Гаєм Сергійовичем Шайбою стояв пацан і плакав круглими, літніми краплями. Об добрий английський пояс, об застібку, прив'язуючи батька до стільця, він порізав пальця і палець теж заплакав круглою краплею крови. — Стривай сказав Гай Сергійович Шайба, і, взявши пацана навколінь, став видушувати з пучки кров, боляче на одну мить, а далі буде краще — він зі страхом дивився на пацанове обличчя. Але пацан уже задивився на пучку, як з обріїв, з ярів пальцевої шкурки нове зіходило ще кривавіше сонце. Гай Сергійович Шайба зовсім збентежився, але давив дуже і глянув у вічі. Сльози висихали йому на зацікавлених очах і рот розійшовся осонням осміху.