Жива могила/Перший розділ

Жива могила (І роділ)
автор: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна

Мова оригіналу: російська. Перекладач: Юрій Хорунжий
Опубл.: 1889. Джерело: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. — Київ: Наукова думка, 2000. — С. 569-571. — (Новітня українська література). — 5 000 прим. — ISBN 966-00-0602-0

Стаття у Вікіпедії

Давно те було, ще Брацлавщина пусткою лежала: не було ані сіл веселих, ані шумливих міст: ліс та степ та високе небо. Ох, і давно це було — ще за Богдана Хмельницького, за козацьких війн. Прибули з України на Поділля двоє побратимів — такі вони зближені, що ближчі за рідних братів. Приїхали пан Жмайло і пан Громика, „осаду садити”, „зайняти займанщину”. Хоробрі були козарлюги: не злякалися й лихих сусідів. Осіли; почав біля них потроху й інший люд збиратися: при замкові вольготніше і страху поменше. Ось і веселий хутірець виник: забіліли хатки, зашуміли млини, повеселішало в степу! Тільки сумно чомусь панові Жмайлу: темні думки запосіли йому голову; очі палають недобрим вогнем: у пана Громики й людей більше, у пана Громики й займанщина краща, у пана Громики й дружина красуня порядкує в світлиці, і синочок-одноліток простягає пухленькі рученята... а в нього — і в світлиці похмуро, і люди не так селяться, і не так його поважають. Не спиться панові Жмайлу, нескінченно довгі темні ночі, а чорна заздрість плазом забирається в серце, й палить пана Жмайла побратимський хрест. А пан Громика зібрався в похід — татар полякати — і просить пана Жмайла: „Пане Іване, побратиме любий! На тебе полишаю дружину й сина-однолітка; доглянь їх у цей неспокійний час, — батьком будь для них!” Ворухнулося щось в серці пана Жмайла, але стримався: “Спокійний будь, побратиме, друже мій!” Попрощалися, й поїхав пан Громика.

Ой пане Громико, пане Громико! Якби ж то ти зазирнув у серце побратима, то й не кинув би на нього жінки й малого сина.

Збіг місяць часу. Веселий повертається з походу пан Громика, пісні наспівує; ось уже й недалечко його осада: порадіє він дружину й синочка, порадіють і люди...

Є чим порадувати всіх: двоє нав’ючених коней з дорогоцінними подарунками. Вже й домівка близько, та дивина — шуму не чути ніякого! Тиша, ніби вимерло все. Приострожив коня пан Громика: погорілі, порожні хати, по вулицях блукають корови та виють голодні пси — і ні душі! Летить Громика до свого будинку: на подвір’ї розкидано усілякі пожитки; комори й стайні порожні; вибито вікна в будинку, а на порозі — спотворений труп сина...

Глянув Громика і вдарив головою об стіну. З напівзруйнованого льоху з’явилася сива голова, що тряслася. „Пане!” Громика озирнувся на слабий голос. Боже! Хіба ж можна отак знущатися над сивиною? Вся спина старого — посічений, пошматований кусень м’яса: нещасний повз навкарачках, бо не міг розігнутися. — „Діду — що се з тобою? Хто се? Хто се?” Дід підвів згаслі олов’яні очі, в яких стояла смерть: “Ми боронилися... Жмайло... і пані завіз... а ми боронилися... Жмайло” — старий якось страшно гикнув і навзнак припав до землі.

Зрозумів Громика, чиїх рук це лихо, і застугоніло в нього серце. Схопив він побратимський хрест, високо підняв і розломив на шматки. “Як я ламаю цей хрест побратимський, так нехай буде зламана між нами дружба. Віднині між нами — сама помста і ворожнеча. Клянуся ні спочити, ні з’їсти, ні заснути, поки не помщуся тобі, враже, кривавою помстою! Нехай мої нащадки не знають і хвилини щасливої і спокою, якщо забудуть нашу помсту. Будь проклятий, ти, Каїне, на весь рід твій і потомство!”

І знову скочив пан Громика на коня і з бойовою дружиною помчав до пана Жмайла.

Чимало води відтоді збігло, — не одна руса голівка посивіла, а пан Громика і пан Жмайло тільки й живі, що помстою. Настав час і смерть їх порівняла; але між нащадками палає люта ворожнеча. Вже стільки поколінь з тих пір перейшло землею, — перемінилися люди, перемінилися звичаї, та помста живуча, і живе вона й охоплює дружні колись роди все дужче й дужче.