Етноґрафічний збірник/2/Як за ту казку салдат на Чорноморця розлютувавсь
| ◀ Відкіля взяли ся козаки й салдати | Етноґрафічний збірник. Том II під ред. Михайло Грушевський Як за ту казку салдат на Чорноморця розлютувавсь (зібрав Митрофан Дикарів) |
Григорий — Побідоносець ▶ |
|
Поча́в чолові́к роска́зувати салда́тові ба́йку, відкіля́ повели́сь козаки́ і салда́ти. Доказа́в до то́го, як Питро́ твори́в козакі́в з гли́ни, а салда́тів з крупи́чатої муки́: салда́т радіє́. — Зві́сно, нас Пьотр творі́л с крупі́чатой мукі́, е́то то́лько вас, куркулє́й, з глі́ны! — А як дошло́ вже до то́го, як москалі́в соба́ка ви́с..ла, то він як затупоти́ть, як закричи́ть на то́го чолові́ка: „Як ти, соба́чий си́ну, смі́їш таке́ мині́ про на́ше військо говори́ть? Ти зна́їш, ми бі́лому Царе́ві слу́жимо? Ходім до лехре́йтора (= ефрейтора): ві́н тобі зада́сть прочуха́ну, — ві́н тибе у Сібіря́ку заго́не! — Чолові́к той ду́же пириляка́в ся, бо ни зна́в, яке́-то вили́ке дзе́ркало лехре́йторь. Поча́в він того́ салда́та блага́ти: „Й дя́дьку, й бра́тіку!“ я́к тільки він його́ ни назива́в, ні́, бі́сова ві́ра, ни піддає́ть ця, усе́ тя́гне до лехре́йтора. — Дя́дьку! обізва́в ся тоді́ той чолові́к: Послу́хайти, що я вам скажу́. — Кажи́, бі́сіва душа́, кажи́! — Ході́мти до ме́не у го́сті. У ме́не гу́ска є, звилю́ жі́нці її зжа́рить, принису́ півкварти́ни, то ми до́бре з ва́ми посмаку́їмо. Це бу́де кра́ще, ніж свари́ти ся. — Салда́т зго́див ся йти до мужика́ у го́сті. Увійшли́ до йо́го у двір. Чолові́к виде́ його́ у горо́д та й ка́же: „Ба́чиш он прив’я́зана гу́ска? Йди бири́ її́, а я піду́ з жі́нкою побала́каю, щоб ча́сом з дурно́го ума́ ще ни свари́ла ся на вас. Пішо́в той чолові́к у ха́ту, а салда́т пішо́в за гу́скою. А гу́ска була́ прив’я́зана над виличе́зною я́мою, ко́тра була́ зве́рху зало́жена тро́хи хворосто́м і притру́шина соло́мкою. Яма та була́ во́вча, куди́ вовкі́в ло́влють. Салда́тові ду́же забажалось гу́сятини, аж сли́на ко́тить ся, як у скаже́ної соба́ки. Ті́льки він за гу́ску та як обирбе́нить ся у я́му та як закричи́ть благи́м ма́том. А чолові́к той сиди́ть під віко́ничком та ди́вить ся, що там ро́бить ся та й ка́же жі́нці: „Жі́нко, а жі́нко! Ході́мо до я́ми: там щось є. Чи ни вовк, буває, шиле́снув туди“. — Оце́-таки! Чи ти-ж, чолові́че, й ни дурни́й? Я ура́нці диви́лась — нічо́го ни було́, а то, бач, у день йому́ вовк упійма́їть ся! Коли́ це було́? — Брика́лась-брикалась жі́нка, але́ пішла́ таки с чоловіком до я́ми. Подиви́лись, аж там салда́т сиди́ть. Поча́в той салда́т чолові́ка блага́ти: „Зми́луй ся, ка́же, бра́тіку! Зми́луй ся: по-ві́к рі́дним ба́тьком бу́диш! Мині вже на уче́ньня пора́ йти! Що́ мині од лихре́йтора бу́де, як ни ви́стигну?“ — Жаль ста́ло чолові́кові салда́та: пода́в він йому вірьо́вку, і помі́г ви́лізти з я́ми. Ті́лько він ви́ліз з я́ми, як ухо́пе уп’я́ть того чолові́ка за гру́ди, як зала́їть ся пома́тирно . . . . . . Поча́в уп’я́ть тягти його́ до свого́ па́на лехре́йтора. Але́ чолові́к ублага́в таки того́ салда́та: ви́пили з ним півкварти́ни горі́лки, з’ї́ли гу́ску й помири́лись.
(Тодї-ж від І. І. Коваленка записав Г. А. Малиновський).
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |