Енциклопедія марксизму-ленінізму/Заключення

ЗАКЛЮЧЕННЯ

В заключенні «Історії ВКП(б)» підводяться основні підсумки історичного шляху, пройденого більшовицькою партією. Це заключення підсумовує величезний політичний досвід єдиної в світі політичної партії, яка зуміла забезпечити перемогу соціалізму на одній шостій частині світу. Ця перемога забезпечена насамперед тим, що пролетаріат створив на зорі революції свою революційну партію, вільну від опортунізму, непримиренну щодо угодовців і капітулянтів, революційну щодо буржуазії і її державної влади, партію більшовиків, партію Леніна–Сталіна.

Ця перемога стала можливою, подруге, тому, що партія робітничого класу оволоділа передовою теорією робітничого руху, оволоділа марксистсько-ленінською теорією.

Це заключення, сформульоване товаришем Сталіним, дає нам усім вказівку, як треба ставитись до марксистсько-ленінської теорії.

«Марксистсько-ленінську теорію не можна розглядати, як збірку догматів, як катехізис, як символ віри, а самих марксистів, — як буквоїдів і начотчиків. Марксистсько-ленінська теорія є наука про розвиток суспільства, наука про робітничий рух, наука про пролетарську революцію, наука про будівництво комуністичного суспільства. Вона, як наука, не стоїть і не може стояти на одному місці, — вона розвивається і вдосконалюється. Зрозуміло, що в своєму розвитку вона не може не збагачуватися новим досвідом, новими знаннями, а окремі її положення і висновки не можуть не змінятися з плином часу, не можуть не замінятися новими висновками і положеннями, які відповідають новим історичним умовам» (стор. 332).

Товариш Сталін показує на ряді прикладів, до яких небезпечних наслідків могла б прийти партія робітничого класу, якби вона стала розглядати марксистсько-ленінську теорію як догму, а не як керівництво до дії, якби вона спинялася перед необхідністю відкинути застарілі висновки і замінити їх новими висновками, як це зробив Ленін у питанні про Радянську владу, в питанні про перемогу соціалізму в одній країні. Таке ставлення до революційної теорії заповідали нам і самі основоположники комунізму — Маркс, Енгельс і Ленін.

Третім висновком з історії партії є те, що «без розгрому дрібнобуржуазних партій, які діють в рядах робітничого класу, штовхають відсталі верстви робітничого класу в обійми буржуазії і розбивають, таким чином, єдність робітничого класу, — неможлива перемога пролетарської революції» (стор. 335–336).

Четвертим уроком з усієї історії партії є той висновок, що «без непримиримої боротьби з опортуністами у своїх власних рядах, без розгрому капітулянтів у своєму власному середовищі партія робітничого класу не може зберегти єдність і дисципліну своїх рядів, не може виконати свою роль організатора і керівника пролетарської революції, не може виконати свою роль будівника нового, соціалістичного суспільства» (стор. 336).

«Може здатися, що більшовики надто багато часу приділяли справі боротьби з опортуністичними елементами в партії, що вони переоцінювали їх значення. Але це зовсім невірно. Не можна терпіти в своєму середовищі опортунізм, як не можна терпіти язву в здоровому організмі. Партія є керівний загін робітничого класу, його передова кріпость, його бойовий штаб. Не можна допускати, щоб у керівному штабі робітничого класу сиділи маловіри, опортуністи, капітулянти, зрадники. Вести смертельну боротьбу з буржуазією, маючи капітулянтів і зрадників у своєму власному штабі, у своїй власній кріпості — це значить попасти в становище людей, обстрілюваних і з фронту і з тилу. Не трудно зрозуміти, що така боротьба може кінчитися лише поразкою. Кріпості найлегше беруться зсередини. Щоб добитися перемоги, треба, насамперед, очистити партію робітничого класу, його керівний штаб, його передову кріпость — від капітулянтів, від дезертирів, від штрейкбрехерів, від зрадників» (стор. 337).

П'ятий висновок з історії партії — той, що «партія не може виконати своєї ролі керівника робітничого класу, якщо вона, захопившись успіхами, починає зазнаватися, якщо вона перестає помічати хиби своєї роботи, якщо вона боїться визнати свої помилки, боїться вчасно виправити їх відкрито і чесно» (стор. 338).

Товариш Сталін цитує вказівку Леніна, що «Всі революційні партії, які до цього часу гинули, — гинули від того, що зазнавались і не вміли бачити, в чому їх сила, і боялись говорити про свої слабості. А ми не загинемо, бо не боїмося говорити про свої слабості, і навчимося переборювати слабість» (стор. 338).

Треба тут сказати, що ніхто не дав нам всім такого прикладу критики хиб та помилок партії і самокритики, як це зробив сам товариш Сталін у своїх неодноразових виступах по цьому питанню на з'їздах, конференціях, пленумах ЦК, в пресі.

Ще в 1924 році товариш Сталін попереджав партію про те, яке величезне значення має розвиток самокритики, як основного методу виховання більшовиків.

Нарешті, шостий висновок з історії партії — це той, що необхідний найтісніший зв'язок партії з масами, що «без широких зв'язків з масами, без постійного зміцнення цих зв'язків, без уміння прислухатися до голосу мас і розуміти їх наболілі потреби, без готовності не тільки учити маси, але й учитися у мас, — партія робітничого класу не може бути дійсно масовою партією, здатною вести за собою міліони робітничого класу і всіх трудящих» (стор. 338).

«Історія ВКП(б)» під редакцією Комісії ЦК закінчується художнім образом — міфом про грецького героя Антея, який був доти сильним, поки не відірвався від своєї матері — землі.

«Я думаю, — говорить товариш Сталін, — що більшовики нагадують нам героя грецької міфології, Антея. Вони, так само, як і Антей, сильні тим, що тримають зв'язок з своєю матір'ю, з масами, які породили, вигодували і виховали їх. І поки вони тримають зв'язок з своєю матір'ю, з народом, вони мають всі шанси на те, щоб лишитися непереможними.

В цьому ключ непереможності більшовицького керівництва» (стор. 339).