Ейдос/1/Історія ідей та криза історизму
| ◀ Інтегральний напрям сучасної історіографії: інтелектуальна історія | Ейдос Альманах теорії та історії історичної науки Випуск 1 під ред. Валерія Смолія та Ірини Колесник Історія ідей та криза історизму (Ярослава Верменич) |
Інтелектуальна історія: спроба конвенції (деякі методологічні міркування) ▶ |
|
Ейдос.
1’2005.
Ярослава Верменич
Київ
№1
Співвідношення понять “історія ідей” та “інтелектуальна історія” не вкладаються ні в рамки тотожності, ні в формулу опозиційності. Скоріше за все ми маємо тут справу з феноменом наступності. Історія ідей була в фокусі історичної рефлексії від часу її становлення в добу античності. В її руслі в різні часи було запропоновано чимало варіацій розуміння історичного часу, прогресу, логіки історичного пізнання, джерелознавчої критики. Однак криза класичного історизму в середині XX ст. виявила недостатність методологічних підходів, базованих на формалізації методів і натуралістичному детермінізмі. Зародження міжгалузевої аналітичної соціальної науки потягло за собою і переосмислення історії ідей, насамперед на основі її включення у відповідні соціальні, політичні й релігійні контексти. На цьому ґрунті у 70-х рр. оформилася т.зв. “нова інтелектуальна історія” – як відносно самостійний інтегральний напрям зарубіжної історіографії, який вивчає історію ідей в тісному зв'язку з реаліями певної епохи, залучаючи до свого дослідницького арсеналу здобуток і методи антропології, соціології, психології, лінгвістики та інших дисциплін. Інтелектуальна історія входить нині в систему інших типів сучасної історіографії, таких як соціальна історія, історія повсякденності, нова локальна історія тощо. Вона досліджує широке коло проблем, пов'язаних з концептуалізацією історичного часу і простору, досліджує всі форми, засоби і інститути інтелектуального спілкування, всі продукти людського інтелекту. Її дослідницький простір охоплює історію ідей і ідеологій, філософської, суспільної і політичної думки, природознавства і техніки, соціальних і гуманітарних наук, історію книги і релігії, історію історичної науки, літератури, мистецтва і т.д.
№2
Предметне поле інтелектуальної історії надзвичайно широке і допускає поліваріантність у підходах. Багато хто з творців європейської інтелектуальної культури його новизну вбачає у дослідженні історії інтелектуалізму як особливого типу суспільної і міжособистісної взаємодії. Існує стійка традиція базувати “нову інтелектуальну історію” на впливі ідей на постановку і розв'язання соціально значущих проблем. Реалії глобалізації стимулюють науковий пошук і у напрямі впливу соціальної дійсності на пануючу в суспільстві систему ідей, за принципом “виклик – відповідь”. Немає сумніву, що поступово поняття інтелектуальної історії розширюватиметься, вбираючи в себе узагальнення впливу на суспільне життя нових систем інформації та зв'язку (з комп'ютерними мережами включно), пошуки в галузі штучного інтелекту тощо.
№3
Дисциплінарій інтелектуальної історії щойно вимальовується на Заході, а в Україні про нього існує досить приблизне уявлення. На наш погляд, нова дисципліна могла б розвивати такі напрями:
🠞 міждисциплінарні дослідження історії інтелектуальних пошуків в контексті соціальної еволюції;
🠞 аналіз історії суспільно-політичної думки України;
🠞 вивчення внутрісуспільних та міжособових інтелектуальних зв'язків і механізмів вироблення колективного знання, формування історичної свідомості та історичної пам'яті;
🠞 аналіз специфіки, змісту та внутрішньої суті інтелектуалізму як особливого виду соціальної діяльності;
🠞 вивчення інтелектуального потенціалу народу, джерел його сили і слабкості;
🠞 аналіз глибинних причин амбівалентності ціннісних орієнтацій;🠞 дослідження взаємозв'язку інтелекту нації, ідеології, політики на різних історичних етапах, аж до сьогодення.
№4
Можливо, саме на ґрунті інтелектуальної історії, якщо вона міцно утвердиться і на українському ґрунті, вдасться, нарешті, навести лад у системі понять, що стосуються особливостей історичного думання, таких як “історизм”, “історичний процес”, “українська історіографія”, “регіональна історіографія”, “історична свідомість” тощо. Особливо важливо дійти згоди у трактуваннях понять “національна свідомість”, “національна ідея”, “національна ідентичність” і т.ін.
№5
Природно, що інтелектуальна історія не заперечує і не затемнює надбання історіографії. У них – дещо відмінні предметні поля і різні методики наукового узагальнення. Інтелектуальна історія досліджує продукти мислення надзвичайно широкого кола людей – істориків, філософів, політиків, правників, етнологів, теоретиків літератури й мистецтва тощо, причому вводить їх ідеї у широкий соціальний і культурний контекст епохи. Історіографія зосереджується на історії історичної думки; її цікавлять погляди і підходи різних за своїми політичними уподобаннями, науковими нахилами, манерою викладу істориків на певне, обмежене в часі і просторі, коло історичних подій. Інтелектуальна історія тяжіє до глобалізму, історіографія – до деталізації. Природно, що у них обох – безліч точок зіткнення і майже необмежені можливості для взаємообміну ідеями. Міждисциплінарні дослідження довготривалих інтелектуальних процесів у сфері історичного знання здатні істотно зменшити залежність історіографічних оцінок від політичної кон'юнктури, усунути нашарування національної міфотворчості в історіографії. З другого боку, доробок історії історичної науки після відповідного переосмислення і збагачення на основі міждисципілнарності, безумовно, становитиме своєрідний фундамент інтелектуальної історії.№6
Вивчення дискурсивних практик, дискурс-аналіз – надзвичайно перспективний метод соціального аналізу, цілком придатний для надання історії історичної науки “нового дихання”. При всій розмитості поняття “дискурс” найближчим його аналогом є “текст”, а це означає, що завдяки здобуткам структурної лінгвістики усякий текст можна розглядати як форму, що піддається структурному аналізу. Аналіз мови і стилю мислення того або іншого історика дає точне уявлення про те, з яким науковим напрямом він себе ідентифікує і яку політичну ідею явно чи приховано обстоює. Для біоісторіографії це справді безцінний ключ, який відкриває творчу лабораторію історика і проливає світло на ступінь його “заідеологізованості”. А для історії історичної науки в цілому – надійний інструмент деміфологізації.
№7
Поки що перспективи розвитку інтелектуальної історії в Україні не надто обнадійливі. Нагромаджений донині історіографічний досвід, хоча і свідчить про істотний прорив у сфері осмислення доробку української суспільно-політичної думки, все ж хибує на однобічність і певну заангажованість, що йдуть від живучого поділу істориків на представників “народницького” і “державницького” напрямів. Зусилля фахівців різних гуманітарних і природничих наук, що виявляють зацікавленість історією інтелектуальних процесів, слабо координуються. Очевидно, назріла необхідність широкої громадської дискусії з проблем інтелекту, інтелектуалізму, історії ідейної спадщини тощо. Уявляється необхідним створення Центру інтелектуальної історії на базі Інституту історії України НАН України.