Ейдос/1/Історіографічний постмодернізм: нова інтелектуальна історія
| ◀ Культурно-інтелектуальна історія як дзеркало “нової наукової революції” | Ейдос Альманах теорії та історії історичної науки Випуск 1 під ред. Валерія Смолія та Ірини Колесник Історіографічний постмодернізм: нова інтелектуальна історія (Костянтин Колесников) |
Історія як вухо Ван Гога і/або, як людину у минулому і/або минуле у людині ▶ |
|
Ейдос.
1’2005.
Костянтин Колесников
Дніпропетровськ
№1
В українській науково-історичній літературі вже давно і активно циркулює термін “інтелектуальна історія”. І хоча окремого фундаментального дослідження щодо його наповнення, сенсу та меж застосування поки що не з’явилося, сам термін завоював певну популярність. Користуючись ним, вітчизняні науковці посилаються на сучасну західну історіографію чи її російські інтерпретації. Однак, ще в середині 1980-х рр. український діаспорний історик Омелян Пріцак подав власне тлумачення даного терміну.
У статті “Місце В.Липинського в українській інтелектуальній історії” він зображує органічний розвиток української думки, що розгортається на межі декількох дисциплінарних галузей. Для його означення дослідник і застосовує поняття інтелектуальна історія – “дослідження кодифікованої і систематизованої світської думки, що виявлена в соціетальному контексті у теоріях філософсько-етичних, економічних, політичних і соціологічних, а також у теоріях, які стосуються літератури й мистецтва” [Pritsak O. V.Lypyns’kyj’s Place in Ukrainian Intellectual History // Harvard Ukrainian Studies. – Vol. IX (№ 3-4), 1985. – Р. 245]. Тут не містилося нічого спільного з тодішніми гуманітарними інновація – так званою новою інтелектуальною історією або лінгвістичним переворотом, які згодом будуть підведені під загальник постмодернізму. В своїй дефініції О. Пріцак виходив з традиційного розподілу історії на економічну, соціально-політичну й інтелектуальну, тобто історію ідей. Він базувався на модерністській, а не постмодерністській парадигмі. І тому не дивно, що швидко відійшов від цього терміну, почавши говорити про “історіософію”.Покликання історика, як ученого-гуманіста, розмірковував О. Пріцак, – “об’єктивне вивчення історії суспільства, цебто пізнання й усвідомлення історичного процесу даного суспільства”, яке відбувається на підставі світогляду історика й методів історичного дослідження; світогляд – це бачення (“візія”) минулого, до якого історик доходить, “конфронтуючи своє філософське розуміння історичного процесу (яке він вибрав із історичного доробку філософської науки) із історичними фактами, узятими з аналізу джерельних даних”. “Візія історика” мінлива, вона “зазнає в процесі праці коректив та доповнень”. Кожен великий історик є еклектик: для різних сфер дослідження вибирає методи пізнання, найкраще придатні для неї. Але він, звичайно, намагається зберегти монізм у загальному синтезі [Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М.С.Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.,1991. – Т.1. – С.XL]. У цьому визначенні історик виходив з настанов етичного, чи ідеалістичного, позитивізму кінця ХІХ – початку XX ст. Дослідник майже дослівно повторив українського вченого Богдана Кістяківського (1868-1920), який визнавав методологічний і гносеологічний плюралізм, що надавав науковцям право мати власні методи дослідження, “не виключаючи монізму в загальній синтезі” [Кистяковский Б. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М., 1916. – С.704].
Поняття “історіософія” допомагає О. Пріцаку вирішити проблему, як сумістити визнання соціальної обумовленості історичного дослідження з його об’єктивністю. Фактично вчений приймає позицію видатного російського історика рубежу ХІХ-XX ст. Миколи Кареєва (1850-1931). Той убачав вихід “у відмежуванні “законного суб’єктивізму” від “пристрастей і односторонностей”, під якими розумів впливи на дослідника, що породжувалися соціальним, національним середовищем, партійною приналежністю історика тощо. Розглядаючи ці впливи як “випадкові”, вчений пропонував піднятися над ними і пристати до точки зору “розвинутої людської особистості” [Потульницький В. Діалектика ірраціонального й раціонального в російській і польській історичній науці другої половини ХІХ – початку XX століття: Порівняльний аналіз // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Випуск 7. Український археографічний збірник. Том 10. – Київ – Нью-Йорк, 2002. – С.262].
Перехід О. Пріцака від тоді ще неактуального для української історіографії терміну “інтелектуальна історія” до поняття “історіософія” був невипадковим іще з іншої причини. Якраз історіософія, складаючись із загальнофілософського, історикосцієнтичного і аксіологічного пластів, надавала можливості відшукати органічний зв’язок соціально-політичної дії з історичними теоріями. Цей зв’язок тягнувся ще з епохи Ренесансу і Просвітництва. Він ґрунтувався на вірі в раціональні закони історії та бажанні створити наукову систему для передбачення майбутнього і керування історією [Ракитов А.И. Историческое познание: Системно-гносеологический подход. – М., 1982. – С.146-147]. В сучасній літературі така методологічна парадигма отримала назву “проекту Модерну” (термін Юргена Хабермаса) [Lyotard J.-F. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge. – Minneapolis Press, 1991. – Р.XXIII]. У позбавленій власної державності Україні, що переживала в ХІХ-XX ст. процес національного становлення, зв’язок історії і політики був значно міцнішим, ніж у сформованих націях-державах Європи.
Між двома світовими війнами розпочинається занепад філософських засад “політичної онтології проекту Модерну”, який згодом переростає в крах “ідеології та теорії раціонально-свідомої (науково-планованої) організації суспільно-політичного буття людини” [Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В.Полохало (керівник автор. колективу). – К., 1995. – С.17-18]. Першими десятиліттями XX ст. закінчується і доба історіософського синкретизму, що співпадає в Україні зі сталінською “реформацією” історичної науки, а в діаспорі зі спеціалізацією історичної науки і практики, коли мислителі і політики універсали уходять у минуле, а приходять вузькі фахівці-прагматики [Колесников К.М. Українська історіософія: генеза, сутність, призначення // Філософія, культура, життя. Міжвуз. зб. наук. пр. – Вип.14. – Д., 2002. – С.86-87]. Поширення міждисциплінарної практики в гуманітарному дискурсі середини XX ст. і розмивання меж професійної історіографії суттєво полегшили завдання реформаторів історичної науки. Назва “інтелектуальна історія” спочатку визначалася іменем предметного поля, обраного істориками для вивчення. В подальшому (з 1970-х рр.) вона стала означати загальний підхід до минулого як до історії осягнення, розуміння минулого. Звідси і переважаюча увага до історичного наративу, – до мови, структури тексту, що створюється дослідником у процесі прочитання історичних свідоцтв. Змінюється уявлення про історичну реальність і, відповідно, про об’єкт історичного пізнання, які виступають у новому тлумаченні не як щось зовнішнє суб’єкту пізнання, а як те, що конструюється мовною і дискурсивною практикою. Підкреслюється креативний, штучний характер історичної розповіді, що вишикує нерівномірно збережені, уривчасті і подекуди довільно відібрані свідоцтва джерел у послідовний часовий ряд. Постмодерністська парадигма, отже, поставила під сумнів основоположні принципи (за виразом Л. П. Репіної, “священних корів”) історіографії: 1) само поняття історичної реальності, стерши здавалося б непорушну межу між історією і літературою; 2) критерії достовірності джерела (розрив між фактом і вигадкою); 3) віру в можливість історичного пізнання і прагнення до об’єктивної істини [Зверева Г.И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. 1996. – М., 1996. – C.15, 21; Репина Л.П. Вызов постмодернизма и перспективы новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории.1996. – М., 1996. – С.25-26].
Історіографічний постмодернізм, нова інтелектуальна історія 1970-1980-х рр. з різних причин не зачепили ані діаспорної, ані радянської історіографій, ставши справжнім одкровенням для України тільки з половини 1990-х рр. Симптоматично, сучасна офіційна українська історіографія залишається в межах концептуальнометодологічної парадигми, закладеної ще в добу М.І.Кареєва і кваліфіковано запропонованої вітчизняному науковому загалу О.Пріцаком та іншими діаспорними фахівцями. Ідеї останніх після руйнації загальнообов’язкової марксистської догми були сприйняті в Україні як передові теоретичні надбання сучасної науки. В результаті переважна більшість науковців і чиновників від науки досі продовжують надавати історії ті самі функції, що й 100 років тому в добу “національного відродження”. Все ще актуальними вважаються соціальні функції, приписані історіософії М.І.Кареєвим, який виділяв функції евристичну, формування національної свідомості і соціальної пам’яті [Кареев Н.И. Историология. Теория исторического процесса. – Пг., 1915. – С.2-21]. З приводу цього, гадаю варто, навести справедливі думки І.Олабарі, висловлені на 18 Міжнародному конгресі історичних наук (серпень-вересень 1995 р., Монреаль) у виступі “Історія і наука / пам’ять і міф: До нових відносин між історичною наукою і літературою”. “Історик не може виконувати міфічну функцію пам’яті або відмовитися від контролю за результатами (своєї професійної діяльності. – Авт.). Перед істориком стоїть завдання не винаходити традиції, швидше вивчати, як і чому вони витворюються. Ми повинні сформулювати певну історичну антропологію нашого власного племені. Але одна справа, коли антропологи симпатизують тому племінному співтовариству, яке вони вивчають, і зовсім інша – коли вони стають його шаманами” [Olabarri I. History and Science / Memory and Myth: Towards New Relations between Historical Science and Literature // 18th International Congress of Historical Sciences. 27 August – 3 September 1995. Proceedings. – Montreal, 1995. – P. 178].
Наберемося, отже, сміливості твердити, що до 1990-х рр. в Україні не існувало ані самої інтелектуальної історії постмодерністського “ґатунку”, ані передумов її виникнення. Все це позначилося на реанімації в історичних дослідженнях й історичній свідомості всіляких модерністських історіософських “реміксів” різноманітної спрямованості. Були відновлені концептуально-методологічні й аксіологічні концепти як народницької, так і державницької історіографій 1860-х – 1930-х рр. Причому остання в умовах становлення сучасної української держави набула значно більшої популярності. Природно, що для кожної нації особливу вагу має її незалежне, суверенне існування. Для України, позбавленої протягом віків власної державності, її несподіване здобуття в 1991 р. набуло сакрального навантаження: майже ореолом святості огортається сучасна державність (якщо не в свідомості абсолютної більшості громадян, то принаймні у виступах лідерів) та міфологізуються її витоки й підвалини. В таких умовах цілком закономірно, що модерністська історична свідомість багатьох фахівців породила новітній міф української державності.
Таким чином, відповідаючи на питання, чим є “історія ідей” та “інтелектуальна історія” – опозицією чи тотожністю, ризикнемо стверджувати: ні тим, ні іншим! Це – поняття різних площин. Тобто критерієм виведення терміну “історія ідей” являється предмет дослідження – різноманітні “ідеї”, а критерієм вилучення поняття “інтелектуальна історія” – характер підходу до матеріалу, або метод його дослідження, що ґрунтується на принципах “постмодерністського повороту” в історіографії. Предметом інтелектуальної історії, в принципі, можуть бути і “історія ідей”, і “соціально-економічна”, і “політична” історії. Певної опозиційності до “інтелектуальної історії”, на нашу думку, набуває “історіософія”, оскільки, маючи з нею більш-менш спільне предметне поле, виходить із відмінних методологічних принципів, що базуються на модерністській методологічній парадигмі – так званій “онтології проекту Модерну”.
№4
У цьому заявленому питанні хотілося б зупинитися на природі історичної міфології, історичної свідомості, історичної пам’яті та історико-філософської творчості.Переважна більшість давно минулих подій, відомості про які дійшли до наших днів, цікавлять усе ж таки передусім виключно спеціалістів-науковців. Але існують і такі, що так чи так відомі широкому загалу, викликають гострі суперечки або навпаки однозначно сприймаються суспільством як сакральні аксіоми. Такі історичні факти-символи складають скелет будь-якого модерного міфу зі своїми героями і антигероями, своїм сакральним (позаісторичним) часом, своєю есхатологією.
У формуванні модерної міфології поряд з емпіричними даними історичної науки та абстрактно-філософськими спекуляціями на тему історичного процесу приймають участь, отже, залишки інших видів світогляду (не- і донаукових), вольовий аспект і риси, що складають картину Всесвіту [Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. – М., 1981. – С.43]. Історична міфологія (як синтез “наукового” і “позанаукового” світоглядів) разом з підсвідомими стереотипами, які частіше засвоюються ще з дитинства, відображає відчування світу і місця людини в ньому, яке панує в певну епоху. Історична наука співвідноситься не лише з колективною історичною міфологією, а також з індивідуальною свідомістю кожного конкретного читача, чи споживача історії. Історична свідомість функціонує як структуруюче начало культури [Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. – М., 1987. – С.5-8]. Вимушено викривлене сприймання історії, зазначає сучасний англійський дослідник Норман Дейвіс, “спирається не лише на п’ять фізичних органів чуття, а й на комплекс наперед усталених інтелектуальних зв’язків, пов’язаних як із засвоєною термінологією, географічними назвами, символічними кодами, так і з політичними поглядами, соціальними умовностями, емоційними особливостями, релігійною вірою, зоровою пам’яттю і традиційним історичним знанням. Кожен споживач історії має запас попереднього досвіду, крізь який фільтрується вся зовнішня інформація про минуле” [Дейвіс Н. Європа. Історія / Пер. з англ. – К., 2001. – С.22]. Саме в цьому аспекті вона має немало спільного з поезією, літературою, мистецтвом.
Історична наука, як бачили, інтенсивно впливає на історичну міфологію. Проте, не менш відчутні й зворотні впливи масової свідомості на індивідуальну історико-філософську творчість. Мислитель не вигадує ідею історії, як й будь-яку іншу, з власної голови. Він знаходить її у свідомості свого часу, експлікує з усього інтелектуального матеріалу сучасної йому доби. В залежності від обставин люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як безперечний прогрес, то як регрес, а той й як свідоцтво кінця історії. Історична свідомість, хоча й не має претензій на науковість, містить у собі дещо незрівнянно більш важливе – самовідчування людей у часі, їхнє власне переживання його. Таке переживання – занадто оптимістичне або навпаки песимістичне – й слугує вченому, історіософу тою мислительною базою, “сировим матеріалом”, на якому будується його власне бачення історії, її філософська ідея [Межуев В.М. Философия истории и историческая наука // Вопросы философии. – 1994. – № 4. – С.81]. Так, російський історик Роберт Віппер (1859-1954), пов’язуючи результати історичного дослідження з світоглядними позиціями його автора, наполягав на соціальному характері структури світогляду. Остання складається з двох взаємопов’язаних рівнів: 1) спадкоємність традицій; 2) те, що формується під враженням сучасності, сьогодення. Від боротьби між традиціями і сьогоденням залежать підсумки пізнавальної діяльності суб’єкта. У науці традиції реалізуються за допомогою її категоріального апарату. Сучасність у розумінні Р. Ю. Віппера була не просто ембріональним середовищем, де народжується і розвивається історична думка, але й своєрідним інструментом, що скеровує проблематику дослідження, його основні висновки і оцінки. За теорією пізнання Р.Ю.Віппера, кожне нове покоління і кожна соціальна група по-новому переписує для себе історію, а історіографія визначається як “автобіографія суспільства”, котра постійно переробляється на основі сучасних потреб [Потульницький В. Діалектика ірраціонального й раціонального в російській і польській історичній науці другої половини ХІХ – початку XX століття: Порівняльний аналіз // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Випуск 7. Український археографічний збірник. Том 10. – Київ – Нью-Йорк, 2002. – С.268].
Сучасна міфологія, як найважливіша компонента, входить до аксіологічного пласту історіософії, який живить саму історичну науку. Найпоширенішими з сучасних міфологем являються національні, адже вже більше трьох століть саме нації виступають найактивнішими суб’єктами історичного процесу [Колесников К.М. Українська історіософія: генеза, сутність, призначення // Філософія, культура, життя. Міжвуз. зб. наук. пр. – Вип.14. – Д., 2002. – С.71-72, 75].
Значущість певного факту для новітнього міфу пов’язана не стільки з його реальною історичною вагою, скільки зі способом його сприйняття й усвідомлення, зі ступенем його відповідності вже наявній системі образів-зразків. Наприклад, локальні зіткнення дружинників новгородського князя Олександра Ярославовича зі шведами на Неві 1240 року та з тевтонцями на льоді Чудського озера 1242 року в пізніших розповідях набули ознак епічного протистояння Русі західній експансії, що особливо гостро виявилось у художньому фільмі С. Ейзенштейна “Олександр Невський” (1938 р.). Натомість майже аналогічна битва з німецькими рицарями за Дорогичин галицького князя Данила Романовича (1238 р.) подібного символічного значення не набула.
Набуття певним фактом знакової ролі залежить не від масштабу, а від того, наскільки він відповідає загальній спрямованості національного міфу. Починаючи з пізнього середньовіччя Русь-Московія усвідомлювала себе протиставляючи як мусульманському Сходу (антибусурманська риторика “Задонщини”, наприклад), так і католицькому Заходу (антилатинські випади псковського ченця Філофея, приміром). Отже, традиційне для православної Московської держави сперечання з латинською Європою та кривава Вітчизняна війна комуністичного СРСР з нацистським Третім Райхом остаточно сприяли перетворенню в свідомості росіян другорозрядних бойових дій XIII ст. на символ глобальної “війни цивілізацій”. Русь-Україна в протистоянні східному тиску ще з часів дипломатії Данила Галицького шукала компроміси із Заходом, і для усвідомлення себе нацією актуалізувала далеко не всі факти “героїчної боротьби” на “західному фронті”.
Новітня суспільна міфологія (і перш за все, міф української державності) пов’язані з головною проблемою української наукової історіографії – визначенням критеріїв, за якими можна було б зобразити українську історію як цілість. Інакше кажучи, це, по-перше, проблема історичної послідовності, тяглості вітчизняної історії, подруге, питання, що власне вважати за предмет історії України? Іншими словами, тут йдеться про історичний синтез, його засади, підвалини і перспективи.
Систематичні спроби представників української історіографії заперечити дискретність української історії, продемонструвавши наступність і взаємопов’язаність її основних (з точки зору важливості, значущості для нащадків) епох, викликані загальноєвропейським ставленням до історії як до лінеарного процесу послідовних змін. Європейській інтелектуальній культурі вже не одне століття властиві намагання синтезувати знання про минуле за допомогою погляду на історію як на ціле в єдності трьох часових вимірів, коли простежуються не тільки явища минулого, а також припускаються зміни, рухи і процеси, якими пройнятий увесь просторово-часовий континуум від минувшини до майбуття. Це означає, що історична дисципліна завжди свідома ідеї розвитку, тяжіє до телеології чи навіть есхатології. Таким баченням світу й сприйняттям часу європейська цивілізація завдячує іудео-християнському релігійному світогляду, що у перші століття по Різдву Христовому синтезувався з елліноварварськими уявленнями і цінностями [Аверинцев С.С. Порядок космоса и порядок истории в мировоззрении раннего средневековья // Античность и Византия. – М., 1975. – С.266-285].
Підвищена увага до проблеми історичного континуїтету України викликана тривалими розривами в історії місцевих державницьких інституцій, позбавлених до того ж після монгольської навали XIII ст. повного суверенітету щодо своєї території і населення. В середньовіччі державність асоціювалася з особою володаря, а наступність в історії його країни – з тривалістю його ж династії. В Україні такі умови були відсутні і за монголів, і після литовців і поляків, а тому викликані до життя були не лише докази історичної тяглості, а й докази того, чи взагалі була така історія. Показовими в цьому ключі можна вважати висловлювання двох сучасних істориків – представниці державницької історіографії Наталі ПолонськоїВасиленко (1884-1973) та прибічника новітніх постмодерністських методик Марка фон Хагена. Перша запевняла: “Не було миті, коли б поривався зв’язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між носіями старої та нової культури. Так передавалися від одного народу до другого господарські традиції, звичаї, культурні зв’язки, так простягалися нитки від неолітичної трипільської культури до Української держави” [Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т.І: До середини XVII століття. – К., 1992. – С.66]. Другий у роботі “Чи має Україна історію?” підкреслював, що дискретність державного життя, адміністративних установ, влади і церкви, дискретність історичної та культурної традицій, прозорість культурних кордонів, політична і культурна аморфність, поліетнічний склад населення – усе це є найважливішою неповторною особливістю історії України. Настільки принципова різниця в підходах двох дослідників пояснюється, на нашу думку, на лише науково-методологічними інтенціями, а й політичними моментами, точніше – приналежністю чи неприналежністю авторів до носіїв відповідної національної міфології [Hagen, von Mark. Does Ukraine Have a History? // Slavic Review 54, no. 3 (Fall 1995). – P.669-670].
№7
Представники старого державницького напрямку української історіографії спиралися на власне прочитання Володимира Антоновича (1834-1908) і Михайла Грушевського (1866-1934). І це доведено в сучасній історії історичної науки. Зокрема, серед перейнятих у них ідей – етнографічний критерій територіального розмежування націй та думка, що самостійницький український рух завжди мав аристократичний характер: не народні маси прагнули здобуття і ствердження незалежності своєї батьківщини, а саме політична еліта країни. Тому державники в боротьбі за національний суверенітет робили ставку на формування української провідної верстви. В історіософії В’ячеслава Липинського (1882-1931) посилюється тенденція, що виявилася ще в творчості М.Грушевського: перехід до “соціологізації” історичного синтезу в осмисленні ретроспектив і перспектив українського історичного процесу. Доктрина В.Липинського – це практично спрямована науково-етична система, в якій завжди відносна національно-історична правда набуває всіх ознак абсолютної істини, бо спрямовується на перемогу порядку й справедливості над безладдям й безкарністю. Таким чином, у державницьких концепціях пов’язуються історичні коріння України, її позачасова місія і потреби ситуативної політичної боротьби.
Принципова відмінність нової державницької історіографії від її народницької попередниці полягала крім того в посиленій увазі до дій і думок особистості, переважно особистості героїчної й активної. Так, персонажем однієї з програмових історичних робіт В.Липинського, присвячених національно-визвольній війні середини XVII ст., став Станіслав Михайло Кричевський – український шляхтич, київський козацький полковник; центральною постаттю іншого дослідження історика явився найуславленіший козацький гетьман Зиновій Богдан Хмельницький; згодом з під пера істориків-державників з’являються розвідки про Івана Мазепу і мазепинців, Борис Крупницький окремо пише про Пилипа Орлика тощо. В цьому виявляється причетність української історіографії до т.зв. неоромантичних впливів, що широко охопили європейські, зокрема польську, історіографії наприкінці ХІХ – на початку XX ст. Згідно з останніми, найважливішим для розуміння минулого є не сам історичний факт, а відчуття історії, історична інтуїція. Інтуїція, як здатність людського розуму відчувати зв’язок між теперішнім і минулим, у згоді з історичною правдою, іноді усупереч з історичною наукою, виховує людину з дитячого віку в історичній атмосфері відчуття минулого. Без цього обриваються традиції, що тягне за собою суспільну дезорганізацію та розладнання моральної солідарності – запоруки єдності нації [Потульницький В. Діалектика ірраціонального й раціонального в російській і польській історичній науці другої половини ХІХ – початку XX століття: Порівняльний аналіз // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Випуск 7. Український археографічний збірник. Том 10. – Київ – Нью-Йорк, 2002. – С.259-278]. У цілому і державники, і народники належали до єдиного річища могутньої модерної традиції, носії якої з тих, чи тих причин були повністю впевнені в своїй об’єктивності (чи, точніше, справедливості і виправданості своїх творів). Ця впевненість живилася або через пошук і вираження інтересів народу – єдиного героя і творця історії, або через інтуїтивне знайдення усіляких “провідних ідей” чи “мірил вартості” історії, що дозволяло б подивитися на історію фактично з позаісторичної точки зору, а тому зобразити її “об’єктивно” та запропонувати ефективні рецепти кваліфікованого політичного втручання, корегування і виправлення цієї історії.
За ментальним настроєм, духовною спрямованістю не тільки до народницької, а й до багатьох творів державницької історіографії можна прикласти метафору “безголова історія”. Її вперше застосувала Л. Орр в роботі “Безголова історія. Французька історіографія революції в дев’ятнадцятому столітті” [Orr L. Headless History. Nineteenth Century French Historiography of the Revolution. – Ithaca, 1990]. Аналізуючи тексти Жюля Мішле, Луї Блана та інших творців французької романтичної історіографії, вона назвала їх “істориками, які сформували “безголову історію”, що писалась від імені “народу” і тому претендувала на об’єктивну істинність, відповідність історичній реальності” [Зверева Г.И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. 1996. – М., 1996. – C.22]. Прагнення відповідати “реальній” історії і, мало того, наставляти сучасників принципово відрізняє модерну традицію від постмодерністської. Вперше таке прагнення було теоретично сформульовано Леопольдом фон Ранке в знаменитому гаслі писати історію “так, як це відбувалося насправді”. Це було аргументованою заявкою на науковість історії, що відтепер виступала і проти моралізму просвітників, які прагнули вершити суд над історією, і проти романтиків, які намагалися прикрасити істину, замінити “обґрунтоване дослідження будь-якої деталі” різноманітними “розумовими побудовами” [Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. И.П.Дементьева. – М., 1990. – С.140-142]. Втім, одночасно ця теза була претензією на владу історика – носія сили знання – над суспільною свідомістю і політичною дією.
Українська історіографія кінця XX – початку XXI ст. в багатьох конкретних дослідженнях далеко відійшла від даної позиції. Втім, авторитарний пласт історіографії, представлений, зокрема, офіційними виданнями різноманітних підручників, залишається досі в її полоні. Теперішні професійні історики переважно оминають проблему історичного синтезу, звертаючись до спроб узагальнення вітчизняної історії майже виключно на сторінках різноманітної навчальної літератури. Багато теоретичних питань, і серед них – критерії історичної тяглості, оминаються мовчанкою, а згадана навчальна література, яка змушена жертвувати теоретичністю в ім’я популярності і приступності, базується на застарілому методологічному підґрунті. Що більше історик стискає і спрощує свій матеріал, то важче йому замаскувати власні упередження. Закладені в навчальній літературі неминуче спрощені постулати-аксіоми обумовлені не стільки особистими інтенціями конкретних авторів, скільки панівними на даний момент поглядами чи настроями, доволі далекими від історії як науки.
Авторитарні за своєю природою сучасні підручники з історії генерували новітній міф української державності, який, міцно спираючись на інтелектуальні фундаменти як народництва, так і державництва минулого і позаминулого століть, упевнено тисне на громадську історичну свідомість, нав’язуючи їй три аксіологічно забарвлені ідейні максими. По-перше, Україна кілька разів була могутньою незалежною державою; по-друге, український народ у періоди бездержавності постійно прагнув незалежності; по-третє, перспективи сьогоднішньої України полягають у всебічному просуванні демократії як природної риси українства.
Набули дивної популярності концепції віковічної давності української (sic!) державності, теорії щирої і безкомпромісної боротьби простого (sic!) народу за її зміцнення чи відродження, усілякі посилання на споконвічний демократизм українців. Вони ґрунтуються на погано засвоєних ідеях народницької історіософії, заперечених, до речі, ще в другій половині XIX ст. Схильність до демократії подається як родова ознака українців, запорука їхнього впевненого крокування до свого місця в Європі. Виходить, що нинішній український конституційний лад – прямий наступник славних традицій давнини.
Більшість підручників просякнута “комплексом боротьби” – зображенням історичного минулого як безупинного змагання за краще майбутнє з чужою “злою волею”. Єдине, що відрізняється від радянської традиції, це зміна об’єкта і мети “боротьби”: центр ваги переноситься з “класової боротьби” та “прагнення українців з’єднатися з братнім російським народом” на “боротьбу за національне визволення” та “державотворчі змагання”.
Ці наявні і такі яскраві вади шкільних і вузівських підручників завуальовано присутні і в багатьох творах наукової історіографії. Пов’язані вони, переважно, з поширенням національної концепції викладу історії, або, словами Н.Дейвіса, з “національним ухилом” (який складає найголовнішу частину модерної національної міфології). Він уважає, що проблема національного ухилу зникне лише тоді, коли історики і освітяни припинять розглядати історію як рушійну силу державної політики [Дейвіс Н. Європа. Історія / Пер. з англ. – К., 2001. – С.53]. На сьогодні складно уявити собі історіографію поза “національним ухилом”, оскільки її становлення як наукової дисципліни майже співпало зі становленням модерних націй і національних держав у Європі. Тим не менш, на нашу думку, міфологізація історії проявляється на різних рівнях історіографії, а не лише у більш спрощеній і схематизованій навчальній чи популярній літературі, і пов’язана вона з більш глибинними причинами, ніж тільки творення національного міфу в умовах бездержавності або при молодій не устояній державі. Творення будь-яких соціальних міфологем є невід’ємною рисою людської колективної психології. Новітній міф української державності, що плекався кількома поколіннями вітчизняних істориків від народників і державників до сьогоднішніх авторів, являється лише однією зі спроб представити минувшину однієї уявної спільноти – української нації. Вона протягом віків нерідко існувала не серед реальних соціально-політичних факторів, а була лише плодом фантазії, думки і волі інтелектуальної еліти. (Так, у принципі, можна сказати про будь-які “уявні” людські спільноти, що зміцнюються не стільки формальними, скільки психологічними чинниками.) Приміром, В.Липинський писав: “Україна це перш за все дух, а не матерія, тільки перемогою духу може бути з хаосу матерії створено щось, що є, що має свою душу; що існує – власне Україна...” [Липинський В.К. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – Київ – Філадельфія, 1995. – С.XIV].
Стрижнем модерного українського міфу являється концепція “історичної тяглості”, тобто наступності і безперервності української історії, котра була вкрай політизована внаслідок необхідності протистояти шовіністичній пропаганді зверхніх держав і закидам їхніх історіографій. У середині ХІХ – на початку XX ст. у рамках зазначеної концепції потужними й авторитетними визнавалися ідеї народників, згідно з якими народ a priori вважався суб’єктом-рушієм історичного процесу, ціль якого – реалізація народного ідеалу. Згодом, після революції, котра, здавалося, мала сприяти реалізації найкращих здібностей народу, а на практиці привела до влади диктаторський більшовицький режим, набули поширення ідеї державників. Вони доводили, що не народні маси, простолюд, а національна еліта здатна виступати рушієм історії, не руйнівною, а творчою силою суспільства. Обидві течії діалектично спиралися на розмаїту спадщину ранньомодерних інтелектуалів української “передісторіографії” XVII-XVIII ст. Сьогоднішні теоретики в своєму щирому патріотичному запалі змішали дві принципово відмінні тези: мету українського руху вони запозичили від державників – незалежність, а його рушія підгледіли у народників – народні маси. Втім, міфологічність їхньої позиції проглядає і в іншому – у намаганні сформулювати будь-яку (!) наскрізну ідею-мету української історії, вивчаючи яку, можна слідкувати за недискретною, безперервною течією української історії, будь-то народне начало, будь-то державність, неважливо. В цьому – штучно накинута історії телеологія.
Міфологія, без якої немислимий аксіологічний пласт історіософії, якою наскрізь просякнуті традиції сучасної української історіографії, взагалі не сприяє проявленню нових паростків інтелектуальної історії, особливо деконструктивістських методик постмодернізму. Саме з останніми пов’язує М. фон Хаген найпродуктивнішу перспективу вивчення історії України – наднаціональну. Не затирання дискретності – однієї з визначальних сторін української історії, не маскування прозорості культурних кордонів з метою штучного відмежування (чи обмеження?) української ідентичності, а використання цих потенцій для перетворення української історії на сучасне поле досліджень, на думку західного автора, здатне активізувати історичні досліди як в Україні, так і за кордоном [Hagen, von Mark. Does Ukraine Have a History? // Slavic Review 54, no. 3 (Fall 1995). – P.669-670].
Історія України спростовує багато традиційних штампів і міфологем національної історіографії. Вона здатна сприяти трансформації інтелектуальної роботи в європейській культурі в цілому, адже демонструє альтернативні шляхи розвитку в умовах, коли загальновизнана “національно-державна парадигма” і європейська практика формування національних держав дедалі застаріває посеред розмаїття соціальних практик, норм політичної культури та їх інтелектуального оформлення. Історія України являє собою справжню лабораторію для осмислення кількох паралельних процесів державного і національного будівництва, а також для компаративістської історії [Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок XX століття). – К., 2000. – С.125-126].
Підводячи підсумки, зазначимо, що попри всі огріхи національно-історичної міфології уявити собі становлення і розвиток повноцінної національної держави в Україні без неї неможливо. Написання дійсно нової, наукової і патріотичної історії України ускладнюється конкуренцією кількох альтернативних міфологем – крім наново створюваного міфу української державності ще й старою міфологічною спадщиною імперських історіографій. Ця конкуренція, підміняючи продуктивну наукову роботу конкурсним змаганням легенд, доводить історичні тексти іноді до комізму: прикладу з визначенням Київської Русі як української імперії вважаємо тут уже забагато [Див. розділ 4 “Розквіт Руської імперії” у: Смолій В.А., Степанков В.С. Історія України: Давні часи та середньовіччя: Проб. підруч. для 7 кл. – К., 2001. – 270 с.]. Однак, на рівні загальної, не спеціальної історичної освіти, ми впевнені, побутування як історичної міфології, так і “національно-державної парадигми” є конче потрібним. Не зовсім праві такі фахівці, що твердять нібито викладання історії, зародившись у ХІХ ст. з метою патріотичного служіння “навмисно готувало школярів до майбутньої долі вбивць і жертв у міждержавних війнах” [Дейвіс Н. Європа. Історія / Пер. з англ. – К., 2001. – С.51]. Інша мова, що такий виховальний і легендарний рівень історії не може не спиратися на міцні підвалини історичної науки, повністю звільненої від модерної міфотворчості.