ЕУ/Автономія
Автономія, право встановлювати для себе закони чи правила. Повну А. мають незалежні держави, які встановлюють для себе, своїх органів і для населення своєї території закони й правила. Складні держави (союзи, унії держав тощо) віддають частину своєї держ. А. державам — членам союзу чи унії. Держава передає законодавчим порядком автономні права самоврядування певним групам населення (напр., культурна А. нац. меншостей) або певним частинам території (територіяльна А.). А. можуть мати рел.-церк., наук. й освітні установи, станові чи проф. групи, торговельні орг-ції і т. п.
Можна говорити в умовному сенсі слова про А. окремих князівств у складі Київської держави. Чимало елементів А. мали до кін. 14 в. укр. землі-князівства в Литовсько-Руській державі. В певних межах самоуправу («вольності») мали козаки в добу перед виступом Б. Хмельницького, в деякі періоди стаючи фактичним господарем півд. частини Київ. воєводства, що давало змогу їм разом із укр. духівництвом і міщанством (див. Братства) провадити свою церк. і культ. політику. Деяку А. мала укр. церква до підпорядкування московському патріярхові в 1685 (див. ЕУ I, стор. 611 — 12).
Переяславським трактатом 1654 р. про союз Української Держави з Московською Державою починається тривалий період боротьби України за збереження держ. незалежности від сусідів, зокрема Москви, яка союз із Україною вважала за приєднання останньої на певних засадах А. й увесь час намагалася нищити відмінні особливості укр. держ. устрою. Доба т. зв. руїни кін. 17 — 18 вв., поряд із спробами відновити цілковиту незалежність України (Мазепа), принесла ряд проєктів укр. автономної держави (Гадяцький договір Виговського з Польщею 1658, Ю. Хмельницького — з Польщею 1660, Бучацький договір П. Дорошенка з Туреччиною 1672, угода П. Іваненка-Петрика з Кримом 1691) (дип. ЕУ I, стор. 449 — 53). Автономні права і супроти Речі Посполитої, і супроти гетьманського уряду мала Запор. Січ аж до знищення її рос. урядом (1775) (див. ЕУ I, стор. 462 — 63). Після поразки Мазепи 1709 р. наступ на держ. незалежність України посилився; зокрема важливими заходами, скерованими проти А. України, були: призначення резидента для контролю над І. Скоропадським, створення Малорос. Колеґії 1722; обмеження гетьманських прероґатив «рішительними пунктами» при відновленні гетьманату за Д. Апостола 1728; Правління Гетьманського Уряду (1731 — 50) (див. ЕУ I, стор. 453 — 62, 643 — 47). Після короткочасного повернення автономних прав за К. Розумовського (1750 — 64), передача влади Малорос. Колеґії з І. Румянцевим на чолі, скасування полкового устрою на Слобожанщині і створення Слобідсько-Укр. та Новорос. губерній 1764, знищення Запор. Січі 1775, заведення рос. адміністрації на Гетьманщині 1781, скасування коз. війська, покріпачення селян, перетворення укр. шляхти на дворянство 1785 й ряд ін. пізніших заходів, включно із скасуванням назов Малоросю ген.-губернаторства і Слобідсько-Укр. губернії (1835), мали на меті остаточну ліквідацію А. України. Ці заходи на знищили однак автономістичних прагнень на Україні; яскравим виявом їх були накази укр. депутатам до скликаної рос. урядом комісії для складання проєкту «Нового Уложенія» 1767, подорож В. Капніста до Прусії 1791, щоб шукати міжнар. підтримки, літ. діяльність ряду укр. діячів кін. 18 — 19 я., як А. Чепа, В. Полетика, Т. Калинський, А. Худорба, як анонімний автор дуже популярної «Історії Русів», нарешті, співчуття укр. шляхти й духівництва культ. відродженню на Україні в першій пол. 19 в.
Укр. відродження 19 в., що почалося в ділянці культурній, у творчості Шевченка переходить у площину ідеологічно-політ., спричиняє поворот до нац. традиції й пробуджує думку про волю України. Твори Шевченка, що ставили наступним ґенераціям завдання відновлення держ. незалежности України, були відповідно оцінені рос. урядом і зумовили гострі переслідування за «сепаратизм». Не йдучи так далеко, як Шевченко, програмовий документ Кирило-Методіївського Братства (1846 — 47) «Книги битія укр. народу» уявляє Україну як вільну республіку в федеративному зв'язку з ін. слов. народами.
«Весна народів» 1848 р. висунула в Галичині ідею півсувереннэсти укр. народу в Австрії у вигляді територіяльної А., що до 1918 лишалася основою мінімальної політ. програми українців у Галичині. 1861 Галичина дістала А. з крайовим соймом, крайовим виділом і підпорядкованими йому органами місцевого самоврядування, в яких поляки мали переважну більшість. Урядовою мовою з 1867 стала поль. (укр. чл. сойму мали право промовляти й подавати письмові внесення укр. мовою). Практично увесь час політ. боротьба українців провадилася за поділ Галичини на укр. і поль. частини як єдиний спосіб полагодження укр.-поль. взаємин (див. ЕУ I, стор. 485 — 89, 496 — 97). Буковина, що в першій пол. 19 в. входила до Галичини, з 1849 стала окремим краєм; 1861 вона дістала А. На відміну від Галичини, на Буковині пов. ради й громади були безпосередньо підпорядковані крайовому виділові в Чернівцях; урядова мова була нім. Політ. програма мала на меті об'єднання з укр. Галичиною в окрему територіяльну одиницю.
1848 представник Закарпаття в Гол. Руській Раді у Львові А. Добрянський висунув думку про об’єднання в автономну країну Галичини, Буковини і Закарпаття; 1849 створено окремий Руський дистрикт із більшістю укр. населення, і закарп. українці дістали широку А. в шкільництві й самоврядуванні, однак конституція 1860 із скасуванням дистриктів, а особливо запровадження дуалізму Австро-Угорщини 1867 знищили здобутки недовгочасної А. 1849 р. і призвели до занепаду укр. культ. життя.
Після засудження 1847 р. чл. Кирило-Методіївського Братства й заслання Шевченка гострішають заходи рос. уряду проти укр. руху, досягаючи особливої сили в 70 — 90-тих pp. Однак в добу деякого лібералізму кін. 50-их pp. відомі спорадичні прилюдні вияви укр. автономізму: напр., група катеринославських дворян подала дворянському зібранню записку, де як засіб для поліпшення добробуту населення рекомендується місцева А. Земська реформа 1864 й реформа міськ. самоуправління (див. ЕУ I, стор. 477 — 82) не принесли А., бо органи самоуправління були під суворим контролем губернаторів і Мін-ва Внутр. Справ. В обстанові урядових переслідувань за «сепаратизм» укр. «Громади» (див. ЕУ I, стор. 473 — 74) перев. провадять наук. і культ.-осв. роботу. Ідеали Шевченка ще не перетворюються в конкретні політ. вимоги. 1873 укр. студенти в Петербурзі засновують гурток соціялістів-федералістів. М. Драгоманів 1884 в публікації «Вільна Спілка» (Женева) виклав програму здобуття політ. свободи в Росії, спертої на автономію громад, повітів і областей; українська територія мала бути поділена на 4 автономні області. З вимогою федерації і А. виступає Т. Зіньківський у Петербурзі 1890 р.
В 1895 Укр. Радикальна Партія на з’їзді у Львові склала заяву про самостійність, гол. під впливом кн. Ю. Бачинського „Ukraina irridenta“; студентський з’їзд у Львові 1898 займає таку ж позицію. Заснована в Харкові 1900 р. Рев. Укр. Партія у виданій у Львові брошурі М. Міхновського висуває гасло — «нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ», але 1903 з тактичних міркувань зрікається цього гасла, обмежуючись і пізніше, при перетворенні на УСДРП 1905 p., на вимозі А. з окремим законодавчим соймом (програму самостійности далі обстоює Укр. Нар. Партія, створена 1902 з кол. чл. РУП). Вимогу А. України висувають на весні 1905 укр. делеґати на з’їзді журналістів у Петербурзі, на з’їзді земських представників (І. Шраг з уповноваження земських діячів Києва, Чернігова, Харкова, Полтави, Одеси, Вінниці й ін. міст), на з’їзді рос. ліберального «Союза Освобождения», зустрічаючи неґативне ставлення з боку всіх рос. партій. Нац. А. України була гол. вимогою укр. депутатів у Держ. Думі 1906 — 07 pp. Так само плятформу А. України прийняло в основу праці, засноване 1908 Т-во Укр. Поступовців (ТУП), що керувало укр. гром. життям до 1917 р. З гаслом А. прийшли укр. партії в революцію 1917 р. за винятком мало впливових УПСС (кол. УНП) і УДХП. Навколо А. України велася боротьба Центр. Ради з рос. Тимчасовим Урядом в період І і II Універсалів. В результаті Тимчасовий Уряд визнав Центр. Раду й погодився на створення Ген. Секретаріяту на Україні як вищого органу управління. Тимчасовий Уряд вважав ці акти за «підготову до автономії», укр. кола — за її здійснення. Перехід влади в Росії до большевиків (у листопаді 1917), які висунули облудне гасло «самовизначення аж до відокремлення», але увесь час гостро виступали проти Центр. Ради, прискорив розвиток подій. III Універсал Центр. Ради (20. 11. 1917), хоч і містить фразу про «федеративні зв’язки з Росією», був актом проголошення Укр. Нар. Республіки. Війна з Росією, проголошення самостійности IV Універсалом (22. 1. 1918), визнання уряду УНР спершу Францією й Англією, а згодом центр. державами кладуть початок добі, коли вимога А. для укр. партій стає перейденим етапом. Визнання гетьманом П. Скоропадським «федеративної злуки» з Росією (14. 11. 1918) прискорює падіння його влади. Акт 22. 1. 1919 про злуку з ЗУНР завершує попередній період боротьби за державність настільки виразно, що Москва, провадячи війну проти України в 1918 — 21 pp., змушена була імітувати самостійну УНР створенням УССР, формально рівноправної з РСФСР.
Після перемоги над ЗУНР поль. Сойм схвалив 26. 9. 1922 закон про самоуправу для 3 сх.-гал. воєводств (див. ЕУ I, стор. 556), але він не увійшов у життя. Натомість скасовано самоуправу Галичини (30. 1. 1920), як і самоуправу пов. рад. Не визнавши законности поль. окупації, українці в Галичині не ставили вимог щодо А. Лише в 30-их pp. УНДО висунуло домагання територіяльної А. всіх Зах. Укр. Земель у Польщі, й укр. парляментарна репрезентація зробила відповідний внесок, але практичного значення це не мало.
На Закарпатті самоуправний режим Підкарпатської Руси в справах шкільництва, мови й релігії був ґарантований у рамках Чехо-Словаччини Сен-Жерменським договором (10. 9. 1919). Однак А. була здійснена лише частково — іменовано губернатора, але виборів до сойму не було. В жовтні 1938 Закарп. Україна дістала А., ширшу, ніж передбачав міжнар. договір: окремий уряд з автономними ресортами; уряд губернатора був скасований (див. ЕУ I, стор. 568 — 69).
Створивши в противагу Укр. Нар. Республіці на папері незалежну, але в дійсності постійно інтеґральну частину сов. комплексу — «Укр. Соц. Радянську Республіку» (проголошена 26. 12. 1917, 1 конституція 14. 3. 1919), большевики і формально відразу пов’язали її з РСФСР «військ.-госп. союзом» у грудні 1920, з передачею найважливіших галузей держ. управління (як «об’єднаних комісаріятів») у Москву. В 1923 ухвалено конституцію СССР, що до його складу як «суверенна республіка» з «правом вільного виходу» із союзу належить УССР; цей стан зафіксований у конституції СССР 1936 р. і конституції УССР 10. 1. 1937 р. Хоч які мінімальні «автономні» права лишалися 1923 р. за урядом УССР, але протягом 20 — 30 pp. одна по одній ділянки держ. управління, що належали до т. зв. республіканських нар. комісаріятів УССР, переходили до Москви (внутр. справ, земельних справ, пром-сти, високої освіти, управління всіх важливих трестів, кооперації і т. д.).
До поч. 30-их pp. в УССР існували нац. райони з певною А. щодо урядової мови й шкільництва. З 1924 в складі УССР була Молдавська Автономна Соц. Республіка, перетворена 1940 на союзну респ. Після проведення гострої централізації управління в Москві, надання союзним республікам, зокрема УССР, формального права зовн. зносин та утворення респ. військ. формувань (1944), як і повернення в останній час урядові УССР керування справами вугільної пром-сти, чорної металюрґії, високої освіти, зв’язку не мають жадного практичного значення. Увесь держ. апарат УССР до дрібниць підпорядкований центр. владі в Москві. Так само в обставинах сов. режиму не може бути мови про А. Академії Наук, університетів та ін. закладів чи орг-цій.
О. Шульгин