Дівоче серце
| Дівоче серце Львів: 1862 |
|
 |
руськихъ семинаристівъ.
ДІВОЧЕ СЕРЦЕ.
Ой у неділю рано пораненьку,
Ой то жъ не у всі дзвони дзвонили,
Якъ у вдовинімъ дому гомоніли…
Єсть така пісня, и дуже жалібна вона. Було, якъ співає нашъ кобзарь Архипъ, то й самъ плаче. Отъ же, якъ-би не вмеръ Архипъ, то ще-бъ зложивъ, може, й жалибнійшу пісню про нашу вдову, на прізвище Загірню, якъ у неі въ дворі одного ранку гомоніли селяне, а вона сама крізь людський гомінъ голосила. И селяне жъ були хороші! бодай іхъ доброму чоловікові ніколи въ себе въ господі не бачити!…
Десятники зъ сотськимъ да съ писаремъ, — онъ хто гомонівъ у вдовиному дворі! Уже жъ вони не зъ добромъ завитали до вдови Загірнёі, бо сі людці де купою зберутця, съ того місця втікай скорійше, — добра не побачишъ и не почуєшъ.
Коли-бъ знавъ Игнатъ удовиченко, що й ёго батьківського двора не мине ся халепа всемирня, то певне й вітеръ би ёго въ полі не випередивъ. А то хто жъ би подумавъ, що одного въ матері сина візьмуть у москалі?… Вдова Загірня вбезпечилась, що въ неі синъ одинчикъ, и молилась Богові тілько, щобъ вінъ пославъ іі Игнатку хорошу пару.
Самъ Игнатъ бувъ ще молодий козакъ, — саме тілько чорний вусъ почавъ пробиватись. Съ паробками літати на взаводи, скакати черезъ купалове огнище, або перемахати сажнями Дніпро, — отто були ёго забавки. На юлицю ходивъ пісень співати, жартовавъ зъ дівчатами по-хлопьячи, а любощі ёму ще не дуже въ серце впивались. Недолітокъ зовсімъ ище бувъ Игнатъ удовиченко, тілько що батьківський зростъ и хода, и якась повага въ очахъ, бо сказано — господарь на своій батьківщині, — отъ ёго що ніби дорослимъ паробкомъ удавало. А найбільшъ, якъ иде було въ неділю зъ матіръю до церкви: вона въ старосвітському кунтуші, а вінъ у батьківській киреі — високий та рівненький собі, мов ясенокъ. Ще ж до того звичайний бувъ и богобоязливий, справді йшовъ до церкви молитись, а не гави по-міжъ людьми ловити; то здававсь ніби вже не паробкомъ або підпаробочимъ, — статечнимъ чоловікомъ здавався. Отожъ ми хвалимо було ёго гарний зростъ и батьківські звичаі, — ёго й батько бувъ чоловікъ хороший и богобоязливий, а тиі харцизяки мабуть свою думку дбали: „Нехай, нехай доростає міри, — буде зъ ёго ще красчий некрутъ, ніжъ на селі козакъ.“
Воно то и въ пісні співають:
Ой у вдови одинъ синъ,
Та й той пішовъ підъ аршинъ…
Такъ-то вони собі тамъ гуторять, а вдова небога, встаючи й лягаючи, поклони бъє передъ образомъ: що не доведи, каже, ёго, Мати Божа до лихоі години, до невірноі дружини, до злоі личини, а пошли ёму пару до вподоби, до любоі розмови, до господаровання въ дому, до чести й жалоби міжъ добрими людьми. Якъ би жъ хто сповістивъ удову безталанну, що отъ-така й така річъ, — може-бъ вона кинулась въ управу, свієць полотна однесла писареві, а старшині поставила півъ ведра горілки, бо вони звикли тамъ началницькимъ робомъ бенкетувати; впоівши й випровадивши исправника, чи окружного, сами недоідками й недопивками по началницькій контентуютця, — се вже въ ніхъ діло законне. Не-то въ праздникъ, да и въ будень, зъ селянъ збірають харчове, що ось ніби становий, чи який тамъ нечистий, прибіжить. Той же й не думає про іхъ управу, маючи собі въ волю де істи й пити и руки нагрівати, а вони бали собі въ управі справляють. То нехай би вдова Загірня кинуллась у сей кагалъ зъ роклонами и дарунками, — воно-б нічого. Самъ писарь и записавъ би и свідителівъ познаходивъ би, що именно померъ Игнатівъ старший братъ чумакуючи, и що вінъ суть одинъ, якъ око, синъ у матері. А то вона собі молитця безпечне и на часточку разъ-по-разъ отцю Петрові подає, ще й молебні въ ёго наймає а той — звісно піпъ — собі радіє, що, яка-то спасена душа, ся Катря Загірня! Тимъ часомъ старшина, наговорившись да нарадившись у своій раді лукавій, вибрала день — святу неділю, що вже именно знає — дома Игнатъ вдовиченко. Худоба про сей случай пасетця въ ёго за вишнячкомъ у пастовничку, а самъ вінъ, гарно вмившись и голову змивши щолокомъ, бо мати держала ёго чисто, якъ панську дитину, вберетця гарно до церкви, и пійде обручъ изъ паніматкою слухати святого співу и читання.
Ото жъ, ище й великий дзвінъ не бовкнувъ, а у вдовиному дворі, ти бъ сказавъ, у во всі дзвони дзвонили. Ведуть Игната підъ руки до росправи, гакаючи й регочучи, наче вовка або-що живцемъ доскочили; а мати-жъ то, бѣдна мати, за ними, наче по мертвому голосить! Мій Боже милий! хоть би-жъ вінъ не такий хороший да вродливий здавався… А то трошки зблідъ на личеньку, то чорні брови й молодий вусъ наче шовкомъ ёму те свіже молоде обличчя закрасили. А очі сумні и ніби якісь горді зробились. Дві слёзи, мовъ кришталеві искорки, викотились та й зупинились підъ очима. Соромъ, бачъ, козакові заплакати, — перемігъ свою тугу бідолаха.
Оце-жъ ёго ведуть, мовъ молодого князя бояре, а сусідня дівчина Оленка, то-жъ недолітокъ, да тілько гарна жъ на личеньку, якъ та зоря Господня, вирядившись до Церкви у квітки и въ білі пишні рукава, саме мчала повні відра одъ колодязя, поспішаючи матері води до порання наносити, тоді й до церкви підбігцемъ бігти. Якъ побачила-жъ вона ёго въ такій громаді, то й відра въ неі по землі покотились. Вона ёго любила, молодого, вродливого Игната, та й рідній матері не призналась. А теперъ на ввесь кутокъ заголосила, и до вдови Загірнёі, до Катрі, на шию кинулась. Оце жъ може й пара Игнатова, бо й вінъ не видержавъ іі плачу ревного, — затрусивсь увесь и захлипавъ: не мігъ себе перемогти.
Ще жъ якъ на те, давъ Господъ ранокъ тихий, ясний да любий, літній. Колосъ у ячмені ще не палився, то соловей виспівувавъ остатні пісні своі — прощавсь изъ весною. Тутъ ёго ведуть, того Игната; тутъ ёго мати, обнявшись изъ Оленкою, голосять, а соловей на вербі, підъ той гомінъ та плачъ, ажъ лящить — співяє. Золоті хмарки наче вплинь пливуть по чистому небу. Скрізь широко видно ажъ геть по-за цариною. Вітраки на горбахъ понасторошували крила и ссяють проти сонця, мовъ башти золоті. А що вже хрестъ на дзвіниці новий, що поставивъ своімъ коштомъ Игнатівъ такми панотець, — ажъ сипле промыннямъ. А тутъ саме й до церквиблаговыстувати прийшла година. Отець Петро тихою ступою вийшовъ изъ свого двору, то паламарь, побачивши ёго изъ дзвіниці, и бовкнувъ у великого дзвона. Свято вчинили всі гуртомъ удові бідолашній — на всю жизнь свято!… Якъ була въ новому очіпку, що саме збіралась наміткою голову до церкви обвивати такъ и пішла за синомъ до росправи.
Ховайся жъ теперъ, Оленко, одъ людей, не йди й до церкви, бо всі сусіди взнали, кого ти, молода, покохала! И квітки ти своі розгубила по дорозі, підбіраючи відра. Паробки, йдучи до церкви, квітки твоі сміючись позбірали. Теперъ у тебе на всімъ селі не має вірноі души, щобъ твоє горе зрозуміла. Батько й мати гримлять на тебе, мовъ ти незнать яку велику незвичайность середъ людей учинила. Отта вдова хіба тебе зрозуміє и до серця пригорне, що вирвалась одъ тебе и побігла за синомъ.
Отъ же вони й коло росправи — тиі пьявки людськиі. Отъ вони привели вродливого вдовиченка передъ пана. Не малий же й панъ нагодивсь у село підъ сей часъ, — не дурно ще вчора зъ вечора курей по сідалахъ полохали — готовити ёму вечерю. Самъ окружний, Бреусъ Илья Семеновичъ, се вінъ учора зъ дзвоникомъ набігъ село. Отъ и стоіть, у боки взявшись; саме тілько налигавсь чаю съ перегінною; теперъ у холодку коло росправи потягує здоровенну люльку. Мордатий вінъ собі панъ и, правду змовити, поганий; и гудзики ёго блискучі не красять. Блищять тиі гудзики на ёму, мовъ жабъячі очі, тілько що страшно, а краси нема ніякоі. Отъ же не подивилась бідна вдова, що вінъ и зростомъ — карапузъ, и лобъ ёму мабуть ище зъ малку приплющено, и ноги въ ёго чогось криві. Якъ прибігла, такъ и впала ёму въ ноги и обхопила ті криві ноги руками, а сама голосить.
— Паночку лебедику! може жъ и въ васъ є діти! не губіте мого Игнатка; дайте жъ ёму й міні на світі пожити!
А въ ёго справді, въ того окружного, діти були маленькі, все дочки; до церкви, таки до насъ у Буртища, пані ёго, окружна, було іхъ возить повенъ візъ. Та що жъ ёму про те? и якъ проста баба сміє свою дитину до ёго дітей рівняти?
— Геть! отъ вінъ що одвітувавъ, — ти мене повалишъ! Азьмітє бабу прочъ!
Такъ и вхопили стару Катрю Загірню ті прислужники, изъ нашихъ таки людей харцизяки, и одволокли геть, бо й справді на кривихъ ногахъ окружний захитався. Чаво табе нада? закричавъ на вдову безталанну, а іі вже держять підъ руки, не пускають. И сина держять коло неі, щобъ не влизнувъ, бо знало все село, що ёго й конемъ не доженешъ.Вона тілько плаче, и духъ ій захопило. Звісно материнъ плачъ!
— Хто жъ мене, паночку, догляне, хто мою старість запоможе? хлипаючи на силу промовила.
Вінъ, хоть по нашому й не говорить, а зрозумівъ іі та й каже:
— Работніка найдёшъ сабе, старуха. Ти вдова багатая.
И вона-жъ, дармо, що зовсімъ збожеволила одъ напасти, постерегла, супротивъ чого вінъ ій закинувъ.
Коли-бъ я, каже, була багата; я-бъ тебе, пане, озолотила! Оце-жъ у мене и все багатство и ввесь скарбъ, що ви въ мене забрали!
А вони окаянні все було плещуть, що Катря Загірня — багатирка на все село; ото-жъ и окружного на іі нацькували, що прижмомъ, кажуть, за душею въ неі єсть гроші. Сама ходить якъ кукла, въ церкві одъ неі ажъ світить по-міжъ людьми, а синъ у неі — мовъ той паничъ; чистий да митий, мовъ огірокъ. И хата, кажуть, у неі якъ віночокъ. То й певенъ бувъ окружний, що вона заразъ капшукъ розвяже.
— Пане мій, голубе мій! благає вона окружного (а він до голуба такий бувъ схожий, якъ підсвинокъ) — маю два волики й корову: забери іхъ до господи, а міні верни мого сина, моє сонце!
Що-то проста жінка, сказано! Ій здаєтця, окружний все одно, що той Татаринъ; а вінъ у насъ такий бувъ, що бравъ самими грішми подарунки. Приіде й поіде, ніхто нічого не бачить и не знає. Розлютувався жъ на Катрю за іі слова дуже, ажъ посинівъ!
— Сказилась баба, што-лі? промовивъ,та ажъ мукнувъ, що всі злякались: Лашадєй!
Де тиі й коні взялися! мабуть, нечистий іхъ позапрягавъ на ту минуту: такъ и вискочили передъ gанокъ, мовъ изъ землі виросли. Тілько дзелень-дзелень-дзелень той дзвоникъ на дузі. Ажъ дві тройки вродилось іхъ разомъ. И якъ вінъ и съ тими кривими ногами такъ хутко у візокъ упхнувся, враги ёго душу знають, того окружного, Бреуса того. Пашолъ! и мовъ чортяки ёго на крила підхопили. Тілько пиломъ занесло вдову бідолашню. Протерла очі, ажъ и сина вже не має — вже обідві підводі коло царини. Бігомъ бігти за ними, крикомъ кричати: Синочку! Игнаточку!.. шкода, вже не почує, и матері крізь ту страшенну куряву не побачить.
Якъ изійшла вечірня зіронька, та, повечерявши, старі люде спать повкладались, сільска молодіжъ почала черезъ широкий ставъ перегукуватись. Соловъі зъ обохъ боківъ ставу по вербахъ висвистували; озвалася вода стома голосами. Зорі наче потонули въ ставу и поузъ берігъ тремтіли, роспливались искорками, та й зновъ у глибину поринали и тихо въ глибині ссяли, ти-бъ сказавъ розмовляли зъ небесними зорями. Изійшлися до купи паробки зъ дівчатами, почали своє кохання у пісняхъ виспівувати. Тілько й нема міжъ ними Игната вдовиченка та молоденькоі Оленки. Далеко теперъ десь Игнатъ сидить, знакомого голосу не чуючи; а Оленка лягла спати, та й підплила гарячими слізми въ коморі. Довго вона плакала, слухаючи співи соловъіні та дівоцькі пісні: середъ ночі встала, тихесенько викралась изъ комори, тихесенько перейшла черезъ двіръ, майнула білими рукавчятами на перелазі, втонула въ вишневому садку, вирнула зъ садовоі темряви коло хати вдови Загірнёі. Не спала бідолашня мати, почула якъ Оленка въ віконце стукнула, обізвалась, упустила іі въ хату.
— Матінко моя рідна! каже Оленка, обхопивши іі плечі, — люблю твого Игнатка якъ свою душу. Я пропаща безъ ёго на світі. Благослови мене, матусю, ити за нимъ на край світа. Нехай вінъ не мучитця міжъ чужими людьми самотою. Я ёго люблю , вінъ мене любить, — намъ обомъ буде легше, якъ ми побачимось що-дня хоть на часиночку.
— Голубонько Оленко! що оце ти видумала? У тебе жъ батько й мати, у тебе брати й сестри: якъ іхъ покинути?
— Нема въ мене теперъ ні батька ні матері, паньматусю! ти міні батько й мати, а твій Игнатко вся моя родина. Не зможу я безъ ёго въ світі прожити, у сиру землю пійду. Чи лучче жъ імъ на столі мене побачити?— Ні, моя доню, коли йти кому за Игнаткомъ, то лучче міні, одинокій матері.
— У тебе, ненечко, худоба на рукахъ и батьківщина Игнатова; тобі не можна всёго кинути…
— Не можна, не можна, промовила вдова плачучи, ато-бъ я вже й у дорозі була, я бъ за нимъ зузулею летіла.
Довго вони вдвохъ говорили, довго впиняла вдова Загірня Оленку, лякала іі світомъ широкимъ, людьми чужими, пригодами несподіваними. Не злякалась нічого молода Оленка; на вічні найми себе обрекала: „Годитиму, служитиму, — нігде не загину. Богъ намъ поможе, твоі молитви, нене, зъ усякоі пригоди насъ визволять.“ Такі слова вона промовляла, мовъ пісню співала. Раділо гірке материне серце, що іі синові мовъ изъ-за чорноі хмари сонечко присвічує. Жалъ ій було тілько дитини молодоі, у чужій чужині не бувалоі. Боялась вона, щобъ зъ сёго не вийшло ще більшого лиха, якъ слідомъ за іі синомъ згине й чужа дитина. Не знала що Оленці казати, замовкла журячись. Далі ще каже:
— Ти-жъ подумай, моя кришечко Оленко, якъ тобі село покинути, коли въ тебе ніякого паперу не має? Да тебе всяка судова погань заарештує, ганьбу тобі велику зробить, до-віку сорому не збудесся.
— Я вже про се думала, ненечко; у мене ще зъ весняноі доби єсть такий папіръ, щобъ міні вільно було по людяхъ служити. Ти знаєшъ, яка въ мене старша сестра не добра, яка злюща. Вона міні була прачемъ руку перебила ; а мати іі дуже жалує и одъ панотця обороняє, такъ я випросила въ панотця такий папіръ, щобъ міні дома не жити. Вінъ и лежить, той папіръ, за образомъ. И пішла-бъ таки я зъ дому, та зосталась, що Игнатъ близенько, щобъ зъ Игнатомъ твоімъ що-вечора побачитись; а теперъ мене ніщо не зупинить!
И радіє и боліє душею старенька мати.
— Доню моя! каже, — не нарекай же на мене, якъ — не доведи Боже — инше воно станетця, ніжъ ти собі міркуєшъ.
— Вкупі зъ Игнаточкомъ не страшне міні ніяке горе! скрикнула Оленка, обнімаючи и цілуючи бідолашню матіръ. — Нема міні життя на світі безъ ёго, и не буде.
Довго вони ще розмовляли, довго прощались и плакали. Вернулась Оленка у свою комору, и тихо; передъ світомъ любо заснула. У ві сні побачилась изъ своімъ Игнаткомъ десь на чужій стороні, приголубила ёго, заспокоіла, мовъ дитину, журливе ёго серце заколихала.
Чужа стороно, далека земле холодна не плодюча, плугомъ не орана, купъямъ засіяна! прокляли-бъ ми тебе великою клятьбою; запалась би ти на віки одъ нашого слова гіркого, одъ нашихъ ревнихъ слізъ; та живе въ тобі не одна душа спасенна, товчутця въ тобі наші земляки, якъ той Марко по пеклу. Нема въ тобі ясного неба нашого, — вони любимъ, жалібливимъ поглядомъ на ввесь миръ християнський тебе освічують. Нема въ тобі нашого дерева густого, кучерявого, нашихъ травъ шовковихъ, нашихъ квітокъ дібрівніхъ, — вони серцемъ багатимъ тебе, убогий краю злиденний, мовъ пишний садъ искрашають. Не чути въ тобі соловейка весняного, — вони своєю мовою солодкою твоі зрадливі вітряні пустині наповняють…
Таємнича доля судила Олені опинитись на чужій стороні хутко; мовъ у ві сні вона у великий, пишний городъ перелетіла, у той-то городъ, де, мовлявъ, тільки церкви та палати, та пани пузаті, и ні однісінькоі хати. Зуспіли іі въ-наймахъ добрі люде, що въ сёму городі неволею проживали и на Вкраіну на короткий часъ, мовъ у вирій, завітали. Молоді люде, панъ исъ панією, и діточокъ у нихъ двоє, — дві дівчинки. Звались вони скрізъ по селу, де вона наймичкою въ козака служила, Панъ Иванъ и Пані Ганна; більшъ іхъ ніякъ не звали, ані прозивали. Любили іхъ козаки и козачки и козача дітвора дуже, що вони съ простоі хати у пани вийшли, и всякими мовами вміли съ чужоземцями розмовляти, та й не пишались тимъ передъ сільскою громадою, и одежу нашу просту носили, и звичаі наші рідні шанували. Бачять вони наймичку въ козака, молоденьку, моторну й працёвиту, роспитали, що вона за людина, довідались, що вона дитина отецька, та ради свого кохання пійшла по людяхъ служити. Порадились панъ Иванъ съ панією Ганною, видумали, якъ ій подать руку у іі домі тяжкій. На шляхъ непевний молоде дівчя вийшло, сподіванками тільки шляхъ міряло. Знали вони, що то за міра; бачили світу багато, то вжахнулись тиі долі, що ждала нашу Оленку десь у далекому тумані. Отъ почали іі до себе закликати. Панія Ганна вміла розмовою любою, ласкавою журливе серце іі собі зъєднати, мовъ дитину іі до себе принадила.
Тутъ и Игнатъ Загірній, той бідолашній вдовиченко, стоявъ изъ своімъ полкомъ; и ёго вони до себе въ хату закликали. Кохана пара, мовъ у батька въ матері, въ іхъ гостювала. Понятливий бувъ Игнатъ зъ-роду, хисткий, проворний, то ёго ще въ москаляхъ и не бито; та й шанувавъ себе козакъ, то вже все переймавъ, згнітивши серце, чого тамъ ёго учено, и старший похвалявъ ёго на муштрі. Ще-жъ якъ на те, трапилось такъ, що старший надъ Игнатомъ бувъ молодесенький офицерикъ. Прозивався вінъ Кавунъ, и якъ назве було копитанъ Кавуновимъ, то вінъ и просить, щобъ ёго такъ не величавъ, бо я, каже, свого отецького прізвища не цураюсь. Якъ же дочувсь про се панъ Иванъ одъ Игната, — „се-жъ“ каже, „нашъ!“ та й заговоривъ до ёго по нашому въ церкві. Офицерикъ трошки спікъ рака, що одвикъ по своёму розмовляти, бо его зъ-малечку на столицю заслано, и недавнечко, мовъ пташку съ клітки, випущено; а про-те, любе ёму було слово пана Ивана, и зайшовъ вінъ до ёго съ церкви на оченашъ. Се-жъ тільки для звичаю такъ ёго запросивъ до себе въ гостину панъ Иванъ, а тутъ уже й обідъ неділешній поспівъ. Багато до пана Ивана козацтва зібралось. Тутъ и Игнатъ изъ своєю голубкою. Отъ, розговорились трапезуючи зъ Офицерикомъ Кавуномъ и нарадились, якъ би Олені по селахъ за полкомъ не ходити, бо всякі люде міжъ хазяінами бувають, то щобъ не дознала вона наруги за своє щире кохання; та й що съ того кохання далі буде? Постановили громадою застільнёю такъ: щобъ узяти добримъ панамъ Оленку зъ собою до дітей за няньку, а тимъ часомъ молоденький Кавунъ офицерикъ порадіє Игнатові, щобъ ёго, якъ моторного, зростомъ високого, обличчямъ гарного москаля, вибрано въ гвардію. Отъ Оленка и не ходитиме більшъ изъ села въ село; буде вона проживати міжъ хорошими людьми — земляками, дарма що на далекій чужині, а тамъ уже якось доля іі зладнаєтця; часъ и діло покажуть, якъ ій краще въ світі прожити. Ще такі добрі люде були той панъ Иванъ и пані Ганна, що й до батька-матері Оленчинихъ поіхали и іхъ заспокоіли, и Оленку до батька-матері привезли и благословення ій випросили.
Звеселилась не одна душа съ того благого учинку столичніхъ нашихъ земляківъ, що мовъ не хотя панами звались, а були душею и словомъ прості и чесні, мовъ зъ-роду изъ села изъ рідноі хати не виходили; а не хто вже, якъ удова Загірня раділа. „Святе добро!“ рекла вона, зъ радощівъ плачучи, „кажуть люде, що тебе въ світі не має. Ні, ти-жъ таки — єсть на світі, тільки що рідко тебе чоловікъ грішними очима зуздрить!“ Такъ вона прорекла, мовъ проспівала, здіймаючи до неба руки. И що то вже Оленку цілувала! якъ іі до матернёго серця горнула ! И рідна мати оступись передъ нею, бо велике діло непорочня печаль въ одинокому серці.
Левади рідні, голосні, співучі! стави зъ шумливими вербами! дівочі игрища незабутні! покидає васъ вродлива дівчина, краса всёго села, материна втіха, батькова осолода, веселость усіхъ добрихъ громадянъ. Кохання ій голубине крилля дало; знялась, поленула далеко-далеко. Нехай буде темрява въ чужому краі, — світить у неі в душі не вгасиме світло. Нехай лютують морози, — у неі въ серці весняні квіти процвітатимуть.
Живе наша Оленка въ далекому городі — надією дише: хутко, хутко побачитця зъ своімъ Игнатомъ. А Игната нема: не такъ воно легко робитця, якъ доброму чоловікові думаєтця. Не переводять Игната въ гвардію. Багато було-бъ росказувати, чомъ, та й на-що?
Нема мого миленького,
Нема мого сонця,
Ні съ кимъ міні розмовляти,
Сидячи въ віконця.
Оце наша річъ. Сумувала-бъ, може, Оленка й тяжко, такъ надія жъ іі, мовъ співоча пташка, розважала. Минуло съ півъ року. Що жъ изъ дівочимъ серцемъ сталося? Певне зсохло, завяло… певне, змарніла на чужині Оленка? Такъ би воно, здаєтця, й мусіло бути, та не такъ воно въ Божому світі дієтця. Розірви зъ-разу молоде віття, що до купи сплелися, — порвешъ живі листочки, завянуть: замре, зъ великого болю серце дівоче, перестане битись — часомъ и на-віки. А нехай буйний вітеръ гойдає довго іхъ на сонці, дивись — и росплелися, розійшлися, красуютця и хилятця туди й сюди въ пишному зрості.
Нема мого миленького,
Нема ёго тута;
Посходила по слідочкахъ
Шевлія та рута.
Почала рута проростати й по міжъ сумуваннямъ нашоі Оленки. Якъ же се сталося? — Ось якъ.
Не нянькою була Оленка въ паніі Ганни, а рідною сестрою. Заразъ почала іі панія Ганна письма учити, и сама здивувалась, що то за понятлива людина, та Оленка! Не минуло й місяця, а вже вона своєю рукою до Игната листъ написала. Що жъ то бувъ за листъ; коли-бъ ви прочитали! Пісня піснею. Бідолашний! лучче бъ тобі ёго ні коли не бачити… Другий листъ написала Оленка до свого любого паробка черезъ місяць, и вже въ тому листі не було пісні. Все въ ёму було: и кохання дівоче, тепле, святе, и жалощі рідноі сестри, тільки не було пісні. Гарнимъ письмомъ засіяла Оленка другий листъ; усяке-бъ здивувалось, що такъ не давнечко ще вона письменною стала; а отъ же первий листъ бувъ квітка весіння, пахуча, красна, ненаглядна протівъ ёго. Роскрилися широко въ Оленки очі. Припала вона до книжокъ, наче до вікна високого, що зъ ёго далеко-далеко, широко-широко по світахъ видно. Ще жъ би се нічого, ато до книжокъ прибавилась ище дружня розмова зъ земляками. Знала вона въ себе въ селі паробківъ багато. Були міжъ ними и на видъ хороші, и на слово дотепні, та не було кращого надъ Игната. Бачила вона й людей статечнихъ и дідівъ сивоусихъ, чувала іхъ розмови поважні и пісні старосвітські. Здавалось ій, що й на світі такихъ гарнихъ людей немає. Перелетіла, мовъ на крилахъ, у чужу землю, озирнулась на вкруги себе, освоілась… Се жъ рідна громада на чужині! Зберутця въ пана Ивана гості, — се жъ рідні селяне, тільки мовъ якесь инше сонце іхъ осияло! Вже про-те й говорити нічого, що на іхъ одежа украінська краща одъ сільскоі, — така одежа, наче вернулись ті часи давні, що було стара бабуся маленькій ій росказує… Коли въ кого жупанъ, то сама чиста саєта. Коли сорочка зъ мережками, то ажъ очи бере! А що вже дівчата й молодиці, то сяють у шовкахъ та въ пишнихъ рукавахъ, та въ наміткахъ білійшихъ одъ снігу самого, та въ квіткахъ и широченнихъ стрічкахъ, наче ті бразолі, маки та лиліі. Нехай же бъ вони самою одежою очи Оленці чарували, ато-жъ розмова въ нихъ тиха да люба, речі дружні, щирі та розумні. Скільки чоловіківъ, стільки й дядьківъ або братівъ ріднихъ. Скільки молодиць и дівчатъ, стільки тітокъ и сестеръ. Всяке, здаєтця, тільки й дивитця, якъ би іі словомъ ласкавимъ приголубить, якъ би іі на добро наставити. Одкрився ій світъ у книжкахъ; а ще більше — у розмовахъ. Що ні почує, якъ та громада по міжъ себе розмовляє, вона й спитає въ кого-небудь, и ширшає, ширшає іі памьять. Иноді и вві сні прокинетця та все думає про те, що въ день бачила й чула. Ще жъ треба, що мовъ зъ усіі Украіни сюди пісні що найкращі позлітались. У селі було заспіває инший хорошу старосвітську пісню, одну и другу, а більше вже й непамъятає, а що хлопці, такъ по московській, незнають що, иноді варнякають; а тутъ, якъ заведуть, то цілісінький вечіръ співають. Одна гарна пісня, а друга ще гарнійша; одна старосвітська, а друга ще давнійша. И то ій диво було, тій Оленці, що діди сивоусі въ селі було згадують про старовину дідову або прадідову, а тутъ, и безъ сивого уса, давні часи мовъ на долоні тобі покажуть.
Та ще чого дозналась наша Оленка? Ій здавалось у селі, що книжки зъ неба падають, — такъ ій и мати казала, а тутъ побачила й самихъ людей тихъ, що книжки своімъ розумомъ компонують. Иноді було, якъ прочитає Катерину або Тополю, то й не йме віри, щобъ се компонувавъ той ласкавий дядько, що въ чорній кучмі волохатій ходить, та все іі серденькомъ зве. Менше всіхъ вінъ здавався письменнимъ, та більше одъ усіхъ мавъ у голові розуму. Все було тільки й говорить, що про зелені левади надъ водою, про селянъ простихъ, про игрища дівочі, — хиба инколи згадає, якъ козаки лукаву шляхту товкли, и очима, що тими зорями, блисне…— Хутко жъ ти, Оленко, міжъ чужими людьми оговталась, та й сумувати по своєму Игнатові почала менше. Дорекаєшъ сама собі, якъ ляжешъ спати, чомъ рідше почала ёго згадувати. „Чи не зледащіла се вже я по міжъ панами?“ иноді думаєшъ… які жъ вони пани? що вбогихъ сімрягъ и товстихъ сорочокъ не носять? Теперъ ти вже й сама міркуєшъ, що не то панъ, хто хорошу одежу на собі має, а то, хто дбає тілько про себе та про своіхъ родичівъ, а на вбогий людъ хиба черезъ плече озирнетця. Сі жъ — глянъ, якъ тебе, дівчину просту, привітали! Ти, мовъ пташка зъ Божого раю, до іхъ у чужу сторону залетіла. Ти імъ наче садовихъ пахощівъ зъ Украіни зъ собою занесла. Зраділи всі тобі, ти бъ сказавъ, рідну родину побачили. Ні, серденько, не зледащіла ти міжъ ними, и дурно себе турбуєшъ дореканнями. Засинай зъ упокоємъ: приснятця тобі не ледачі поваби, — не такі, якъ тому снятця, хто тільки манить себе, зачаровує собі серце гарними словами. Велика Украіна тобі, Оленко, у ві сні приснитця зъ усіма муками людьскими одъ Наливайка та ажъ до того часу, якъ ти въ селі зъ Игнатовою матусею плакала. Роскриютця передъ тобою тайни святиі, и забъєтця серце твоє Божою правдою, наче новимъ, вищимъ коханнямъ. Глянь, хто се по дикихъ степахъ викоренює ледачу зіновать, и колосисту пшеницю засіває? Се твоі діти не нарожденні. Зникло твоє село, и старий батько зъ матіръю и любий Игнатъ байдуже тобі: ти задивилась на ті кріваві мозоляві руки, що въ дикому степу працюють, загледілась мовъ на райські квітки. Пташкою по надъ тимъ снігомъ въєсся, и серце твоє якусь нову пісню співає. Отъ твоі сни, моя втіхо! Не зледащіла ти: не міжъ панами ти, а міжъ людьми опинилась. Чого жъ посходила рута по тихъ споминкахъ любихъ, що ними тільки й жила ти? Тяжко міні вимовити, та вимовлю. Любила ти Игната за те, що въ ёго очи такі ласкаві, що въ ёго ніжне слово, що на вроду, и на вдачу, и на пісні, и на танці нема надъ ёго паробка въ селі; за те любила, що вкупі зъ нимъ соловейка слухали, вечерніми зорями підъ вербою стояли, що вінъ про твоє життя роспитувавъ, сумувавъ изъ тобою. Якъ же ті споминки теперъ передъ тобою затуманились, мовъ справді кучерявою рутою вкрились! Вдруге ти на світъ народилась, на широкий ясний світъ. Не ті въ ёму смутки, не ті й радощі, що знала ти зъ-малку. Виростають у тебе що дня крила, більшають, ширшають, дужчають, и вже съ твоєі високости рідне село здаєтця тобі маленькою крапинкою. Безталанний Игнатъ! чимъ же вінъ тобі теперъ здаєтця?… Темнимъ, убогимъ, задавленимъ братомъ, та й годі. Напише до тебе чужою писарською рукою листъ, прочитаєшъ ёго, та й загадаєсся сумуючи. Жалъ тобі Игната, мовъ рідна сестра по ёго долі серденькомъ тужишъ, а якось тобі дивно зъ нимъ побачитись, мовъ съ того світу має вінъ прийти до тебе. Ой Оленко! не хочешъ ти сама собі признаватись, що въ твоімъ серці дієтця. Півъ року минуло, якъ ти розлучилась изъ своімъ коханкомъ. Багато води втекло за сі півъ-року; пішли за водою и твоі сільскі думки, твоі надіі, твоі молоді жадання. Не півъ-року, півъ-віку ти прожила міжъ чужими людьми, и вони тобі здались ріднійшими одъ рідноі матері, а всіхъ ріднійше, всіхъ ближчий ставъ тобі Павло Піддубень, молодий, гарний козакъ, братъ паніі Ганни. Дивомъ великимъ здався тобі Павло Піддубень, скоро ти ёго почала знати, та не заглядувалась ти на ёго вроду козацьку, пишну на-вдивовижу вроду; не вона тебе чарувала. Чарували тебе ёго братні речі, що вінъ съ тобою, якъ братъ изъ сестрою, розмовлявъ и мислі твоі засівавъ наче якими зорами. Прийде що вечора Павло Піддубень до пана Ивана, и наче для его нема тутъ людей опрічъ тебе: все вінъ съ тобою розмовляє та співає. Голосъ у ёго тихий та гарний. Часомъ бувало й заплачешъ, слухаючи ёго пісню; а вінъ тебе й розважить, книжки гарні тобі читає и до книжокъ докладає своє розумне слово. Чого жъ ти почала задумуватись після тихъ вечорівъ любихъ? Ти ёго речі до одного слова згадуєшъ; и вві сні вони тобі снятця, и прокинесся ранкомъ — перше всего вони тобі на памъять приходять. Се жъ ти вже не своєю душею живешъ, Оленко: у твоєму серці та ясна душа козацька звила собі кубелечко. Тобі страшно й подумати, щобъ ёго денъ або два не бачити. Якъ же се може статця? День у день, вечіръ у вечіръ заходить вінъ до своіхъ родичівъ; съ тобою поговорить, дітей приголубить; хочъ на годинку забіжить и твою душу, наче сонцемъ, освітить. Отъ-же сталося. Нема Павла и день и два, — занедужавъ Павло! Ти, заміраючи, про ёго болість довідуєсся. Ти сама за два дні змарніла, мовъ одъ тяжкого недуга. Соромисся ти прохати панію Ганну, щобъ узяла й тебе зъ собою, якъ поведе дітей одвідовати іхъ любого дядька. Три дні, тиждень ти криєсся… Вже въ тебе всі питають, чого ти зъ личенька спала. Загорисся часомъ на таке питання, та й замовкнешъ. Такъ, нічого, я слава Богу, дужа й здорова, — більшъ одъ тебе нічого недознались. Пильно на тебе дивитця пані Ганна: знає вона, чого тобі треба. Вона тебе ні въ чому за руку не веде, вона тільки твій розумъ засилює, щобъ сама ти свій шляхъ познала и, куди тобі треба, добре прямувала. Чи Игната всімъ серцемъ любитимешъ, чи кого иншого виберешъ, про неі байдуже; аби ти була щаслива. Така въ іхъ у обохъ думка, ні въ віщо вони своєю волею по атаманській не ввіходять.
— Оленко! каже разъ ранкомъ пані Ганна, — пише до мене Павло Петровичъ, що вінъ подужчавъ, просить прийти до ёго зъ дітьми и тебе взяти зъ собою.
— И мене — промовила тільки Оленка.
— Пише, що скучивъ, довго тебе не бачивши.
Ой пані Ганно! чи гараздъ же ти зробила, що таке слово промовила?.. Уже-жъ чи гараздъ, чи ні, а Оленка въ тебе на шиі. Що за тиждень смутку въ серці набралось, все те слёзами теперъ розмилося.
Мовъ сестра сестрі, пані Ганна обтерла слёзи зъ карихъ очей дівочихъ, пригорнула до серця, поцілувала, чогось зітхнула, и нічого не сказала. Пішли до Павла Піддубня. Не йшла Оленка, на крилахъ летіла.
Вже давно іі думки надъ тиєю камъяницею носилися, де живе іі кохання: якъ тамъ у ёго? що тамъ у ёго? У ёго хаті мусить бути, мовъ у раю.
И справді, — гарно въ Павла Піддубня у ёго затишку! Зелено-червоними плахтами стільчики повкривані, шиті рушники — гостинці з Украіни — висять на кілочкахъ. Міжъ ними бандура тридцятострунна вилискуєтця. Се ёго діда-Запорожця бандура. Гарнимъ малюваннямъ стіни обвішані, и всюди наша рідна Вкраіна вималювана. Тамъ купальні дівчата въ вінкахъ скачуть черезъ огонь съ хлопцями — поломъя зъ искрами, зъ димомъ темне дерево застиляє, підъ небо въєтця, а небо ажъ вороне одъ того світу, тільки далеко въ боку місяць червоний изъ за левади вирізався, осиявъ хмарки легенькі и по ставу золотими смугами грає. Тамъ — козаки ідуть по кровавому полю, черезъ костяки страшенні, а Самко Мушкетъ попереду, „коня удержує, до себе притягує, думає-гадає.“ Тамъ підъ хатою кобзарь на кобзі грає, а кругъ ёго старе и мале слухають, де-які плачуть, а сонечко, заходючи, червонить білу хату, и людьску тінь по зеленому рясту чорними смугами кидає. Книжки лежать, папери купами: Павло Піддубень дуже тямущий чоловікъ, всяку старовину молодою головою зазнає… Простора въ ёго хата, чиста. Малёвання, німуючи, розмовляють про міжъ себе, а тиша въ хаті, не чути гласу, наче въ ченця въ келіі, тільки годинникъ, стоячи на столі, чикає. Кинула Оленка окомъ на одно, на друге малёвання, дивуєтця; мовъ на Вкраіні опинилась, ажъ зиркъ! у дверяхъ, мовъ жива картина, стоіть самъ Павло, мовчки на неі дивлячись. Якъ побачила жъ вона ёго худого, блідого зъ веселимъ поглядомъ блискучимъ, и сама не знала, що зъ нею сталося: кинулась до ёго, якъ дитина, обняла и пригорнулась, а Павло обнявъ и поцілувавъ іі відъ щирого серця.— Серденько Оленко! питає, горнучи до себе, — такъ ти мене любишъ?
Вона мовчки ёго поцілувала.
— Моя вона! сказавъ Павло, протягуючи руку до паніі Ганни; а пані Ганна наче знала, що буде: вона дітей удержала, щобъ не кинулись перше Оленки до коханого іхъ дядька. Обвисли жъ вони коло ёго теперъ, ухопившись рученятами за руки, за поясъ. Оленка, сама не своя, обохъ дітей цілує, изъ великихъ радощівъ плаче. Зачарувавъ іі Павло Піддубень якимись недовідомими чарами. Все на світі вона забула; въ ёго слові, въ ёго тихій розмові вся іі душа. Умеръ Игнатъ на віки въ дівочому серці. Єсть про ёго споминки, є жаль, а кохання, мовъ пташка въ вирей, одлетіло. Таке дівоче серце, таке ёго кохання. Цвіте, сияє, пахощами райськими вабить и звідкіля ёму світъ світить, туди воно и повертаєтця. Жаль було и паніі Ганні бідолашнёго Игната, та знала вона, що людьскоі натури не переможешъ. Нехай такъ буде, якъ мусить бути. Нехай дівоче серце само своєі долі шукає. Отъ іі розумъ; такий же розумъ и въ іі пана Йвана.
Не помилилась же Оленка, покохавши Павла Піддубня. Вінъ наче ждавъ іі зъ Украіни: нікого ще не любивъ; любивъ тільки своі книжки та малювання, та голосну бандуру. Съ первихъ вечорівъ постерігъ вінъ, що то за сояшне, живе серце у вродливоі дівчини. Радіючи душею, взявся вінъ освітити науковимъ світломъ ту головку, що дивомъ ёму здалася, що мовъ усі Фидіі вкупі зъ Рафаелями іі видумали, а тимъ часомъ серце ёго первимъ коханнямъ занялося. Чужа вона — ся думка ёго зупиняла. Слова ніколи про себе ій не промовивъ, та серце ёго мовчки зъ дівочимъ серцемъ понялося. И вона ёму не признавалась, що зъ нею дієтця; все вінъ думавъ, що душа іі живе зъ Игнатомъ. Поти зъ собою козакъ боровся, поки ажъ занедужавъ. Тоді сестра довідалась, яке лихо сталося, почала за Оленкою пильно дивитись, довідалась, збагнула жіночимъ серцемъ и вилічила брата розмовою и розвагою.
Инше теперъ стрітила Оленка Павла Піддубня, якъ прийшовъ вінъ у кохану ёго семью. Въ раю вона теперъ жила и раємъ ёго осияла.
— Оленко серденько! каже Павло, — коли ти мене вірно любишъ, то у всёму мене послухаєшъ.
— Якъ батька-матері! каже Оленка. Ні — більшъ! Ти міні й батько й мати, ти моє все!
Дівоче слово кохане! хто тебе чувъ замолоду, до самоі смерти тебе не забуде.
— Поідьмо зо мною на край світу, Оленко!
— Поідьмо, полетимо въ парі! каже Оленка.
— У мене, хвалити Бога, є достатокъ; облетимо съ тобою ввесь світъ, а потімъ вернемось на Вкраіну, зъ батькомъ-матіръю побачисся, та й будемо жити въ мене въ дідовому хуторі.
Після сіі розмови, мовъ тільки крильцями голубъята, стрепенули. На завтра вже вони летіли далеко, далеко въ вирей, де літо й зіму одні квітки осипаютця, а другі зацвітають…А бідолашній Игнатъ тимъ часомъ до столиці, мовъ до божого раю, прямує. Прийшовъ, роспитався пана Йвана. Тяжко було пану Йвану ёго стрічати, — мовъ самъ ёму гіркоі наготовивъ. Чи знавъ же то вінъ, якъ воно складетця, завозячи Оленку на чужу сторону? И рідний братъ не оборонивъ би Игната одъ ёго долі.
— Де моя Оленка?
— Умерла! отъ що мусіли безталанному москалеві сказати, бо й справді вона для ёго вмерла.
Поблідъ Игнатъ, затрусився, поникъ до землі, якъ підкошена папороть, засумувавъ тяжко; у лазареті зъ-місяць пролежавъ, а потімъ и не ходивъ більшъ до пана Ивана, и не питавъ про Оленку. Москалемъ вінъ одинокимъ вікъ звікувавъ, мовъ той дубъ суховерхий.
Не всі тиі сади цвітуть,
Що весною розвиваютця.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |