Думи і мрії
Леся Українка
Відгуки (1896—1899)
Зоря поезиї
Поворіт
• Цей текст написаний желехівкою.
• Інші версії цієї роботи див. Поворіт
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
Поворіт.

Країно рідная! ох, ти далека мріє!
 До тебе все летять мої думки.
Їм страшно й радісно, якась надїя мріє…
 Так з вирію в свій край летять пташки.

Чи не здаєть ся їм, що принесуть з собою
 Новії, ще не співані піснї,
Що в краю темному, сповитому журбою,
 Блиснуть піснї, мов блискавки ясні.

Се вже було колись… Се вже не раз бувало:
 Я на чужому йшла шукать надїй —
Як в рідній сторонї менї їх бракувало —
 І обновлення силї молодій.

Я марила весь час про воріття хвилину
 Серед чужого, іншого життя, —
Та завждї першую колючую тернину
 Приносила хвилина воріття.

Холодний зброї блиск, от перше привітання,
 Кордонні вартові непривітні…

„Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?“
 Питали ся мої думки й піснї.

Мене знов обступала тїсна, щільна
 Неволї рідної знайомая стїна
І кожна думка там, що народилась вільна,
 Враз блїдла мов невільниця сумна.

Там ангел помсти злий, суворий дух темницї,
 Проймав мене знов зором огневим
І мрії чистії, мої гірські орлицї,
 Геть розганяв мечем своїм кривим.

Спотворено тодї піснї мої бренїли,
 Оті нові, неспівані піснї;
Стурбовано думки крилами тріпотїли,
 Мов над огнем метелики нічні.

Нераз було менї так прикро, непривітно,
 Як у безлистім гаю під дощем,
Мов у глухую ніч і жаско й неохвітно
 І серце знов заходилось плачем.

Тодї менї ота далекая чужина
 Здавалась краєм вічної весни.
Так перелїтная приборкана пташина
 Про вирій смутно марить в осени.

5/VI. 1899 р.