О, не забуду я тих днїв на чужинї,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось менї
Пекучу, гірку правду вислухати.
У перше там менї суворії питання
Перед очима стали без покрас;
Ті люде, що весь вік несли тяжке завдання,
Казали: Годї нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.
Невже ті голоси несьміливі, слабкії,
Квилїння немовлят — належать справдї вам?
Невже на всї великії подїї,
На все у вас одна відповідь є —
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш нї на що вам сили не стає?
Невже се так?.. Я мовчки все приймала;
Чим мала я розбить докори цї?
Мов на позорищі прикута я стояла
І краска сорому горіла на лицї…
Щож, браття, мовчите? Чи втїшені собою,
Що вже й докори сї вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи може маєте яку яснїйшу путь?
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойцї сами;
А нї, то треба мать хоч ту сумну одвагу —
Сказать старим бойцям: не ждїть, не прийдем ми!
1895 року.
