Ой до поля Килимського їде козак Нетяга,
Рукою махає,
Ні о чім не дбає.
Ой у нього сермячина по коліна,
На нім постоли бобровії,
Онучі бавельнянії,
Напотим пищаль семип'ядная за плечима.
Аж где сі взяв татарин, старий, бородатий,
На двох конях лисавих за ним уганяє.
Аж до нього козак промовляє:
«Старий татарине бородатий,
Чого ти за мною уганяєш?
Чи на мої зброї яснії,
Чи на мої коні воронії,
Чи на мої шати дорогії?»
Що промовить старий татарин бородатий
до козака запорозького: «Не набігаю на твої коні воронії, Ані на твої шати дорогії,
Не набігаю я на твою зброю ясную,
Тільки я набігаю на тебе, козака молодого.
Коли б тебе мені судив бог узяти,
Не зарікав би я ся в Килиї за тебе шликом червонців брати».
Аж промовит к ньому козак український: «Старий татарине бородатий,
Не так то мене треба взяти,
Треба зо мною в Килимськом полю погуляти».
До річки до Вітки примикав,
Навколішки припадав,
Семипядную пищаль з плеча здіймав,
Двома кульками набивав, З татарином жартував,
З обох коні позбивав,
Словами промовляв: «Татарине старий, не буду я злий такий на тебе, як ти на мене!
Як ти мене хотів брати,
До Кили мене приводити,
Хотів червонії за мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш,
Та й з коня ся валяєш,
Нічому ся (не) спротивляєш!
Тепер буду скарби твої брати,
До війська, до табору козацького прибувати,
Буду Килимськеє поле вихваляти,
Що маю здобичи з військом козацьким пропивати».
