До історії вищої освіти у арабів/Школа, письменство й освіта в турецько-арабських краях за передреволюційної доби на грані XIX–XX вв.

by Агатангел Кримський

До історії вищої освіти у арабів та дещо про арабську академію наук Агатангел Кримський Школа, письменство й освіта в турецько-арабських краях за передреволюційної доби на грані XIX–XX вв. (1928)

Вища освіта в Ліванській Сирії (з Бейрутом) ▶

ШКОЛА, ПИСЬМЕНСТВО Й ОСВІТА В ТУРЕЦЬКО-АРАБСЬКИХ КРАЯХ ЗА ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ НА ГРАНІ XIX–XX ВВ.

Нарис А. Кримського^[1].

До шкільництва іслям із давніх часів був прихильний, і навіть тепер у найменшому мусулманському селі неодмінно буває школа. Ба нераз доводиться чути од мусулман зарозумілу, горду заяву, що їдея вселюдного шкільного навчання — то ідея суто-іслямська і що Европа засвоїла собі тую ідею тільки од мусулманського світа^[2].

Заснувати школу вважалося завсіди за діло боговгодне тому, що головна мета мусулманської шкільної науки — навчити дитину читати пресвятий Коран і потрібні обов'язкові молитви. Коран і молитви повинні читатися не инакше, як тією самою святою мовою, якою вони й написані, себ-то старою арабською. Тільки ж навіть природні араби не гаразд уже розуміють тую архаічну мову, доки попереду не підучуться її, та й для арабів потрібна на те школа. А що ж казати про не-арабів! не-араби аж ніяк не можуть перебутися без шкільної науки, вже попросту й для того, щоб навчитися хоч-би механічно читати, тоб-то лиш вимовляти важкі й круті слова чужої, незрозумілої їм арабської мови. Місцем для школи, річ природня, зробився мечет, — і наука була од халіфських часів усе в руках духівництва („улемів“); а воно, до речи сказати, постаралося освятити свою науку всякими „хадісами“, себ-то переказами про те, що казав був пророк Мохаммед або, там, його зять Алій. Алій ніби мав сказати: „Чорнило вченого („улема“) — святіше од крови мученика“ („Алимин мюреккебі — шеhідін канындан ефзель дір“). Пророкові вкладено в уста такі слова, що „учитися — то свята повинність для кожного мусулманина й мусулманки („Джюмле мюслим у мюслиме-йе тахсіли ильм фарз дыр“^[3].

Виробилося два типи шкіл:

1) мектеб — початкова школа, де парафіяльний імам (мулла, пан-отець) учив читати, а коли хотів, то й писати;

2) медресе (ж. р.) — щось ніби духовна семінарія, що її закладали при більших мечетах коштом вакфа (церковного маєтку); учителі таких шкіл-медрес називалися „моде́рриси“, а ученики — або арабським словом „та́либ“ („той, що шукає“, тоб-то науки), або перським словом „сухте“ („спалений“, тоб-то спалений любов'ю до науки), звідки пішло турецьке „софта“. Коли ми братимем термін „університет“ в його середньовіковому, схоластичному розумінню, то можемо медреси звати „університетами“, або „схоластичними університетами“, а талибів або софтів — зватимем студентами; і це — з тим більшим правом, що не тільки напрямом своєї науки, ба й своїм приватним побутом і своїм становищем серед суспільности ці мусулманскі студенти дають нам надзвичайно близьку паралелю до студентів середньовікових европейських університетів, або й до студентів-спудеїв нашої старо-української Київо-Могилянської колегії, чи Академії (надто-ж — то до наших, що так звалися, „мандрованих дяків-пиворізів“).

Ті два середньовікові типи шкіл (мектеби та медреси) твердо трималися аж до 19-го століття на цілім мусулманськім світі, од Малайського архіпелага до Барбарійських (північно-африканських) держав. Та й за наших часів, котрі мусулманські краї найбільше одірвані од Европи, там єдиними розсадниками просвіти та літературних уподобань залишаються, по давньому, все ті самі мектеби й медреси, під проводом, звичайно, темних учителів-духівників. А по инших мусулманських краях пороблено в шкільництві певні реформи, і давнім медресам доводиться тепер там конкурувати вже й з новими вищими школами, закладеними на европейський лад.

Доля шкільництва в Турецькій державі XIX в.

В Туреччині Махмуд II (1808–1839), бажаючи мати таких, як в Европі, офіцерів та військових лікарів, заснував у Царгороді військову „імператорську“ академію і медичну „імператорську“ школу, що вони і теперечки животіють. То була перша новина в шкільництві. Дальший султан Абдул-Меджід 1846 року завів світську „палату народньої освіти“ і одібрав мектеби у духівництва, лишивши йому (себто шейх-уль-ісляму — щось ніби мусулманському патріярхові) самісінькі медреси, і вони одтоді сталися тим, чим у нас духовні семінарії. А в 1869 р. дальший султан Абдул-Азіз установив закон про школи державні і приватні. Приватні школи не виключено з-під міністерського нагляду, та в самий план їхньої науки міністерство не вплутується; і от, до числа приватніх шкіл зачислено й медреси.

Полишені цілком за свою волю, медреси перестали йти наперед, та й не пнуться до того, а вперто тримаються й далі своєї середньовікової програми і виробляють із своїх софтів (семінаристів) цвіт мусулманського фанатизма. Наука в них ведеться стародавнім азіятським способом, цебто переважно через механічне, безглузде завчання на пам'ять, і через те багато часу гайнується зовсім непродуктивно^[4]. Підмогу для своїх учених занять і джерело своєї мудрости софти мають у численних рукописних бібліотеках, в яких повно книжок старо-мусулманського типу. Заснувати таку бібліотеку завсіди вважалося за спасенне й богоугодне діло. Звичайно буває так, що якийсь учений шейх або меценат-паша, що кохався ціле життя в рукописах та збирав їх, будує нарешті для них хатину на невеличкім закупленім ґрунті та й записує її в свойому заповіті на громадську або, краще сказати, на церковну власність („вакф“, „вакуф“). Ще за живоття, він на подвір'і, десь у куточку, призначує місце для своєї могили; часом там ховають і його батька й жінку, ба ще й инших його сім'ян. Новітніми книжками така рукописна бібліотека не доповнюється, і через те до неї рідко-хіба зайде хтось із світських студентів; але софти, що задубіли на середньовіковому рівні, захожають до таких бібліотек частенько та й роблять виписки з манускриптових коментарів на Коран, із коментарів на хадіси, з усяких богословсько-правничих писань і т. и.^[5].

Що-ж до шкіл державних, то султанський наказ 1869-го року проголосив їх багатенько: і вищих, і середніх, і нижчих; тільки-ж, як воно звичайно водиться в Туреччині, здійснено хіба малесеньку частину всіх тих обіцянок^[6]. Це, зрештою й не дивно, бо й турецькі міністри освіти й ціле міністерство — то бували такі люди, які звичайно самі бували страшенно неосвічені (за часів Абдул-Азіза міністр Неврес-паша нічогісінько сам не знав з „науки“ окрім каліграфії). А здебільша турецькі державні школи належать до відділу нижчого.

Одні з них — зовсім початкові, для малих дітей: „мектеби сиб'ян“; вони роблять ту саму службу, що й старовинні мектеби, — навчають читати (не-звуковим способом), писати й рахувати. Другі — „мектеби рушдійє“ (себто „нормальні“) — це щось ніби російські „городскія двухклассныя училища“, де викладають турецьку, арабську та й перську граматику (без арабської і перської граматики не можна бути письменним і по турецьки). Наука в тих „рушдійях“ ведеться невміло, тому що здатних і тямущих учителів нема. Трохи більше відомостей, як у рушдійях, подається в турецьких кадетських корпусах; крім них є ще військові школи початкові. Середньо-наукових установ, таких як гімназія і т. и., в Туреччині так що й нема. Та й те, що є (в Царгороді) вважається за школи вищі, а не за середні; для більшости учнів-турків середня освіта обмежається на тім, що вони переходять курс рушдійє і т. и.^[7].

Хто живе в Царгороді, той може дістати освіту трохи кращу — або в школах спеціяльних, прим, в медичній, урядничій, інженірській, учительській, — або прим. у школі з широченькою-таки середньою програмою — в „султанськім ліцеї“^[8] і в инших отаких школах, між якими декотрі мають претензію грати ролю університетських факультетів^[9].

Як бачимо, ті османи, що вчаться тільки в своїх наукових установах, не мають підстав славитися своїм освітнім цензом. Тільки ж, як ото водиться в усіх напівосвічених людей, вони повні тупого самозадоволення з своїх знаттів. Раз я скептично був виговорився перед одним із них: „Та хіба можна чого-небудь навчитися в ваших школах? Що таке ваші школи, навіть найвищі?“. На те дано було мені відповідь у дуже побідоноснім тоні: „Чи в вас у Росії вчать фізики?… А?… Ну, а у нас її учать! Він і здумати не міг, що фізику у нас знає кожен гімназист.

Виїзджають турки по науку й за границю, в европейські університети, де звичайно робляться т. зв. „молодотурками^[10]. Та тільки дуже мала їх частина має правдиву спромогу використати европейську університетську науку, як слід, і зробитися справді-освіченими людьми; в инших нема до того ані попереднього підготування, ані — часто-густо — пильности: добре ще, коли заманить їх хоч загальний прогресивний напрям европейських університетів та й опісля не перестає корисно позначатися на їх діяльності.

Про турецьке письменство, як дзеркало освітнього рівня.

Духовому рівневі турецької суспільности відповідає й література.

Передреформне (тоб-то до 19-го в.) турецьке письменство складалося переважно або із схоластичних святопобожних писань всеіслямського типу, або із буквальних, невільничих, страшенно неоригінальних наслідувань старих перських і арабських поетів, романістів і т. и^[11]. І під теперішні часи не перевелося складання творів у давнім роді, особливо в письменстві духовнім. Супроти всього европейського („ґяурського“, як каже ця закостеніла література) вона ставиться здержано, або вороже. Та от навіть у такій, здавалося-б, неприступній для фанатизма книжці, як про версифікацію, можна знайти, наприклад, оповідання про те, що сам Мохаммед своєю повагою мав освятити віршування, бо віршами можна влучно стріляти в ґяурів: „Лаяти ґяурів — це не тільки не значить іти поганою стежкою, ба навпаки це значить іти простою дорогою до спасення; хто в них стріляє язиком, той веде святу війну і найкраще служить Богові“^[12]. — Поруч цієї схоластичної літератури існує в турків уже й новітня XIX в. Вона силується наслідувати европейську та й пропагувати европеїзм.

Найуспішніше од усього розвилися часописи, газети тії^[13]; але путящого змісту в більшості турецьких часописей нема чого шукати. Для побутової історії цікаво читати відділ оповіщень, де приміром якась аптека закликає до себе покупців на чудодійні пілюлі, що од них пацієнтові має прийти велика полова сила; або нащадок якогось святого дервіша (щось таке, як у побожних жидів „цадик“) публікує, що він молитвує од усяких хороб і добре знає своє діло; у російських часописах отакі оповіщення (ну, скажемо, про сцілющі чудеса живого попа Івана Кронштадського або про чудеса од мощей Серафима Саровського) містяться не в рубриці купецьких оповісток, але в рубриці газетних новинок… У фейльєтонах турецьких газет, а так само й в окремих виданнях, перекладаються банальні французькі романи, і на їх лад пишуться й свої — кострубуваті наслідування. До останніх десятиліть XIX в. турки перекладали не найновіше французьке письменство, але дуже давнє („Телемак“ Фенелона, писання Молієрові, Вольтерові і т. и., славні своєю класичною французькою мовою); та тепер єсть уже переклади й деяких найсвіжіших бульварних французьких письменників, і ще Жюля Верна (його турки дуже люблять); ба навіть — чи треба чого модернішого? — завелося скількись турецьких декадентів. Чи то в турецьких романах, чи в инших книжках, чи в газетних статтях і в передовицях, — скрізь-скрізь виблискує велика маса кричущої неосвіти й грубости. До виблисків грубости залічимо й порнографію, якої в турецькому письменстві чимало: здавна турки любили й любять і друкують такі писання, як „Баг-наме́“ (Liber coitus, ще й з відповідними ілюстративними малюнками!), або зовсім дешевенький, популярний „Та лім-наме́-і зина́“ („Підручник до блудодіяння“)^[14]; та тепер дещо позичено ще й од французів.

Загальне вражіння од теперішньої турецької літератури — на самий перед дуже прикре, нудне та несмачне. Та й тільки малу-по-малу з попід великої купи друкованого дрантя виринає одна або друга симпатична поява. Сюди треба зарахувати, прим., переклади й переробки книг наукових, історичних і взагалі корисних для читання: шкода тільки, що вони читачів знаходять не гурт. Цікаві фантастично-наукові романи Жюля Верна популяризують европейску науку та европейський літературний смак, може, краще од усяких инших перекладів. Надзвичайно симпатична поява в останньому п'ятиріччі (на грані XIX–XX вв.) — це поет кривд бідного народу і гарячий турецький патріот Емін-бей. Нема де правди діти, його турецький патріотизм часто переходить в націоналістичний шовінізм (тут на його віршах слідно французький вплив Поля Деруледа); тільки ж читач може Емін-беєві національну його загорілість легко простити за ті картини горя бідного турецького люду, які він щиро й талановито малює. Що до мови, то і в цій царині Емін-бей тожсамо симпатичний письменник, ще й реформатор, бо радить туркам покинути штучне язичіє, якого досі трималася та й тримається турецька література (це макаронічна мішанина елементів арабських та перських із турецькими). Емін-бей радить удатися до звичайнісінької простонародньої мови і не лякатися, що це вийде вульгарність. Треба сказати: турки принципово його похвалюють і за його особисту мову ба й за самий його напрям; тільки-ж практичних прихильників він іще не має. Принцип — принципом, а літературна турецька мова зостається макаронічною^[15].

Колись велике моє зацікавлення була викликала звістка, буцім серед освічених турків дуже ширяться переклади з російських письменників. Говорено було^[16], що в російській літературі переходового часу освічені турки бачать багацько таких типів, які й їм дуже знайомі: в „Герої нашого часу“ Лермонтова вони пізнають себе, з перекладу „Демона“ багато уступів цитують на пам'ять. Тільки-ж ані я сам особисто, в Царгороді чи де-инде в Туреччині бувши, ані мої знайомі та учні, ані будь-хто із моїх дописувачів не змогли розшукати тих писань ніде в турецьких книгарнях^[17]. Та й ні од кого з-поміж освічених турків ми сами не чули, щоб Лермонтов був коли-небудь перекладений на турецьке. Тим-то цюю звістку ми мусимо приймати cum grano salis. От, російську комедію „Лихо від розуму“ Грибоїдова — то цю справді перекладено на турецьку мову і там турки зовсім легко добачають свої сучасні напівцивілізовані, напівварварські норови. Бо й справді, приміром, той старий російський генерал, що вмисне спотикається на паркеті та й зариває носом у землю, аби розсмішити царициного фаворита, — хіба-ж це не сучасний турецький наша, що вдає паяца перед султаном або котримсь із везірів (міністрів)^[18].

Забалакавши про Грибоїдова драму, згадаймо ще й про турецький театр, заведений на европейський лад. Він стоїть доволі зле, потроху через недостачу турецьких артистичних сил (котрі актори єсть, то й ті здебільша греки, вірмени, жиди, а акторки — ніколи не туркені), потроху через недостачу турецьких драматичних письменників (їх — обмаль), а найголовніше — через брак щирого інтересу до театру серед публіки: турок іще й досі не може зрозуміти, як це він має за свої заплачені гроші ще й сумувати (з трагедії), а не веселитися! В Царгороді перебуває навіть опера (італіянська), але її одвідують греки та европейці, а в турків до чого-чого, а до европейської музики нема жадного смаку. Простий народ і середня турецька інтелігенція натомість радо дивиться на комічний театр маріонеток, де головну ролю грає Караґьӧз („чорноокий“). Караґьӧз — це те саме, що в росіян Пєтрушка, а в західніх европейців Пульчинелльо, або Полішинель, тільки з додатком колосального membrum virile. Всякі комічні ситуації полягають, здебільша, на великості отого Караґьӧзового органу, а через те репертуар Караґьӧзового театру — незвичайно цинічний, брудний, сороміцький. В Царгороді грубі сценки з membrum virile потроху одпадають тепер, у провінції — ще держаться. Не вважаючи на те, дивитися на Караґьӧзові пієси ходять і жінки і діти; а коли європеєць із того жахнеться, то почує од турків: „Але-ж і Караґьӧз і инші дієві фігури — вони ж зроблені з паперу, а не справжні люди!“.

Рівень освіти у арабів XIX віку.

У арабського плім'я (а частина його входить в склад Турецької держави) освітній рівень стоїть з багатьох поглядів незмірно вище, як у турків.

Правда, є дві арабські країни, де шкільництво і вся освіта і письменство не пішли понад середньовіковий тип: це колиска арабів Арабія, на половину кочова й самостійна, на половину турецькопіддана, та фанатичне африканське султанство Марокко. В Марокку все ж не згасла стародавня культура; а, от, внутрішня Арабія, що залюднюють її або кочовики („бедуїни“) або напів-кочовики, держиться зовсім ізольованою не тільки од усяких новочасних подувів, ба навіть узагалі од культурного руху. Тільки-ж ані Арабія, ані сусідня з нею Месопотамія (де Багдад), ані Марокко — не вважаються за осередок арабського життя та шкільництва, а такими осередками являються дві инші країни: Сирія та Єгипет.

Політичні обставини, в яких вони перебувають, не однакові: Сирія з її частиною Палестиною — то турецькі губернії, а Єгипет — номінально самостійне хедівство, що направду — в руках у англійців.

Звісне діло, що сподіватися путнього державного шкільництва та освіти в тих арабських краях, котрі стоять під володінням турецьким, вже й a priori не можна. Бо Туреччина навіть для владущого народу, для своїх турків, зробила не багато; а про підвладних арабів (в Сирії, Месопотамії, або в прибережній Арабщині), про тих нелюбих своїх дітей, дбає вона без порівняння менше. Поганенькі мектеби та рушдійї — от і все, що вона їм дала, та й то — не скрізь, а хіба де-не-де. Тому-то, як ми вже казали, турецька Арабія ще й досі не вийшла з середньовікового становища, а Сирія з Палестиною завдячують свій розвій зовсім не Туреччині, але почасти енергії окремих багатих осіб з патріотів-арабів, що своїм коштом засновують свої школи, почасти (і то найбільш од усього) — діяльності приїжжих христіянських місіонерів^[19].

Найбільше попрацювали для Сирії американські й французькі місіонери: крім безлічи нижчих шкіл, заснованих у кожнім більшім селі, вони — а саме американці — нарешті побудували в Бейруті (1866 р.) „Сирійську протестантську колегію“. Тая колегія (чи „ко́лледж“) складається з „університету“ („кюллійє“), тобто середньої школи^[20], і з медичного факультету. Перші професори, що приїхали з Америки, постаралися зовсім з'арабщитися; не-араби, вони вивчилися арабської мови краще од кожного ученого араба, так що не тільки викладали по-арабськи лекції і писали підручники та инші книжки із своєї спеціяльности^[21], ба поробилися вони й видатними арабськими літераторами і патріотами (приміром сім'я фан-Дайк). І вони особисто, і сформована через них школа письменників, заходилися пересаджувати европейську науку на арабський ґрунт, а почасти розбуджували серед арабів Сирії цікавість до дуже багатої давньої арабської літератури, яку сирійські араби стали були й призабувати.

За прикладом місіонерів протестантських більше-менше пішли їх супротивники-єзуїти. І вони теж обкинули цілу Сирію мережею нижчих шкіл із арабським викладанням, а в Бейруті єзуїти заснували (але вже з французькими викладами) „Університет св. Йосифа“. В тім університеті св. Йосифа є дві середні школи (світська колегія і духовна семінарія) і два факультети: медичний і (заснований недавнечко: 1903 р.) — орієнталістичний. На ґрунтовну науку арабської мови звертають єзуїти величезну увагу, а їх друкарня видала не мало дуже інтересних пам'яток старовинної арабської літератури. А вже-ж учеників не бракує в них^[22].

Мусулмани ходять до христіянських шкіл у розмірно невеликім числі^[23]. Тільки ж як література арабів-мусулман і арабів-христіян одна й та сама, то ідеї, запроваджені в краю через европейців, не можуть зоставатися власністю самісіньких арабів-христіян, або тільки тих мусулман, котрі училися в христіянських школах.

Осередком арабської культури й арабського літературного життя в теперішніх часах являється Єгипет.

Навіть середньовікова мусулманська схоластична школа стоїть там в Єгипті високо: старовинна арабська наука, — мішанина теології, мусулманської юриспруденції та арабської філології з логікою, астрономією, часом медициною і т. и., — досі цвіте у всесвітньо-звісній, стародавній медресі при мечеті А́згар у Каїрі. Тая медреса є найважливіше огнище освіти, науки й ерудиції в чисто-мусулманському дусі для цілого побожного ісламського світа. Вона є найкращий мусулманський та й найстаріший у цілому світі університет (у схоластичному розумінню цього слова^[24], або, точніше, Азгарська медреса — найкраща мусулманська духовна академія. Вона — свідомий розсадник мусулманського консерватизму, вона — талановитий і могутній ворог усяких европейських новостей, хоча, зрештою, і сама вона дещо позичила з европейської науки, а саме — завела в себе лекції (поки що — елементарні) всесвітньої історії, географії та математики. Сюди, по науку в цей каїрський А́згар, напливають студенти (не дуже, правда, підготовані) з усіх, навіть найдальших сторін іслямського світа: цифра їх завсіди доходить більше-менше до 9.000, а професорів буває по-над 200–250. В Азгарській бібліотеці є звиш 20.000 книг старомусулманського змісту. Скінчивши тут курс, студенти знов розходяться по своїх краях, повні мусулманської пихи та ворожнечі проти немусулманської, ґяурської науки. З вакфових (фундаційних) грошей та з єгипетського скарбу витрачується на Азгарську медресу річно, так, з 360 тисячів карбованців^[25].

Здавалося-б, що в тім краю, де отак цвіте суворо-мусулманська освіта, нема надії на успіх освіти европейської. Однак жива дійсність перекидає такі думки: Єгипет з того погляду випередив геть-усі инші мусулманські краї. Першим реформатором шкільництва в Єгипті, засновником і переробником єгипетських шкіл на європейський лад, був, як і в инших поступових починах, Мехеммед-Алій, той що повстав проти влади османських султанів (1805) і заснував у Єгипті свою власну, хоч і васальну династію, яка пізніш (1866) прибрала собі титул „хедівської“. Менше ніж за сторіччя Єгипет, під володінням хедівів, перегнав в напрямі західньо-наукового шкільництва всі инші мусулманські країни. Річ це — тим позначніша, що й Мехеммед-Алій, перший реформатор єгипетського шкільництва, і всі дальші хедіви (з корінного роду — неараби) не в повній мірі розуміли, яку велику вагу мають школи для поступу громадянства: на військо вони видавали гроші з безмірно більшою охотою. Тільки ж так чи йнак, а Єгипет кінець-кінцем геть-увесь укрився й нижчими й середніми й вищими школами (державними й приватними, в тім числі й місіонерськими), а тепер там уже вважається за відповідну річ — заснувати навіть всеарабську Академію Наук (поки що, тільки для словесности). Із вищих шкіл визначаються: „учительський інститут“, „школа права й управи“, „школа вмілостей (механічних наук) і реместв“, „політехніка“, славнозвісна на цілім світі „школа єгиптології“ з її европейськими керманичами, і ин. Для медичної науки чимало єгиптян воліють краще їхати до Бейруту — до французів-єзуїтів або американців-протестантів. Мабуть чи не головна недостача для Єгипту — тая, що шкіл середніх не гурт, не стільки, скільки слід би; тому й вищі школи запорожнюються не по путящому, ідуть туди люди недостатньо освічені, що не всі можуть перейнятися, так сказати, ідеальною стороною науки^[26].

Треба завважити, що для арабського плім'я найвищі школи єгипетські і найвищі сирійські обопільно доповнюють одні одних, і являються вони для арабського плім'я однією спільною цілістю, бо між Єгиптом і Сирією держаться дуже тісні відносини економічні, культурні й духові^[27].

Слід сподіватися, що в єгипетсько-сирійських арабів уже в близькім часу геть зникне навіть дрібний антагонізм до культури европейців, до їх науки і їхніх порядків. Бо на що вже консервативний народ попівство, улеми, а й вони в Єгипті потроху лібералізуються в европейському дусі. От, голова єгипетського духівництва, єгипетський муфтій шейх Мохаммед-Абду (він же й учений азгарський професор) їздив на літо з Єгипту до европейських університетів; і його можна було бачити, приміром, у Женеві, де він, у своїй національній арабській довгій джуббі (плащі) та з ученою наміткою на голові, сидів серед студентів женевського університету і слухав разом із ними лекції про французьку мову. Тепер він зовсім вільно пише тією „ґяурською“ мовою та й дуже уважно слідкує за тим, як тече й розвивається европейська наукова й філософська думка: а серед свого клеру, не уважаючи на анатеми декотрих своїх зашкарублих колег, Абду популяризує пошану до европейської культури й освіти. Торік (1903) він їздив в Англію та й виголосив у Кембріджському університеті низку лекцій про іслям, доводячи, що це релігія поступова^[28]. Замітний теж — талановитий єгипетський богослов Мохаммед Ферід Видждій, автор багатьох праць про згідність ісляму з европейською цивілізацією.

Арабська література XIX віку.

Що до літератури, то Єгипет — огнище всеарабського літературного життя.

Найкращі й найпоступовіші арабські письменники виробляються в Сирії (кожен сирієць, коли хоч трохи письменний, так і пнеться писати та друкувати); тільки ж утиски турецької цензури перевищують усе, що тільки можна собі придумати^[29]. Французам (наприклад, єзуїтам, що видають науковий журнал „аль-Ма́шрик“), або американцям, ще якось можна дати собі раду проти нахабности турецької цензури; ну, а турецьким підданим — ні. Через те, хоч у Сирії друкується і книжок і часописей багацько, всі котрі-цікавіші писання та статті доводиться одсилати до Єгипту, де іще од часів хедіва Ісмаїла (1863—1879) завелася воля преси, а за англійської окупації зробилася така, як в Англії. Після російсько-турецької війни (1877-1878) і настання в Єгипті англійської окупації зачали з-по-під турецького гніту Сирії переселятися в вільний Єгипет цілі маси сирійців, щоб пожити кращим життям; поміж тими імігрантами була й безліч сирійських письменників. Вони, приязно привитані й піддержані англійцями, надхнули єгипетську пресу новим духом, і літературне арабське життя в Єгипті аж закипіло; — самісіньких часописей єсть понад сто.

Одмітна риса сучасної арабської літератури, розвитої в Єгипті переважно через нахожих сирійців, це — з одного боку — гаряча прихильність до своєї давнини, до давнього арабського письменства, до його переказів, до його класичної мови, а з другого боку — гарячковий запал до европейської літератури, науки (в тім числі й до орієнталістики) і перенесення її результатів на арабський ґрунт, на арабську мову.

Найталановитші літератори — то саме-іменно оті христіяни сирійці, котрі виховалися попереду в бейрутських місіонерів, а далі де-небудь на університетах Европи або Америки. Поміж ними бувають усякі відтінки; між иншими мароніти^[30], що виховалися в бейрутських єзуїтів, звичайно бувають і в Єгипті культурними і політичними прихильниками французів та супротивниками англійців, тимчасом як вихованці бейрутського американського протестантського колледжа (одні — вже й навернені до протестантства, другі, — ще православні, а як деякі — то й мусулмани) дають найліпший контингент робітників для літератури й печати англофільської. Англофільська арабська печать стоїть у Єгипті безмірно краще, ніж яка инша, бо всі найкращі літературні арабські талани — англофіли^[31]. Звичайно, шо трапляється иноді поміж англофілами, французофілами й иншими „філами“ деяка полеміка, буває взагалі антагонізм; тільки ж те все не перебиває їм разом, укупі, вести арабів до однієї спільної мети, до европеїзування, та й то не самих христіян, ба так само й мусулман. Бо пересічний араб-мусулманин не надає жадної ваги питанню, чи мусулманство, чи христіянство визнає якийсь арабський письменник або редактор; коли книжка писана по-арабськи й по-путящому, то її любісінько читає й араб-мусулманин. Ба араби-мусулмани пишаються, як своїм рідним, журналом „Гиляль“ („Молодик“) христіянина Зейдена (англофіла), де, між иншим уміщуються преінтересні романи редактора із староарабського життя, або журналом „Мо́ктатаф“ („Вибірка“) христіян Сарруфа і Нимра (англофілів), — журналом, що ведеться з солідною науковістю, а його обидва редактори — доктори філософії.

Само собою розуміється, що ті араби, котрі здобули свою найвищу освіту в мусулмансько-схоластичному Азгарі і не терплять европейського духа, ставляться і до арабської европолюбної літератури неприхильно і боряться проти неї не тільки науковим, ба й дневникарським способом. В Єгипті єсть і іслямофільська печать, і то впливова. Ба навіть на ввесь світ, чи (прихильно) серед мусулман, чи (неприхильно) серед европейців, здобула собі широку славу й розголос каїрська іслямсько-консервативна політична газета „аль-Мое́йяд“ („Богоспоможена“), заїлий ворог христіянської цивілізації взагалі, а англійського панування в Єгипті з-осібна. Її можна навіть уважати за орган всеіслямський, спеціяльний орган консервативних мусулман усіх країв і народів, бо нема такої мусулманської країни, де б у „Мое́йяда“ не було пильних читачів і дописувачів. Тільки-ж терпима арабська вдача доводить до того, що навіть поміж азгарцями починає вже буяти европейський дух, а загал арабів не перестає перейматися европеїзмом із кожним днем усе більш та більш.

Треба завважити, що єгипетська арабська преса має величезний вплив не тільки на тих арабів, що живуть в Єгипті, ба так само й на тих, що зостаються в поневоленій Сирії. Бо через европейські поштові бюра в Туреччині, до яких не сміє пхати носа турецька цензура, єгипетські часописи й книжки можуть наводнювати собою й Сирію (до речи сказати, це не може бути дуже люба річ для царської Росії, бо англофільська арабсько-єгипетська преса розповідає й сирійцям із палестинцями про російський уряд усе те, що сама вичитує з англійських часописей). Хто з сирійців не боїться доноса, той може собі передплачувати з Єгипту не тільки поступові, ба навіть виразно революційні, антитурецькі часописи. Не завадить сказати при нагоді, що Єгипет, як вільна країна, є взагалі революційний антитурецький притулок, себто не тільки для арабів, а так само й для природніх турків-смігрантів. В Каїрі або Олександрії „молодотурецькі“ емігранти раз-у-раз видають які-небудь часописи турецькою мовою, змісту революційного^[32].

Кажучи про освіту, науку й письменство арабської нації, себто про таку річ, де характеристичною ознакою буває не стільки расова кров, скільки мова, саме ж арабська мова, ми повинні тутсамо згадати про освітнє становище і у арабів т. зв. барбарійських, инакше маврів, що залюднюють північну Африку (турецький Трипіль, васально-французький Тунис, французький Альжир і самостійне султанство Марокко). Бо й сами маври вважають себе за арабів, дарма, що їх расова кров не арабська, а побільше берберська. З тих країв самостійне Марокко вважає себе за справжній халіфат; а турецького султана за те, що він титулує себе „халіфом“, зве самозванцем^[33]. Про Марокко ми вже мали побіжну нагоду сказати, що там освіта й письменство завмерли на свойому середньовіковому мусулмансько-схоластичному рівні, який, зрештою, тішиться великою пошаною й по-за марокськими межами^[34]. В турецькому Триполі панує загально-турецька темнота. Тунис прилучено до Франції ще зовсім недавно (1881); тому-то, коли ми досі не бачимо в ньому поважнішого поступу в европейськім дусі, то вину за те можна-б було якось скласти, поки-що, на те, що французи панують у тій країні ще дуже короткий час. Тільки-ж великих просвітніх успіхів в европейському дусі не видко, на жаль, і в сусідньому Альжирі — дарма, що Альжир перебуває під французьким пануванням уже три чверті століття, — і самі французи мусять констатувати факт недостатнього европеїзування в тій країні^[35]. Не можна заперечувати Альжир стався зовсім французькою колонією, з французькою обстановою, у ньому єсть чимало шкіл і середніх і вищих, — тільки-ж користуються тими школами переважно місцеві французи, а не мусулмани-тубільці. В певній мірі можна за це винуватити самих-таки французів; бо, хоч би мусулманин-альжирець набув і найвищу французьку освіту, він у французьких правителів не має ані пошани, ані довіри, а через те французька школа не надто може принадити мусулманина. Та найбільша вина спадає таки на самих альжирців, на їхню фанатичну натуру: хоч альжирський араб вважає себе за щирого араба і зневажливо дивиться на непоараблених берберів, він зовсім не має тих расових ознак, які ми бачимо в арабійців, сирійців, месопотамців, єгиптян, — він попросту той самий фанатичний і тупуватий берберець, тільки з арабською рідною мовою.

А. Кримський. 

 1898. 1905.

——————

1. Стаття О. Боголюбського про вищу освіту у арабів у Сирії, що попереду друкувалася в „Записках Історично-Філологічного Відділу“ (XVI., XVIII та XIX, а тут з неї подається окрема доповнена відбитка), може не надто буде яскрава для тих читачів, котрі не добре знають давніше освітнє становище Сирії, тієї колись турецької провінції. Для таких читачів не буде видко контрасту поміж тим, що було і що є тепер. Через те я вважаю за потрібне умістити перед статтею О. Боголюбського відповідну статтю свою, писану ще 1898 року в самій Сирії, серед арабської людности, а потім трохи доповнену 1904–5 року. В ній передреформний культурний рівень давньої султанської Туреччини її арабських провінцій зафіксовано, можна сказати, саме на грані XIX і XX вв. мало чи не на передодні тієї турецької революції, яка після декількох зусиллів повалила-таки і самого Абдул-Гаміда і його політичні та культурні порядки. Писав я тую статтю попереду на прохання д-ра Осипа Маковея, редактора „Буковини“, а потім з неї вийшов один з розділів моєї книжки „Мусульманство“ (1899).
2. Між иншим див. писану в такім дусі передовицю Ісм. Гаспринського: „Та̂ріх-и меа̂риф“ (=„До історії освіти“) в бахчесарайському „Терджиман'і“ 1901 (=1319) р., № 48. Але в тому самому „Терджимані“ вже з чималим скептицизмом писано статтю „Медресе в минулому та майбутньому“ 1905, №№ 35, 36, 37 і д.
3. Про це див. у тій самій передовиці татарина Ісм. Гаспринського. Автор не хоче знати, що всякі такі хадіси — то собі пізніші підроблення, а він думає, що вони справді йдуть од самого Алія та Мохаммеда.
4. От, наприклад, важку арабську мову, неминучу для всіх мусулман, софти учать багато літ, та через свій допотоповий спосіб науки вони ледви-ледви навчаються писати нею аби-як. А европейські студенти-орієнталісти (беру, приміром своїх пересічних студентів Лазаревського Інституту Східніх мов у Москві) вже під кінець першого року уміють перекладати навіть „Капитанскую дочку“ Пушкіна з російскої мови на арабську, бо виклад ведеться европейським, філологічним способом, а не способом механічного витуркування.
5. Дуже цікаво й докладно списав порядки в таких рукописних книгозбірнях петербурзький професор-турколог В. Д. Смірнов у своїй статті: „Турецкая цивилизація, ея школы, софта, библіотеки, книжное дѣло“ в „Вѣстнику Европы“ 1876, августа (ст. 527–566) і сентябрь (ст. 1–57). Иноді я покликатимусь на цю довгу розвідку авторитетного вченого, та не часто, бо автор аж надто виразний не-туркофіл (він добачає в турках „непоправимую отсталость во всѣхъ отношеніяхъ и полную невозможность для нихъ стать когда-нибудь въ одинъ уровень съ прочими цивилизованными народами“, ст. 57), а я задля об'єктивности наводжу звістки або з писань самих турків чи туркофілів, або із своїх особистих дослідів і вражінь. Ба навіть своїм особистим вражінням я намагаюся не давати волі, щоб якоїсь суб'єктивности не вийшло, а через те, де тільки можна, не забуваю стверджувати свої думки ще й цитатами з бахчесарайського татарського тижневика „Терджиман“ („Переводчикъ“), що видає освічений татарин-патріот Ісмаїл з Гаспри (чи, як він себе пише, „Гаспринскій“).
6. Одначе на папері (приміром, у державних звідомленнях) показуються в Туреччині навіть дуже блискучі храми науки. Та їх немає, — вони існують тільки на папері, в проєктах.
7. Та й таких людей не багато. Маса дубіє в що-найтемнішім неуцтві.
8. По турецьки „мектеби султані“. Засновано його в 1865 році для всіх вір, із европейським викладом у французькій мові (Коран та турецька граматика викладаються не по французьки). Більшина учнів-ліцеїстів — не турки, але греки, вірмени, жиди, серби, араби і ин. (Таке саме явище помічається в наукових (спеціяльних) школах).
9. Проф. Смірнов, що часто ходив задля турецької практики слухати лекції в „Дар-уль-фунун-і“ (дословно: „Дім наук“, себто ніби університет, але направду поганенька середня школа), не міг добачити в лекціях жадної „наукообразности“ (він описує лекції перської мови, географії, стилістики та торгового права. Див. „Турецкая цивилизація“, ст. 542–550). На жаль, жадної „наукообразности“ немає й досі в лекціях усіх турецьких ніби-то вищих шкіл.
10. Останніми часами термін „молодотурки“ циркулює в европейських устах не надто виразно. Так повинна б називатися партія, що намагається перебудувати Туреччину в европейському дусі. В новіших часах вона ладна (принципово) поширювати майбутні реформи і політичні права навіть на не-мусулман, дарма що передше, відколи молодотурецька партія виникла (в 1860-х роках), вона завсіди держалася девізи, що „Туреччина — задля турків“ (Російською мовою про історію молодо-турків див. найкраще у професора В. Д. Смірнова в VII розділі його „Офиціальной Турціи“, в „Вѣстнику Европы“ 1878 февр., а дуже рельефний образ молодотурецького письменства й преси — в його „Очерку исторіи турецкой литературы“ в серії Корша та Кірпічнікова, СПБ). [Пізніш дав дуже непоганого нариса В. О. Гордлевський в „Очеркахъ по новой османской литературѣ“ М. 1912]. Молодотурецька партія, ясно, стоїть в опозиції до турецького правительства. Та є в Туреччині ще друга опозиція — консервативна, невдоволена на султанів навіть за найдрібніші новості. Газети иноді і тую опозицію зачинають називати „Молодою Туреччиною“.
11. За 600 літ свого існування турецька література не видала жадного світового талану.
12. Диви той версифікаційний підручник: „Арузи Тюркі“ Алія Джемаледдіна. Цартород 1290 (1873), ст. 6.
13. Журналів-місячників турки не мають: не відчувають справжньої потреби. Иноді зачинає виходити якийсь журнальчик, та й зараз таки й спиняється, бо не збере передплатників і співробітників. Газета — навпаки, читачів збирає легко.
14. Одну свою „Le livre de volupté“ сами-таки турки видали ще й у французькому (поганенькому, нівроку) перекладі — в Ерзерумі. В передмові гордовито сказано: нехай европейці не гадають собі, що в турків нема нічого такого, як Ars amatoria. Переклав Абдулхакк-ефенді (178 ст.).
15. Про Еміна-бея диви широку працю мого талановитого вченика Вол. Хв. Минорського: „Національныя стихотворенія Эмина-бея въ связи съ новымъ направленіемъ османской пеезіи“, Москва, 1903 (відбитка з II і III т. редагованих од мене „Древностей Восточныхъ“). Там оголошено ще й ті вірші Еміна-бея, яких він, через турецьку цензуру, не міг видрукувати в Туреччині; до віршів додано й прозаїчний російський переклад.
16. Про це диви довгі дописи з Царгорода до „Биржевыхъ Вѣдомостей“ в августі та сентябрі 1896-го року. Автор дописей — спеціяльний кореспондент „Биржевыхъ Вѣдомостей“. Він одвідав деяких турецьких письменників; а що він сам не знає турецької мови, то його драгоманом був Юрій Казібек (потурчений жид-вихрест, дрібний російський белетрист і дневникар).
17. До речи: цікаво сконстатувати, що турецькі книгарні (це звичайно малесенькі крамнички, де заразом продається й тютюн на кальян) — вони здебільша в руках у персів, а не в турків. І це явище констатують здавна (порівн. Смірнов: „Тур. цивилизація“ ст. 7–8). А великі книгарні-фірми — ті в руках у вірмен.
18. Завважимо, що в турецькому перекладі цієї комедії пороблено ще й деякі малесенькі зміни, які позволяють туркові впасти в повну ілюзію про те місце, де одбувається подія. Зовсім виходить Туреччина, а не Росія!
19. В Сирії і Палестині значна частина арабів — христіяни, і мета західніх місій — влекшувати їх побут, а при нагоді навертати з православ'я на иншу віру. Навертати на христіянство мусулман — не дозволяють турецькі закони.
20. Тому, що в Туреччині середніми школами виходять дрібні рушдійї, то американців школа, яка дає свідоцтво доспілости, не могла бути инакше названа, як «університет» (по-арабськи «кюллійє»).
21. Їх теперішні наступники — то вже не такі, як вони, і, можна сказати, арабську мову з своєї колегії виперли.
22. Про те, як стоїть справа викладів класичної арабської мови в бейрутському „Університеті св. Йосифа“ і які арабські письменники повиходили з того університету, диви статтю о. Л. Шейхо (по-арабськи) в бейрутському журналі „аль-Машрик“ 1902, № 20, ст. 923–932. [Десятьма літами пізніш про у-т св. Йосифа дав по-російськи велику статтю Гн. Ю. Крачковський в «Журн. Мін. Нар. Просв.»].
23. Звичайно вони засновують свої власні школи, в яких стараються наслідувати програму европейців (так само чинять деколи й араби-православні). Зрештою в останніх часах деякі місіонерські школи закладаються в різних пунктах краю на прохання не чиє, як самих-таки мусулман. Найкраща з єзуїтських шкіл — бейрутська колегія — тому має невеликий процент мусулман, що не кожен батько пристає на одну неодмівну умову од єзуїтів: учень повинен ходити ваїхню христіянську (католицьку) службу божу в їхньому єзуїтському костьолі.
24. Болонський університет в Італії датується, правда, ще з V віку. Тільки-ж, вищою школою зробивсь він аж в XI віці. Виходить, що Азгарська медреса — то старіший університет, ніж Болонський.
25. Про Азгар дивись у мене в виданні: „Всемусульманскій университетъ при мечети Азхаръ въ Каирѣ, его прошлое, его современная наука, печать и журнальная деятельность“, Москва, 1903, з трома ілюстраціями, — відбитка з II тому редагованих од мене „Древностей Восточныхъ“. Найновіша дуже важлива стаття (з єгипетського „аль-Лива“) про теперішній Азгар та його хиби — див. в бахчесарайському «Терджимані», 1905, № 62. До цього всього пор. ще в «Терджиман»-і 1904, № 95.
26. А що араб уже й з природи своєї — чоловік над міру практичний і повний не дуже симпатичного „реалізму“, то, коли з нього людина, тільки на половину освічена, то він викликає в нас не зовсім любе вражіння; здається, що це — людина віддана лиш матеріяльним вигодам.
27. Багато сирійських родин мають родичів у Єгипті, торгові зносини поміж обома краями дуже жваві, письменники сирійські друкують свої писання в Єгипті (де нема цензури) або й зовсім переїздять до Єгипту, щоб видавати там часописи, і т. и. Дещо про це сказано буде далі).
28. Про цю позначну сучасну мусулманську особистість, див. найновішу статтю в „Терджимані“, 1322 (1904), чч. 55,56 i 57: „Мюфті-йи дійар-и Мисир“, написану за каїрським часописом „Тюрк“.
29. Навіть на Лівані, себто в країні автономній, що має свій власний вибірний парламент, газета „Любнан“, спробувавши дати рецензію в 1899 році (ч. 283) на перше видання мого „Мусульманства и его будущности“, не зважилася навести заголовка тієї книжки, бо боялася причепи й халепи од турецької цензури: самий заголовок („Будущность“) — то є натяк на самостійне думання. Ціла рецензія на мою книжку обернулася під цензорським пером в переклад або переповідання лиш деяких, зовсім другорядних уступів з моєї книжки, а глухо додано, що в книжці єсть іще чимало „инших“ цікавих речей.
30. Маронітська церква в Сирії перебуває в унії з Римом.
31. І заразом — вороги російського правительства. Надто яскраво виявляється це саме отепер підчас теперішньої російсько-японської війни.
32. Про арабську пресу в Єгипті я докладно написав в уже згадуваній своїй роботі: „Всемусульманскій университетъ при мечети Азгаръ въ Египтѣ“, на ст. 22-31. Там читач знайде й характеристику важніших органів, знайде теж зразки полеміки.
33. Султанська династія, що панує в Марокку, виводить свою генеалогію од Хасана, старшого сина Мохаммедової дочки Фатими. Через те султан Османської держави, що величає себе „халіф“, а сам — навіть не є араб зроду, виходить на їх погляд простісіньким узурпатором. Між Марокком і Туреччиною нема через те жаднісіньких дипломатичних зносин
34. Велика медреса в марокському Фесі має багацько схоластичних професорів (богословів та правників) і, в певній мірі, конкурує з єгипетським Азгаром та, теж відомою, медресою в Мецці.
35. Правда, французький орієнталіст А. Шательє, що його брошуру про іслям у XIX століттю (писану ще в 1888 році) переклала на російську мову А. А. Калмикова („Исламъ в XIX вѣкѣ, изданіе А. Л. Кирснера“, Ташкент, 1900), каже, що ті европейсько-цивілізаційні результати, яких досягла Франція в Альжирі, треба вважати за розмірно значні (ст. 98). Але й Шательє констатує, що ввесь загал французів думає про це не так (ст. 96). Та й сам Шательє не може навести жадних конкретних фактів, окрім хіба того, що обрядова релігійність і побожність серед альжирців трохи поменшала.