Вікіджерела

До історії вищої освіти у арабів/Старий схоластичний мусулманський університет при мечеті Азгар у Каірі

< До історії вищої освіти у арабів

——————

А. КРИМСЬКИЙ
 
СТАРИЙ СХОЛАСТИЧНИЙ МУСУЛЬМАНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ПРИ МЕЧЕТІ АЗГАР У КАІРІ,

ВСЕМУСУЛМАНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРИ МЕЧЕТІ АЗГАР У КАЇРІ,
ЙОГО МИНУЛЕ, ЙОГО ТЕПЕРІШНЯ НАУКА, ДРУКАРСЬКА СПРАВА ТА ДНЕВНИКАРСТВО.[1]
I.

У тім самім Єгипті, де має таку силу европеїзм та европейська система освіти, знаходиться й найвищеє вогнище освіти в дусі суто-мусулманському, як-найконсервативнішому: це — каїрський схоластичний університет („ме́дресе“) при мечеті аль-'Азгар, який що-року має близько дев'ятьох тисяч студентів, з усіх країв побожного іслямського світу.

Цікаво, що, хоч отая славна медреса при мечеті 'Азгар має першорядну всеіслямську вагу, ніхто з арабів аж до 1899 р. не подбав, щоб попідбивати підсумки багатовіковій культурній діяльності цього всемусулманського університету[2]. Року 1899 один з передплатників найкращого єгипетського ліберального часопису „аль-Моктатаф“ (російські мусулмани рівняють „аль-Моктатаф“ до „Вѣстника Европы“) удавсь був до редакції з запитом, яку історію має мечет Азгар і в чому полягав його вплив на мусулманський світ. Тоді редакція вмістила невеличку статтю:

Мечет 'Азгар.

„Це — найвища мусулмансько-арабська школа в Каірі. Першим її основоположником був один мамлюк-грек із Сицилії, на йм'я Джавгар ибн-Абдалла̂г. Закладщина одбулася 24 джема̂ді-ль-уля, року од гиджри 359-го, а доведено будування до краю 9 рамадана 361 року. Науку розпочав р. 380 халіф 'Азіз-Билляг, з династії фатимідів. З8б-ий рік гиджри, то виходить 990-й рік христіянської ери; отже, аль-Азгар то найдавніша з усіх вищих шкіл, які тепер на світі є. (Болонський університет правда, засновано в V віці, тільки-ж вагу найвищої школи набув він допіру в XI віці).

„Хоч який з аль-Азгара давній університет, а навчання в ньому не йшло без усякої перерви. Воно перепинялося: фатимід-халіф аль-Ха̂ким, Азізів син, заснувавши в Каірі року 404-го гиджри (=1014 року після Христа) Великого Мечета, перевів був туди студентів з аль-Азгара[3]. і допіру за [мамлюцького] султана Бейбарса, що заволодів єгипетським престолом р. 665 (=1267 р. після Хр.) мечетові аль-Азгар повернено його навчальну, шкільну вагу. Після Бейбарса різні правителі Єгипту споруджали тут галерії, инші — робили тут перебудування, аж поки мечет набув теперішнього свого вигляду: тепер він виглядає, як велика заокруглена будова, оточена зо всіх боків галеріями, чи портиками. Галерії тії формуються з колон, по три колони в одному ряді. Над будинком височиться скількись мінаретів; з них деякі — подвійні, себ-то пара мінаретів стоїть поруч, торкаючись горою один до одного. Тепер в аль-Азгарі налічують 26 колонадних галерій та 15 окремих корпусів. Професорів 191, а студентів 8246[4]. Професори не всі одного релігійного толку (школи), а чотирьох; одрізняються вони між собою не суттю догматів, а тільки деякими обрядовими відмінами. З-поміж тих професорів 40 належать до школи ханіфітів, 83 — до шафиїтів, 65 — маликіти, а 3 — ханбаліти.

„Студенти з'їздяться до цієї школи з усенького мусулманського світу: з Азії, Африки, з далекого Сходу й далекого Заходу. Що-до національности — студенти дуже неоднакові: є тут і араби, і турки, і індійці, і монголи, і бербери, і курди, і т. д.[5]. Р. 1290 гижри (=1873) нараховувалося 9441 студентів та 314 професорів. З фундаційного капіталу (те, що зветься „вакфами“) одпущено на вдержання Азгара до 2.519 ф. стерл. (=65.494 франків). Директорував над ним (і це був шейх-уль-іслям) з 1101 р. аж по 1137 р. маликіт; із шафиїтів був над Азгаром директор аж до 1287 р. гиджри; з ханіфітів — до 1304 р., себ-то до 1887 р. Теперішній аль-Азгара шейх належить до толку маликітів; його йм'я Салім аль-Бишрій. Книгозбірня в аль-Азгарі, дякуючи клопотам теперішнього єгипетського хедіва 'Абба̂са Хилмія II-го, містить у собі до 20.000 томів. Усередині школа, своєю обставою, дуже архаїчна: немає ані парт, ані катедр-казальниць. Професори із студентами розташовуються на матах; книжки розкидано по всіх кутках галерії. Програма навчання теж як-найархаїчніша та як-найконсервативніша. Студіюють з усіми східніми тонкощами арабську мову та науку „фикг“ (юриспруденцію). Про вплив Азгара на мусулманський світ нам не можна ще говорити з науковою точністю, бо ніхто ще не взяв на себе труду це з'ясувати“

Оце таку статейку дав „Моктатаф“.

II.

„Моктатаф“ видають емігранти з Сирії — Сарруф та Нимр, вихованці американсько-протестантського університету в Бейруті, нелюбого для тамошніх єзуїтів, які, для противоваги єретикам, мають там у Бейруті свого власного, католицького, університета. Не була-б дивниця, коли-б вияснилося, що єзуїтам лукавенько захотілося підкреслити перевагу єзуїтських знаннів над американсько-протестантськими (це частенько робиться); і, може тому, орган бейрутських оо. єзуїтів, науковий часопис „аль-Ма́шрик“ (=„Схід“), незабаром після того, як у „Моктатафі“ з'явилася була ота коротенька й поверховна, нівроку, статейка про Азгар, умістив на своїх сторінках чималу та й то ерудитну статтю про Азгар, єзуїта о. А. Маллона: «Мечет Азгар, нарис його історії та науки»[6]. Характеристична річ, що, в протилежність „Моктатафові“, який ставиться до азгарської схоластики звисока, орган оо. єзуїтів поставився до неї прихильненько: видко, відчував певну спільність поглядів, настроїв, тенденцій. Ось переклад тієї арабської розвідки о. Маллона:

Мечет Азгар, нарис його історії та його науки.
Історія.

„Засновано мечет Азгар одразу-таки, відколи династія Фатимідів запанувала над Єгиптом. Фатимідський халіф аль-Мо'изз-ли-дінилляг, у середині 3-го віку гиджри, попереду панував був ще не над Єгиптом, а лиш над краями Кайрованом та Ма́грибом. Була з нього людина не аби-якого розуму та енергії. Намагаючися поширити межі своєї [північно-африканської] держави, він і звоював Єгипет, ослабілий на тую пору через внутрішні хвилювання та заколоти, а панував був над Єгиптом тоді Абу-ль-фава̂рис 'Алій ибн-Мохаммед з династії Ихшідів[7]. Фатимід Мо'изз, щоб звоювати Фоста̂т[8], надіслав туди свого воєводу — Джавгара ибн-Абдалла̂га Кьа̂тиба ас-Сикиллія на чолі численного війська. Ибн-Докмак[9]. у свойому творі „Перемога середньої перлини в намисті столичних міст“ (5:35) каже так: „Джавгар вступив до Фостата у вівторок 17-го (за иншими звістками 12-го) дня місяця ша'ба̂на 358 року (—969 р. після Хр.), а в п'ятницю вже виголосив у мечеті ектенію во їм'я свого державця Мо'изза. Звістка про цю радісну подію дійшла до Мо'изза під тую хвилину, як він був іще в провінції Африці, у половині місяця рамадана вищезгаданого року. Джавгар залишавсь у Фостаті аж доки приїхав туди його володар у місяці ша'бані 361 (972) року; тут він заснував теперішній Каір і назвав його „Переможним“ (аль-Мансурійя). Будувати його він почав р. 359 (970); а як прибув його володар имам аль-Мо'иззли-дінилляг, місто здобуло назву Каір. Пояснюють цю назву так, що заснування того міста збіглося з появою зірки, яку помітив один з єгипетських звіздарів і яку звано „аль-Ԛа̂һира“ = „переможна“ (а саме це був Марс). Ибн-Іяс (пом. бл. 1524), кажучи про Моизза в своїй історії Єгипту (т. І, ст. 46), завважує, що „за його часів Єгипет та Магриб то була єдина держава. Халіфи фатимідські правували теж і над країною, що простягалася од Єгипту аж до Дамаска, Халяба (Алеппа), Ефрата, Мекки, святого міста (тоб-то Медіни), Єрусалима та Хеврона“.

Що ж до мечету Азгар, то його почато будувати того-таки року, якого воєвода Джавгар заклав місто Каір. Аль-Макрізій (помер р. 1441 після Хр.) у свойому творі „Поземельні переділи й пам'ятки старовини“ (т. II, 273) каже так: „Мечет Азгар був найперший мечет, заснований в Каірі; а заснував його Джавгар Кьа̂тиб ас-Сикиллій, визволений раб володаря правовірних, халіфа-имама Абу-Таміма Ма'адда Мо'изза-ли-дінилляга; він заклав Каір і почав будувати того мечета у суботу, на початку останнього тижня місяця джема̂діль-уля р. 359 (970); закінчено будувати мечет у 9-ий день[10] місяця рамадана р. 361 (972), і стали в ньому збиратися на молитву. Навкруг бані, що вінчає собою першу галерію, яка міститься праворуч михра̂ба й катедри, зроблено написа; напис цей, після вступного проголошення ім'я Божого, казав ось що: „Звелів збудувати цього мечета раб і святий Божий имам Абу-Тамім Ма'адд Мо'изз-ли-дінилляг, володар правовірних, нехай буде ласка Божа над ним і над його всечесними предками та дітьми; збудував його раб його Джавгар, і було це р. 360 (971)“[11].

Переказують ще, що Моизз-ли-дінилляг назвав цього мечета „Азгаром“ на згадку про найяснішу („заһра̂“) Фа̂тиму, що од неї той халіф виводив свій рід.

Коли р. 365 (975)[12] запанував Моиззів син халіф 'Азіз-билляг Абу-Мансур Низа̂р, він перебудував цього мечета. Бажалося Азізові зробити столицю своєї держави оселею наук та письменства — отак як Багдад; і Азіз запрохав до Каіру багато правознавців геть-звідусіль: з Єгипту, з Магриба, з Маррекоша, р. 378 (989), і призначив їм утримання та прихилив їх до себе своїми ласками. Макрізій (XV в.) у своїх „Переділах“ каже так: „Він (халіф 'Азіз) наказав покупити для них землю й збудувати будинок, поруч мечету Азгар; п'ятницями вони приходили до мечету, і після полуденної молитви засідали в ньому аж до часу передвечірньої молитви. Та ще з міністерського скарбу (Макрізій має на думці халіфського везіра Абу-ль-фа́раджа Я'куба ибн-Кильса) вони що-року здобували подарунок, кожен почесну керею; числом їх було 35. У дні розговін після посту рамадану халіф Азіз щедро виявляв їм свою ласку та возив їх мулами“.

I от таким-о способом повстав славнозвісний мечет Азгар із його школою аль-Азгарійє. Коли (в кінці Х в.) запанував фатимідський халіф Ха̂ким-би-амрилляг, він знову перебудував Азгарського мечета та й одписав йому вакуфні землі й маєтки, що з них прибуток досягав аж 1067 червінців. Про це широко оповідає відомий учений Макрізій у вищезгаданому творі (т. II, 274) і подає там докладні відомості; та тут переказувати їх для нас немає потреби[13].

Новозасновану школу аж переповнювали студенти, що приїздили з різних країв мусулманського світу вивчати в Азгарі богословське правознавство (фикһ); а у шкільній книгозбірні була сила-силенна путящих книжок. Котрі халіфи-фатиміди панували в Єгипті після засновника тієї мечетної школи Азіза-билляга, всі вони, як і він, прихильні були до науки та й шанували учених. Ми знаємо одначе лиш дуже небагацько про лекції, як їх викладали улеми в мечеті Азгарі за фатимідської династії; не думаємо, проте, щоб вони переходили понад межі науки арабської філології та мусулманського правознавства.

Отак було, аж доки замість фатимідів запанувала династія Ейюбідів. І коли в середині 6-го віку гиджри (XII в. по Хр.) султанської влади діпнувсь Салахеддін (Саладін) Юсоф син Ейюбів, він припинив у мечеті Азгарі читання хотби (ектенії за володаря) і переніс читання її з Азгара до мечету Хакимового, бо той мечет був просторіший. Кажуть, що азгарського мечета занедбав Салахеддін через свою ненависть до недавно поваленої династії Фатимидів.

Докладний вчений XV в., відомий Макрізій, у тому-таки своєму писанні (т. II, ст. 275) та шейх Джеляледдін Соютий XV—XVI в. у своїй „Дуже гарній бесіді про історію Єгипту та Каїра“ (т. II, 140) переказують таке: На головному місці Азгара, у молитовному закапелкові (михрабі), був срібний пояс, такий самий, який був у михрабі у давньому мечеті 'Амра ибн-аль-'Асия в Каірі; та цей Салахеддін 11-го рабіоль-авваля р. 569 (1173) зняв його, бо того року припинилася династія халіфів фатимідських; важив той пояс 5000 срібних диргемів. Вищезгадані історики кажуть далі: П'ятнична молитва не одбувалася по-давньому в Азгарі протягом 100 років (геть аж до того часу, як запанував [мамлюк] За̂гир Бейбарс, 1260—1277 рр. після Хр.). Занедбано було за Салахеддіна й азгарійську школу-медресе, як це видко й з Макрізієвих слів, дарма що й не цілком. виразних. Учений орієнталіст фан-Беркгем, компетентний знавець старовинної історії арабського Єгипту, каже: „Салахеддін звелів припинити навчання в мечеті Азгарі, і тоді геть порозходилися всі

студенти й професори, бо сам султан був толку шафиїтського, а вони — ні; окрім того, він добачав в них небажане для нього прихилля до династії Фатимідів“.

Відколи (в XIII в.) над Єгиптом запанувала династія мамлюків і султанська влада перейшла, нарешті, до вищезгаданого шостого володаря з мамлюцької династії За̂гира Абуль-фотуха[14] Бейбарса Бундукдарія, цей останній, султан Бейбарс р. 665 (1267) поновив у мечеті Азгарі виголошування хотби й п'ятничної молитви, а так само поновив навчання. Имам Такіеддін Макрізій (XV в.) каже (т. II, ст. 275); „Емір 'Иззеддін (Айдемір аль-Хиллій) пожертвував на мечет чималий капітал і одпустив Азгарові од султана Бейбарса велику суму грошей; він заходивсь перебудовувати мечет, одремонтував його стовпи та мури, що вже готові були завалитися, побілив будову, полагодив стелю, побрукував долівку і подбав про її устілку та меблі, і Азгар знову зробивсь центрально-городською святинею. Цей емір поновив і осібну дуже гарну залю при Азгарі і, взагалі, залишив по собі в мечеті добропам'ятну згадку“.

Далі, після султана За̂гира Бейбарса, запанував його син Мохаммед На̂сиреддін Береке-хан (1277-1279). У нього був везір, людина розумна, талановита й високо освічена, а саме емір Більбек Хазандар. Отож він і збудував осібне велике приміщення-авдиторію, зібрав туди багатьох правознавців, щоб викладали лекції з мусулманського права в дусі школи имама Шафиія, а сімом иншим доручив викладати Коран. Окрім того емір Більбек Хазандар попризначав окремих професорів догматики й науки священних переказів, щоб вони викладали богословські тонкощі та хадіси; для всього цього він приділив багаті вакфи. І знову ожив науковий напрямок в Азгарі; знову поз'їздилися туди, як до джерела знаттів, слухачі-студенти; знову в столиці розцвілася наука в усіх її галузях і дала добрячі плоди. Такі були за тих часів культурні успіхи арабського Єгипту.

Р. 702 (1303) в Єгипті стався страшенний землетрус, що поруйнував багато будинків. В тому гурті постраждав і мечет Азгар; про ремонт подбав емір Салар. Наново перебудував його р. 761 (1360) емір Тава̂шій Са'деддін Вашір Джамдар На̂сирій, що мав велику силу у султана Малика Насира Хасана ибн-Мохаммеда ибн-Килавуна, та й був найближчою до султана особою. Джамдар попрохав дозволу у султана Малика-На̂сира ибн-Килавуна перебудувати Азгар, і султан йому дозволив. Тоді емір поусував те, що знекрашувало мечет, та й заходився старанно лагодити його мури та дахи, аж вони набули такого вигляду, ніби допіру збудовані. Емір улаштував при мечеті й початкову школу, щоб навчати мусулманських сиріт, і звелів роздавати сусіднім бідакам їжу, а її загадав готувати що-дня. Він спорудив, нарешті, катедру у головному михрабі, щоб викладати лекції з ханіфітського права. На все це він приділив чималі вакфи[15].

Володарі, що панували після Малика На̂сира († 1361), робили зміни в надвірньому вигляді мечету Азгара, вони жертвували на нього грошові вкладки і лагодили в ньому те, що псувалося од часу. Імення їхні повирізьблювано на таблицях, які в мечету зберегаються аж до наших днів; і ані час, ані забутливість людська не знищили пам'яти про цих володарів. Серед них визначається [вже з другої мамлюцької династії, так званої черкеської, або борджитської] — Малик Насир фарадж ибн-Баркук (1399-1405 і 1406-1412), що спорудив у мечетному подвір'ї цистерну й збудував дуже високого мінарета. Макрізій каже: Відколи збудовано цього мечета, при ньому раз-у-раз знаходили собі притулок багато бідних людей, що ввесь час там жили; число їх досягало за наших днів (XV в.) аж 750 чоловіка. Тут були й перси, і південні араби, і люди з нільської долини, і люди з Магрибу; для кожної народности збудовано певний галерійний корпус. У мечеті-ж і далі процвітало читання Корану, вивчання й писання його, так само як студії над різними галузями наук: правознавством, наукою хадісів, коранським толкуванням, арабською філологією; окрім того, гомілетикою й чином служби Божої.

Люди заможні, через релігійну свою старанність, робили пожертви на цей мечет золотом, сріблом, грошима, щоб допомогти особам, які провадять там побожне життя. Найбідніший бідак залюбки приносив їм геть-усяку їжу, хліб, солодощі, надто коли одбувалася проща. З инших храмових благодійників згадується ще й султан Малик Ашраф Кайтбай (1468-1496) і султан Кансу-Гурій (1501—1516), з династії мамлюків черкеських. — А з осіб, що їм на серці лежала доля цього славнозвісного мечету в столітті XIX, назвемо великого єгипетського діяча [засновника хедівської династії] Мохаммеда 'Алія (1805-1848), що оживив в Єгипті науки та знання. За його прикладом пішов хедів 'Абба̂с Хилмій-паша, що звелів збудувати в Азгарі нову галерію. Архітекти доклали багато зусиллів, щоб її окрасити, й оздобили її дуже гарним і гожим різьбленням, чудовими взорами та арабесками; це все аж пориває одвідувачів й одразу притягає до себе їхню увагу. Галерія тая так і відома під ім'ям Аббасової.

Теперішній вигляд.

Отакі коротенькі відомості про минуле мечету Азгара.

Тепер нам випадає сказати скількись слів про його сьогочасний вигляд. Теперішній Азгар — то простора будова, що по чотирьох її кутках підносяться вгору високі мінарети. По середині тієї будови міститься величеньке подвір'я, де влаштовано три цистерни, щоб робити приписані іслямські обмивання. Навколо подвір'я йдуть чотирі великі галерії. Вхід до мечету зроблено з боку західнього; він відомий під ім'ям „брами цилюриків“, („ба̂б ель-моззеййинін“); вона дуже гарно виглядає, аж очі в себе вбирає. Брама складається з двох арок, а ті арки підтримує багацько міцних колон. Над цими арками височиться фриз, оздоблений різьбою. На ньому золотими літерами подано рік, коли збудовано

мечета, і скількись мудронавчальних стихів та речень з Корану. У північній колонаді міститься книгосховище, де знаходяться і всякі допомічні книги і приладдя до письма.

Самий мечет-храм міститься у східній колонаді. Мечет — аж надто гожий, визначається показними взорами та архітектурою; а втім, описати його без малюнків дуже важко. Усіх колон у мечеті аж 380; усі вони мармурові або гранітові та й дуже солідні. Повішених лямп у мечеті — близько 1200. У ньому є двоє молитовних ніш (михрабів), оздоблених тонкими взорами й чудовою різьбою; окрім того є й инші окраси, що впадають в очі й причаровують глядачів.

Про навчання в мечеті Азгар.

Коротенько оглянувши в попередньому розділі історію Азгара, ми повинні тепер подати деякі відомості про те, як провадилося й провадиться в ньому викладання й яка система для навчання.

Вже й про історію Азгара казавши, ми, за одним заходом, уже мали нагоду зазначити, що на самий перед азгарійці заходилися були вивчати науки богословські, а саме — толкування на Коран і на сонну, хадіси, основи мусулманського права. Далі, з бігом часу, щоб поліпшити навчання в цілому, впроваджено окрім тих наук ще й науки елементарні, студіювання арабської мови та словесність.

Правду кажучи, богословіє (теологія) і було й зостається неначе осередок для наукозих студій у азгарійських шейхів, бо навкруг богословія оберталися всі їхні науки, і лиш через нього вони зажили своєї слави й вселюдної звісности. В цій галузі їх не перевищив ніхто з мусулманських учених. Багато азгарських шейхів зажили слави в науках правниче-богословських, по всіх чотирьох правовірних школах; вони склали в дусі своїх толків довгу низку писань, і багато з них тепер видано й друком. — З осіб, що найбільше визначалися студіями над мусулманською юриспруденцією толку маликітського, одзначаються: шейх Зорканій, шейх Юсуф Сифатій, шейх Абу-ль-Хасан, шейх Ахмед Дардір та шейх Ҫа̂вій. У кожного з них є ґрунтовні праці з юриспруденції їхньої школи, і писання їхні ще й досі правлять за підручники в мечеті Азгарі. З новіших варті бути одзначеними: шейх 'Адавій, автор рясних коментарів до писань давніших правників, шейх 'Алі̂ш, що його праці правлять за настільні книжки у кожного маликітського правника XIX в.; єгиптяни за великі його знання назвали його Малик Молодший. — До славнозвісних осіб школи имама Шафиія належать: шейх Абуль-Ка̂сим, автор пояснінь до тексту праці перса Абу-Шоджа̂', шейх Барма̂вій, шейх Хати'б та славнозвісний Бейджурій; ці три — автори коментарів на поясніння Абуль-Ка̂сима[16]; шейх-уль-іслям[17] Захарія Анса̂рій (пом. 926=1520 р.), не аби-який знавець юриспруденції, що на ню він написав дві книзі: „Виклад“ та „Метод“; сам-же ж він написав до них свої поясніння (шарх); був шейх Нурій (пом. 676=1277 р.), автор книги, що теж зветься. „Метод“, — до неї склав поясніння Захарія Анса̂рій; — шейх Мустафа 'Арусій, Ибрагім Сакка̂ та шейх Рамлій (пом. 1003=1596), славнозвісний учений, кладязь усяких відомостів, що через них він здобув прозвання „Шафиій Молодший“. Що-до школи Абу-Ханіфи, то її літературу здебільшого склали перси. З-поміж азгарійських ханіфітів особливо відомі шейх Бенна̂, шейх 'Абдеррахман-Котб (себ-то полюс, бігун) та шейх 'Абба̂сій, єгипетський муфтій. — Ми проминемо школу Ахмеда ибн-Ха́нбаля, бо шейхів цієї школи не гурт, а число студентів, що йдуть за цим толком, сягає тільки 50 чоловіка[18].

Друга наука, що добре розвилася в Азгарі, — це арабська філологія з її галузями. Тепер усі мусулманські вчені одностайно запевняють, що, коли-б не було цієї Азгарської медреси, арабська мова не залишилася-б мовою права в мусулманських державах. Річ у тім, що після епохи аббасидських (багдадських), халіфів влада над Індією, Персією, Ираком, Сирією та Єгипетом попереходила до династій, для яких арабська мова не була їхня мова повсякденна, і кожна династія адмініструвала над своїми підданцями користуючися своєю власною мовою. Тільки-ж класична арабська мова не загинула, а культивувалася по деяких школах, і найславетніша з них — є азгарійська; вона раз-у-раз була для цієї мови неначе високий маяк, де її світло ярко сияло. Її имами славилися багатою вченістю, зразковим стилем та мовою, і їм належать дуже путящі писання про мову, що свідчать про їхню широку ерудицію. З-поміж таких шейхів-філологів визначаються — славнозвісний шейх Хасан Кафра̂вій, автор пояснінь до граматичного тексту „Аджоррумійе“ ибн-Аджоррума (пом. 1324); далі, шейх Хамдій, автор толкування на Кафра̂вієві поясніння; славетний шейх Ха̂лид, автор толкування, відомого під заголовком „Допомічні завваження на коментар ибн-Гиша̂ма“; далі, шейх Абу-Наджа̂, коментатор поясніннів шейха Ха̂лида; відомий шейх Соджа̂ій, автор коментарів на поясніння до ибн-Гиша̂мового „Ка́тара“ та коментаря на ибн-Акилеві поясніння до ибн-Маликової „Альфійї“ („Тисячостишної граматичної поеми“); далі, шейх Ходрій — один з важливих філологів Азгара, автор коментарів на ибн-'Акилеві поясніння, отак як Соджа̂ій; шейх Ашмуній, пояснювач тексту „Альфійї“; а до його пояснінь є коментар шейха Сабба̂на[19]. Нарешті, шейх Шамседдін Анбабій, що носив звання шейха мечету й помер р. 1895. Ця людина мала незрівнянні здібності й багаті знання; він до безлічи різнобірних книжок понаписував низку толкувань, що в них знайдеш усе, чого тільки захочеться; а вже що-до його писаннів з юриспруденції в дусі школи имама Шафиія то в них ані ґрунтовні, ані дрібні факти не залишилися неосвітлені.

У галузі реторики азгарські вчені не досягли тих успіхів, яких досягли в студіях філологічних; і автори тих книг із стилістики, за якими вчаться тепер в мечеті Азгарі, то здебільшого перси. Проте й серед азгаритів уславилося скількись чудових стилістів. Такі: Джеляледдін Соютий (пом. 1505), автор книги „Дорогоцінне намисто“ разом з його таки пояснінням до цієї книги; шейх Банна̂ній та шейх Дасукий; кожному з двох останніх належить коментар на поясніння Са'да персіянина; далі, шейх 'Ахдарій, автор „Прихованого діяманта“, що й поясніння до нього склав він сам-таки; шейх Махлуф, один із сучасних нам учених, коментатор Ахдарієвих пояснінь; шейх Махмуд, автор „Краси сотвореного“; шейх Бас'юній, що був за имама при хедіві Аббасі-паші II; йому належить книга „Найкраще золоте майстерство що-до наук красномовства“

З-поміж азгаритів, що визначилися у філософії і, надто, у логіці, і склали так само в цій царині не аби-які писання. відомий шейх Хабі́ҫій, пояснювач тексту „Про покращання звичаїв“; вищезгаданий шейх Ахдарій, автор „Драбини“; відомий учений шейх Бейджурій склав коментар до згаданого Ахдарієвого твору. — Так само старанно працювали деякі давні вчені над астрономією, науками математичними та медициною, і в усьому цьому досягли були великих успіхів за доби єгипетських халіфів та мамлюків. А в тім, ми не думаємо, щоб цим наукам судилося жити в них довго, бо їхні писання здебільшого вже втрачено, і не залишилося по них нічого, вартого згадки.

Оце були ті науки, що буяли в мурах Азгару. Вони принесли свої плоди, і ті плоди протягом довгих віків ішли на користь студентам, наскільки тії прикладали власної енергії та мали природній хист та здібності.

Яка наука в Азгарі тепер?

Коли читач спитається в нас про сьогочасну систему навчання в Азгарі, ми запросимо його піти за нами до цієї славнозвісної школи, щоб наочно обізнатися з її становищем та теперішніми її способами навчання. Отож, за Аллаховою допомогою, увійдімо до цього храму наук.

Переступивши поріг і трохи перейшовши до внутрішнього дворища, ви побачите величезний натовп дітей, юнаків, людей достиглого віку і людей старих, числом понад 10.000 чоловіка, що живуть при цій славнозвісній школі. Ви чуєте страшенний галас. Вслухуючися в мову цих людей, ви вхоплюєте, до якого народу вони належать. З арабів тут є й єгиптяни, і сирійці, і люди з Ираку (Месопотамії), і єменці; деякі прийшли сюди з Горішнього Єгипту, Нубії, Судану, магрибського Триполя, Альжира та Марокка. Часами ви чуєте тут мови не арабські: перську, турецьку, індійську та геть-усякі инші, що ними говорять мусулмани по всіх краях на землі. Переважна більшість цих студентів вивчають ханіфітське право; це через те, що вони пнуться обійняти різні судові посади, а вже-ж місця муфтіїв та кадиїв дають тільки ханіфітам; за минулих часів більшість належала до шафиїтів. Число прихильників науки имама Малика ибн-Анаса та имама Шафиія тепер більше-менше однакове. Що-ж до толку ханбалітського, то прихильників він має тут не гурт; та про це вже й була в нас згадка.

Усі ці студенти поділяються по народностях, і в кожної народности є своя власна галерія, а при ній шейх, що відає її справи; шейх отой підлягає найвищому шейхові мечету. — Коли настає час лекцій, усі ці різноплемінні студенти переміщуються й розподіляються по різних курсах. Можна бачити, як вони сідають різнобірними гуртками на підлозі, устеленій матами, та оточують свого професора, неначе місячне сяйво місяць, і ввесь час розхитуються то вперед, то назад, або вліворуч та вправоруч, уважно прислухаючися до викладачевих слів, щоб їх добре затямити. А шейхові-професорові нема діла до числа слухачів, чи багато їх, чи обмаль, чи приходять студенти, а чи одходять собі геть, чи вчаться, чи не вчаться, чи його вони слухають, чи иншого шейха. До всього цього йому байдужісінько: він повинен тільки викладати в певні години, та й годі. — Навчання в Азгарі не припиняється ні в які дні на тижні за вийнятком четвергового вечера перед п'ятницею та цілої п'ятниці. Знов-же, немає навчання в пісному місяці рамадані та за літніх вакацій, що тягнуться більше-менше два місяці.

До привілегій, що ними користуються азгарські студенти, належить те, що їх одзволюють од військової служби; це визнав за ними сам уряд, щоб збільшити число учнів і заохотити їх до наукових студій. Викладання провадиться не инакше, як безплатно; витрати на платню викладачеві покриваються прибутками з вакфів, приділених до цього славнозвісного мечету починаючи з найдавніших часів.

Науки, в яких вивершуються студенти, мало чим одрізняються од того, що студіювали минулими віками. Перше, на що наполягає студент, це — вивчення класичної арабської мови етимологічно та синтактично. Далі, він вивчає науку красномовства та стилістику. Докладно працює він і над богословієм. Богословіє-ж у них полягає в виучуванні „тавхіда“ (визнання єдности), тоб-то міркувань про буття Божества та про його прикмети; далі богословіє — то студії над мусулманським правом, над толкуванням Корану та хадісів, себ-то священних переказів про речення та вчинки Пророка. — Юриспруденція поділяється на два відділи: теорію (мо'а̂меле) та практику ('иба̂де). 'Иба̂де — це наука про релігійні повинності: молитву, уплату десятини, піст й прощу до Мекки. Мо'а̂меле — це наука про оборудки, себ-то досліджування правних іслямських норм, напр., для купівлі-продажу, для визволення рабів, одружіння, подружньої розлуки, і таких инших оборудок, що переказувати їх було-б надто довго.

До цих богословських наук прилучається виклад принципів логіки за системою Аристотелевих писань. Що до астрономії, то студенти здобувають про ню лиш поверховні відомості й не мають у цій галузі тих успіхів, яких досягли їхні попередники. Поминаємо вже те, що вони не стежать за науковими відкриттями, поробленими в цій галузі протягом останніх двох віків геть аж до цього часу.

Років тому буде шість, програму навчання в Азгарі поширено, і збільшено обсяг наукових відомостів: до давніх азгарських наук додано математику, історію та географію. А втім, студенти в цих науках не йдуть понад елементарні відомості і дістають знання лиш дуже поверховні.

Коли в нас спитаються, чи краще тепер провадиться навчання в Азгарі, ніж за минулих віків, то ми, ґрунтуючися на словах декількох шейхів, що з ними нам доводилося зустрічатися й розмовляти в цій справі, одкажемо, що між теперішнім та минулим є величезна одміна: — „А причина цьому“, мовляв мені один шейх, „полягає в тому, що погіршало і саме викладання, і студенти стали недбайливо ставитися до наукових студій. Бо од декількох років почалися нові віяння, що одтягають студентів од шляху справжньої науки в бік життєвих благ. Серед студентів трапляються такі, котрі дивляться на науку, як на засіб досягти високих посад і діпнутися багатства, і в них уже немає ані витриманости, ані спокою духовного й розумового, того, що само собою підганяло-б їх набувати знання та духом вивершуватися“. — Отак казав шейх. Ми од себе, в додаток до його слів, вкажемо ще на одну причину, а саме на таке. В Єгипті з минулого (XIX-го) віку стали добре розвиватися науки, письменство та мистецтво, надто в Каірі. У Каірі природничі науки, новітні винаходи, застосовані знання, шляхи комунікації та перевозу стали на таку височінь, яку можна бачити хіба в головних містах Европи. Єгипетський уряд подбав за те, щоб запровадити по своїх, світських школах обов'язкове навчання природничих наук. Тимчасом азгарська медресе не змінила свого напрямку; шейхи одмовляються запроваджувати будь-які новини до своїх наукових метод, і ті студенти, що з Азгару виходять, не можуть стати на однім рівні з вихованцями урядових шкіл, бо їхні знання в царині вищезгаданих дисциплін дуже вбогі. До всього, уряд запровадив окрему свою вищу школу, яка добре-таки підтинає собою давню вищу школу шейхів азгарських; названо її „будинком наук“ (да̂р ель-'олю'м). — Скажемо й за неї коротенько.

Цю світську школу для загальної вищої освіти засновано р. 1872 за наказом хедіва Исмаїла-паші: Навчання в ній розпочалося р. 1873, й її мета — підготовити вчителів, які могли-б викладати в середніх та початкових школах всі курсові дисципліни, не виключаючи мови турецької, мов европейських та рисування. Р. 1888 уряд забажав був втиснути до цієї програми ще й підготову деяких студентів до посад кадиїв та муфтіїв, — і в цьому напрямкові єгипетське міністерство народньої освіти вжило певних заходів 10 жовтня 1893 року. Ось текст двох §§ статуту — 18-го та 30-го:

§ 18. Курс науки для студентів, які готуються до посад учителів, — чотирирічний; а для тих, котрі готуються до посад кадиїв та муфтіїв, — п'ятирічний.

§ 30. Кожному студентові, що скінчив чотирирічний курс, міністерство видає посвідку про закінчення курсу, яка дає йому право вести виклади, — а тим студентам, котрі прослухали курс п'ятирічний, — видається инша посвідка про те, що вони підготовані до посад кадиїв та муфтіїв. Такі свідоцтва видають студентам, коли вони складуть іспити з усіх дисциплін курсу.

Правда, коли цього параграф захтіли перевести практично в життя, то із студентів, котрі закінчили свій курс в. 1893 і здобули посвідку на право викладати, ніхто не захтів залишитися на 5-й додатковий („кадиє-муфтіївський“) рік, окрім двох. Але й ті обидва не мали щастя: хоч і здобули вони дипломи з правом на посади кадіїв та муфтіїв, сам-таки уряд не погодивсь узяти їх на тую службу, инакше як за умовою, що вони складуть іспита ще й разом з тими студентами Азгара, які бажають дістати ті самі посади. Уряд висунув тоді міркування, що для тієї силенної сили студентів, котрі вступають до Азгару, нема-ж инакших перспектив, як дістати саме оці посади. Далі: загальна цифра посад кадиїв та муфтіїв у Єгипті — всього 147, тимчасом як число посад для викладачів мови арабської та инших дисциплін, виучуваних у школах державних та офіційно-визнаних приватних, сягає аж 1700 (так — за даними 1893 р.). І коли-б ще й більше поширити поле діяльности для осіб, які виходять з тієї вищої світської школи (да̂р-ель-'олю'м'а), то не буде куди подіти ті тисячі азгарців, що придатні тільки для своєї тісної спеціяльности і стали непридатні для учительських посад у світських школах, відколи відкрито згадану світську вищу школу „да̂р ель-'олюму“. Ця обставина й сталася причиною того, що із студентів, котрі склали р. 1894 іспити на звання шкільного навчителя, вже ніхто не побажав піти ще й на 5-й додатковий („кадиє-муфтіївський“) курс. Тая школа тепер уже не має цього курса, і кар'єра учнів обмежується на посадах навчителів, яка й була первісна мета для того „да̂р ель-'олюму“. А щоб ім'я отієї школи відповідало як-слід тому, чого од неї вимагають, школу перейменовано на „Арабський Навчительський Інститут“ (Кисм аль-мо'аллимін аль-'арабі). Число студентів р. 1899 було 50, 1900 — 60. Викладають в Інституті такі дисципліни: толкування Корану, мусулманське правознавство, науки словесні, всесвітню історію, географію, аритметику, геометрію, хімію, фізику та різні галузі каліграфії (солос, насхі, рок'а). Ця школа виправдала надії свого фундатора та й справді показала себе путящою багатьма сторонами. Студенти, що з неї виходять, мають різнобірні й чималі знання та й чудово викладають не тільки в урядових школах, а й в инших. Багато з них раз-у-раз залишаються при самім Інституті, як діяльні викладачі.

Повертаючися наприкінці до школи Азгар, ми побажаємо їй, щоб вона не обмежувалася, як давніш, вивченням наук богословських та якимись-там початками гуманітарних знаннів, але щоб вона, як ті університети, що існують у столичних европейських містах, сталася для східніх студентів за джерело бажаних наукових відомостей, які освічували-б їхній розум і допомагали б людині досягти своєї найвищої межі й пізнати Бога, цього найкращого просвітителя“

III.
Звістки про Азгар в азгарському газетному органі.

На цьому кінчиться стаття в єзуїтському „аль-Ма́шрику“, — стаття, як бачимо, дуже путяща та змістовна, хоч і добре напоєна єзуїтсько-клерикальним духом.

А в осени того-таки 1319 (=1901) року, звістки про азгарську медресе з'явилися і в одному з чисел часопису „аль-Мое́йяд“, що править за публіцистичного представника самих азгаритів і через те, в даній точці, заслуговує особливої нашої уваги. На жаль, усі мої розшукування, з якими я вдавався до Єгипту, щоб якось здобути те число „аль-Мое́йяда“, були даремнісінькі (воно встигло геть розійтися), і мені доводиться задовольнитися лиш татарським перекладом тієї згаданої, невеличкої статті „аль-Мое́йяда“, уміщеним у бахчесарайському часописі „Терджиман“ („Перекладач“) 25 ша'бана 1319 р.=23 листопада 1901 р. №43, ст. 172. От український переклад того уступу з „Терджимана“:

„Про найбільшу школу (медресе) цілого мусулманського світу при мечеті Азгар уміщено в часопису „аль-Мое́йяд“ такі повідомлення. Тую медресе засновано 359 р. гиджри[20]. В її книгозбірні є 20.000 томів. Учні збираються до цієї медресе звідусіль, і тепер там аж 8573 студенти, що їм читають лекції 226 викладачів. Для кожного з чотирьох мусулманських толків є окремі приміщення. Маликітських викладачів — 71, а студентів — 2030; шафиїтських викладачів — 96, студентів — 3876; ханіфітських викладачів — 66, студентів — 2632; ханбалітів — З викладачі, студентів — 35“.

У паралелю до цих відомостів, що їх „Терджиман“ наводить за „аль-Мое́йядом“ і що про їх точність нема причин сумніватися, можу подати відомості европейської статистики 1900 р., за якою виходить, що на земній кулі є всіх університетів 171; з них найлюдніший — Паризький: на ньому підчас осіннього семестру 1898-1899 р. було 11.827 студентів; у Берліні — на одну тисячу студентів менше; третім що-до числа слухачів показано мусулманський 'Азгарський університет у Каірі: у ньому тоді було 8246 слухачів. — Та ідім далі за заміткою „Мое́йяда“ (чи, там, татарського „Терджимана“):

„На утримання Азгару даються кошти з вакфів та з єгипетського скарбу, і ті кошти, як на російську рахубу, складають собою 360 тисяч карбованців (що-року). Кожному студентові видають що-дня по хлібу, отже на рік доводиться роздати 40.260.101 хлібів. — Окрім наук релігійних, тепер у цій медресі запроваджено викладання всесвітньої історії та географії“.

V.
Друкарська діяльність азгарців.

Залишається сказати про друкарську діяльність азгарців, як наукову, так і публіцистичну.

Про першу можна ненадто й розводитися. Суто-наукові видання а́згарських учених (професорів та їхніх учнів), натурально, торкаються тих дисциплін, котрі студіюють в Азгарі; азгарці видають різні писаня з наук богословських та богословсько-правничих, чи то свої власні новітні, чи то (і ще більше) — давні, старовинні, з путящих рукописів. Вони, за добрими рукописами, видають і перевидають класичні розвідки про арабську мову, видають і перевидають твори давніх арабських істориків. Додержуючися звички старовинних переписувачів, які, вважаючи на тодішню дорожнечу матеріялу для письма, не залишали берегів у рукопису порожніми, ба запорожнювали їх коментарями й т. ин., а́згарці, видаючи котрийсь давній твір, звичайно друкують на його берегах ще й инший якийсь твір, — та ще добре, коли щось аналогічне або коментарі до оснівного текста; а то, часом, вони на берегах видання (ԑаля ль-ꙁаԝа̂ші) друкують такі писання, які можуть мати хіба дуже й дуже далекий звязок з оснівним текстом („матн“) друкованого видання. — От, прим., поруч тексту котрогось старовинного історика, вони уміщують на берегах працю иншого історика (частенько, з зовсім иншої доби), або космографа, тощо. Через отакий культурний пережиток а́згарські видання иноді бувають дуже невигідні для користування і мають негарний зовнішній вигляд.

Воно правда, негарний вигляд набувають азгарські видання іще й через силу инших причин, переважно знов-таки через намагання до дешевости. Папір для видань беруть свій, єгипетський, — аж надто погано вироблений, шорсткий, жовтуватого кольора; одразу видко, він не з самого ганчір'я, а містить у собі чималу домішку соломи. Шрифти — примітивні, грубо віділляті, нечиткі, і густо-часто не можна розглядіти, одну чи дві діякритичні крапки надруковано. Робітничу працю оплачують у Єгипті дуже дешево, так зате-ж і самий друк — недбайливий, неохайний, кострубатий; раз-у-раз котресь слово переділено недоречними шпаціями на дві половині, та й одну його половину щільно прилучено до дальшого чи попереднього слова ніби його частину. Через те читач може часом (а недосвідчений — то частенько) читаючи помилитися. Кінець-кінцем одначе, ці єгипетські видання надзвичайно дешеві і мають багацько покупців; вони в великому числі розходяться по всіх далеких країнах світу, якщо там живуть мусулмани. У будь-якій глушині, де тільки живе іслямсько-освічений мусулманин (наприклад, у гірських закутках Кавказу, у невеличких татарських містах, на Волзі, то-що), неодмінно в бібліотеці такого мусулманина знайдеться скількись цих негарних жовтих книжок, з розпливчастим друком, але поцінних кожному: знайдеться якась збірка хадісів єгипетського видання, з поясніннями до неї, підручник котрогось правника, коментар до нього, додатковий коментар на коментар, толкування на додатковий коментар і т. д., і т. д. Азгарці (шейхи та їхні учні) дуже часто перевидають у себе в Каірі европейські видання, що їх критично зробили які-небудь орієнталісти в Ляйдені, Ляйпцігу й т. и., і пускають їх у світ за ціну, у двацятеро, у трицятеро разів меншу, ніж коштують видання европейські. А що азгарські шейхи роблять у перевиданнях часом свої дуже цінні поправки, ґрунтуючися на кращих рукописах або на своїх (компетентних) здогадах, то не дивниця, що й багато европейських учених навіть воліють користуватися єгипетськими передруками краще, як первісними европейськими виданнями, які й через високу свою ціну не для всіх приступні. От, останніми часами доводиться, наприклад, зустрічати покликування на єгипетське видання Боха̂рієвого „Ҫахи'ха“ частіш, ніж на ляйденське; другий приклад — біографічний словник ибн-Халликяна XIII в.: европейські учені більше люблять видання єгипетське, ніж Вюстенфельдове европейське. Узагалі-ж кажучи, европейська наука може для азгарців мати не аби-яку вдячність, бо, от хоч би, такі праці, величезні обсягом і важливі історично-науковим своїм значінням, як найдавніша всезбірка толкувань на Коран Табарія (пом. 923), або стародавні багатотомові, велетенські арабські словники (тлумачні) і т. и., — ці писання ще довший час були-б залишалися невидрукувані, коли-б за їх друк не подбали працьовиті вчені Азгару.

Шкода тільки, що часом, хоч і зрідка, все-ж неможна буває покладатися на ті єгипетські видання цілком. От передмова до „Водопійного моря“ (Аль-баꙁр аль-мавруд) відомого єгипетського суфія XVI в. Ша'ра̂нія (пом. 1565) містить у рукопису місця, надзвичайно характерні для історії розвитку суфійства, де виводиться на денне світло жадібне та користолюбне мусулманське духівництво („улеми“). Ті місця опублікував був у витягах, за рукописом, Альфред фон-кремер у Journal Asiatique 1868; та їх зовсім немає в єгипетському виданні „Водопійного моря“; живовидячки, а́згарські улеми дозволяють собі й каструвати незручні для них сторінки.

За те, звичайно, ми можемо без вагань покладатися на їхні друковані видання давніх праць філологічних, що їх каструвати немає потреби, а для їх редагування шейхи мають усі потрібні ерудитні відомості та вміння. Найбільшу користь вони чинять нам, коли добре зредагують рукописи давні і видають їх друком, бо новітні філологічні писання азгарців XIX-XX вв. — ті вже геть менше заслуговують нашої подяки. Правда, самі азгарці вважають себе за найкращих у світі охоронців і представників класичної арабської мови, — та й хто може заперечувати їхні заслуги на цім полі? — тільки-ж вони в цій точці занадто вже самовпевнені, З них — дуже старанні й путящі „начетчики“, але принципів порівняльної філології, яка дозволяє свідоміше увійти в дух котроїсь мови, вони не знають; і багато з европейських арабістів безперечно тонше, ніж а́згарці, розуміють дух класичної арабської мови і відтінки важких уступів стародавніх арабських писань. Знов же, й тая арабська мова, якою пишуть а́згарці й якою вони так пишаються, має чимало й хиб: видко, що, старанно й копітко вивчаючи що-найдрібніші тонкощі граматики й риторики, не за́всіди людина навчається добре писати стилістично. З одного боку мова азгарців, здавалося-б, повинна була-б бути геть-добра: вона вільна од впливу европейської фразеології, вона намагається як-найдбайливіше зберегти обличчя стародавньої іслямської мови, ще не попсованої через новодіялектичні елементи, тимчасом як у тих новоарабських літераторів, що виховалися під европейськими впливами, частенько ми натрапляємо на конструкцію мови цілком европейську, тільки з арабськими словами; а простонародні, некласичні слова араби-західники запроваджують до своєї літературної мови, бува, навіть свідомо. Проте, з другого боку, на жаль, доводиться зазначити й те, що азгарити, не мавши спромоги піднестися до справжнього духу померлої давньо-арабської мови, засвоюють собі тільки її негативні сторони: несталість термінів, важкість стилю, хиткість і невиразність відтінків. Через архаїчну важкотягарність літературної мови азгарців, знов-же й через те, що вони принципово не дбають за те, щоб надавати своїм писанням легку форму, легкий виклад, — читати їхні теперішні витвори — буває річ надзвичайно втомна й нудна; і ця нудьга надто жваво відчувається через контраст тоді, коли поруч з науковими працями азгарців доводиться читати котрийсь легко написаний науковий твір Зейда̂на або инших новітніх арабських письменників, вихованих на европейській науці.

VI.
Публіцистична преса азгарців в звязку з загальною історією преси в Єгипті.

Багато цікавіша, бо оригінальніша, публіцистична, журнальна література мечету Азгар.

Та перше ніж за неї казати, треба попереду окреслити історію й характер арабсько-єгипетської журналістики, яка до того-ж, має вагу всеарабську, а не спеціяльно єгипетську.

Окрім своїх особистих спостереженнів, що складалися підчас двохрічного перебування на арабському сході, і вражінь од особистого читання арабських часописів, я можу зазначити, як основу для свого нарису, отакі допомічні джерела:

а) У журналі „аль-Гиляль“ Жюржія Зейда̂на (видається з 1892 р.) уміщено низку статтів, які стосуються до арабської журнальної літератури.

{{{1}}}

в) У великій бібліографічній праці поарабленого американця Едварда фан-Дайка: Иԛтифа̂ԑ аль-ԛануԑ би-ма̂ һуԝа матбуԑ (Каір 1896-1898) де-не-де розкидано коротенькі, але дуже цікаві характеристики сьогочасних арабських письменників; деякі з них — журналісти.

г) Сухенький, але змістовний бібліографічний огляд арабських часописів та журналів, відколи вони вперше з'явилися, з дуже важливими зазначками про їхній напрямок та їх історію, дано в статті „Аҫ-ҫиꙁа̂фе“ („Преса“), уміщений у тижневику „аль-Аджйа̂ль“ (1897, №2, 26 червня), Статтю цю, мабуть, написав не хто, як сам редактор часопису — Мха̂і̂ль Антун Сакка̂л.

д) Як сирові матеріяли, цю статтю використав мій приятель, берлінський професор арабської мови й відомий знавець мусулманського сходу д-р Мартин Гартман, для своєї талановитої й дуже змістовної розвідки: The arabic press in Egypt, by Martin Hartmann (Лонд. 1899, ст. II+94); статтів Ж. Зейда̂на в „Гилялі“ він у руках не мав. Він-таки, М. Гартман, і по-німецьки про арабську журналістику написав статті в „Orientalistische Litteraturzeitung“ 1898 (ст. 225 дд.) і 1899 (56 дд.).

е) Та ще на початку цього 1903 року, про єгипетську пресу дано замітку в бейрутському науковому органі оо. єзуїтів, часописі „аль-Машриԛ“.

Початки журнальної справи (по-арабськи „аҫ-ҫиꙁа̂фе“ — це дуже вдалий неологізм) поклав у єгипетських арабів їхній всепочинатель хедів Мохаммед 'Алій (1805-1848). На його загад, р. 1832 засновано в Каірі офіційного часописа „Аль-ԝаԛа̂иԑ аль-миҫріййе“ = „Єгипетські події“, що існує й досі. А в тім, хоч Мохаммедові Алієві й до-вподоби було мати арабською мовою свій орган, щось ніби „Moniteur“, усе-ж він і на думці не мав засновувати в Єгипті вільну пресу, й обидва його наступники додержувалися були тих самих поглядів. Через те, протягом трицятьох років газетна справа розвивалася в Єгипті дуже зле, не маючи ще до того особливого спочуття в самому єгипетському громадянстві. Далі на престолі сів хедів Ісмаїл-паша (1863-1879). Відомо, що це була людина, охоча робити гру на державних паперах, — отже доволі добре втаємничена в тонкощі европейського поступу (як дотепно завважив професор М. Гартман); тільки-ж хоч-би який поверховний був лібералізм у хедіва Ісмаїла, все-ж він вирішив дати єгипетській пресі волю, — і число часописів та журналів зросло аж надто швидко. Ще краще, аж феноменально швидко, розгорнулася журнальна справа за його наступника Товфіка-паші (1879-1892), що зробив волю друку в Єгипті, можна сказати, необмеженою. Англійська окупація, що почалася за нього (з 1882 р.), річ ясна, ані трохи не зменшила цієї волі, і тільки зрідка англійці вживають деяких репресивних заходів проти органів, котрі галасують занадто вже гучно.

Не тільки воля друку сприяла тому, що єгипетські часописи та журнали розвивалися й число їх зростало. Була тому ще й инша причина: із Сирії з-під турецького гніту до вільного Єгипту переселялися христіяни-сирійці, і переселення це де-далі зростало; це — „втеча до Єгипту“, явище відоме ще з часів Йосипових та Иродових. Не маю за потрібне багато казати тут за те, що характерні риси араба-сирійця й араба-єгиптянина не схожі; — вистарчить завважити, що сирійця можна було, з давніх давен, без пересади вважати за природнього публіциста або, коли візьмем нові умови життя, — за природнього журналіста. Згадаймо, якого фейлетонно-публіцистичного характеру набула греко-римська література під пером сирійських письменників; згадаймо літературне обличчя Лукіяна Самосатського, автора комічних „Розмов богів“. Лукіян, як завважує Гартман, навіч показує нам собою тип сьогочасного сирійця-журналіста, і недурно-ж (в арабському перекладі) тішиться він успіхом у теперішніх арабів Сирії. Та щоб не довго говорити, попросту скажемо: мало не кожен письменний сирієць намагається писати в часописах. Тільки-ж у себе на батьківщині, у Сирії та Палестині, араб-сирієць перебуває в як-найгірших видавничих умовах: обскурантнішої й дошкульнішої цензури, ніж цензура Турецької імперії, надумати собі не можна, і найсуворіші часи російської цензури, навіть Руніча і Магніцького, вийдуть радикально-ліберальні, коли їх порівняти з тим, що виробляє теперішня цензура османська. Обмежити свою діяльність участю в підлесливих, слухняних та обчекрижуваних часописах Сирії (а їх теж багато) талановитші літератори-сирійці не могли й не можуть, а через те, поруч тієї маси сирійських арабів, які пнулися й пнуться до Єгипту через причини економічні за-для матеріяльного добробуту, попростували туди й не перестають простувати чимало й арабів-літераторів, маючи спеціяльну мету — вільно видавати в Єгипті часописи або співробітникувати в них.

Насунувши густою лавою до Єгипту, сирійські араби захопили всеньку єгипетську пресу до своїх рук (перший їх видатний орган — „аль-Аһра̂м“, з 1876 р.). Вони й багатьох єгиптян заметили своєю пристрастю до журналістики, і тепер Єгипет живе кипущим газетним життям. Число всіх часописів та журналів, що виходять в Єгипті, становить (за відомостями „аль-Ма́шрика“ 1903 р.) 120; арабською мовою виходить 87, решта видаються по-французьки, по-англійськи, то-що. Англійські та французькі часописи й журнали — переважно відтінку політичного; арабські — теж мало не всі політичні або торговельно-політичні; з инших, неполітичних арабських органів, число релігійних — 10, правничих — 7, медичних — 5, господарчих — 2, гумористичних — 2, феміністичних та франкмасонських — по 1; серед арабських газет Єгипту 17 видаються не мертвою класичною мовою, а народньою або півнародньою. Цікаво було-б підрахувати цифру періодичних арабських видань не тільки Єгипту, а й усіх инших країн, що їх людність говорить або пише по-арабському, од Марока аж до Індії. На жаль, я не маю для цього достатніх статистичних даних. Завважу хіба, що, хоч арабська людність властивого Єгипту становить менше ніж десять мілійонів чоловіка, а в инших країнах Африки та Азії говорять цією мовою близько 35 мілійонів чоловіка, і хоч священною арабською мовою часом видають часописи навіть у країнах неарабських, усе-ж у самому Єгипті більше виходить арабських часописів та журналів, ніж по всіх инших країнах разом.

Що до свого напрямку, то єгипетську пресу поділено у вищезгаданій статті „аль-Аджйа̂ль“ на три гурти, наслідуючи класифікацію преси европейської: 1) „моꙁа̂физ“ = „охоронний“, 2) „ԑаҫрі“ = „відповідний до віку“ й 3) „моԑтадиль“ = „поміркований“. Инакше кажучи, у перекладі на термінологію европейську, „аль-Аджйа̂ль“ поділяє єгипетські органи преси на консервативні, ліберальні та помірковані. Та для нас значно зручніше ділити їх на два головні типи: 1) західницькі та 2) іслямофільські. Серед західницьких своєю чергою вистарчить одзначити дві головні групи: а) франкофільську та б) англофільську[21].

Журналісти франкофільські — це вихованці бейрутського єзуїтського університету, побільше з христіянської секти маронітів, що останніми сторіччями наблизила свої догмати до римсько-католицьких. А що французькі інтереси в Єгипті зазнають шкоди од англійської окупації (з Наполеонових часів починаючи, на Єгипет має переважні претенсії Франція), то єгипетське франкофільство, для противоваги англійцям, натурально виступає в обороні сюзеренних прав турецького султана на Єгипет, — саме іменно турецького султана, а не найближчого законного єгипетського володаря, не хедіва, бо той перебуває в руках у англійців. Видатний франкофільський орган — це часопис „аль-Аһра̂м“ („Піраміди“). Заснували його р. 1876 в Олександрії двоє приїжджих маронітів з Лівану: Салі́м і Бша̂ра Такля. Виховані у французів і вороги англійців, обидва брати-христіяни раз-у-раз підлещувалися до поточних мусулманських володарів і вічно розсипали панегірики османському султанові, панові правовірних, „халіфові“[22]. Отаку „благонаміреність“ султан добре оцінив (адже він тільки номінальний сюзерен Єгипту та його хедівів, і проповідь вірнопідданчих османських почуттів у єгипетській газеті для нього, звичайно, люба). Бша̂ру Таклю, що залишився по братовій смерті єдиним господарем газети, султан нагородив званням паші.

Найкраще й найблискучіше стоїть арабська преса англофільська. Дужа вона між иншим тому, що на її боці — усі видатні суто-літературні сили арабів. Наприклад, найкращого літературного арабського часописа „аль-Гиля'ль“ („Молодик“), що його надпориваючися читають навіть европейці, видає (починаючи з 1892 р.) вихованець протестантсько-американського бейрутського колледжа, прихильник англійської науки, дуже талановитий арабський літератор Жюржій Зейда̂н, белетрист, поет та вчений історико-філолог. Тут не випадає нам надто-багацько говорити про Зейда́на, бо оповідання про нього самого, про його Ломоносівське виховання, про його епохальну літературну діяльність, могло-б статися за тему для окремої великої статті[23], але одзначу, що до його видатних прикмет належить і вміння писати надзвичайно легко й цікаво; „аль-Гиля'ль“ — улюблене читання освіченого араба. — Солідний науковий часопис „аль-Моԛтатаф“ („Вибірка найкращого“), що його араби, котрі виховалися на Московщині, порівнюють з теперішнім російським „Вѣстникомъ Европы“ (si licet magnis componere parva), — так само орган англофільський; його заснували були попереду в Бейруті (1877) солідні люди, доктори філософії — Фа̂рис Нимр та Я'куб Сарруф, в спілці одначе з енергійним та спритним шарлатаном Ша̂һіном Мака̂ріусом. Цей „аль-Моктатаф“ — гордощі для всіх арабів, навіть мусулман; у них він теж користується величезним науковим авторитетом; з Бейрута його перенесено до Єгипту. Його видавці видають (починаючи з 1889 р.) ще й політичного англофільського часописа: „аль-„Моԛа́ттам“ („Мокаттам“ так зветься гора, чи сугорб, що височиться над Каіром), — той часопис вічно полемізує і з франкофільським „аль-Аһра̂мом“ і з старо-мусулманськими органами. Англійський уряд пильно підтримує „аль-Мока́ттам“, і той робить для англійців величезні послуги. Завважмо до речи, що він сіє ворожнечу проти царської Росії, при кожній нагоді титулує її деспотичною країною.

Мечет аль-Азгар з її староіслямськими літераторами чинить величезну противагу й франкофільському й англофільському напрямкам, надто-ж запеклу боротьбу провадить вона проти англоманів, себ-то переважно проти „аль-Мока́ттам'у“. Головний орган мечету Азгар і взагалі щирих арабо-мусулман (а може й усіх мусулман) цілого світу — це славнозвісний часопис „аль-Мое́йяд“ („Богоспоможений“ або „Той, що має допомогу од Бога“). Видається в Каірі починаючи з грудня 1889 р. Передплатників у нього 6000. Така цифра могла-б нам здатися за невеличку; тільки-ж вона більша ніж в усіх инших часописів, і вона реально свідчить, що „аль-Мое́йяд“ — аж надто розповсюджена газета. Річ у тім, що инші арабські часописи поширюються через роздрібний продаж, не через передплату; постійних передплатників у них не гурт. Коли-ж „аль-Мое́йяд“ окрім місцевого роздрібного продажу має ще 6000 постійних передплатників, то це високий доказ його популярности. Передплатників у нього так багато через те, що розходиться він не в самому тільки Єгипті, ба й в усіх краях мусулманського світу, од Марока аж до Індії. Треба завважити, що ці закордонні передплатники „аль-Мое́йяда“ старанно постачають газеті свої дописи; отож „аль-Мое́йяд“ має що-найшвидші й що-найдокладніші (нехай і тенденційні) звістки геть-звідусіль, наприклад, з таких неприступних місцевостів, як глибина Африки або центральної Арабії. Теперішній видавець — щирий каірець, 'Алій ибн-Юсоф, людина дотепна, талановита, але така, що вбачає в а́згарській науці високу мудрість. Свою журнальну кар’єру він почав року 1887 виданням тижневика „аль-А̂да̂б“ („Словесність“). Наприкінці 1889 р. шейх 'Ахмад Ма̂дий заснував „аль-Мое́йяд“, і ‘Алій Юсоф зробивсь йому за помічника; а починаючи з 1893 р., відколи засновник умер, ‘Алій Юсоф залишивсь єдиним господарем „аль-Мое́йяд’а“ та ще й, як усі запевнюють, єдиним його письмаком (коли, звичайно, не рахувати різноманітних дописів звідусіль); до речі, треба сказати, що число іслямофілів, здатних до дневникарської діяльности, дуже обмежене. Давнішими роками, як був ‘Алій Юсоф допіро за помічника редакторові, він мав ще й инші повинності: він сам розносив маловідому тоді газету по вулицях, майданах та каварнях Каіра. Тепер газета має дуже розкішне приміщення на бульварі Мохаммеда ‘Алія, з величезною вивіскою. З „Мое́йяд’ом“ доводиться европейцям дуже рахуватися, бо мусулманин, особливо не широко-розвинений, читає цю газету з величезною втіхою, знаходячи в ній усе, що любе для його серця. Стиль „Мое́йяд’а“ — енергійний, сильний, влучний і, окрім того, закрадчивий. Газета, підносячи свойому читачеві якісь ідеї, навіть нові для його, стережеться висловлюватися таким тоном, який показував-би, що ці ідеї належать самому редакторові. Навпаки, вони читачеві інсинуюються як його власні, давно йому відомі думки та погляди,— і довірливий читач-мусулманин мимоволі присипляється, не почуває жадних сумнівів та підозрінь і гадає, що він давно поділяв саме оті пересвідчення. „Аль-Мое́йяд“ — газета полемічна, і редактор у полеміці виявляє надзвичайне вміння та силу, дарма, що береться й на негарні способи. Помітити щось слабке в англійських правителів та західницьких органів, роздмухати це слабке, змалювати незначний факт, як кричущу несправедливість та кровожерне тиранство англійських правителів, жорстоко поглузувати з англофілів та й із франкофілів — ото звична справа для „Мое́йяд’а"; ті російські газети, котрі завсіди (через другі руки, звичайно) передруковують відомості про єгипетські справи та англійську окупацію з „Мое́йяд’а", дають через те своїм російським читачам цілком неправдиві відомості про характер англійського панування в Єгипті й про те, як ставиться до них людність…

Щоб змалювати полемічні підхідки в „аль-Мое́йяді“, нагадаю, наприклад, про те, як він напавсь був на Ша̂гі́на Мака̂ріуса, співвидавця англофільського „Мокаттама". Двоє инших видавців (Нимр та Сарруф) — солідні, шановні люди й незавсіди зручна мета для обстрілювання; тимчасом Ша̂гі́н — безперечний шарлатан, що-правда, дуже корисний для видавництва через свою енергію, практичні здібності та пронозуватість; — і от „аль-Мое́йяд“ скерував свої стріли найбільше проти Ша̂гіна Мака̂ріуса, намагаючися в його особі дискредитувати „аль-Мокаттам" цілком. Саме як я жив у Сирії, одбувся, у жовтні 1897 р., фінал одного з епізодів „Мое́йяд’ового" цькування проти Ша̂гі́на Мака̂ріуса. Про той епізод, пам’ятаю, багацько тоді балакали в Бейруті; а в Єгипті свідком того всього був М. Гартман і заніс його до своєї „The arabic press in Egypt“[24]. Річ у тім, що Ша̂гі́н видавав разом із своїм братом у-перших Иска́ндаром (за англійські гроші) що-місячника „аль-Лата̂иф“ („Сміховинки“) і, не вдовольняючися з того, що мав непохитну славу практичної людини, яка вміє допомагати справі видавництва, захтів зажити слави ще й як путящий письменник. Вступні статті для журналу писав його брат у-перших Иска́ндар, і про це будо надруковано в першому числі; та Ша̂гі́н подав таке застереження тільки в тій відбитці, яку він дав самому Иска́ндарові, а в усіх инших примірниках це застереження він викинув; нехай, мовляв, читачі гадають собі, буцім вступні статті, добре написані, пише не хто як Ша̂гі́н. Од чуткого „аль-Мое́йяд'ового“ нюха не приховалося, що справа в чомусь непевна, і він на своїх шпальтах спробував вивести її на світ, доводячи, що Ша̂гі́н неук та плагіятор, і запитуючи його, чом він заховує очевидне авторство Иска́ндарове. Тоді Иска́ндар, що його авторське самолюбство зачепив „Мое́йяд“, дав друковану відповідь: адже в першому числі зазначено його авторство. Тільки-ж після цього Иска́ндар од багатьох осіб здобув примірники першого числа, де не було жадного застереження про цю справу. „Мое́йяд“ був радів-триюмфував. Та тут обидва двоюрідні брати згадали, що обидва вони — і родичі, і земляки-христіяни з Сирії („Краще кукіль з батьківщини, ніж зерно з чужини“, „Зіԝа̂н ба́лядак, уля ԛамзет үаріб“, каже сирійське народнє прислів'я), і що, до всього того, обидва вони здобувають гроші од англійців. І от 24 жовтня 1897 р. Искандар оголосив друком урочисту дуже дипломатичну одначе заяву[25], де було сказано, що люди-лиходуми, які запевнюють, неначеб-то поміж ним та його високошановним дядьковим сином (ибн-ԑаммиһ) є незгода, брешуть. Отже, хоч про факт авторства й про плагіяторство нічого не було сказано, „Мое́йядові“ довелося чималою мірою заспокоїтися.

Серед органів азгарської партії „Мое́йяд“ додержує певної академічности. Коли треба, він оддає належне христіянській пресі й підкреслює, що національні інтереси в арабів-мусулман та арабів-христіян спільні. Він може похвалити й заснування нового жіночого журналу, дарма що до емансипації жіноцтва ставиться, звичайно, неприхильно, а до того-ж цей жіночий журнал видає сирійська христіянка[26]. Узагалі „Мое́йяд“ будь-що-будь намагається стримуватися в висловах та затушковувати свій обскурантизм всякими гучними фразами: він усе-таки поважний „дневник“, а не вуличний „листок“. Та поруч „Мое́йяд'у“ з'явивсь (у листопаді 1897 року) другий орган — газетка, або листок „аль-'Ада̂ле“ („Справедливість“), що своїм тоном аж надто нагадує славетню „Домашнюю Бесѣду“ Аскоченського. Зовнішній вигляд „аль-Ада̂ле“ — то чвертка на три шпальти, задрукована тільки з одного боку; брудний папір; збитий, неохайний шрифт; ціна — півкопійки (мільєм, хоч номінальна ціна, нехай і два мільєми). Як і всі єгипетські газети, „аль-Адале“ виходить з друкарні уже після обід і одразу переходить до рук тисячі газетників, що й розпродують її на майданах трамвайових, на майдані Езбекіййе та в инших велелюдних місцях. Через свою дешевість та приступну мову, „аль-Адале“ може добре популяризувати ворожнечу проти західників серед нижчих народніх клас. Її видавець, Мохаммед аль-Хейямій — реакціонер і страшенно нетолерантна людина. Усе, що хоч трохи відгонить немусулманством, його газетинка атакує з нестриманою лютістю, не додержуючи будь-якої елементарної пристойности, нічим — так мовити — не прикриваючи голе грішне тіло, без жадного фигового листка[27].

Азгарці мають ще скількись инших органів. З-поміж них визначаються: тижневик „Танта̂“ (названий так за ім'ям невеличкого єгипетського міста, відомого тим, що в ньому є гробниця святого чудотворця Ахмада, — виходить з 1897 р. Другий тижневик — „аҫ-Ҫа̂ԑиԛа“ („Блискавка“), що видається теж з 1897 р., — намагається бути поступовим. Місячник „аль-Ислям“ („Мусулманство“), заснований р. 1893 і присвячений, як сказано в заголовку, „науці, словесності та історії“, консервативно проводить ідеї Азгара; але рівночасно він свідомий того, що треба пристосовуватися до нових подувів, треба вважати на те, що західництво перемагає, і пристосувати до нього іслямську релігію так, шоб вона за нової ситуації не втрачала, ба вигравала.

А що араб своєю вдачею надзвичайно толерантна людина, і релігійний фанатизм не в його природі, то можна сподіватися, що тупа нетерпимість супроти европейської цивілізації, яку старанно сіють деякі органи азгарської партії, не пустить глибокого коріння серед арабів. Навпаки, можна сподіватися, що кінець-кінцем справдиться об'єктивно висловлене (вищенаведене) побажання католицького „аль-Ма́шрик“-а, звернене до медресе Азгарської, а саме — що Азгар, окрім старанного вивчення своїх старо-мусулманських наук богословських, засвоїть так само нову, нецерковну науку европейських університетів і зможе обернутися коли не в правдивий університет (на це надії нема), то в таку мусулманську духовну академію, яка стоятиме на науковому рівні принаймні аналогічних европейських вищих шкіл.

Та це ще справа майбутности. А поки-що, Азгарська медресе притулок середньовікової схоластики.

  1. ↑ Про цю статтю див. вище, стор. XII.
  2. ↑ Европейські учені, звичайно, писали про Азгар дещо й раніш. Див., напр., Zeitschr der Deutsch. Morgenl. Ges. XXXVI, 724 дд.
  3. ↑ Тут в часописі помилка: зробив це не Ха̂ким, а вже ейюбідський султан Салахеддін (Саладін) XII віку. А. Кр.
  4. ↑ Писалося це року 1899-го. А. Кр.
  5. ↑ Яванців-малайців „Моктатаф“ тут не називає, і це збігається з зауваженням голандського орієнталіста-подорожника Снука-Хурґронйе, що яванці не мають значніших релігійних відносин з Єгиптом. А. Кр.
  6. ↑ „Аль-Джа̂миԑ аль-Азһар, набде фі та̂ріхиһи ԝа таԑлімиһи“ — аль-Машриԛ, 1901, січень, №2, стор. 49-50. Для „Древностей Восточныхъ“ переклав цю статтю на російське, за моєю допомогою, мій ученик-студент Б. В. Міллер, вже й тоді дуже надійний молодий учений.
  7. ↑ Це й був останній представник династії Ихшідів.
  8. ↑ Аль-фоста̂т — це старий Каір (VII в.); названо його так через те, що перший мусулманський завойовник Амр ибн-аль-'Асий (VII в.) зіпняв там свій „фостат“ себ-то шатро, коли за халіфування Омара ибн-аль-Хатта̂ба з'явивсь туди, щоб звоювати давній Мемфіс.
  9. ↑ Ибрагім ибн-Мохаммед ибн-Айдемір аль-Ала̂ій, відомий під ім'ям ибн-Докмак (помер 1106), автор твору „Перемога середньої перлини в намисті столичних міст“. Це велика історична праця на 10 частин, що з них збереглося тільки 2; вона охоплює собою історію Каіра, Фостата й Олександрії. Їх надруковано з наказу Я'куба Артина-паші, керівничого над міністерством народньої освіти в Єгипті.
  10. ↑ А в книзі „Дуже гарна бесіда з історії Єгипту та Каіра“ Соютия XIV—XV в. (т. II. 140) — ми читаємо: „на сьомий день“.
  11. ↑ В „аль-Ма́шрику“ (ст. 51), помилково, рік христіянської ери показано 969. А. Кр.
  12. ↑ В „аль-Ма́шрику“: 976. А. Кр.
  13. ↑ Оце речення, мабуть, вимірено проти „Моктатафа“, що допустивсь тут історичної помилки. А. Кр.
  14. ↑ Букв. „батько військових перемог“.
  15. ↑ Див. у Макрізія, т. II, ст. 276.
  16. ↑ Коментар (хашіє) — це буде з'ясування пояснінь (шарх), написане на те, щоб освітлити плутані місця та докладно викласти те, що пояснено коротким способом; часом з'являється ще й четвертий дослідник, який додає свої міркування з приводу шарха й ха̂шіє; ці нові коментарі звуться толкуванням (такрір). Таким чином один твір може складатися з тексту („мати“), пояснінь („шарх“), коментарів („хашіє“) та толкування („такрір“). Кожна з цих частин звичайно буває довша за попередню.
  17. ↑ Так в Єгипті зветься шейх, що стоїть на чолі управління мечетом Азгар; його звуть ще й шейхом мечету.
  18. ↑ Шейхів-викладачів в Азгарі було скількись років тому близько 320 чоловіка; половина їх належала до школи шафиїтської, решта-ж — маликіти та ханіфіти, і лиш 4. або 5 ханбалітів. Число слухачів перевищувало 10.000 чоловіка, половина з них шафиїти; маликітів — близько 4000; решта — ханіфіти, та невеличка цифра є ханбалітів. Тепер число ханіфітів, порівнюючи з шафиїтами, побільшало, як буде видко далі.
  19. ↑ Ось дати смерти деяких з цих граматиків: ибн-Ма̂лик помер р. 672 (1273), ибн-Гиша̂м 761 (1360), ибн-'Аки'ль 769 (1368), Ашмуній 900 (1495), шейх Ха̂лид Азгарійський 905 (1500), Соджа̂ій 1197 (1783), Кафра̂вій 1202 (1788), Сабба̂н 1206 (1791) і Ходрій 1288 (1871).
  20. ↑ Очевидячки „Терджиман“ тут, даючи (мабуть вкорочений) переклад з мови арабської на татарську, допустився легко зрозумілої помилки: року 359 гиджри засновано допіро мечета, але ще не школу-медресе.
  21. ↑ Коли я реферував свою оцю статтю в засіданні Східньої Комісії Московського Археологічного товариства, один з членів Комісії (М. В. Нікольський) поставив мені запитання: „а чи немає органів русофільських?“. Таке питання може повстати і в читачів. Відповідаючи на це, я повинен сказати, що про політичне русофільство в Єгипті серйозно не може бути й мови; але в тих з-поміж західницьких органів, де редактори — араби православні, помітна до Московщини прихильність релігійна. Це, напр., можна сказати про каірський часопис „ар-Ра̂ид аль-Миҫрі“, що її охоче передплачує Лазаревський Інститут Східніх мов у Москві. Редагує того часописа — Н'у̂ля Шха̂де.
  22. ↑ „Халіфові“ = „наступникові“, себ-то наступникові Апостола Божого Мохаммеда. При нагоді, варто зазначити, що по суті османські султани не мають жаднісіньких прав на звання халіфів: байка про їхні права на це титло, які начеб-то здобув у XVI в. османський султан Салім I од останнього законного (хоч і номінального лиш) халіфа — аббасидського, вигадано в XVIII в. [Див. у мене в „Історії Туреччини“, I, К. 1924, ст. 127-130].
  23. ↑ Коротеньку його характеристику див. у Едв. фан-Дайка: „Иԛтифа̂ԑ аль-ԛануԑ“, ст. 89 і 433 та у М. Гартмана: The arabic press, ст. 35-36 і 72. Дещо у Брокельмана: Geschichte der arab. Litteratur, т. II (Берл. 1902), ст. 483.
  24. ↑ Ст. 39-40.
  25. ↑ У щотижневому додаткові до „Мокаттам'а“, журналі „ар-Ра'й аль-ԑа̂мм“ („Громадська Думка“); його редагує Иска́ндар.
  26. ↑ Див. у №2393 „Мое́йяд'а“ (= 3 лютого 1898 р.) відзив про жіночий журнал „Ані́с аль-джялі́с“ („Щирий співрозмовник“) Олександри Авверіно й Лябіби Ха̂шим. Не завадить сказати, що редакторка, д-ка Авверіно, піднесла потім свого журнала в авдієнції 26 березня 1898 року матері та дружині єгипетського хедіва, з належними віршованими панегіриками на честь обох цих пань.
  27. ↑ [Примітка 1928 р. Як почалася світова війна 1914 року, на націоналістичну іслямську пресу впали заборони. „Моейяд“ перестав виходити 1915 року].
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=До_історії_вищої_освіти_у_арабів/Старий_схоластичний_мусулманський_університет_при_мечеті_Азгар_у_Каірі&oldid=713946