До сьвіта/Балаканка про руську жінку
| ◀ Сумно колишуть ся сосни | До сьвіта Балаканка про руську жінку |
Слїпець ▶ |
|
——————
(Сидить собі панок із панею. Пан задуманий, курить одну папіроску по другій, а панї плете панчішку).
Він. „Остатним разом коли ми он тут сидїли і про всяку всячину балакали, Ви, панї, вишивали на гарнім оксамітї арабески, цьвіти і т. и., а нинї Ви плетете панчоху. Що се таке панчоха? Предмет, що не нагадує нї більше нї менше як пяту дорослого чоловіка або дитини“.
Вона. Се правда. Гафт на оксамітї, то занятє, що доторкаєть ся вже артизму. Тут входить уже в акцію артистичний смак, прокидаєть ся в души змисл до штуки, до краси; виробляєть ся змисл до гармонїї — а панчоха дїйсно, нагадує лиш пяту дорослого чоловіка або дитини. Та що в тім негармонїйного? — Хибаж штука не наслїдованє дїйсного житя? Ріжниця лише в тім, що вона ідеалїзує житє, по мому як раз найкрасша прикмета штуки. Уявіть собі жите без ілюзій і ідеалів, без усїх тих інодї таких пориваючо гарних „блудних сьвітел“, без украшаючої фантазії; все і всюда лише сама твереза сувора дїйсність… і скажіть: Чи се не те саме, що деревина без свого зеленого строю — з самими лиш овочами?“…
Він. „Ми дїлимо вимоги житя на ідеальні і реалїстичні. А як бачу, Ви ласкава товаришко, — взявши панчішку в руки, а закинувши гафти, хочете тим віддати пошану і реалїстичним вимогам житя“.
Вона. „Чому нї? Чи може Ви також належите до гурту тих, що уважають інтелїґентну жінку за нездатну до сповненя так зв. „реалїстичних“ обовязків, наложених на неї житєм?“
Він. „Я нїколи не належав до гурту тих диких, у яких лише та жінка буває правдивим „жіночим“ ідеалом, що знає ключами дзвонити і переважно самі жолудкові ідеї заспокоювати. Ви обижаєте мене, панї, я, слава Богу, вже Европеєць!“
Вона. „Я вдячна Вам за сей вислів. Його рідко чути. Але менї сього ще за мало. Я бажаю, щоби Ви висловили менї раз ясно і докладно свої думки про нашу жінку. Вам у неї і се не в смак, і те не догідно, — за мудра до одного — за недоросла до другого… куди не обернеть ся… все не вдасть… — будьте ласкаві, сформулуйте свої думки, щоби я своїм жіночим мізком зрозуміла Вас добре, і може дійдемо остаточно до якогось гармонїйного кінця нашої дискусії про руську жінку!“ — —
Він. „Та що вже там формулувати!
Берімо річ, як є, і говорім, як товариші, а передовсїм говорім спокійно і обєктивно. Я без усяких інтродукцій скажу: наша жінка середної верстви (нема де правди дїти) не є ще в повнім значіню слова „культурна;“ не є душею самостійна, є поки що ще лялькою, (навіть) без артистичного закрою, саме що йно на сьвіжо розпочатого образованя, а що мене найприкрійше на нїй вражає, се брак у неї — як я вже спершу замітив, тої енерґічної сьвідомости свойого „я“, яка знаменує жінку росийську, нїмецьку, швецьку і французьку. Одним словом — нашій жінцї бракують, так сказати, якісь головні, характеризуючі риси. — Бо инші її прикмети т. є. „елєментарні“ прикмети, як: доброта серця, чутливість, працьовитість, і т. д. і т. д. вони подївають ся десь, никнуть, без тих характерних головних якихось рисів… що випливають із самостійности сьвідомої душі. І виходить… вона анї „риба, анї рак, анї хрущ“ — а так собі орґанїзм. Скажіть, ласкава товаришко, чи нашій жінцї не можливо станути на рівнї з жінками европейського закрою та перемінити ся з орґанїзму в виразну особистість, чи як то Ґерманець прекрасно висловляєть ся в „Persönlichkeit?“…
Вона. „Поволи, мій добрий товаришу, по воли!
Коли ми поглянемо на Французів, Нїмцїв, Шведів і инших, а потім на Русинів, то нас — також жаль збирає!“
Він. „Е, панї, про жінок ведеть ся дискусія!“
Вона. „Нехай буде про жінок. Ви жадаєте від Русинки такого образованя, з якого випливали би европейські погляди, певність і сьвідомість свойого „я,“ та своєї вартости психічної. Далї поважного зрозуміня свойого окруженя, потреб суспільности, ріжного рода ідей, розуміня свого мужа, гідної репрезентації його становища, а передовсїм — щоби вона була найлїпша ґаздиня, виховувала добре дїти, — одним словом — щоби перед сьвітом міг Русин жінкою гордити ся як Американець, а в чотирох своїх стїнах мав знов свою радість із неї!“Він. „Саме так, добра панї! Ви мене славно зрозуміли!“
Вона. „Коли ми отже все вичисляємо, менї приходить на думку спитати Вас: Чи Ви жадаєте того всего від дївчини, чи від жінки дозрілої?“
Він. „Де багато жінок у тім змислї „дозрілих“, інтелїґентних у тім значіню, як отсе я сказав, то вплив і результати такої інтелїґенції відобють ся і на молодій дївчинї“.
Вона. „Вплив, мій добрий пане, а посїданє всїх таких прикмет, се дві зовсїм відмінні річи.
Молода дївчина не може посїдати всїх тих прикмет, які набуває чоловік аж із часом т. є. правдиво поважне загальне образованє, вироблені, так зв. широкі, „европейські“ погляди, рутину і сприт у веденю своєї особистости житєм, сьвідомість свойого „я,“ і т. и. — До пятнацятого того року житя вона дитина, до двацятого сидить на шкільній лавцї, переважно учительської семинарії, в якій подасть ся наука до здобутя фахового образованя — а далї?… Говорім що, і як хочемо.
Коли родичі висилають сина до школи, вони висилають його в тій цїли, щоби знав заробити на хлїб. Чи він коли одружить ся, чи нї, се його приватна справа. Але вона таки має вийти за муж. На те вона якась дївчина. Так наказує традиція, і тому має так бути. Коли не вийде до двацять пятого року — її зачнуть називати „пристаркуватою“ панною, хоч вона з раси може й не Туркиня, щоб так скоро старіти ся, а міцна, загартована Славянка; хоч по правдї сказавши вона саме тепер зачинає розуміти житє і як слїд задивляти ся на нього!
Коли їй на тім залежить вийти за муж до „терміну“ (себ то означеного часу), вона мусить звернути свою душу на инший шлях. А „образованє“ і вся тая наука, мій товаришу? Скарб той, про який кидаєть ся стілько шумних фраз?
Вона не мала часу його поважно набути, в неї був „термін“, а з ним приступило множество инших вимог до неї! — коли мине термін — на Руси нема що жартувати — а що найменше, Русин не жартує тонко.
Вийде за муж — добре.
Не вийде — їй грозить окрім прикрого матеріяльного положеня в нас цїлковите іґнорованє її психічної істоти на дальше.
Її замужна ровесниця, обтяжена родиною, зломана інодї може горем, або довголїтною недугою чомусь усе таки „молода“. Її ровесник хочаб і з найбарвнїйшою минувшиною, з лисиною, як місяць, він чомусь усе ще „молодий“ — тим часом вона, здорова, духом сьвіжа, вона чомусь… доконче „старе пудло“, до якого нема чого уст отворяти, бо їй саме стілько, а стілько років минуло.
А саме те старе пудло буває инодї дуже інтелїґентною учителькою, гарним, чесним характером, що саме через ту свою інтелїґенцію і характерність іде незамужно житєм, буває підпорою як не матеріяльною, то певно що моральною в родинї, а що найбільше, є в дїйсности в нас одинокою представителькою тої „дозрілої“ жінки, яку, щоправда, знає цїнити Нїмець, Француз, Швед, і т. д. (ми се знаємо з лїтератури, де наводять нам прегарні типи такої жінки), а не знає цїнити лише один Русин. Чому, мій добрий товаришу? Чому? Тому, що ми проти жінки буваємо ще орієнтали. І що в нас метрика жінки є мірилом і на її психічну істоту, на її моральну вартість.
Я питаю Вас: Для кого нам тої інтелїґентної жінки, якою Ви її хотїли в нас бачити? В нас має право істнованя лиш молоденька дївчина і матрона. — Замужні молоді жінки і її незамужні, немолоді ровесницї, вони займають або не виразне становище в суспільстві, або бувають без гуку і стуку (коли не гарні з поверховности) — відставлювані ad acta. — Правда! з незамужних у нас уже не сьміють ся. Се вже не „поступово“. Але за те в затишку… гей, гей на якій цензурі приходить ся їм відсиджувати за свою „метрику“!!…
Він. „То по Вашому виходить, що ми дуже легко резиґнуємо з психічного посагу у жінки? Нам, щоб лише „метрика“ догаджала“?
Вона. „Сього я впрост не кажу. Я лиш кажу, що в нас іще і мужчина не дозрілий мати жінку европейського вихованя, чи там закрою. Вас не разять іще маневри, якими приступають інодї жінки, щоби здобути собі Вашу „ласку“. Пудровані лиця, помальовані уста, ненормально затиснена талїя, шмати, афектовані рухи, що мають наслїдувати ґрацію і така инша тактика, що понижає обі сторони.
Будучи мужчиною я обурилаб ся на всякі такі маневри проти себе. Що се таке?… А надто коли се жінка слабшого ума стоїть перед Вами! Вона зачне корити ся, кривити свою душу, старати ся всїми можливими і неможливими способами з'єднати собі Вашу прихильність. — Часом із особистої симпатії до Вашої особи, а часом до Вашого становища.
Що се за поява така людина? чи нормальна?… Чи здорова в культурнім суспільстві? і що представляє собою в тім суспільстві? Що за користь їй з того, а що за хосен йому?…
А чому, мій товаришу???“…
|
|
Він. „Ви робите Турків — із нас, добра панї, а ми маємо претенсії до европейства. Чи Ви думаєте, що нас притягають напудровані личка, помальовані уста більше, як коли би вони представляли ся нам такими, якими бувають у себе в дома? Чи афектовані рухи, що мають бути копією ґрації, красші від нестїснених рухів природних, умірковано гармонїйних?
Певно що нї.
Вірте, нас інодї збирає сердечний жаль, коли поглядаємо на тії маневри, якими вони хотять здобути нашу симпатію.
І я також питаю: Що се?… Чи се виплив правдивого поважного образованя, знаня, і культури? Чи розвинені почуваня артистичні, чи обяви благородної душі, чи що се таке?…
Поки що, се свого рода калїцтво і некультурність на жінцї.
Вложіть гарну, гармонїйну, інтелїґентну душу в постать найнезначнїйшу, а вона нас вразить як музика з незначного на вид інструменту. А поставте її обіч ляльочки хоч і найкрасшої — я Вам ручу — що хоч і побавимо ся і налюбуємо ся гарною ляльочкою часок… але душу нашу вона на довго не прикує. Я говорю се, панї, в інтересї жінки, бажаючи бути в її осудї цїлком обєктивним.
Кажете, що мужчина цїнить на жінцї лиш її молодість, поверховність або й маєток, а все иньше то додаток, із якого він дуже легко резиґнує. — Може є й такі, що резиґнують — сьвіт барвний — але дїйсно інтелїґентний, поважний чоловік не резиґнує. А от як говорив уже Могамед про свою Хадізу. Коли він став уже мужчиною, бував нераз у Сірії. Він дуже шанував ту країну. Богата мекська вдовиця Хадіза поручила йому свою сірійську торговлю. Вона була причарована його спосібностями, а що — як кажуть — він був і дуже гарний і чемний, то й його особою.Через свою невільницю переповіла стан своєї душі і на дальших йому двацять-чотирох роках був Могамед її вірним мужом.
У країнї многоженства, він нїколи не вразив її присутністю супірницї. Чимало років опісля, як вона померла, коли він був на висотї своєї сили, сказала йому Аіша, одна з найкрасших арабських жінок:
„Хиба, вона, Хадіза, не була стара?… Хиба Бог не дав Вам у минї лїпшої жінки від неї?“…
„Кленусь Богом, що нї!“ сказав Могамед, у натовпі благородної дяки. „Лїпшої жінки над Хадізу не було й не буде. Вона вірила в мене тодї, коли я був бідний і переслїдуваний сьвітом. Лїпшої жінки над Хадізу не було й не буде!“
Його одруженє з Хадізою дало йому спокійне житє, тай змогу посьвятити ся свойому релїґійному мудрованю. Прекрасні прикмети душевні Хадізи цїнив він високо, і не забув її й тодї — коли мав найгарнїйшу жінку Арабії при собі.
І щож, чи не виходить, що благородний мужчина цїнить вартість кождої благородної жінки?… А Француз, на якого покликували ся й Ви, добра товаришка, він каже: „Я знаю лиш женщину. Її віку я нїколи знати не хочу. Я знаю лиш сатану і ангела в нїй — себто добро і зло, яке вона ховає в собі, і передає раз сьвітови, раз житю, і менї — мужчинї. Нехай жиє Францужанка — а сьвіт її нехай буде такий широкий, яким широким є в дїйсности!“
Вона. „О мій добрий товаришу! Се Француз говорить! Але коли діждемо ся ми тих часів, щоби наш Русин думав так про жінку, і щоби в додатку сказав ті горді слова: „А її сьвіт, нехай буде такий широкий, яким широким є в дїйсности. Нашої жінки сьвіт не сьміє бути поки що ширший, як чотири стїни. Інакше — вона або „нарвана“ або „переучена“, або що найпевнїйше не буде „добра ґаздиня“.
В теорії Русин вимагає від жінки чимало, але в практицї він не страшний. На папері і в дискусіях про жінку він вимагає образованя, жадає самостійности, артизму, музики, ба навіть він признає і потребу жінки лїкарки але в дїйснім житю він інодї каже: „Жінка се, або те нїколи не зрозуміє, а наколи і зрозуміє, тодї певно не будемо ми (себ то мужчини) нїколи ситі, а білє наше не буде бездоганної чистоти“. Він нїколи не повірить, що образована жінка може бути доброю матерію і ґаздинею; що в міру — як її інтелїґенція розвиваєть ся, міцнїє в нїй і почутє обовязку. Русин недовірчивий. Се сумний об'яв — але нема де правди дїти — він є. Тому він і нїколи не скаже, як артистичний Француз: — „А сьвіт жінки нехай буде такий широкий, яким він дїйстно є.“ Він годить ся, щоби вона глядїла на Русь. Поза межі її — обійдеть ся. Там Поляки, там Нїмцї, там знов „Москалї“ і т. д. все те „чуже“ і не своє „питоме,“ — а вже до Шведок, і инших… де вже Русинцї очи до неї завертати? „Ти, жінко, пазь хату і дїтей, і гляди (хоч Русинка… з природи вже… сама… пропадає за працею і обовязками), щоби я під жолудковими ідеями не терпів. Я Русин і люблю лиш своє „питоме“.
Він. „Даруйте, панї, але будьте ласкаві, крізь які окуляри глядите Ви на Русина? Та се, що Ви говорите, виходить на характеристику „Кафрів“, а не на мужів народа, що має претенсії до европейськости“.
Вона. „Я дивлю ся крізь такі окуляри, які менї заложив сам Русин на ніс. Се, що Ви жадаєте, добрий товаришу, жадаєте Ви, одиниця, але загал іще далеко від усяких таких жадань.
А от, я Вам подам голос мужеської публики, що характеризує погляди наших мужчин на жінку. — І се факт, мій пане, не жарт. — Одного разу мала одна дама відчит в однім зібраню. По відчитї махнув оден панок із кляси „учених“ дуже співчутливо рукою.
— „Що таке? спитала його сусїдка.“
Він, дуже поважно… і щиро: Ого!! — пропала!!
Сусїдка: „Та як то вона „пропала“?
Він знов: „Бідна вона, бідна!!
Сусїдка: Але, добрий пане, Ви непокоїте мене; що стало ся?“
Він: „Пропала“ — вже вона не віддасть ся!
Сусїдка: „Та чому? Через що? Як то?“
Він: Та от, мала відчит, а вчених мужчини не люблять!
Він. „Але-ж ради Бога, панї — се казка. Се Ви собі жартуєте на наш кошт.
Вона. „Нї, поважаний товаришу. Се факт із житя. Се думав той патріот як найповажнїйше і як найщирійше. Його голос був лише щирим відгомоном думок руської мужеської, а по части, таки й женської публики. Висше образована жінка для Русина, се такий пострах і погроза, особливо-ж для його ідеалу „подружнього житя“ — що як із одної сторони міг би інодї довести до траґічности — доводить із другої сторони до найвеселїйшої гумористики.
По мудрованю Русина (в себе в дома) виходило би — що образована жінка сама анї не їла би — анї не пила би — а його — себ то свого чоловіка і дїтей — заморила би з найспокійнїйшою совістею голодом.“Він. „Е, панї, Ви пішли на жарти.
Ви пішли на жарти нашим коштом, а я хочу нинї щиро і поважно говорити про нашу жінку. Я хочу її бачити княгинею між европейським жіноцтвом. Жіноцтво, се цьвіт народа. Чому воно не має бути в нас плекане, повне ясного, виробленого укінченого характеру, повне типу, самостійности, що знаменує инші европейські жінки? —
Стараймо ся виховувати наших доньок по ідеалу великого Нїмця, Ґетого, або по части бодай зрівняти ся з тим його ідеалом. Він так сказав одного разу до свойого народа: „Виховуйте своїх доньок так, щоби вони, ставши матерями, могли своїм дїтем і батька заступити.“
Здаєть ся, ширший і красший горизонт не можна жінцї створити, як отворив її — не многими словами великий Нїмець.“
Вона. „О певно, що так. І коли ми вже зійшли на цитати великих чи славних мужів, то і я додам один, хоч він иншого характеру; та здаєть ся менї, не менше важкий і далекосяглий, особливож для менших народностей. Він говорить як до чоловіка, так і до жінки: „Wenn du ein Bündniss zu zweien schliessest — dann denke: „Nicht nur fort sollst du dich pflanzen, aber auch hinauf. Dazu verhelfe dir der Garten der Ehe[1].“
Менї здаєть ся, що тепер є пересїчно між Русином і Русинкою рівновага що до степеня культури. Що руська жінка не є нїчим нї гіршим нї лїпшим, як вірним зеркалом свойого мужа.
Хочеш змірити глубінь інтелїґенції сего або того чоловіка — глянь на його жінку.
А хочеш пізнати душу сеї або тої жінки — зверни увагу на її чоловіка. Ви кажете, ласкавий товаришу, що жінка є цьвітом суспільства а я ще додам: степень її інтелїґенції є інтелїґенциї і культури цїлого народа.
„Поглядом на нашу жінку, — а я маю тут на думцї пересїчну жінку середньої верстви — чужинець оцїнить культуру, себто, степень розвою нашої народности — так, як оцїнюємо ми інодї степень образованя жінок по тім, з чого вона сьмієть ся і як вона сьмієть ся“.
Він. „Ми маємо старих і молодих ґаздинь, і таких самих матерей. Маємо старших і молодших дївчат, однак коли цїль жінки є стати жінкою і матерею — то яке мізерне приготованє бачимо в неї до тої великої сьвятої задачі! Нашим паннам говорить ся про те, як то буде, коли вони будуть мати колись наречених, як вони будуть мужатками, будуть мати своє господарство — а те, що приводить із собою житє, що в їх руках буде колись лежати управа характерів людських, вихованє громадян, живих людей — що вони будуть мати і повинні розвивати свойого рода історію — се заслонюєть ся перед ними так, як би се було злочинством, або що найменше великою плямою сорому. В місто того виховуєть ся дуже оживлено груба цїкавість до приватного пожитя знайомих і незнайомих, нотуєть ся дуже докладно, що в кого говорить ся, варить ся і т. и. Людський орґанїзм, із усїма його умовами биту пізнати дївчинї на підставі науковій, поважно — з огляду для її власного добра — се було би неморально і попсувало би її від разу — се заплямило би її душу — але прислухувати ся тій самій панночцї, і брати живий удїл у цїлком непотрібних, нїкому невдалих, ба навіть як на „тему“ забави цїлком невідповідних барвних дискусіях і сплетнях — се хиба воно ушляхотнює дївочу душу?… Хиба принесе їй хосен на той час, де для неї перестане житє бути „полькою“ — „франсе́“, а перемінить ся в дуже поважну сонату“?…
Вона. „Я годжу ся з Вами, добрий товаришу. Було би хосенно, коли би увага нашої жінки була, звернена більше як доси і на гиґієну. В місто багато непотрібних, цілком непожиточних ручних робіт, над якими сидять дївчата годинами і вянуть — нехайби плекали тїлесний спорт із усею повагою, як роблять Анґлїйцї і Шведи; нехай роблять із того культ, як роблять його тепер із запіканєм волося, пудрованєм лиць, шнурованєм і т. и. шкідливим і непотрібним орґанїзмови. Нехайби вимогли на своїх матерях дозвіл слухати деякі медичні курси, або що найменше, бодай поодинокі умисне для них уряджувані (про що слїд би постарати ся) лїкарями відчити — які малиб їх поінформувати докладно про людський орґанїзм, і про веденє того орґанїзма. Се також причинилось би до вирізьбленя так зв. „головних рисів“ у жінки.“
Він. „Ми маємо в своїй лїтературі Марусь, Катрусь, Ганусь, і як добре йде, і Оксанок. Але чи не сягнутиб нам іще і по инші типи?
Чи не придались би нам у розвою нашої суспільности жінки сьвітового образованя, або жінки геройських характерів, що моглиб опинитись у потребі і перед самою „короною“, як се чинили жінки инших народностей в критичних хвилях свойого народа?
На теперішні часи, повні вимог і борби, де й жінки виступають на ширшу арену житя — чим наші добрі і чесні бабусї — що певно, відповідали вимогам своїх часів — „питомий“ ідеал хоч би й найкрасших і найпобожнїйших, серцем найгорячійших Марусь, Ганусь і ин. нам уже не вистарчає. Ми мусимо оглянути ся й на инші ідеали і типи. Мусимо оглядати ся при вихованю наших доньок і по за границї нашої „питомости“ і рідного краю. Потонути в історію розвою людськости не на те, щоб вивчити ся її на память і блистїти в товариствах як знанєм яких там воєнних подїй і геройств, але шукати гарних моделїв жіночих, шукати характерів, особистостий, що впливали на ситуацію і окруженє своє не полом своїм, але прекрасними, великими примірними характерами.
Одним словом „особистостей“ нам треба, не самих лише орґанїзмів, або так сказатиб, „затертих писем“. Поважних жінок нам треба, товаришів — а колись — як доньки наші, виховувані на европейський лад, наберуть характеру европейського, зможемо погордитись нашим жіноцтвом, як правдивим цьвітом нашої народности.
Нам нїхто не боронить звертати ся очима нашої душі на культурні країни і їх лїтератури, і забирати в себе те, що в них найкрасше. Наука і штука се інтернаціональні скарби і кождому вільно кормити ними свойого духа.
Дальше бажав би я, щоби руська женщина перестала вже раз уважати себе за героїню за те, що говорить виключно лише на матерній мові. Говорить до брата, знайомого і чужого. Се її обовязок і нехай не жде за те надгороди і похвали — бож хто буде нею говорити як не вона?…
І нехай не думають матері, хочби й найчеснїйші, що вже все зробили, коли зробили з свого сина Русина! — В додаток до того нехай ще вимоделюють і характер його сильними виразними лїнїями так, щоби той Русин був не лиш Русином, але заразом і примірним модельом для руського окруженя свойого.
Як ми зможемо виказати ся такими матерями героїнями зі сьвідомостю своєї правдиво високо моральної вартости; жінками особистостями, — жінками, що в розвою нашої суспільности, брали би участь не лиш словами а видимими акціями, — що причинялись би до історії нашого народа, то будемо Европейцями. А доки наше жіноцтво — що я між нами, добра товаришко кажу — останеть ся орґанїзмом і лялькою, не маємо претенсії до назви „народ на скрізь европейської культури.“
Я кажу: образованє… але не лиш образованє фахове, яким здобуваємо собі головно хлїб — але ще образованє душі і серця з окрема, безмилосерне різьбленє характеру від разу на широку скалю, зазнайомленє жінок наших із заграничним житєм, се дороги, якими можна добити ся до поважнїйших типів у житю і лїтературі, як Ганусь, Оксанок і т. и. —
Трудно означати ясно, чи там витичити дорогу, якою йти нашій жінцї, щоби виробити в нїй якісь головні лїнїї, яких їй ще не достає, але вона повинна старати ся здобути собі їх на власну руку і власними силами; так сказати би приватною дорогою.
Нехай ідуть із дому в сьвіт цивілїзації, як ішли і ідуть доньки инших народів. Нехай не сидять дома з заложеними руками в ожиданю якогось щастя, бо щастє буде ограничене і обмежене їх власною темнотою умисловою. Воно не буде в них нїколи довго тривати, коли вони будуть його лише на помацки і на підставі самих традицій тїток і бабусь при собі держати.
Нехай доньки наші бунтують ся проти ограниченого, а властиво вузкого пляну виховуваня їх, і зажадають ширших горизонтів для свого ума.
Нехай вигребують власними силами знанє, яке кождому доступне, тому й нашій з природи одареній і талановитій жінцї. Нехай перестануть концентрувати свою душу в шматах і строях, в самій поверховности своєї особи, і виробляти з того головну точку всякого руху душі і розуму свого; нехай перестануть практикувати науку як якийсь обовязковий тягар, без якого вступ до „товариства“ заборонений і блистїти в нїм годї.
Нехай поглублять ся в неї поважнїйше і наберуть із неї корму для себе, щоби станути в першій лїнїї капіталом самій собі — а дальше, і в повнім значіню слова… правдивою товаришкою чоловікови свойому, який має так само право жадати від неї моральної підпори в житю своїм — як вона її вимагає від нього.
Нехай не боять ся розлуки з деякими традиціями по бабках наших. Тії мали свою епоху і свої задачі — а нехай кріплять ся до бою за щастє на теперішний вік — як за своє особисте щастє, так і за щастє народу свого. —
Менї здаєть ся, що наша жінка доси, а навіть іще й тепер так образуєть ся: одним оком глядить на книжку, а — другим на мужчину. Через те не знають добре, анї змісту книжок, анї змісту мужчин. Лїпше нехай глядять обома очима в книжку, а опісля обома очима на мужчину. Тодї й його будуть лїпше розуміти і цїнити, і те що мало би їм душевним кормом стати.
А за те, що в жінцї доскональшого образованя згубить ся почутє до обовязків родинних, і змисл до родинного житя — менї не страшно. Я маю довірє до жіночої вдачі, що у всяких варіянтах, і у всякім характері останеть ся завсїди в шляхотнім значіню слова жіноча, а на точцї чутя, завсїди добра і вразлива.
Тому нехай нї бабки наші, нї матері, нї будучі мужі не боять ся доньок наших, що вихованє тоншого стилю підмулить ідеал родинного щастя. Воно істнує, істнувало, і буде істнувати, як було — є, і буде побіч того щастя, істнувати і сумне горе.
Та красше вже лягти на боєвім поли красним і укінченим модельом, нїж грубою некультурною масою“.Вона. „Красше, щоби з тої нашої жінки виробила ся сильна особистість, із виразними рисами; виробив ся свойого рода тип, що відограв би свою ролю в розвою культури і історії нашої народности, не менше героїчно і корисно, як инші національні жіночі типи — чим блукати неясною, невиразною істотою на помацки — нї в користь собі, нї на славу иншим, вічно нерішимо, помагаючи хиба плакати над сумною минувшиною свойого народа.
Що з набутєм ширшого образованя не згубить ся в нашій жінцї почутє до обовязків родинних і змисл до родинного пожитя — ручить і менї, так як і Вам, добрий товаришу, її вроджена велика сила чутя, що як бачимо — є самим одним великим мотором обороту її своєрідної жіночої душі.
А що все нїжне і тонке на сьвітї — вяне без нїжного і тонкого плеканя — тому — не біймо ся, що красшою і тоншою душею у нашої жінки убємо понятє про щастє.“
|
|
- ↑ Nietsche.