До ефективних суспільств/4/Індія
| ◀ Західна Європа | До ефективних суспільств. Розділ 4. Стан націй-держав Індія |
Бразилія ▶ |
|
Індію слід було б віднести до провідних країн світу, враховуючи її розміри, кількість населення і багату культурну спадщину. Проте, беручи до уваги сучасний стан її економіки, величезний тягар численного населення, що швидко зростає, злидні, безробіття, неповну зайнятість і біди минулого тисячоліття, можна лише дивуватись, як Індія під шаленим тиском цього тягаря не зазнала руйнації.
1. Її багата історія і сучасний стан
Складається враження, що тривала історія Індії діє як суспільний маховик і джерело духовної підтримки, що допомагають суспільству долати труднощі в усі періоди. Нерозривність історичного процесу Індії і вражає, і викликає подив. Населення представлене багатьма расами. В Індії існують різні культури, мови, релігії, касти і звичаї. Патани на північному заході й таміли на півдні здаються зовсім різними, проте вони співіснують. Що ж забезпечує зв'язок між ними, згуртованість, почуття приналежності до того, що зветься Індією? У чому полягала привабливість Індії для великої кількості завойовників у минулому і звідки їхнє прагнення здатності сприйняти та інтегруватись у її культуру?
Зрештою, частково відповідь полягатиме в тому, що на ранній стадії її суспільного розвитку виник дух високої толерантності до інших культур, вірувань і поведінки. Його витоки слід шукати у панівних релігіях та філософії. За таких обставин виникла можливість примирити істотні відмінності сусідніх територій, які свого часу були об'єднані у різні князівства, не усуваючи існуючих місцевих відмінностей. Таким чином, кожен міг би ототожнити себе з якоюсь певною частиною дуже неоднорідної структури, що називається Індією, і це допомагало б уникати надзвичайно гострих внутрішніх протиборств і сприяло б зміцненню почуття єдності. Чи можна назвати таку ситуацію “єдність у різноманітності”? По суті, це так, навіть якщо і схоже на виборче гасло, яке часто з'являється у різних країнах, єдності яких загрожує етнічна строкатість, наприклад, у Канаді.
Однак досвід Швейцарії яскраво свідчить: якщо мовні й культурні відмінності не лише заохочуються, а й виховуються, то регіональні інтереси і національна єдність стають почуттями, що взаємно підсилюються.
Оскільки Індія здатна до тривалих дій з неослабною силою, то вона має надійні перспективи виживання. Це підтверджують три десятиліття її розвитку з часу здобуття незалежності. Визнано, що доля валового національного продукту на душу населення за ці роки навряд чи змінилась. Промисловість не розвивалася такими темпами, як сподівались, і не могла поглинути величезну кількість додаткової робочої сили. Проте населення за цей період подвоїлось. Це вирішальний факт. Хто міг би передбачити у 1947 році, що Індія, вже на той час значно перенаселена, якщо враховувати ресурси і виробничі потужності, зможе взяти додаткову ношу 300 млн осіб і якось вижити? Великим досягненням є те, що їй це вдалося без масового голоду, без серйозної суспільної розрухи і навіть вдалося зберегти одне з політично найвільніших суспільств у світі.
У майбутньому Індії слід працювати ще краще, щоб бути готовою прийняти додатковий приріст населення — ще 300 млн громадян, які, можливо, з'являться протягом наступних двох десятиліть, та поліпшити хоч би скромно умови життя народу. Для цього Індія повинна урізноманітнити функціонування свого суспільного ладу. Її сучасний обтяжений проблемами устрій, незважаючи на те, що має багато позитивних рис, має удосконалюватись. Нині він містить компоненти, представлені на мал. 13.
Індивідуалістські цінності мають переважно глибокі історико-філософські корені й не втратили свого значення протягом тривалого панування Британії. Уже в стародавніх філософських творах Упанішади індивідуум поставлений на перше місце: “Немає нічого вищого за особу”[1]. Це заохочувало індивідуумів зосереджуватися на собі; відкриття себе і пошук внутрішнього вдосконалення відбувається швидше шляхом медитації і усамітнення, ніж через дії і взаємодію з іншими. У філософських пошуках країна рано досягла небачених висот. В окремих людей медитація замінила дію, яка в поєднанні з певними релігійними віруваннями проклала легкий шлях до фаталізму.
|
Влада Опозиція
|
| |||
| Переважно індивідуалістсько-конкуренційні цінності | Форма правління типу противаги | Змішана економічна система вільного підприємництва і державного капіталізму |
Проте не всі індійці віддавали перевагу роздумам перед діями і багато монументальних споруд стало свідченням здатності діяти, творити, що часом стимулювалося новими загарбниками. Індійський індивідуалізм не існує у чистому вигляді через розмаїте суспільство Індії. Воно з часом не лише видозмінилося, а й навіть урівноважилося іншими віруваннями, що становлять ядро індо-арійської культури. Такі вірування збереглись у Дхармі, віровченні, що зосереджується на усвідомленні обов'язку не лише перед собою, а й перед іншими. Згідно з цим віровченням, кожний індивід відповідає тому, що сприймається як універсальний лад і перебуває у гармонії з ним. До того ж приписування “нехай ніхто не робить іншим те, чого він не хотів би, аби робили йому” звучить як парафраз заповіді Христа, хоча його фактично приписують Яджнявалк'я, який з'явився за сім століть до Христа[2].
Однак почуття обов'язку зосереджувалося переважно на невеликих структурах типу розширеної сім'ї, а не на нації. До того ж виникали гострі суперечності між панівними релігійними віруваннями, моральними заповідями і соціальною практикою. Найнегативніший приклад таких суперечностей — виникнення і живучість кастової системи. І саме це суспільство Індії, яке досягло філософських вершин, штовхнуло деяких своїх членів у вир касти “недоторканих”.
Отже, сучасна Індія успадкувала систему цінностей, вірувань і мотивів, яка чи не занадто широка, аби відкрити простір, достатній для мобілізації зусиль. Надзвичайно важко створити мережу політичних і економічних інституцій, які пристосувалися б до усіх вірувань, сподівань і, таким чином, пробуджували б найкращі почуття в людях. Культурне багатство минулого частково стає перешкодою і в результаті знижує сучасну суспільну ефективність.
Тепер розглянемо характер політичного правління і пов'язані з ним труднощі. Індійські лідери до і після проголошення незалежності залишалися палкими прихильниками демократичної форми правління з метою гарантування свободи, якою пронизана індійська філософія. В Упанішадах можна віднайти такий розділ: “Постає питання: що таке всесвіт? З чого він утворився? У що перетвориться? Відповідь така: “У свободі він постав, у свободі перебуває й у свободі він зникне”[3].
Все це повинні враховувати політичні інституції. Ґрунтуючись на політичній спадщині колоніального періоду, форма правління створювалася за британським зразком: представницька (а не пряма) демократія базувалася на загальному виборчому праві, періодичних виборах за участю суперницьких партій, поділ законодавчої, виконавчої і судової влади, що гарантує права і свободи особи. Іншими словами — це структура влади типу противаги сил.
Значно розширились і гарантуються політичні права й свободи індивідуумів. Існує певна свобода слова. Процес розроблення політичних рішень має відкритий характер. В Індії не було масових політичних вбивств, концентраційних таборів, нікого не запроторили до психіатричної лікарні за відстоювання права розмовляти рідною мовою. За винятком короткого періоду надзвичайного стану, в країні не було серйозних зловживань політичною владою або її свавільного використання.
Все назване викликає подив, оскільки до такого становища або його передумов багато країн можуть лише прагнути. Однак чи є право голосу достатньою втіхою для сотень тисяч мешканців тротуарів, чиє головне бажання — просто вижити, а відлік часу нерідко може обмежуватись очікуванням наступного обіду. Наскільки наповнена змістом рівність політичних прав для мільйонів домашніх слуг, які мають можливість один раз за кілька років віддати свої голоси на виборах, коли їхній добробут, радощі й печалі повністю залежать від хазяїв, дехто з яких вважає спілкування зі своїми слугами принизливим для власної гідності.
А що можна сказати про кілька десятків мільйонів безробітних, серед яких є достатньо освічені, аби усвідомлювати і свої широкі права, і своє реальне жалюгідне існування? Нарешті, що можна сказати про кілька сотень мільйонів найбідніших селян, для яких наступний урожай має важливіше значення, ніж витонченість парламентських процедур у Вестмінстері?
Розкіш і часткова невідповідність сучасного політичного правління майже 80 % населення стали предметом дискусій щодо зловживань владою прем'єр-міністром Індірою Ганді у період надзвичайного стану в країні. Близько двох місяців, наприкінці 1978-го – на початку 1979 року, зусилля федерального уряду і парламенту повністю зосередилися на обговоренні питань, пов'язаних зі справою Індіри Ганді. Доведено, що вона, перебуваючи на посту прем'єр-міністра, свавільно ставила під загрозу виплекані політичні інституції, хоча Індіра Ганді — лише одна людина з 600-мільйонного населення країни. Саме у цей короткий період з'явилося на світ 2 млн новонароджених. Здавалося, що у вищого керівництва країни залишилося дуже мало сил, щоб виявити турботу про їхнє здоров'я, навчання і майбутню роботу. Тоді як нечисленна політична еліта розкошувала в умовах “надмірної демократії”, доля нових мільйонів людей залишалась у руках провидіння. Це випливає швидше не з демократичної суті, а з природи політичного правління типу противаги, основна риса якого полягає в тому, щоб протистояти, засуджувати, руйнувати — іншими словами, політично знищувати опонента, перебувати при владі або прилучатися до влади, обіцяти кращу долю, навіть якщо незначні шанси на досягнення успіху. Це безвідповідальне використання влади або, у кращому разі, — з відповідальністю, яка відкладається до наступних виборів.
Економічна система, що певною мірою забезпечує потреби подвоєної кількості населення у товарах першої не обхідності, навряд чи може бути прототипом ефективності. Слабкі сторони цієї системи пов'язані з її змішаною природою: вільне підприємництво з державним сектором і державним плануванням, що на нього поширюється. На практиці, ні вільному ринку, ні плануванню не надаються широкі можливості, водночас вони не використовуються на повну потужність[4]. Вільне підприємництво частково задихається від отруйної дії надмірного регулювання і бюрократії. Навіть компанії, що контролюються цілими родинами (такі, як “Тата”), які добре функціонують і в таких умовах, не залишилися б у програші й за умов вільного підприємництва. З ідеологічного погляду, державні підприємства більш привабливі для країни. Але, як показує досвід інших країн, підприємства, які піддавались націоналізації, здебільшого були економічно неефективними, якщо на них не запроваджували жорсткий критерій контролю ефективності. Щоправда, існували винятки, такі, як “Бхарат Хеві Електрікал”. Ця компанія розвивалась швидкими темпами упродовж кількох років, а її технічний та управлінський рівень компетентності міг витримати тест на конкурентоспроможність на міжнародних ринках. Проте багато інших компаній тільки дарма витрачали ресурси країни.
З огляду на необхідність відновлення індійської економіки після довгого колоніального періоду, спокуса впровадження системи центрального планування цілком зрозуміла і виправдана. Країні потрібна модернізація економічної системи. Тим не менш, система центрального планування не була запроваджена з двох основних причин. По-перше, вибравши економіку змішаного типу, країна автоматично накладає обмеження на систему центрального планування. По-друге, важливим є той факт, що, вибравши систему правління типу парламентської демократії, просто неможливо запроваджувати плани силою. Не дивно, що у світі немає жодної країни з командним типом економіки без унітарного типу правління (і, таким чином, без застосування сили). Також командної економіки не існує в жодній країні з консесуальним типом правління, або з типом правління противаги сил. Таке можливо тільки у воєнний період, коли населення визнає необхідність раціоналізації та контролювання економіки.Зважаючи на широку різноманітність та складність Індії, а також на переважно індивідуалістські цінності, ніхто не може розраховувати на те, що відносини між представниками уряду та керівниками приватних і державних підприємств несподівано гармонізуються. Таким чином, у країні спостерігається дисбаланс між економічною системою та системою політичного правління. Економічна система та система цінностей також не збігаються.
Поліпшення стану економіки для Індії буде першочерговим завданням упродовж наступних кількох десятиліть. Для досягнення цього спершу необхідно мобілізувати волю людей працювати на користь держави, а також підвищити рівень їхніх знань. Від прогресу в розвитку наведених вище складників соціального ладу залежить успіх економічного розвитку.
Спершу визначимо, якими будуть головні пріоритети на кілька наступних десятиліть:
- Стабілізація населення. Майже неминучий приріст населення Індії на 300-400 млн осіб. Чим швидше зменшуватиметься приріст населення, тим легше буде якоюсь мірою підвищити життєвий рівень його більшої частини.
- Постійне розширення виробництва сільськогосподарської продукції. Країна залишатиметься надто бідною для того, аби дозволити собі імпорт продуктів харчування. Високі врожаї кількох останніх років свідчили, що Індія може виробляти продукцію навіть на експорт. Цьому могли б сприяти розширення і поліпшення систем зрошення земель, застосування добрив, удосконалення знарядь праці й раціональніше використання землі.
- Поряд зі зростанням продуктивності праці в аграрному секторі має відбуватися поступове переміщення дедалі більшої кількості людей у переробні галузі виробництва та сферу послуг. Суть пов'язаної з цим серйозної проблеми полягає в тому, що поглинання надмірної робочої сили, яка вивільняється у сільському господарстві, мусить відбуватись одночасно з певним скороченням числа безробітних і частково зайнятих. Можливість здійснення цього значною мірою залежатиме від розширення, вдосконалення і переорієнтації системи освіти, зосередженої на набутті потрібної майстерності в усіх професіях, щоб домогтися зростання продуктивності праці й, отже, підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку, зростання реальної заробітної плати, купівельної спроможності та відповідного попиту. Девізом могло б бути: нехай кожен індієць навчиться робити щось корисне компетентно і якісно.
- Усунення кастової системи та інших класових відмінностей.
Визначені завдання грандіозні, якщо брати до уваги нинішнє становище країни і швидке зростання кількості населення. Яким шляхом можна мобілізувати достатні сили на їх виконання? Яким чином, наприклад, можна було б створити “державну службу розвитку”, що залучила б мільйони безробітної молоді та випускників шкіл і спрямувала б їхні зусилля на економічно і соціально “корисні справи, зокрема на будівництво доріг та іригаційних мереж або подолання неписьменності?
Чи є в Індії потреба в диктатурі? Такий варіант для країни неприйнятний і небажаний. Більшість представників еліти Індії, які мали б започаткувати будь-які зміни у характері політичних інституцій, відчувають відразу до диктаторської системи. До того ж, враховуючи особливості індійського народу, малоймовірним було б ефективне функціонування диктатури — вона просто не могла б діяти. Конструктивніший напрям пролягає через розвиток колегіальної влади, справжнього національного уряду, укомплектованого з усіх політичних фракцій, але обраного і, таким чином, уповноваженого швидше парламентом, ніж відповідними партіями. Подібний розвиток має супроводжуватися децентралізацією процесу підготовки політичних рішень владою до рівня штатів, більшість із яких за територією і населенням належить до категорії середніх націй-держав. Така децентралізація потрібна для того, щоб пристосувати політичні стратегії і способи розв'язання проблем до різноманітних природних, економічних і культурних умов штатів. Чи ймовірний такий розвиток? Можливо, і так. По-перше, нині перед Індією постали великі труднощі. Прийшло розуміння того, що політична система, основана на партійній політиці, пройшла зеніт своєї ефективності не тільки в Індії, а й у деяких зв'язаних із нею країнах, наприклад, у Великобританії. Поряд із цим зростає усвідомлення високої економічної ефективності деяких країн Азії, подібних до Японії, що у пошуку політичних рішень обрали шлях консенсусу. Очевидність гострої потреби змін у поєднанні з розумінням того, що лише система колегіальної влади повністю зберігає демократичні свободи, може забезпечити достатній поштовх до таких змін.
Мусять відбуватися певні модифікації домінуючих цінностей і як сприятлива передумова, і як наслідок змін політичного правління. Такі модифікації мають здійснюватись у напрямі більшої схильності до співпраці, більшого добровільного підпорядкування громадським і державним потребам. Індійська філософія, зокрема Дхарма раннього періоду, має великий банк ідей, з якого можна багато запозичити для перегляду цінностей. Що слід насамперед зробити, то це висвітлити такі традиційні чесноти, як почуття обов'язку і дух пристосування, що практикувалося, наприклад, у великих сім'ях. Водночас переконання, що “не існує нічого вищого за особу”, потребує наближення до реальності. Така зміна у цінностях, як більше добровільне підпорядкування, не спонукає до підриву традиційної толерантності до відмінностей, яка залишатиметься вкрай потрібною для того, щоб справлятися з вражаючою неоднорідністю країни.
Здається вірогідною відсутність драматичних змін в економічній системі. На першому етапі слід було б підвищити авторитет планування, зокрема на рівні штатів, а на федеральному рівні — підтримувати лише загальну координацію. Кращого виконання планів можна було б досягти на шляху більшої єдності та послідовнішої політики уряду і швидше добровільної прихильності, ніж подальшого регулювання і бюрократизації. В разі створення необхідних основ і появи рушійної сили в розвитку економіки міг би здійснюватися послідовний перехід до економічної системи вільного підприємництва узгодженого типу. Це за умови, що політичне правління набуло б форми колегіальної влади, а цінності наблизилися б до кооперативного типу за посилення самодисципліни, добровільного підпорядкування громадським і державним потребам.
Можна було б передбачити для Індії і не такий мирний сценарій. Населення неконтрольовано зростає. Імпорт нафти як важкий тягар в економіці гальмує її розвиток і збільшує безробіття. Як правило, в Індії з кожних трьох років два недощові. Дедалі знижується рівень освіти, дисципліни й моралі. Зростає напруженість між регіонами і партіями. Освічені безробітні безробітні, більшою мірою політизовані й зневірені, заповнюють вулиці, спричиняють масові безпорядки, воєнне втручання і громадянську війну. Тоді Індія вдається до спокуси тоталітаризму. Сказане не є особливо привабливою запропонованою перспективою і недостатньо ймовірною, оскільки не відповідає духу Індії.
3. Індія — об'єкт симпатії чи приклад для вивчення?
Більшість світу ставиться до Індії з дещо поблажливою симпатією, оскільки нині величезної ваги набув такий показник суспільного виробництва, як валовий національний продукт на душу населення. Кілька попередніх сторінок могли викликати подібну приховану думку. Тому корисним було б кинути погляд на іншу частину образу Індії: Індія як країна мудрих думок, як країна, де панує релігіяфілософія індуїзм, визначена Махатмою Ганді як “пошук правди ненасильницькими методами”, Індія як батьківщина буддизму, що вказує “середній шлях”, “золоту середину”, філософії, яка могла б сприяти примиренню нинішніх антагоністичних суспільних устроїв і в далекому майбутньому їхньому наближенню до “золотої середини”. Навіть сучасна Індія, незважаючи на її низький економічний статус, слабкість політичної системи, як політична сутність має цінність певного зразка — провісника явищ в інших місцях світу. Після всього Індія — це континентальна країна з величезним населенням, якому притаманні істотні культурні, етнічні та інші відмінності; все-таки всі тут влаштувалися під одним політичним дахом, без гегемонії однієї етнічної групи, не зазнавши процесів “плавильного котла”, гомогенізатора або політичного тиску з метою створення індійця стандартного типу. Зрештою, чи не цього прагнуть країни Західної Європи і чи не така доля очікує на весь світ?