До ефективних суспільств/3/Економічні системи
| ◀ Політичне правління | До ефективних суспільств. Розділ 3. Складові суспільного ладу Економічні системи |
Розділ 4. Стан націй-держав. Вступ ▶ |
|
Третьою компонентою будь-якого суспільного ладу і важливою детермінантою ефективності будь-якого суспільства є економічна система. Її функції — виробництво і розподіл багатства. Основні питання, які розв'язує кожна економічна система, такі: що і як виробляти, де розміщувати, як розподіляти й обмінювати, кого і як винагороджувати за виробничу діяльність? Природа будь-якої економічної системи залежить від того, яким чином розв'язуються зазначені питання. Існує кілька характерних прототипів систем і, як наслідок — різних гібридних варіантів. Основні ознаки прототипів згруповані у табл. 2.
Зміст таблиці — спрощене відображення реальності; єдина її мета — полегшити безпосереднє порівняння економічних систем і здійснити аналіз умов, за яких кожна із систем може бути найефективнішою. У розділі 1 згадувалися лише перші три прототипи з п'яти, що можна пояснити їх поширенням серед країн або тим, що країни з такими системами відіграють важливу роль у світовій економіці. Два інших прототипи представлені в таблиці у зв'язку з тим, що вони можуть послугувати корисною наукою.
Існують й інші способи аналізу і порівняння економічних систем. Основним ознакам, науково представленим у табл. 2, віддані переваги тому, що вони мають різні ідеологічні корені. Ці ознаки дозволяють порівнювати детермінанти ефективності економічної системи. Вибір назв для цих п'яти систем породжує певні проблеми. Загальновживані назви типу “капіталізм” і “комунізм” у свідомості багатьох людей суто негативно забарвлені. Крім того, вони неповно відображають сучасну реальність. Капіталізм зазнав суттєвих змін, зокрема це стосується відокремлення власності на засоби виробництва від управління ними. Отже, назва “вільне підприємництво” сприймається більшою мірою як описова щодо сучасної сутності системи цього типу, оскільки її найхарактернішими ознаками стали відносна свобода ринків і свобода започаткувати нову діяльність. Незважаючи на те, що “узгоджене вільне підприємництво” дуже подібне до “вільного підприємництва”, його все ж слід виділити залежно від ступеня гармонізації економічних рішень, яка можлива у країнах, де особисті цілі підпорядковані народному благу.
Комунізм — не дуже вдала назва для економічної системи, позаяк це більше мета, аніж реальність. Радянська економіка, що підпала б під цю категорію, офіційно називається соціалістичною. Проте це скороминуща стадія, проміжний тип системи, головне призначення якої — підготовка бази матеріального достатку для запровадження комунізму. Назва “адміністративно-командна система” краще відображає методи ухвалення економічних рішень і характер власності.Таблиця 2
| Основні ознаки | Типи систем | ||||
| Вільне підприємництво | Узгоджене вільне підприємництво | Адміністративно-командна система | Розподільчий соціалізм | Ринковий соціалізм | |
| 1. Головний мотив і / або критерій діяльності | Максимізація прибутку | Максимізація приросту і прибутку | Максимізація виробництва | Прибуток | Життєздатність |
| 2. Характер власності | Приватний | Приватний | Державний | Приватний | Колективний |
| 3. Характер ринку | Вільний | Вільний | Керований | Вільний | Контрольований |
| 4. Роль уряду | Обмежена вищеназваними характеристиками | Гармонізувати економічну діяльність | Ухвалення рішень; планування; контроль | Компенсувати несправедливість при розподілі | Визначення цілей; координація; регулювання |
| 5. Першопричина і головна мета | Економічна; ефективне виробництво | Економічна i політична; поліпшення становища країни, задоволення індивідуальних потреб | Політична; створення матеріальної бази комунізму | Соціальна; ефективне виробництво; справедливий розподіл | Соціополітична; економічна демократія через самоуправління |
“Ринковий соціалізм”, назва, що застосовувалася до Югославії, може означати більшу свободу ринків, ніж це існує в дійсності. Така назва підкреслює цю ознаку, щоб показати відмінності подібної системи від інших, наприклад, Радянського Союзу. Визначальною рисою ринкового соціалізму є міра участі робітників у процесі управління підприємством.
Капіталізм прийшов на зміну середньовічним, феодальним системам, що характеризувалися кріпацтвом у сільському господарстві, ремісництвом і незначною торгово-обслуговуючою сферою, яка зв'язувала сільське господарство з ремісництвом. Суспільство складалося з невеликої групи дуже багатих і переважної більшості дуже бідних людей. Багаті вирізнялися високим рівнем особистого споживання, а не вкладанням одержаних прибутків у виробництво. І, як наслідок, спостерігалося незначне підвищення продуктивності праці, неістотні розширення виробничих потужностей, економічне зростання.
З часом про себе дали знати нові сили, і вони сформували обличчя “капіталізму”. Розширення міжнародної торгівлі викликало необхідність спеціалізації, збільшення розмірів виробничих одиниць, появи комерційного хисту та механізмів кредитування і, таким чином, зумовило концентрацію капіталу та його відповідне вкладання. Технічні нововведення дозволили здійснювати спеціалізацію і широкомасштабне виробництво. Реформація і виникнення протестантської моралі, що схвалили й узаконили капіталістичний спосіб життя, визначили інший шлях спасіння через напружену працю, ощадливість і високу віддачу, вивільнили і раціональніше використали енергію, необхідну для виробничої діяльності. Потурання багатству перестало бути основною метою його створення. Значно важливішого значення набула ефективність його використання. Це забезпечувало моральне виправдання накопичення багатства, оскільки воно потрапило б до рук, які використовували б його найефективніше, а отже, найдоброчесніше. Наголошуючи на святості будь-якої праці, протестантська мораль заохочувала самовіддану, дисципліновану працю на всіх рівнях суспільства.
Нації-держави сприяли подальшому розвитку “капіталізму”, створюючи правову та інституційну інфраструктуру у вигляді кодексу законів, стабільності грошової одиниці та внутрішніх ринків, а також прилучаючись до вдосконалення і розширення матеріальної інфраструктури, а саме транспорту і зв'язку. Таким чином, вони сприяли спрямуванню подальших приватних інвестицій безпосередньо на продуктивну промислову і комерційну діяльність.
Адам Сміт у праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) розкрив деякі гідні уваги ознаки капіталізму, виправдав його появу переважно економічно, а частково й морально, обґрунтував аналітично та ідеологічно, тим самим підтвердивши подальший розвиток капіталізму.
Наступні технологічні нововведення та зміни у виробництві привели до промислової революції, що супроводжувалася механізацією, поглибленням спеціалізації, зростанням продуктивності праці та розмірів підприємств, а також розширенням ринків.
Капіталізм піддавали гострій критиці. Найістотніший виклик кинув йому Карл Маркс. Він визнав, що протягом відносно короткого проміжку часу капіталізм створив могутні продуктивні сили і вважав його необхідною стадією розвитку людства, яку слід пройти, аби зруйнувати попередні менш продуктивні системи. Водночас К. Маркс наголошував, що капіталістична система надто несправедлива і страждає від напруженості й конфліктів. Тож вона неодмінно занепаде, а на її місці виникне комунізм як надзвичайно ефективний і справедливий лад.
На додаток до виклику, кинутого марксизмом та різними породженими ним рухами, на капіталізм чатували інші випробування на виживання. У процесі розвитку він перетворився на систему, яку нині можна з більшою відповідністю йменувати “вільне підприємництво”. До наступних викликів капіталізму належать:
- втрата Західною Європою лідерства на світовій арені, що підірвало основи капіталізму в цій частині світу;
- глибока криза з її банкрутствами, відмовою від сплати боргів, скорочення зовнішньої торгівлі, підрив фінансової стабільності та згуртованості;
- “Новий курс” Рузвельта і розширене використання державою фінансових і грошових важелів у Сполучених Штатах, країні, яка щойно стала новим бастіоном капіталізму;
- поступове розпорошення власності на засоби виробництва шляхом розпродажу акцій і наступним відокремленням власності від управління.
Найсерйознішою загрозою стали народження і розвиток діаметрально протилежної економічної моделі, адміністративно-командної системи, що виникла в результаті Жовтневої революції 1917 року.
Серйозної критики система вільного підприємництва зазнає і досі з боку країн, що належать до цієї самої системи. Зазначене вище відокремлення власності від управління породжує ситуацію, за якої існують “власність без влади і влада без власності”, послаблюючи основне виправдання влади, що ґрунтується на власності як на “природному праві”. Нестача ресурсів і зміна контролю над їх використанням стримували економічне зростання, що має вирішальне значення для життєздатності системи вільного підприємництва.
Усі названі виклики і загрози призвели до змін, що визначили напрямок розвитку економіки вільного підприємництва. Враховуючи зазначені історичні передумови, можна дослідити характер такого розвитку і перетворень, яких зазнала система вільного підприємництва. Це буде здійснено шляхом розгляду її основних структурних ознак, пов'язаних з ними проблем, критики, а також реагувань коригуючих дій та реформ. Розвиток цієї системи узагальнено у табл. 3.
Максимізація прибутку — важлива спонука приватного підприємництва та основний критерій оцінки його ефективності. Вона має таку першопричину: прибуток — винагорода за діяльність, вкладення капіталу і наражання на ризик. Прибуток — також міра перевищення результатів над витратами. Цей надлишок можна вкласти у подальший розвиток, зростання виробництва, а відтак у розширене відтворення багатства. Основна критика, націлена на максимізацію прибутку, полягає в тому, що прибутки можна максимізувати, мінімізуючи заробітну плату, розвиваючи засоби виробництва і підвищуючи ціни. Мінімізація заробітної плати була соціально небажана, оскільки робила багатих багатшими, а бідних Таблиця 3. Розвиток системи вільного підприємництва
| Основні ознаки | Породжені системою проблеми і критика | Реагування і реформи |
| 1. Максимізація прибутків Для створення надлишків; інвестицій; зростання |
Надмірне розширення; мінімізація заробітної плати; зубожіння пролетаріату | Виникнення профспілок; законодавство про мінімальну заробітну плату; зниження рівня бідності |
| 2. Приватна власність “Природне право” і винагорода ефективності |
Можливість нагромадження багатства у руках кількох людей | Прогресивне оподаткування доходів і спадщини; поширення та інституціоналізація власності |
| 3. Вільні ринки Конкуренція спрямовує фактори виробництва у найефективніші сфери |
Вільний ринок веде до циклічних коливань, спадів, монополізації, до створення картелів, недовикористання ресурсів | Податкове, монетарне, інше втручання держави; антитрестівське законодавство; певний контроль над цінами |
| 4. Обмежена роль уряду Гонитва індивідуума за власною вигодою задовольнятиме переважну більшість людей |
Зумовлює матеріальну та іншу нерівність; надає верховенство індивідуальним потребам над суспільними; допускає високий рівень безробіття | Соціальне законодавство: пенсійне забезпечення по старості, страхування на випадок хвороби та безробіття; громадські роботи; розширення контролю |
| 5. Головна мета — ефективне відтворення багатства і задоволення індивідуальних потреб |
Економічна і соціальна несправедливість | Поступове використання соціальних і політичних критеріїв у сфері ухвалення рішень та оцінки діяльності підприємств |
біднішими, і ставала економічно саморуйнівним процесом, позаяк обмежувала попит на товари і послуги та подальше розширення виробництва. Доведено, що тривалого розвитку засобів виробництва можна було б досягти тільки шляхом завоювання колоніальних або іноземних ринків, викликаючи небезпеку можливих конфліктів і послаблення системи. Мінімізація заробітної плати породила певні реагування і реформи: виникли профспілки, що набирали сили на переговорах при укладенні колективних договорів і змушували істотно підвищувати заробітну плату відповідно до зростання продуктивності праці, а іноді й більше. Дійсно експлуататорський рівень заробітної плати був здебільшого ліквідований шляхом запровадження законодавства про мінімальний заробіток, прийнятого в усіх країнах вільного підприємництва. В результаті у країнах вільного підприємництва, що досягли високого рівня економічного розвитку, більшість людей стала багатшою, а бідність в основному було ліквідовано. Економічна нерівність ще існує, проте вона значно зменшена.
Інша важлива структурна ознака системи вільного підприємництва — приватна власність на засоби виробництва, її своєрідне моральне обґрунтування походить від так званого природного права на власність, тобто людина, докладаючи зусиль до створення спільного майна, може перетворити його на приватну власність. Проте ще вагоміші, логічніші її обґрунтування лежать у сфері економіки. Суть доказів полягає в тому, що якраз багатство дає можливість заощаджувати і вкладати капітал, що веде до його накопичення, розширення сфери застосування і подальшого зростання добробуту дедалі більшої кількості людей. Отже, збільшення приватної власності — основна винагорода тим, хто ефективно використовує фактори виробництва. Вістря критики цієї ознаки спрямоване на те, аби показати, що в разі відсутності контролю цей процес привів би до накопичення багатства в руках дедалі вужчого кола людей. Багатьом все це здавалось і морально, і політично несправедливим. До того ж мали місце спроби довести, що й економічно приватна власність могла бути неефективною. Оскільки в ході концентрації багатства віддається перевага інвестиціям, це обмежує попит на товари широкого вжитку і зменшує потребу в подальших інвестиціях. Накопичення капіталу в руках небагатьох автоматично приводить до розширеного виробництва.
Доведено, що попит, принаймні на товари широкого вжитку, залежить від купівельної спроможності населення, отже, більше визначається рівністю, ніж нерівністю у розподілі багатства. Якщо економічно і можна виправдати накопичення багатства у руках тих, хто ефективно його використовує, то право успадкування багатства менш обґрунтоване, позаяк немає жодної гарантії, що спадкоємці зможуть так само ефективно його використовувати. В той час як визнано, що вкладати капітал доцільніше у великих розмірах, аніж малими порціями, альтернативна структура капіталу, наприклад, в Японії, де основну частину капіталу позичають банки, свідчить, що фінансові інституції можуть збирати і об'єднувати малі заощадження у досить великі суми на інвестиційні цілі. Отже, концентрація капіталу у приватних руках не є обов'язковою передумовою накопичення капіталу. Головними реформами, що мали за мету подолання негативних наслідків концентрації багатства, передбачалося прогресивне оподаткування доходів і спадщини, яке більше сприяє процесові розпорошення власності, аніж прогнозованій її концентрації. По обидва боки Атлантичного океану ще існують підприємства могутніх сімей-власників. Проте вони швидше стали винятком, аніж правилом. Домінуючою реальністю є широке розпорошення власності. Це зумовило докорінну зміну ролі власності у системі вільного підприємництва. Розпорошення через володіння акціями поступово послабило здатність акціонерів здійснювати прямий контроль над засобами виробництва. Фактично рішення про те, що виробляти, для яких ринків, шляхом якого поєднання ресурсів і як розпоряджатися прибутками, належить нині професіоналам, менеджерам підприємств, які не є їхніми власниками. Інституціоналізація власності через пенсійні фонди просунула цей процес ще на один крок вперед. Пряме володіння акціями, зрештою, дозволяє акціонерові розпоряджатися своєю часткою в разі невдоволення результатами або виходячи зі своєї оцінки сучасного курсу і перспектив, отже, це і є спосіб непрямого впливу на управління. Право на пенсію не дає подібних привілеїв. Члени правління і менеджери фондів, які діють від імені їхніх (фондів) справжніх власників, ними однак не контролюються.
Останнім часом виникли нові обмеження прав власників, а потім і менеджерів. Групи людей у суспільстві, яких хвилює діяльність того чи того підприємства, утворювали виборчі округи і проголошували “права на право власності”, щоб впливати на управлінський апарат підприємства просто тому, що їх стосується його функціонування.
Все це розкриває зміст твердження “власність без влади і влада без власності”. З часом змінилися основи влади, право розпоряджатися ресурсами. Спершу влада походила від власності. Цей період можна було б назвати ерою “промислової аристократії”. Потім влада змістилася в бік компетентності, технічної здатності забезпечувати економічно ефективне використання ресурсів. Це, все ще домінуюче становище, можна було б назвати ерою менеджерів — “професіональної меритократії”. Потім влада знову зміщується і виявляє тенденцію залежності від різних вкладників. “Власники” муситимуть схвалювати, визнавати або принаймні неохоче погоджуватись із управлінськими рішеннями. Така наступна стадія могла б називатися “власницька демократія”.
Третьою і, напевно, найсуттєвішою ознакою вільного підприємництва є вільний ринок. Існує два різні, але близькі способи обґрунтування цієї структурної ознаки системи. Згідно з першим, вільний ринок означає існування конкуренції за придбання ресурсів і засобів виробництва. Оскільки той, хто найефективніше використовує ресурси, забезпечує найбільші прибутки, може запропонувати за них найвищу ціну і, таким чином, найшвидше їх придбати. Такий механізм автоматично забезпечує найпродуктивніше використання наявних ресурсів. Інше обґрунтування подав Адам Сміт. Він стверджував, що вільний ринок діє подібно до невидимої руки, яка керує індивідуумами з метою забезпечення їхніх економічних потреб, таким чином задовольняє інтереси переважної більшості.
Проте механізм вільного ринку має певні слабкі місця і помітні перебої у функціонуванні, отож за це він зазнає гострої критики. По-перше — схильність до циклічних коливань рівня економічної діяльності. Може зменшитися попит на деякі товари. Це може спричинити ланцюгову реакцію: зменшення попиту підсилюється скороченням матеріальних запасів, поступово посилюючи економічний спад. Досвід свідчить: якщо розпочався спад в економіці й немає втручання з боку держави, він може йти по спіралі до повної депресії. По-друге, складається враження, що у вільний ринок ніби вмонтовані саморуйнівні сили. За умови наявності справжньої конкуренції ринок функціонує надійно, розподіляючи найраціональніше засоби виробництва. Це передбачає існування багатьох дрібних виробників і покупців, які конкурують. Ціни відображають співвідношення попиту і пропозиції, ніхто не здатен взяти їх під контроль. У житті таке трапляється рідко. Оскільки прибутковість значною мірою може зростати залежно від здатності контролювати попит і пропозицію, а отже, й ціни, то до сфери короткочасних інтересів економічних учасників вільного ринку слід віднести якомога більший вплив на нього. З цим пов'язані спокуса і мотиви картелізації, монополізації або принаймні досягнення провідної ролі на будь-якому ринку. За таких умов можливе неоптимальне використання ресурсів. У зв'язку з цим підприємці, які найбільше переконані у перевагах вільного ринку і виступають його палкими прихильниками, час від часу стають його найзапеклішими конкурентами.
Для подолання слабких сторін вільного ринку і врахування спрямованої на них критики розроблялися нові заходи, приймався новий курс і здійснювалися реформи. Насамперед створювався механізм фіскально-податкового і монетарного інструментів впливу. Нагадаємо, як вони повинні функціонувати: коли починається цикл спаду, шляхом збільшення кількості грошей в обігу і зниження ціни за допомогою зменшення процентних ставок на кредити, іпотеку тощо можна досягти зростання купівельної спроможності й викликати додатковий попит. Іншим заходом, що по суті рівноцінний за ефективністю, але який важче застосувати, є зниження податків. Коли попит на товари і послуги переважає пропозицію, викликаючи інфляцію, можна вдатися до протилежних заходів. Для відновлення рівноваги між попитом і пропозицією можна зменшити кількість грошей в обігу, підвищити їхню вартість шляхом збільшення процентних ставок і податків. Застосовувалися й інші механізми компенсації циклічних коливань, зокрема інвестиції в громадсько-корисні роботи, антициклічне фінансування, а також були спроби збалансувати циклічні коливання попиту, породжені приватним сектором і попитом з боку державної влади. Останнім часом фіскальний й монетарний механізми дещо втратили свою ефективність. Це пояснюється політичними, а не економічними причинами. Урядам з політичним правлінням типу противаги важко підтримувати фіскальну і монетарну дисципліну, вони бояться програти вибори.
Інший напрямок реформ — ухвалення антитрестовського законодавства, покликаного захистити конкуренцію від руйнівної дії монополізації і картелізації. Його реалізація пов'язана з певними труднощами. Коли вперше було застосовано антитрестівське законодавство, зокрема у Сполучених Штатах, конкурентоспроможність будь-якого підприємства, по суті, визначалася на внутрішньому ринку. Нині конкурентоспроможність визначається переважно на світовому рівні. Запобіжне об'єднання підприємств, корисливе придбання і панівне становище на внутрішньому ринку можуть бути серйозною перешкодою на шляху до ефективної участі підприємств у міжнародній конкуренції, тим самим знижуючи ефективність системи в цілому.Наступною структурною ознакою системи вільного підприємництва стала обмежена роль уряду в економічному житті. Спочатку передбачалося, що уряд лише гарантуватиме відповідне функціонування трьох детермінант ефективності системи: максимізація прибутків, законність і захист приватної власності та справжня свобода ринків. Обґрунтування обмеженої ролі уряду базувалося на переконанні, що реалізація власних інтересів індивідуума задовольнятиме переважну більшість людей. Невтручання як ознака капіталізму нині перестала бути реальністю. Досвід свідчить, що невтручання уряду могло б спричиняти надмірне безробіття, значну матеріальну і соціальну нерівність, вищість особистих цілей над громадсько-державними. Якщо вільний ринок функціонує нормально, це означає, що ресурси розподіляються між тими, хто платить за них найвищу ціну. Ринок сприяє і тим, хто має що запропонувати. Молоді, енергійні й компетентні люди можуть запропонувати свої сили і вміння, одержуючи за це велику платню, забезпечуючи свій добробут і навіть багатство. Хворі, менш компетентні або люди похилого віку перестають бути економічним активом, оскільки їм нічого запропонувати на ринку. Немає жодних економічних підстав, аби користуватися будь-якими ресурсами. Якщо йти за цією логікою до її крайніх форм, то суспільство слід очищати від таких людей, передавати їх під опіку родичів або друзів, а якщо вони багаті, дозволяти жити за рахунок спадщини. Тоді як економічно найприйнятніша логіка виживання є жорстокою, вона не прийнятна соціально і політично в будь-якому сучасному суспільстві, що визнає право кожної людини на задоволення принаймні основних життєвих потреб. Отже, спостерігається поступове зростання ролі урядів у виправленні несправедливостей ринкового розподілу шляхом розвитку соціального законодавства, запровадження пенсій по старості, страхування на випадок хвороби або безробіття, загальної допомоги всім нужденним. Тут уряди країн із системою вільного підприємництва відрізняються від урядів країн розподільчого соціалізму лише мірою втручання у механізм вільного ринку.
Зроблений аналіз показав сили, які сформували систему вільного підприємництва. У більшості випадків вона надійно функціонує і дозволяє країнам по обидва боки Північної Атлантики принаймні досягти дуже високих рівнів економічного розвитку. Хоча тут може виникнути низка суттєвих запитань: Чи здатна ця система бути ефективною в усіх країнах, за всіх умов, пов'язаних з наявністю ресурсів, зростанням населення та його щільністю, а також на всіх стадіях економічного розвитку? За яких умов ця система найефективніша?
Щоб відповісти на ці запитання, наведемо деякі загальні міркування. Система вільного підприємництва, очевидно, високоефективна, коли:
- населення зростає повільно, що дозволяє поступово і без обмежень накопичувати капітал, нарощувати промислове виробництво, відбувається міграція населення із сільського господарства до промисловості, підвищується продуктивність праці в промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві;
- країна в економічному розвитку досягає стадії масового споживання, на якій найвищим пріоритетом виступає задоволення індивідуальних потреб споживача, зокрема у товарах тривалого користування, комфорту і предметах розкоші, вимагаючи наявності великої кількості “вільних підприємств”, здатних задовольняти різні смаки і запити, а також зацікавлених у цьому.
Система, напевно, не дуже ефективна, коли:
- населення зростає дуже швидко і приватна ініціатива не спроможна забезпечити достатню кількість нових робочих місць;
- ресурси дуже бідні й потребують спрямування на очевидні пріоритетні потреби;
- країна обирає шлях швидкої індустріалізації, особливо в умовах зростання населення і певних ресурсних обмежень;
- країни в економічному розвитку наближаються до постіндустріальної стадії, і пріоритети починають зміщуватися в бік суспільних потреб — чисте навколишнє середовище, високий рівень, доступність освіти і охорони здоров'я, до того ж цікава, а не лише вигідна праця для всіх.
Система узгодженого вільного підприємництва
Основні ознаки цієї системи нагадують ознаки системи “вільного підприємництва”. Суть її насамперед зумовлюється тим, що прибутковість — головна передумова тривалої життєздатності підприємств і, отже, важливий критерій їхньої діяльності; панує приватна власність на засоби виробництва; розпорошення власності здійснюється через володіння акціями; ринок відносно вільний, з великою кількістю постачальників і покупців, ціни визначаються залежно від пропозиції, попиту і собівартості виробництва.
Система відрізняється від “найчистішої” форми вільного підприємництва узгодженістю економічних цілей у межах ділової спільноти, рівнем консультацій між бізнесом, урядом, а в деяких випадках — робітничими лідерами, а значить, можливістю визначати національні економічні цілі й пріоритети, не вдаючись до імперативного планування або адміністративного розподілу ресурсів. Нами досліджено три моделі цієї системи — французька, західнонімецька і японська, перелічені у порядку підвищення ефективності систем з огляду на загальний економічний стан названих країн.
Поняття “узгоджене”, застосоване до економічної системи, вперше використали французи, і саме у Франції, напевно, у нього найглибші історичні корені. Появу його можна віднести до XVII ст., часів Людовика XIV і його міністра фінансів Ж. Б. Колбера. Вони заснували низку державних компаній і ввели жорсткий урядовий контроль над економічним життям країни. Сучасне перевтілення колбертизму виникло після Другої світової війни у формі індикативного планування і низки націоналізованих підприємств. 1946 року було створено Генеральний Комісаріат Планування як головний орган управління французькою економікою. Водночас у приватних руках залишалася більша частина власності, а ринковим силам дозволялося здійснювати основний розподіл і розміщення ресурсів[1].
Послідовний перехід Франції від трьох- до п'ятирічних планів сприяв здійсненню відбудови, економічному зростанню і проведенню змін у структурі економіки. Процес планування виявився досить складним. По-перше, в нього було закладено загальні темпи економічного розвитку. Потім розроблялися детальні плани у різних комісіях, де представники відповідних сфер економічної діяльності зіставляли свої плани, інвестиційні пропозиції тощо. Результати роботи комісій порівнювали з метою встановлення незбалансованостей типу надмірних або недостатніх потужностей. Розроблялася загальна програма, що містила детальні галузеві плани. Такі плани не мали сили закону. У забезпеченні виконання їх уряд покладався в основному на розміщення капіталу через націоналізовані банки і політику кредитування. В результаті стали можливими сприяння розширенню “бажаної” діяльності й створення перешкод на шляху небажаної.
У Франції існують також інші причини, що забезпечують можливість повної узгодженості економічної діяльності і здійснення урядом великого впливу на економічне життя країни. Найважливіша з них — це, ймовірно, існування елітарної цивільної служби, професіонального управлінського мандаринату. Це випускники престижних елітарних шкіл (grandes écoles) і Академія Державного Управління, де вони здобувають знання і набувають уміння до напруженої і компетентної праці, прилучаються до спільних уявлень про долю нації та готові присвятити себе служінню їй. Така мережа освіти зберігає традиційні тенденції до централізації і визначає верховенство загальнонаціональних цілей над індивідуальними. Існує також добре організована система власників, що може обстоювати ідеї лідерів бізнесу і промисловців після консультацій у галузевих комітетах.
Розширення економічної діяльності, посилення її взаємозв'язків, більша відкритість до міжнародної торгівлі ускладнили індикативне планування і дещо знизили його ефективність. Останнім часом більші надії покладаються на ринкові фактори за умови, що і “узгодженість” досягається спрямуванням окремих команд в одному напрямі. Наприклад, у випадку з енергетичною проблемою вдалися до поширення інформації про неї, збільшення цін на нафту, широкого рекламування економії енергії, іншими словами, до “підвищення рівня свідомості” та одночасно до спонукального фінансування альтернативних джерел енергії.
Дієвість цієї системи послабляється гострими ідеологічними і політичними суперечностями між партіями і тим, що більшість організованого робітництва з неприязню ставиться до системи і залишається поза структурою влади.Складається враження, що Федеративна Республіка Німеччина беззастережно віддана системі вільного підприємництва. Більше того, вона здатна забезпечувати високий ступінь гармонізації і управління економікою, не вдаючись до централізованого планування або адміністративного примусу. Цьому сприяє низка факторів та інституційних заходів.
По-перше, з часів Бісмарка існує традиція, згідно з якою уряд підтримує бізнес за допомогою протекціоністських тарифів або безпосередньої участі у бізнесі через державні компанії.
По-друге, спостерігається схильність населення до громадської дисципліни і підпорядкування вищим цілям. Ще важливішими є широке консультування, законодавство, що з нього випливає, і роль банків у формуванні напрямів діяльності у сфері промисловості і бізнесу.
Як роботодавці, так і робітники добре організовані й надійно захищені федераціями. Існує небагато випадків американського типу лобіювання спеціальних інтересів. Індивідуальні компанії звертаються не в асоціації, а до уряду через свої федерації.
Чиновники з виконавчих органів проводять широкі консультації з різними групами тиску, що є основою для формування політики і підготовки законодавчих ініціатив. Саме виконавча сфера розробляє законодавчі пропозиції, спрямовуючи економічне життя країни. Парламентарі обговорюють й ухвалюють закони, але вони не мають у своєму розпорядженні допоміжного персоналу, а отже, не готують закони.
Банки володіють акціями великої кількості компаній, надають їм кредити і можуть суттєво впливати на їхні головні рішення. Це додатково сприяє гармонізації ділової активності.
Своєрідна комбінація уряду, що загалом прихильно ставиться до бізнесу, незначних відмінностей між законодавчою і виконавчою сферами, добре організованих роботодавців і робітництва, могутніх банків та широкі консультації між цими різними складовими частинами структури влади дозволяють Німеччині виконувати злагоджену економічну мелодію без необхідності співати в унісон.
Якби існував приз за організацію економічної діяльності і водночас за обстоювання в основному системи вільного підприємництва, то перший такий приз одержала б Японія. Красномовним свідченням ефективності цієї системи стали визначні економічні досягнення Японії кількох останніх десятиліть. Із другорядного становища вона піднялася майже до рівня Сполучених Штатів за валовим національним продуктом на душу населення і перевершила їх майже в десять разів за валовим національним продуктом на 1 км² площі[2].
Забезпеченню такої ефективності економіки сприяє низка факторів:
- перший і найголовніший полягає в тому, що культурними цінностями пояснюються природність і майже обов'язковість для японців підпорядковувати інтереси індивідуума або невеликої групи “вищим цілям” типу національного економічного розвитку;
- другий — природі процесу ухвалення рішень в Японії притаманна велика схильність до уникнення конфліктів, обговорення кола питань і проблем з усіма заінтересованими. Досягнення згоди — процес повільний і виснажливий, однак у подальшому забезпечує прихильність до ухвалених рішень;
- третій — інституційні заходи, тобто організація діяльності уряду, промисловості й робітництва;
- четвертий полягає в існуванні компетентної і відданої справі адміністративної еліти[3].
Перші два фактори уже розглянуто в цій книзі. Два останніх потребують невеликого уточнення.
Уряд вбачає своє головне призначення в тому, щоб сприяти діяльності у сфері бізнесу, а не регулювати її. Він покладається швидше на “адміністративні директиви”, вплив через сприятливі умови кредитування і механізми типу ліцензій на спорудження підприємств, ніж на правила і закони, аби змусити компанії додержуватися визначених цілей. Законодавці, які не одержують підтримки “персонального виборчого округу” і не мають власного штату, у процесі підготовки законів мусять спиратися на виконавчі органи. Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості (MITI) проводить дослідження, розробляє прогнози, визначає цілі й завдання, широко інформує про них законодавців. Міністерство фінансів контролює Національний Банк Японії, який позичає гроші великим банкам, а ті, у свою чергу, забезпечують компанії левовою часткою капіталу. Оскільки Міністерство фінансів також контролює систему податків, то воно може істотно впливати на виконання директив MITI.
Обидва міністерства, особливо MITI, залучають промисловість до широких консультацій. Велика промисловість відіграє провідну роль в економіці й згрупована у три традиційні “конгломерати” (дзайбацу) і пізніше утворені об'єднання, що концентруються навколо трьох великих банків. У цих об'єднаннях проводиться багато консультацій та узгоджується стратегія розвитку. Крім того, існують торгові асоціації, утворені за галузевою ознакою, де проводяться подальші консультації, і, на завершення, могутня організація покликана прикривати головні фірми “Кейданрен”, що забезпечує форум обговорення усіх ключових економічних питань, обстоює інтереси бізнесу, а її штат фахівців здійснює численні дослідження, котрі використовуються різними міністерствами як вхідна інформація для формування стратегії розвитку. Позаяк робітництво організоване у профспілки переважно на рівні компаній, і, враховуючи традиційну практику зайнятості робітника протягом усього життя у великих фірмах, виникає думка, що інтереси робітництва в основному збігаються з інтересами його компаній. Робітничі лідери консультуються між собою та одержують поради від деяких урядових органів.
Виникають зіткнення інтересів, одні компанії зазнають збитків, зате інші, чия діяльність відповідає урядовим цілям, мають підтримку, однак складається враження, що все це чиниться в інтересах країни.
Загальна схильність до уникнення конфліктів, проведення консультацій, налагодження співробітництва доповнюється діяльністю елітарного ядра чиновників (сформоване переважно з випускників престижного факультету права з не менш престижного Токійського університету), що й дозволяє системі так ефективно функціонувати. Завдяки жорсткій системі відбору такі чиновники кмітливі, компетентні, працьовиті й беззастережно віддані справі. Таких управлінців не завжди люблять, іноді навіть недолюблюють за зверхність, проте рідко беруться під сумнів їхні компетентність і обов'язок служити нації. Чиновники володіють моральним авторитетом, підтримуваним методом батога і пряника, що посилює їхній вплив у суспільстві.
Розглянуті різні форми системи “узгодженого вільного підприємництва” мають низку спільних рис. По-перше, уряди вважають однією з головних своїх функцій сприяння економічній діяльності, а не просто її регулювання або контроль. Законодавча і виконавча влади різко не розмежовані й, безумовно, не протистоять одна одній, отже, законодавство й управління краще узгоджені. По-друге, групи з різними економічними інтересами мають широку соціальну базу, добре організовані, усі дотримуються правил гри та усвідомлюють значення національних інтересів. По-третє, надійно відпрацьовано процес консультацій. Нарешті — це наявність компетентної, відданої справі й досить стійкої адміністративної еліти.
Все це дозволяє дійти висновку: чим більші загальне визнання “справедливості” системи і схильність до взаємин співробітництва між урядом, бізнесом і робітництвом, тим ефективніше функціонує система.
Адміністративно-командна система
Така назва системи визначає витоки економічної влади, ініціативи і ключових рішень, державну власність та контроль над засобами виробництва. Найхарактернішим представником такого типу економічної системи є Радянський Союз. Її поява пов'язана з егалітарно-колективістськими цінностями, що ґрунтуються на марксистській ідеології, яка виникла з аналізу капіталізму у вигляді реакції на нього. Основоположний постулат цієї ідеології полягає в тому, що економічні відносини визначають усі інші. Тому кінцевою метою суспільного ладу, а отже, її економічної системи, має бути повна економічна рівність. Капіталізм базується на економічних несправедливостях та експлуатації робітників шляхом присвоєння власниками доданої вартості, створеної робітниками. Незважаючи на те, що капіталістична система вивільняє великі продуктивні сили і створює простір для їхнього розвитку, вона приречена на руйнацію внаслідок внутрішніх антагонізмів і класової боротьби. Зруйнування капіталістичної системи має здійснюватися через пролетарські революції. Першою такою подією стала Жовтнева революція 1917 року. Багато дослідників доводять, що Жовтнева революція відбулась у непідготовленій країні, оскільки царська Росія не досягла достатньо високого рівня капіталістичного розвитку. Країни Західної Європи теоретично більше дозріли для революцій, бо мали високий рівень індустріалізації, сформований клас пролетаріату і порівняно високу політичну свідомість. Оскільки соціально-економічний прогрес у Західній Європі досягався мирними демократично-парламентськими засобами, у середовищі робітничого класу не виникало достатньої прихильності до революції у цій частині світу. Перемога революції в Російській імперії зумовлена низкою причин. Царський режим залишився без підтримки більшості населення. Дехто з аристократії боявся, що режим ставав надто ліберальним, надто прогресивним. Інтелігенція ж вважала, що він недостатньо прогресивний. Селяни все ще не мали землі, робітники зазнавали експлуатації, а неросійські національності — пригноблення. Армія була деморалізована воєнними невдачами у Першій світовій війні. З іншого боку, були ленінські приваблюючі гасла: “землю — селянам, волю — неросійським народам, владу — пролетаріату”, а також невелика, але дисциплінована і віддана справі група революціонерів. Схилити чашу терезів у бік революції допоміг той факт, що декадентський режим за допомогою Заходу часом, здавалося, більше дбав про придушення національно-визвольних рухів, ніж про протидію комуністичній революції.
У своєму розвитку радянська економіка пройшла кілька стадій. Спершу це була фаза “воєнного комунізму”, яка тривала з 1918-го по 1922 рік. Вона характеризувалася націоналізацією промислових, банківських і комерційних підприємств, ліквідацією власників і заснуванням рад робітників. Технічна та управлінська некомпетентність нових керівників, усунення нормальних комерційних стосунків і ліквідація грошово-матеріальних стимулів призвели до дуже слабкої економічної діяльності цього періоду. Аби підняти економіку, було запроваджено “нову економічну політику (НЕП)”. Відновлювалися приватна власність на дрібні підприємства і нормальні комерційні стосунки. За кілька років вдалося відбудувати економіку, а обсяг її виробництва досяг довоєнного рівня.
У 1929 році нову економічну політику скасували й перейшли до фази швидкої, форсованої індустріалізації, що почалася з першим п'ятирічним планом. Вибір цього нового курсу пояснювався кількома причинами. Вільне підприємництво як характерна ознака нової економічної політики було ідеологічною поступкою капіталізму, складалося враження, що Радянський Союз обирає шлях, протилежний його політичним цілям. Темпи індустріалізації і модернізації оцінювались як неадекватні. Вважалося за необхідне створити надійний захист Радянського Союзу від ворожого навколишнього світу й підтримувати наступні пролетарські революції за кордоном; таким чином, все це вимагало сильної армії і, в свою чергу, потребувало міцної індустріальної бази.
Нова політика містить низку складових. Перша — насильницька колективізація сільського господарства. Її цілями були: знищення приватної власності в аграрному секторі, сприяння широкомасштабному обробітку землі й механізації, вивільнення частини робочих рук із сільського господарства для промисловості, встановлення повного контролю над виробництвом і постачанням продовольства для міського промислового населення, що швидко зростало, та вилучення прибутків від сільськогосподарського виробництва для фінансування інвестицій у промисловість. Друга складова політики — надання пріоритету розвиткові енергетичної бази, металургії, машинобудуванню та створенню матеріальної інфраструктури. Третя складова — рішення про підтримання високого рівня інвестицій шляхом стримування тогочасного споживання. Все це втілювалося в життя методами централізованого планування, адміністративного розподілу ресурсів та інтеграції всіх економічних об'єктів через державний апарат. Друга світова війна затримала цю фазу економічного розвитку, і вона тривала аж до початку 60-х років. На той час в країні основні економічні цілі було досягнуто, завершено піднесення економіки і створено широку індустріальну базу. Оскільки економіка стояла на порозі стадії зрілості, то змінилися пріоритети і спостерігалася нерішуча спроба реформувати економічну систему.
За ці звершення заплачено величезну соціальну і політичну ціну у вигляді масового голоду під час колективізації, наступного постійного недопостачання товарів широкого вжитку і, безумовно, сталінського терору. Тут не аналізується ця ціна, оскільки ставиться за мету зосередити увагу на механізмах і функціонуванні різних економічних систем, поглибити розуміння того, як узгоджуються або не відповідають одні одним різні системи цінностей, типи політичного правління й економічна система та яким чином можна вдосконалити їх функціонування.
На підставі цього короткого історичного екскурсу розглянуто головні структурні ознаки економічної моделі адміністративно-командного типу, окремі її слабкі сторони і Таблиця 4. Розвиток адміністративно-командної системи
| Основні ознаки | Породжені системою проблеми і критика | Реагування і реформи |
| 1. Максимізація виробництва продукції Через кількісні показники задля швидкої індустріалізації; добробут |
Відхилення, пов'язані з показниками поодиноких успіхів; марнотратство; непотрібні товари | Зростання кількості показників діяльності доданої вартості; введення вартісних показників; відновлення показників прибутковості |
| 2. Державна власність Ліквідувати нерівність у матеріальному становищі; забезпечити раціональне використання засобів виробництва |
Недостатні винагороди за працю; збереження неефективних підприємств; неоптимальне використання ресурсів | Стимулювання індивідуальної діяльності; поділ прибутків, одержаних підприємством; приватні земельні ділянки у сільському господарстві (приватна власність на більшу частину земель у Польщі) |
| 3. Керований ринок Ресурси направляються у пріоритетні галузі; повне використання обладнання та ресурсів; стабільність; самозабезпечення |
Реформа цін з метою приведення у відповідність з вартістю; проценти на капітал; ціни вільного ринку на окремі товари; розширення зовнішньої торгівлі | Ціна не відображає вартість; нераціональне використання капіталу; низька якість товарів широкого вжитку; неадекватна міжнародна спеціалізація / брак конкурентоспроможності |
| 4. Визначальна роль уряду Чіткі цілі; пріоритети; верховенство державних потреб над індивідуальними |
Багаторазове збільшення пріоритетів; проблеми з логістикою; ускладнення централізованого планування; бюрократизація | Децентралізація; відносини між підприємствами на комерційних засадах |
| 5. Першопричина та основні цілі Переважно політичні; змінити відносини власності й створити матеріальну базу для побудови комунізму |
Відхилення, пов'язані з відступом від “економічних законів”, зокрема дефіциту; нераціональне цінотворення | Поступово визначаються “об'єктивні економічні закони” і частково інтегруються у систему |
Перша ознака адміністративно-командної системи — орієнтація на максимізацію виробництва продукції. Позаяк комунізм визначався як кінцева мета, реалізація фундаментального принципу “кожному за потребами” вимагала спершу створення бази матеріального достатку. Творці цієї системи вбачали найкращий шлях її організації в наданні кожному економічному об'єктові точного кількісного завдання щодо виробництва продукції. Максимізація прибутків розглядалась як засіб експлуатації робітників, а тому вважалась ідеологічно неприйнятною. Отже, замість оцінювання діяльності підприємств і управління ними за створеним прибутком визначалося виконання (або перевиконання) планів виробництва продукції за обсягом і в результаті отримували “показник успіху роботи”.
Такий спосіб оцінювання діяльності підприємств веде до викривлень. Існує безліч шляхів максимізації виробництва продукції через надмірні витрати капіталу, праці, сировини або нераціональне використання обладнання. Викривлення можуть бути особливо значними, якщо продукція не має єдиної провідної характеристики або стандарту якості. Наприклад, можна виробляти заплановану кількість водопровідних кранів, використовуючи нестандартні матеріали і робочу силу низької кваліфікації, в такому разі крани швидше за все працюватимуть ненадійно, потребуватимуть частих ремонтів або вийдуть із ладу. Необхідну кількість дахового заліза можна швидше виготовити, використовуючи дедалі більше прокатних станів, шляхом надмірного витрачання прокату, а отже, витрат сировини, виконуючи марну роботу лудіння заліза чи застосовуючи дорожче обладнання й більше робочої сили. З кількісними завданнями пов'язана інша трудність: оскільки планові органи встановлюють обсяги виробництва, одержавши від підприємств показники їхніх виробничих потужностей, цілком природнім є потяг до заниження цих показників, аби одержати занижені планові завдання. Це веде до тривалих уточнень планів і навіть досягнення “домовленостей” між різними заінтересованими органами і тими, які визначають плани, що можуть бути заниженими або завищеними порівняно з фактичними виробничими потужностями і наступним неоптимальним використанням засобів виробництва й ресурсів.
Цей внутрішній недолік системи викликав серйозну критику і спроби виправити становище. На перших порах це досягалося збільшенням кількості показників успішної діяльності. Повернемося знову до прикладу з даховим залізом. Підприємство замість єдиного завдання виготовити певну кількість дахового заліза у квадратних метрах одержало б, наприклад, такі завдання і нормативи: обсяг виробництва різного сортаменту в тоннах і квадратних метрах, процент поновлення фондів, витрати людино-годин на одиницю виробленої продукції тощо. Однак значне збільшення кількості показників успішної діяльності ускладнює ухвалення управлінських рішень, не створюючи раціонального критерію розподілу ресурсів, оскільки існує ще й інша істотна трудність, пов'язана з цим типом економічної системи. Підприємства не розпоряджаються своєю продукцією і не несуть відповідальності за її реалізацію. Тому в них відсутні внутрішні стимули до забезпечення якості продукції та її придатності для вжитку. Виявляється, набагато важче розвиватися, застосовуючи показники успішної діяльності, ніж використовувати такий один показник, як прибуток, що визначає приріст виробленої продукції над витратами підприємства. Різні країни Східної Європи застосовували окремі показники доданої вартості, але, що важливіше, з часом повернулися до показників прибутковості. Нині процес планування для багатьох підприємств на додаток до деяких кількісних показників успішної діяльності повинен в окремих випадках включати план прибутку, тоді робота підприємств оцінюватиметься за його виконання.
Друга ознака адміністративно-командної системи — державна власність на засоби виробництва. Вона має подвійне обґрунтування. За приватної власності допускається експлуатація, і це може посилювати економічну нерівність, класові суперечності й конфлікти. У марксистській ідеології приватна власність — основне соціальне зло. Крім того, вважалося, що привласнення державою усіх засобів виробництва вестиме до раціонального використання ресурсів, зростання виробництва продукції і тим самим сприятиме створенню матеріальної бази для побудови комунізму. Цій характерній ознаці притаманні недоліки. Багатьом людям властива схильність до користолюбства; якщо вони позбавлені можливості отримувати і примножувати результати своєї праці, то їхні зусилля зменшуватимуться. Подібне спостерігалось особливо в аграрному секторі економіки. Праця у сільському господарстві справляє враження улюбленого заняття. Здавалося б, що приватновласницький інтерес до землі посилює стимули до праці. До того ж приватна власність у поєднанні з вільним ринком потребує дотримання принципу економічної ефективності під загрозою банкрутства. Це автоматично породжує стимули до праці й гарантує ощадливе використання ресурсів. В умовах, коли власником усіх підприємств виступає держава, яка водночас ставить неекономічні цілі, зокрема досягнення повної зайнятості, неефективні підприємства можуть функціонувати й далі, що призводить до далеко не оптимального використання ресурсів.
Заходи з метою подолання деяких із цих труднощів вживали принаймні у період переходу до комунізму. Отже, відновлювалися матеріальні стимули, що ґрунтувалися на індивідуальній праці. Підприємствам дозволялося залишати у власності й розпоряджатися частиною створених ними прибутків. Це забезпечувало підприємствам, насамперед їхньому управлінському персоналу, стимули до ефективного функціонування, оскільки від цього також залежать заробітки менеджерів. У сільському господарстві дозволено мати присадибні ділянки, на яких колгоспники можуть вирощувати продукцію для власного споживання і продажу на відносно вільному ринку з метою поповнення своїх неадекватних заробітків, одержуваних за працю в колгоспах. Окремі країни Східної Європи, зокрема Польща, відновили приватну власність на більшу частину земель.
Третя ознака адміністративно-командної системи — керований ринок. Вважалося, що шляхом централізованого вирішення питань — хто і що виробляє; за допомогою яких засобів; кому передає і за якою ціною, і контролю за виконанням їх держава змогла б спрямовувати ресурси у пріоритетні галузі, домагатися повного використання виробничих потужностей, ресурсів і тим самим гарантувати економічну стабільність, повну зайнятість і високий ступінь економічної самостійності. Для Радянського Союзу автаркія здавалась економічно можливою у зв'язку з його масштабами і широким спектром запасів природних ресурсів. Політично вона була бажана, бо відповідала намірам захистити і поширити комуністичну революцію. Ця ознака системи також породжує окремі проблеми. Коли ціни встановлюються централізовано, відповідаючи будь-яким критеріям, крім суто економічного, вони перестають відображати справжні витрати виробництва. Ціни, встановлені таким свавільним шляхом, викликають певні збитки і зловживання дефіцитними ресурсами. Наприклад, з ідеологічних мотивів було вирішено, що не слід застосовувати поняття ціни капіталу і норми прибутку. У деяких галузях економіки це призвело до невиправдано капіталомістких виробничих процесів.
У подальшому труднощі виникають тоді, коли економіка урізноманітнюється і розширюється асортимент продукції. Збільшується перелік цін, які мають визначатися централізовано, зумовлюючи розширення і неефективну діяльність бюрократичного апарату. Додаткова складність пов'язана з впливом такого методу встановлення ціни на якість товарів широкого вжитку. Досить легко централізовано встановити ціну за кількість продукції, та набагато складніше визначити її відповідно до певного критерію якості. Зрештою свавільне встановлення цін деформує розуміння відносних переваг економіки, ускладнює вибір рішень у галузі зовнішньої торгівлі.
Щоб подолати ці труднощі, вдавалися до різноманітних заходів і реформ. З метою наближення механізму формування цін до ефективного ціноутворення, ціни періодично переглядали. Відновлювали норму відсотка на капітал, визнаючи той факт, що її нульовий рівень передбачає необмежений приплив капіталу і, отже, марнотратство у його використанні. Позаяк ця норма прибутку встановлювалася свавільно відповідними органами, вона далеко недостатньо відображала попит на капітал та альтернативні способи його використання. Щоб зменшити тягар централізованого встановлення цін, товари відносять до кількох різних категорій. Ціни на стратегічні товари визначають централізовано; так само централізовано формується шкала цін на проміжні товари; на товари виключно місцевого значення ціни встановлюються відповідно з попитом і пропозицією.
Рішення у сфері зовнішньої торгівлі ґрунтуються здебільшого на аналізі співвідношення витрати / випуск. Після розроблення економічного плану проводиться аналіз, щоб виявити витрати, які бажано скоротити, і прибутки, які слід збільшити або можна створити. Перше потребує імпорту, а друге призначене на експорт. Світові ціни частіше, ніж внутрішні, використовуються для обмінних операцій. Розроблено певні показники, щоб дати приблизну оцінку порівняних переваг. Зовнішня торгівля частково стосується імпорту передових технологій, які допомагають подолати ще й іншу трудність, пов'язану з невідповідним рівнем впровадження теоретичних наукових знань у нові товари та ефективніші технологічні процеси.Наступна характерна ознака цієї економічної системи — провідна роль уряду у розв'язанні всіх економічних питань. Її логічне обґрунтування полягало в тому, що уряд мусить бути здатним визначати через свої планові органи ясні цілі й пріоритети, надавати верховенство суспільним потребам над приватними і відповідно розподіляти усі ресурси.
На ранніх, первісних стадіях економічного розвитку за наявності кількох пріоритетів уряду значно легше здійснювати тотальний контроль над економічним життям. У міру урізноманітнення економіки відбувається багаторазове збільшення пріоритетних напрямків і ускладнюються планування, управління, контроль. Складність зростає швидше експоненціально, ніж як лінійна функція від збільшення масштабів та різноманітності економіки. Це породжує інформаційне перевантаження і комунікаційні труднощі, що спричинює виникнення вузьких місць, тимчасових криз і подальше зростання бюрократичного апарату. Впродовж останніх десятиліть неодноразово вдавалися до певних реформ, щоб подолати зазначені труднощі. До них слід віднести створення економічних районів, наступне їх перегрупування, децентралізацію процесу ухвалення рішень і запровадження комерційних взаємин між підприємствами, які виробляють продукцію, і тими, що її розподіляють.
Основу структури розглянутої економічної системи становили суто політичні міркування, тобто зміна стосунків власності й створення матеріальної бази комунізму. Таке підґрунтя зумовило чотири основні її структурні ознаки, а саме: максимізація виробництва продукції, державна власність, керований ринок і провідна роль уряду. Кожна з цих ознак окремо й у взаємодії з іншими зумовила виникнення певних деформацій. Спроби подолати їх приводили до застосування ортодоксальних економічних критеріїв у процесі ухвалення рішень. Головним серед них є прибуток, як найкращий і найпростіший критерій визначення результатів діяльності підприємства й ціноутворення, що адекватно відображає вартість і забезпечує раціональніше використання дефіцитних ресурсів. Часткове застосування в економіці цих та інших “об'єктивних економічних законів” — важливий напрям розвитку системи. Окремі країни, що створили свої економічні системи на кшталт радянської, наприклад, Угорщина, здійснили навіть глибші економічні реформи.
З усього цього, очевидно, можна зробити висновок, що, з одного боку, адміністративно-командна система все ще істотно відрізняється від системи вільного підприємництва, якщо брати до уваги характер власності на засоби виробництва, а з іншого — спостерігається тенденція до зближення у підході використання матеріальних стимулів, критеріїв прибутковості та окремих механізмів вільного ринку у розподілі ресурсів. Цим пояснюється висновок про наявність конвергенції між обома системами, що з самого початку були ідеологічно протилежні.
Хоча зроблений аналіз висвітлив багато наявних труднощів, а також застосовуваних модифікацій первісної структури економічної системи адміністративно-командного типу, безперечним є той факт, що Радянський Союз швидко зростав як одна з найбільших індустріальних держав світу. Прийнята ним економічна система стала очевидним знаряддям здійснення швидкої індустріалізації. Чи не слід в результаті зробити висновок, що цей тип системи найефективніший і може бути зразком для багатьох суспільств, які перебувають на різних стадіях розвитку і володіють різними запасами ресурсів? Навряд. Так само, як і будь-яка інша, ця економічна система високоефективна за певних умов і зовсім неефективна за інших. Вона забезпечує окремі характерні переваги, але за них доводиться дорого платити.
До переваг системи слід віднести можливості:
- визначати стійкі пріоритети і відповідно розподіляти ресурси: тож існує можливість послідовно зосереджуватися, наприклад, на створенні енергетичної бази, важкої промисловості й матеріальної інфраструктури, наслідуючи приклад інших країн;
- обмежувати споживання і нарощувати темпи зростання інвестицій;
- надавати перевагу суспільним потребам, зокрема освіті, охороні здоров'я, над індивідуальними потребами, наприклад володіння автомобілем;
- гарантувати повну зайнятість.
Вона має окремі недоліки, а саме:
- потреба в нав'язуванні дисципліни і повної одноманітності;
- насильне зволікання у задоволенні індивідуальних потреб споживача;
- загальний низький рівень якості товарів широкого вжитку;
- трудність перебування на передових рубежах у сфері комерційно вигідних технологічних нововведень за умови планування призводить до вибору легшого шляху копіювання наявних досягнень, ніж сприяння новим винаходам;
* відсутність конкурентоспроможності на світовому ринку, за винятком експорту сировини та відносно простих товарів.
Цілком логічно припустити, що економічна система адміністративно-командного типу може бути ефективною:
- у країні з наявним широким спектром ресурсів, а отже, з потенціальною автаркією;
- у країнах з надлишком робочої сили, в яких зайнятість людей навіть у низькопродуктивних сферах це краще, ніж масове безробіття;
- за надзвичайних ситуацій, коли раціонування і розподіл ресурсів — єдиний шлях задоволення основних потреб;
- в умовах необхідності швидкого проходження ранньої стадії індустріалізації, особливо на етапі економічного піднесення.
У міру того, як країна досягає вищих щаблів індустріального розвитку і могла б перейти до стадії масового споживання, економічна система командно-адміністративного типу стає громіздкою і несприйнятливою до змін — вона більше стримує розвиток, ніж сприяє йому. Лише за наявності численних центрів ухвалення економічних рішень і прояву ініціативи система може відгукнутися на різноманітні потреби й вимоги населення. Водночас можна стверджувати, що після проходження країнами стадії масового споживання і надання більшої ваги суспільним потребам в економічному житті дедалі зростатиме роль уряду; отже, окремі ознаки економіки адміністративно-командного типу можуть бути ефективнішими за відповідні ознаки системи чисто вільного підприємництва, в якій вільний ринок виступає єдиним розподільником.
Ця економічна система — своєрідне поєднання соціалістичних цілей і, в основному, системи вільного підприємництва. У різних варіантах вона існує у Скандинавських країнах, але для цього конкретного дослідження, мабуть, найбільше підходить приклад Швеції. Основоположний принцип системи полягає у розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Перша здійснюється приватним сектором за принципами вільного підприємництва.
Друга — шляхом прямого втручання уряду, щоб компенсувати і виправити способи, визнані як несправедливі у розподілі, які відрізняються від механізмів вільного ринку. Основні ознаки системи, її окремі проблеми і наслідки представлено у табл. 5.Таблиця 5. Розвиток розподільчого соціалізму
| Основні ознаки | Породжені системою проблеми і критика | Реагування і реформи |
| 1. Максимізація прибутку Дієвий стимул до праці; дисципліна на виробництві у використанні ресурсів |
Високі податки і соціальне забезпечення послаблюють індивідуальну мотивацію, якщо праця не стала умовою виживання | Збільшення внутрішньої мотивації через участь працівників в ухваленні рішень; якісні умови праці; соціальні винагороди від роботи |
| 2. Приватна власність Свавільне відчуження власності вважається несправедливим і економічно неефективним |
Окремі групи приватних власників; банкам все ще належить провідна роль в економіці | Високі державні податки, зменшення акумуляції багатства; поступова інституціоналізація власності профспілками |
| 3. Вільний ринок Найкращий механізм розподілу ресурсів, зокрема товарів широкого вжитку |
Схильність до циклічних коливань; нерівномірність розвитку регіонів; згасання окремих галузей промисловості | Податкове стимулювання інвестицій для рівномірного розвитку регіонів, а також для контролювання циклічності в економіці |
| 4. Роль уряду Сприяти створенню багатства соціально справедливими способами і гарантувати справедливий розподіл |
Великий бюрократичний апарат, який зменшує ініціативу; докучливість “опікунської” держави, що викликає песимізм | Запобігання втрати конкурентоспроможності на міжнародному ринку; спроби зменшити бюрократизм |
| 5. Першопричина і цілі У створенні багатства панує вільне підприємництво; роль соціалістичного уряду полягає у встановленні справедливого розподілу |
Дилема між ефективністю, а отже, стимулами, незначними витратами і рівністю у доходах; можливості; соціальне забезпечення | Брати до уваги малий розмір країни; потреби в імпорті і експорті; таким чином міжнародна конкурентоспроможність встановлює зовнішні обмеження на розподільчу справедливість |
Занепокоєність і проблеми, які виникли у зв'язку з максимізацією прибутку, зосереджені на труднощах збереження відповідного рівня рентабельності, щоб забезпечити інвестиції та нововведення для збереження тривалої життєздатності. Рентабельне функціонування підприємства, окрім іншого, потребує значного стимулювання людей, які на ньому працюють. Оскільки існують, з одного боку, високе прогресивне оподаткування, а з іншого — істотний рівень соціального забезпечення, праця приносить менші матеріальні винагороди і перестає бути жорсткою економічною необхідністю, в результаті послабляючи стимул до праці. Аби запобігти цим негативним проявам, вживалися численні заходи на рівні приватних фірм, а також на державному макрорівні у вигляді відповідного законодавства. Основна увага згаданих заходів зосереджувалася на компенсації послабленої зовнішньої мотивації (висока платня за сумлінну працю) посиленням внутрішньої мотивації до праці. Цього було досягнуто шляхом розширення можливостей робітників впливати на рішення, які позначаються на їхній праці, підвищенні її якості, поліпшенні умов праці, зростанні соціальних винагород за роботу, спрямовану на більшу самостійність робочих груп; зменшення ієрархічних відмінностей, тобто на посилення почуття гідності людини праці. Після проведеного експерименту участь робітників у керівництві підприємством на рівні його правління було закріплено законодавством. Мета такого заходу — виділити істотнішу “частку” тих, кого найбільшою мірою торкається діяльність підприємства, посилити почуття їхнього обов'язку, відповідальності й, таким чином, підвищити економічну ефективність підприємства.
Приватна власність протистоїть соціалістичній ідеології, яка обстоює громадську, колективну або державну власність. Проте вона визнається і допускається як основна форма власності з огляду на низку причин. По-перше, у Швеції, коли до влади прийшли соціалісти, приватна власність була усталеною формою. Стрімке проведення суцільної націоналізації демократичним способом було б неможливим і могло б призвести до економічно руйнівних наслідків. По-друге, свавільне і раптове позбавлення людей власності політично виглядало несправедливим. Найсуттєвіші міркування, напевно, стосувалися сфери економіки. Досвід інших країн свідчить, що вільне підприємництво, важливою складовою якого була приватна власність, справляє враження ефективної системи для створення багатства. Проведення націоналізації, автоматично не підвищувало економічну ефективність відповідних країн, а часто-густо призводило до протилежного результату. Отже, вважалося, що уряд не може мати відносних переваг у безпосередньому управлінні підприємствами, які виробляють продукцію і розподіляють її. Як наслідок, попри чотири десятиліття правління соціалістів у Швеції, переважна частина засобів виробництва у країні залишилась у приватних руках. Лише незначна частина їх набула форми кооперативної власності, а безпосередньо державі належить близько п'яти відсотків засобів виробництва.
Критика, націлена на цю характерну ознаку системи, зосереджувалася на тому фактові, що окремі сім'ї, невеликі групи приватних власників і банки відіграють провідну роль в економіці. Аби стримувати накопичення і надконцентрацію багатства, а також сприяти його розпорошенню, встановлено високе прогресивне оподаткування. Більше того, перспективним вбачалося здійснення поступової передачі власності профспілкам шляхом придбання акцій компанії, що забезпечувало б їм фінансування з одержаних додаткових прибутків. Якби така політика була реалізована, то протягом двох десятиліть профспілкові об'єднання здобули б контрольні позиції в компаніях. Однак у такому разі власність не належала б безпосередньо робітникам. Вона набула б більшою мірою колективної, інституціоналізованої форми. Останні зміни в уряді Швеції відклали на невизначений час впровадження саме цього пакета пропозицій.
Важлива складова цієї економічної системи — свобода ринку. Вважається, що вільний ринок забезпечує ефективні розміщення ресурсів у сфері виробництва і розподіл товарів широкого вжитку. Ціни, в яких відображаються попит і пропозиція, більше сприяють ефективному розміщенню продуктивних сил, ніж ціни, встановлені централізовано. Інше міркування пов'язане, безперечно, з тим фактом, що Швеція великою мірою залежить від зовнішньої торгівлі, отже, ціни її внутрішнього ринку мають складатися з урахуванням цін зовнішнього ринку. Як і в інших країнах, вільному ринку Швеції властиві схильність до циклічних коливань і потенціальна регіональна нерівномірність, спричинена у свою чергу кліматичними умовами, розподілом природних ресурсів і топографією. Вдавалися до різних заходів, щоб запобігати таким відхиленням. Один із них дозволив фірмам вкладати на спеціальні рахунки 50 % своїх прибутків до оподаткування. Їм надавалася можливість вилучати кошти, не сплачуючи податків, за умов, що вони інвестуватимуть їх у відповідні періоди у сфери, погоджені з урядом. Це приваблива форма податкових стимулів для досягнення антициклічності й вирівнювання регіонального розвитку.
Основну увагу у своїй діяльності уряд приділяв відверненню несправедливостей розподілу вільного ринку, вдаючись до прогресивного оподаткування, високорозвинутого соціального законодавства і заходів підвищення добробуту, що охоплюють доступність освіти, охорони здоров'я, щедре страхування на випадок безробіття і пенсії по старості. Уряд також вбачав своє призначення у підтримці адміністративної, правової сфер та окремих галузей матеріальної інфраструктури, щоб полегшити функціонування приватного сектора. На додаток до забезпечення ефективного виробництва багатства і справедливого його розподілу уряд намагався впливати на виробництво таким чином, щоб воно здійснювалося “соціально справедливими” засобами за сприятливих умов праці, пониженого ризику й рівноваги сил управління і робітництва.
Занепокоєність і критика стосуються здебільшого дуже високих прогресивних податків, громіздкого бюрократичного апарату та обтяжливої, повсюдно присутньої, всесильної, “опікунської” держави. Звідси випливають такі наслідки: зростання накладних витрат, зниження конкурентоспроможності на світовому ринку, виникнення необхідності швидких структурних змін у промисловості й наступна потреба в тому, щоб уряд втрутився і взяв на себе управління галузями промисловості, які занепадають.
Першопричина і мета розподільчого соціалізму були цілком зрозумілі: таке відокремлення створення багатства і його розподілу, коли перше залишається у приватному секторі для подальшого накопичення, а другий великою мірою регулюється урядом. Виникає дилема, бо загострюється питання щодо несумісності економічної ефективності та економічної рівності. Перша потребує стимулювання та мотивації, а відтак диференціювання винагород, а друга — зменшення такого диференціювання, щоб досягти рівності у доходах, можливостях, впливові на систему і в соціальному становищі. Орієнтація на досягнення ще більшої рівності, здійснення глибоких змін у характері власності, схоже, можуть стримувати країну типу Швеції поліпшувати свої експортні можливості, отже, і конкурентоспроможність на зовнішньому ринку, що базується на економічній ефективності країни. Саме це накладає обмеження на перспективні соціальні й політичні цілі цієї системи — досягнення повністю соціально справедливого розподілу.
Хоча мета полягала у докорінній зміні суспільства, для її досягнення обрали еволюційний, а не революційний, шлях. Перевагу віддали поступовому, але швидкому зростанню матеріального добробуту населення замість ущемлення нинішнього покоління на догоду обіцянкам світлого майбутнього. Зростання рівності знайшло широку підтримку з боку населення.
Перевага надавалася збереженню законності й політичних свобод, а не нав'язуванню масам політичної дисципліни та слухняності, з метою створення справедливого і жаданого майбутнього ладу.
Як зазначалося раніше, розподільчий соціалізм породжував гостру критику і у розглянутих країнах, і поза їхніми межами. Піклування уряду про людину від колиски до могили суперечить індивідуалістським ідеям ініціативи, самопомочі та особистої відповідальності за власну долю. Високе соціальне забезпечення багато хто розглядає як демобілізуючий фактор, що знижує стимули до праці. Про це свідчить приклад Швеції з її високим ступенем ухиляння і плинності робочої сили. Певні побоювання стосуються можливого загального послаблення моралі. Інший аспект критики пов'язаний з тим, що, незважаючи на гарантування законності й конституційних свобод, уряд твердою рукою встановлює значні адміністративні обмеження, тим самим фактично пригнічує реальні свободи. Ще одне застереження пов'язане з тим, що розподільчий соціалізм на вищій стадії розвитку породжує цінності, звичаї і поведінку, які властиві лише постіндустріальному, надзвичайно багатому суспільству. Швеція як країна, можливо, й близька до такої стадії, проте внаслідок існування економічної взаємозалежності між нею та іншими країнами, які ще не досягли такої стадії розвитку, їй напевно доведеться певний час підтримувати свою життєздатність на світовій економічній шаховій дошці.
Функціонування цієї системи протягом майже чотирьох десятиліть у цілому було позитивним. Зберігалися високі темпи технологічного прогресу. Спостерігалися значне піднесення і переорієнтація промислової діяльності в напрямі досягнення вищої продуктивності прибуткових методів виробництва. В результаті мали високі темпи економічного зростання, які супроводжувались істотним зменшенням економічної нерівності. Це потребує певного уточнення: розподільчий соціалізм зробив значний внесок у цей процес, водночас були й інші причини, що зумовлювали швидкий розвиток, зокрема наявність природних ресурсів, висока політична зрілість населення зі схильністю до співпраці, відсутність гострих соціальних конфліктів і, як наслідок, можливість спрямування зусиль у переважно продуктивне русло. Перед системою останніми роками постало таке головне питання: Чи породжує вірогідність тривалого прогресу в напрямку соціальної та економічної рівності й зростання добробуту власну рушійну силу? Чи застосовуватиметься політичний примус з метою забезпечення такого прогресу, навіть якщо він не зможе бути економічно сталим внаслідок уповільнення економічного зростання і неадекватного збільшення продуктивності праці? Прийнятність розподільчого соціалізму як моделі для інших суспільств залежить від його здатності справлятися з цією дилемою.
Ця особлива економічна система склалася в Югославії. У табл. 6 узагальнено аналіз “будівельних конструкцій” її структури, визначено напрямки її розвитку та критики.
В основу структури цієї системи покладено таку головну ідею: якраз робітництво створює надлишок і додану вартість. Отже, воно повинно управляти засобами виробництва і мати вирішальне слово щодо можливості розпоряджатися надлишком і доданою вартістю, яку вони створюють. Цю функцію не може виконати уряд, який управляє економікою в цілому від імені робітництва, навіть якщо він базується на партії Таблиця 6. Розвиток ринкового соціалізму
| Основні ознаки | Породжені системою проблеми і критика | Реагування і реформи |
| 1. Життєздатність Рентабельність і максимум випуску продукції |
Труднощі поєднання соціалістичних цілей і капіталістичного критерію ефективності | Законодавчі обмеження автономності підприємства; ідеологічні застереження |
| 2. Власність Належить робітничим колективам; робітництво створює вартість, а отже, мусить нею розпоряджатися |
Відсутність компетентності в управлінні; механічне схвалення рішень; верховенство короткочасних інтересів над довгостроковими інвестиціями; громіздкий апарат у сільському господарстві й на дрібних підприємствах сфери послуг | Навчання робітників; професіоналізація управління, принципи розподілу прибутків, більшість земель і дрібних підприємств сфери послуг повернути у приватне користування підприємств |
| 3. “Узгоджений” вільний ринок Надійний механізм розподілу ресурсів |
Монополія окремих підприємств; неефективні можуть виживати; безробіття; технологічне відставання | Заохочення внутрішньої конкуренції; відкритість до конкуренції на зовнішньому ринку; “експорт” робочої сили до країн вільного підприємництва; спільні підприємства з іноземними компаніями |
| 4. Уряд “диригує” Визначає цілі; координує, регулює; забезпечує політичну владу |
Відсутність кваліфіковано розробленого плану; неоптимальні інвестиції; регіоналізм | Спрямування інвестицій через кредитування; посилення політичного контролю за економічною діяльністю |
| 5. Першочергові цілі Робітнича самостійність і самоуправління |
Проблеми узгодження державних інтересів і автономії робітничих колективів | Пошук компромісу між централізованим управлінням і автономією підприємств, між ідеологією і жорсткістю економічних законів |
Отже, югославська система виступає швидше як пряма, а не представницька економічна демократія. В умовах другої влада здійснюється від імені трудящих, можливо, для їхнього блага, та безпосередньо не враховуючи їхньої думки. Таким чином, приклад Югославії — справді соціальне нововведення. У практиці його впровадження постали численні труднощі, проте експеримент тривав. Напевно, швидше має місце щире прагнення створити нову соціальну модель, ніж просто використати набір гасел, аби організувати народну підтримку нового політичного режиму. Ця модель стимулювала виникнення ідей та здійснення експериментів (хоча й в істотно різних формах) щодо участі робітників в управлінні підприємствами у країнах вільного підприємництва і розподільчого соціалізму.
Перша ознака ринкового соціалізму — життєздатність, що є основним мотивом і критерієм, за яким оцінюється діяльність підприємств. Однією з основних спонук робітників до праці має бути забезпечення життєздатності свого підприємства. На підприємстві слід створювати певні надлишки (прибутки) для майбутніх інвестицій, технологічних нововведень і розширення виробництва. Для блага народу необхідно також максимізувати випуск продукції. З вищеназваними ознаками пов'язані певні труднощі, зокрема: для ідеї соціалізму характерні служіння суспільним потребам і підготовка базису майбутнього матеріального достатку. Кожне підприємство повинне діяти відповідно до потреб загального блага, що відтворені у пріоритетах, планах і директивах уряду. Разом із тим треба приділяти увагу підтриманню ефективності й прибутковості підприємства, щоб забезпечити його життєздатність — іншими словами, ним слід управляти відповідно до ортодоксальних критеріїв капіталізму. Складність схрещення соціалістичних цілей і капіталістичного механізму породила законодавчі обмеження автономії підприємств і застосування політичного та ідеологічного тиску на них із використанням партійних і урядових важелів.
За своєю природою власність на більшість засобів виробництва колективна. Робітники підприємства не мають права індивідуальної власності на нього. Вони можуть реалізовувати своє колективно-групове право до того часу, доки працюють на даному підприємстві; це право реалізується безпосередньо й через обраних представників. Обґрунтування такої форми власності, по суті, є марксистським. За Марксом, робітництво створює всі багатства, отже, воно і мусить управляти засобами виробництва. Як уже зазначалося, в Югославії робітники безпосередньо самі (а не через партію або уряд) управляють підприємствами. Якщо викласти стисло, то ця система функціонує так наступним чином: на кожному підприємстві робітники обирають певну кількість представників до робітничої ради — основного керівного органу підприємства. Щоб контролювати діяльність штатних професіональних менеджерів, із числа обраних представників утворюються різні комітети. Повноваження робітничих комітетів дуже широкі. За погодженням з місцевою владою вони можуть навіть призначати або звільняти чинного директора підприємства. Їм також належать вирішальне слово в інвестиційній політиці й право розпоряджатися надлишками.
Проте в реальній дійсності виникає чимало труднощів. Робітники, обрані до різних комітетів, часто виявляються некомпетентними, щоб дати кваліфіковану оцінку пропозиціям професіональних управлінців, їхній діяльності та брати участь у розробленні стратегічних рішень розвитку підприємства. Адже минув той час, коли влада формально належала робітничим комітетам, що походили на органи, які механічно схвалюють рішення. Мали місце спроби проводити тренінги робітників та підвищити рівень їхньої технічної компетентності. Це породило й інші труднощі. Той, кому вдавалося досягти успіху в здобутті професійних знань, волів стати менеджером і не повертатися до статусу робітника. Інша трудність пов'язана зі спокусою для робітників отримувати сьогоденну вигоду й віддавати перевагу розподілу прибутків між собою, аніж робити довгострокові інвестиції, що забезпечують життєздатність підприємства.
Особливо це було справедливим для тих, хто мав намір незабаром вийти на пенсію. Аби запобігти цьому, уряд був змушений нав'язати певні принципи розподілу прибутків. Н арешті, система колективної власності й робітничого самоуправління надто громіздка та складна для застосування у сільському господарстві, а також обтяжлива і надмірно гальмівна для діяльності дрібних підприємств сфери послуг. Все це зумовило відновлення приватної власності на більшу частину земель і на дрібні підприємства сфери послуг.
Незважаючи на націоналізацію власності, в Югославії зберігався відносно вільний ринок. Вважалося, що в такий спосіб можна було б ефективніше розподіляти ресурси; наявність певної конкуренції між підприємствами підвищила б ефективність діяльності; їхня автономність краще забезпечувалася б, якби вони мали свободу ухвалювати рішення стосовно того, що виробляти, для кого, як і за якими цінами продавати. В дійсності підприємства, започатковані урядом, були здатні посісти монопольні або близькі до монопольних позиції. Крім того, враховуючи зацікавленість політичних лідерів у забезпеченні економічної життєздатності такої системи, деякі неефективні підприємства могли виживати завдяки урядовій підтримці. Аби протистояти таким проявленням відхилень від ефективного функціонування, уряд намагався заохочувати і внутрішню, і зовнішню конкуренцію, відкриваючи внутрішній ринок для імпорту деяких товарів.
Вільному ринку притаманна схильність до циклічних коливань економічної діяльності. Водночас він допускає існування структурного і навіть значного безробіття. Одним зі способів розв'язання цієї проблеми в Югославії був експорт робочої сили до країн вільного підприємництва. Оскільки система виявилася нездатною забезпечувати достатній рівень технологічних нововведень, деяким зарубіжним фірмам дозволялося на основі угод про співробітництво і створення спільних підприємств розгортати діяльність, аби сприяти технологічному прогресу і завоюванню позицій на нових зарубіжних ринках.
Уряд розглядався як диригент, який шляхом визначення широкого спектру цілей, координації і регулювання керував економічною діяльністю. Оскільки в цій системі зберігається політичне правління унітарного типу, верховенство уряду ставиться під сумнів. Для того, щоб підтримати робітниче самоуправління на підприємствах могли бути відсутні обов'язкові для виконання плани для всіх економічних об'єктів, що виробляють продукцію і розподіляють її. Дехто з критиків вважав, що відсутність таких планів призводила до неоптимальних інвестицій і пріоритетності регіональних інтересів. Щоб запобігти цьому, уряд змушений був вдатися до таких механізмів, як диференційовані процентні ставки на кредити, які надавалися різним підприємствам. Це могло стимулювати бажані інвестиції, шляхом надання великих кредитів з низькими процентними ставками і ставити перешкоди інвестиціям, що вважалися небажаними чи то в певній галузі, чи то в певній місцевості, за допомогою встановлення кредитів надто дорогих або таких, що важко одержати.
Кінцева мета ринкового соціалізму — забезпечення робітничого самоуправління. Отже, першопричина, що лежить в основі структури цієї економічної системи, соціополітична за своїм характером. Основний поштовх до змін пов'язаний з труднощами узгодження державних інтересів з інтересами автономних робітничих колективів. Для забезпечення місцевої самостійності й автономності підприємств відбувається пошук компромісу між централізованим управлінням і децентралізацією. Основна дилема і конфлікти виникають між ідеологічно бажаним і економічно ефективним, між повним політичним контролем і робітничим самоуправлінням.
Якщо не брати до уваги політичні міркування, певну соціальну ціну й визначати функціонування ринкового соціалізму лише економічними показниками, результат може бути цілком позитивним. Цю систему запроваджено у складних умовах. Югославія — це федерація, в якій представлено різні нації, мови та релігії. Її складові частини мають різне історичне минуле. Так, над однією частиною країни століттями панували турки, а над іншою — австро-угорці.
Отже, республіки, що входять до складу Югославії, окрім мовних і релігійних відмінностей, також різняться ступенем економічного і політичного розвитку. У країні є економічно високорозвинута, навіть вишукана Словенія і бідна та відстала Чорногорія. Югославія не має особливо багатих природних ресурсів. Рівень професіональної майстерності населення залишався низьким. Попри все це в Югославії спостерігалися досить високі темпи економічного зростання. Це було досягнуто без значної зовнішньої допомоги, оскільки Югославія обстоювала свою незалежність віч-на-віч із Радянським Союзом і мала тільки скромну підтримку від західних країн.
Бажання і здатність експортувати з Югославії до країн Західної Європи істотну частку надлишкової робочої сили стали важливою умовою її відносного економічного успіху. Часом понад десять відсотків її робочої сили працювало за кордоном. Це істотно скоротило витрати на допомогу безробітним і частково зайнятим, викликало великий потік грошових переказів від югославських робітників із-за кордону, що значною мірою полегшило проблеми платіжного балансу і забезпечило надходження необхідної валюти для імпорту товарів широкого вжитку та інвестиційного капіталу. Таким чином, важко пов'язати життєздатність югославської економіки з особливостями її економічної системи. Проте є всі підстави стверджувати, що робітниче самоуправління у поєднанні з частково вільним ринком та суттєвим втручанням уряду не допустило економічного хаосу і краху, що фактично зробив воєнний комунізм у Радянському Союзі з 1918-го по 1922 рік.
- ↑ Kindelberger C. P. French Planning in Comparative Economic Systems. Richard D. Irwin, Homewood, 111, 1969.
- ↑ Okita S. Japan, China, and the United States: Relations and Prospects Foreign Affairs, Summer 1979, 57 (5).
- ↑ Vogel F. E. Guided free enterprise in Japan. Harvard Business Review, May–June 1978, 56 (3).