До ефективних суспільств/Ретроспектива-2009

by Богдан Гаврилишин

◀ Система показників ефективності

До ефективних суспільств Богдан Гаврилишин Ретроспектива-2009

Україна: 20 минулих і 20 майбутніх літ ▶

Київ: 2009

РЕТРОСПЕКТИВА-2009

Три десятиріччя минуло з того часу, коли рукопис “До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє” було написано до десятої річниці Римського Клубу. Тому, здається доцільним зробити критичний огляд оригінальної версії для того, щоб виявити сильні та слабкі місця книги, а також її актуальність.

Короткий коментар до 1 розділу “Ефективність суспільств — загальний огляд” містить основні поняття, фактори, які визначають ефективність суспільств, та короткий зміст усієї книги. Зміст 2 та 3 розділів залишився без змін, незважаючи на час, що минув. Вони нині актуальні, тому “Ретроспектива-2009” не містить коментарів стосовно цих частин. Послідовність викладення матеріалу було відредаговано, але зміст залишився без змін. Розділи 1-3 стали базою для написання 4 розділу, в якому зроблено оцінку ефективності кількох вибраних країн, описано пропоновані зміни, які б зробили згадані країни ефективнішими, а також кілька передбачень відносно того, чи буде такі зміни здійснено. “Ретроспектива-2009” аналізує зміни, що фактично сталися у відповідних країнах протягом трьох останніх десятиліть.

Фокусування на взаємозв'язку цінностей, політичних інституцій (правління) та економічних систем, як головному чиннику ефективності країн виявилося особливо корисним, оскільки розглядалися не лише економічні, а й політичні та соціальні критерії ефективності. Усвідомлення необхідності врахування всіх цих аспектів нині дуже поширене; 30 років тому такого не було. Проте використання зростання ВВП як єдиного чинника, що визначає прогрес країни, вочевидь, недостатньо. Економічне зростання не обов'язково веде до політичних свобод, так само, як демократія не є автоматичною гарантією соціальної справедливості.

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ

У 4 розділі під назвою “Стан націй-держав” оцінка сильних та слабких сторін соціального ладу США була правильна, як на мою думку, так само, як і припущення щодо бажаних змін. Якби було дотримано рекомендацій щодо еволюції системи США, можна було б уникнути сучасної слабкості країни та характеризування її як “виняткової нації”.

Щодо того, що не було вповні оцінено мною, це слабкість політичної системи США, а саме той факт, що:

• на законодавчий процес значною мірою впливає лобіювання на шкоду намірам і здатності урегульовувати особисті й групові інтереси на благо суспільства;
• штат Білого Дому відіграє важливу роль у формуванні політики та ухваленні рішень, хоча таких повноважень не дає ні конституція, ні електорат.
• президент, особливо у передкризові моменти, має забагато конституційного, інституційного та психологічного впливу. Коли, наприклад, обрано “хорошого” президента (тобто освіченого, компетентного, мудрого) — це добре для США і також для світу. Виборча система й роль грошей у ній не є гарантом такого результату. Це може призвести до ситуації, коли дії одного президента, такого, як Дж. Буша молодшого, принесли США та цілому світу більше шкоди, ніж дії усіх його попередників разом.

Така велика країна, як США, не має грати у політичну рулетку зі своєю долею і особливо з долею цілого світу, як сталося нещодавно.

РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

Серед інших країн, оцінених у 4 розділі, підрозділ про Радянський Союз був найточніший в аналізі, порадах та передбаченнях. У кінці підрозділу “Його минуле” (ст. 117) було зроблено прогноз:

“Якщо, однак, не буде проведено значної реструктуризації протягом кількох наступних десятиріч, кінцевим результатом стане повна дезінтеграція Радянського Союзу як політичної системи”.

Вищезгаданий висновок, підтверджений наступними історичними подіями, базувався на аналізі позитивних та негативних рис Радянського Союзу як системи. Було запропоновано такі поради для підвищення ефективності СРСР та, таким чином, його виживання:

• децентралізація економічної системи;
• поступовий перехід до ринково-соціального типу економіки;
• після виконання попередніх двох умов мав би відбутися поступовий перехід від системи унітарної диктатури до надання місцевим органам самоврядування ширшої влади;
• прийти до спільної, майже консенсусної структури влади із сильною децентралізацією, включаючи добровільний перехід до конфедерації автономних республік, деякі з яких вийшли б із Союзу.

З успішними економічними та політичними реформами система цінностей з офіційного егалітарно-колективістського перейшла б до кооперативно-групового типу, тим самим гармонізуючи три складові архітектури соціального ладу: цінності, управління та економічну систему.

Я не вірив у таке “щасливе закінчення” і передбачив розпад Радянського Союзу. Однак помилявся, думаючи, що дезінтеграція Радянського Союзу супроводжуватиметься або буде хоча б частково спричинена певними проявами насильства, повстаннями.

Натомість М. Горбачов зробив фатальну помилку, розпочавши реформи з політичної перебудови, а саме усунув від влади Комуністичну партію, яка до цього все тримала у своїх руках. У результаті Радянський Союз мирно розпався, що частково було ініційовано декларацією про незалежність України. Сертифікат смерті Радянської імперії було спільно підписано Л. Кравчуком — першим президентом України, С. Шушкевичем — головою парламенту Білорусії, та Б. Єльциним — президентом Російської Федерації.

ЯПОНІЯ

Розвиток Японії є хорошим прикладом того, як усталена система цінностей, що поділялася всіма, — працьовитість, лояльність до кооперації та відповідна поведінка — могла вийти за встановлені межі й модифікувати поведінку як політичної, так і економічної систем.

Цей факт, а також вражаюча здатність японців “імпортувати” з різних країн знання в усіх сферах (культура, освіта, технологія) та пристосовувати їх до своїх технічних і соціальних нововведень привели до того, що Японія після повної поразки у Другій світовій війні стала лідером з економічного зростання у 60-х, 70-х та 80-х роках ХХ ст.

Однак я не передбачив кризи 90-х років та початку першого десятиліття теперішнього століття. До неї призвели декілька факторів:

• надмірний розвиток нерухомості та спекулювання навколо неї;
• азійська криза, яка почалася в Таїланді внаслідок вилучення великих короткострокових, спекулятивних, переважно американських, інвестицій;
• третя причина, менш очевидна, але підступніша — погіршення японського стилю управління на мікро- та макрорівнях, викликана тиском та “порадами” з-за кордону.

Японський стиль управління укорінений у системі цінностей, ключовими ознаками якої були: праця в одній компанії все життя, право старшинства, взаємна доброзичливість між працівниками та керівництвом, співпраця, ухвалення рішень консенсусом, економічні операції між покупцями та постачальниками, базовані на довірчих взаєминах і відданості більше, ніж на контрактах.

Такий стиль управління захоплював Захід завдяки його ефективності у 70-х та 80-х роках, але став загрозливим через “конкурентоспроможність” у закордонній торгівлі, через труднощі західних компанії експортувати до Японії, робити прямі інвестиції та оперувати на японському внутрішньому ринку. Було висловлено гостру критику, особливо урядом США, а також у літературі з менеджменту та економіки про протекціоністську природу урядової політики й кооперації між урядом, бізнесом і профспілками — так звана “корпоративна Японія”.

Делікатний, проте чіткий опис вищезгаданого подано у розділі книги “Переходи, уявлення та реальність” професора Норітаке Кобайяші, у минулому вірного проамериканця, під назвою “В чому полягали закиди США стосовно Японії?”, яка була видана Академією підприємництва та менеджменту Леона Козмінського (Варшава 2001, с. 101–121, ISBN 83-868-46-28-3).

Для того, щоб Японія отримала кращий доступ до критичних ресурсів та нових потенційно великих ринків, за моїми рекомендаціями, їй слід, у гіршому випадку, орієнтуватись на Сибір шляхом зближення з Радянським Союзом, а в перспективнішому — на зближення з Китаєм, незважаючи на політичну ворожнечу через японську колонізацію частини Китаю у ХХ ст. З огляду на очевидну привабливість такого зближення для обох країн взаємини між Китаєм та Японією пом'якшились, але для того, щоб вони стали дійсно дружніми, має пройти кілька десятиліть. Це все ще перебуває під знаком питання.

КИТАЙ

Китай був наступною країною, яка розглядалась у моєму рукописі. Аналіз країни з такою довгою історією, дуже складним недавнім минулим; пропонування змін, бажаних для зростання ефективності Китаю та прогнозування його вірогідного майбутнього на кількох сторінках було нелегким завданням.

Підрозділ “Великий похід” справді пояснює прогрес, здійснений протягом трьох десятиліть після комуністичної революції 1949 року. Певного прогресу було досягнуто, незважаючи на невдачі “великого стрибка” та деструктивної “культурної” революції. Не треба забувати, однак, про надзвичайні страждання і смерть мільйонів людей та величезний тиск на решту населення.

Оцінка “Сучасного стану” Китаю (станом на 1979 рік), можливо, з певним перебільшенням важливості конфуціанської моралі у поведінці людей, була правдивим портретом тогочасної ситуації.

Рекомендації відносно того, яких інституційних трансформацій має зазнати Китай, описано в підрозділі “Шляхи, що належить пройти”, були добре обґрунтованими, багато з них було дотримано.

Що ж насправді зробив уряд, то це те, що я наполегливо рекомендував Радянському Союзу, причому у правильній послідовності. Вони децентралізували економіку, починаючи із сільського господарства, потім поступово перейшли до малих, а пізніше до великих підприємств. Влада лишалася в руках Комуністичної партії, проте коло тих, хто розробляв рішення, повільно розширювалось. Партія стабілізувала структуру влади, ліквідувала серйозну внутрішню боротьбу, розширила роль ринку, встановила надійні, передбачувані правила економічної гри та створила спеціальні зони, сфокусовані на експортній діяльності. Завдяки вищезгаданому Китай залучив величезні прямі іноземні інвестиції, які надходили з Гонг Конгу, китайської діаспори та все більше з американських і європейських міжнародних компаній. Привабливість значного потенційного внутрішнього ринку та бази для експортної діяльності поряд із дешевою та дуже працьовитою робочою силою була дуже великою. Іноземні інвестори принесли із собою нові технології, нововведення в системі менеджменту та знання іноземних ринків. Багато китайців, які навчалися за кордоном, здебільшого в США, також привозили із собою сучасні наукові та технічні уміння.

Ключовою передумовою реального економічного злету були: старанні працівники, які мали бажання і здатність навчатись, достатні технічні знання й капітал для придбання обладнання, що забезпечувало підвищення ефективності праці. Уряд упроваджував таку політику й правила, які давали можливість плідно працювати підприємцям, менеджерам та робітникам. Неминучим результатом цього стало дуже стрімке зростання, китайське економічне диво зі зростанням ВВП у 10 % щорічно, яке триває вже третє десятиліття, завоювання іноземних ринків, накопичення значних іноземних резервів та, паралельно, науковий прогрес і модернізація армії.

Такий період швидкого зростання — не нове явище. В США були періоди довжиною у три десятиліття в ХІХ ст. зі щорічним приростом у 10 % (подвоєння ВВП кожні 7 років), а пізніше в тому самому столітті та на початку ХХ-го — в імперській Росії. Потім після Другої світової війни відбулися німецьке та італійське економічні дива, а найвидатнішим є японське.

Для підтримки такого стрімкого темпу зростання Китай мав забезпечити доступ до більших ресурсів, таких, як енергія та мінерали, що й було досягнуто в арабському світі, а також завдяки економіко-торговій “колонізації” більшої частини Африки.

Статус Китаю у світі став досить вагомим. Разом зі США та ЄС Китай став третім геополітичним полюсом, що приведе до формування багатополярного світу.

Проте, як показує історія, щорічне зростання ВВП на 10 % не може тривати більше ніж три десятиліття. Китай нині постав перед серйозними проблемами. Ринок вільної торгівлі, підприємницька ініціатива, масовий експорт, будівельний бум стали причиною появи класу дуже багатих людей, а також зростання середнього класу. Однак основна маса населення в регіонах та більшість селян усе ще дуже бідні. Це викликає запитання, чи таким мало би бути рівноправне суспільство. До того ж 150 млн сезонних робітників не тільки “легкі на підйом”, вони можуть бути неспокійними та зовсім неконтрольованими. Середній клас зазвичай стає більш політично незалежним. Крім цього, враховуючи величезне забруднення навколишнього середовища, відсутність замінників для нафти та особливо вугілля, збільшення кількості природних катастроф, дехто прогнозує, що Китай буде змушений використовувати менш енергоємні процеси та матеріали, вдосконалювати інфраструктуру, збільшувати соціальну справедливість, розширювати базу політичної влади та збільшувати політичні свободи. Тому нині потрібна справжня політична трансформація. Чи зможе Комуністична партія її провести і стати важливим, але не єдиним, політичним гравцем? Відповідь покаже майбутнє.

ЗАХІДНА ЄВРОПА

Розділ стосовно Західної Європи має один основний недолік: я передбачав розпад Радянського Союзу за кілька десятиліть, але, описуючи Західну Європу, обмежив часові рамки до цього розпаду та не прогнозував, що сталося б у Європі після процесу дезінтеграції Радянського Союзу. Тож я додаю огляд еволюції країн Західної Європи до теперішнього моменту.

ФРАНЦІЯ

Франція й далі існувала зі своїми суперечностями, а саме об'єднуючим почуттям національної гордості поряд з гострими політичними розбіжностями й конфліктами між урядом, бізнесом і профспілками.

Після періоду повоєнного відновлення у Франції протягом кількох десятиліть відбувалося стрімке економічне зростання та значно підвищився рівень життя більшості населення. Причиною цього стало введення технічних інновацій та період ефективного індикативного планування з використанням державними банками диференційованих кредитних ставок для синхронізації зростання різних секторів економіки. Це також відбулося завдяки апарату добре освічених, компетентних, патріотичних урядовців, здатних вийти за рамки політичних і класових розмежувань та забезпечити функціонування країни.

Після нафтового шоку 70-х років ХХ ст. ситуація погіршилась. Кілька секторів виробництва втратили свою конкурентоспроможність, забагато енергії було кинуто на вирішення конфліктів, деякі провідні держслужбовці за своєї чи іншої ініціативи були втягнуті в політику, адміністрація втратила певний потенціал та ефективність. Мої очікування, що ці “меріктократи” продовжуватимуть відігравати роль “двигуна, штурвала та кіля” французького суспільства, були хибними.

Позитивним фактором у Франції, порівняно із західноєвропейськими сусідами, була її політика на підтримку сімей, в результаті якої населення Франції не так швидко старіє, тому матиме менші затрати на населення пенсійного віку. Франція, однак, не змогла інтегрувати деяких іммігрантів з її колишніх колоній у Північній та Західній Африці, що спричиняє продовження споконвічних гето, соціальні конфлікти й повстання в провінціях.

НІМЕЧЧИНА

Німеччина, країна з найбільшим населенням та найпотужнішою економікою в ЄС, загалом досягла успіху. Багато факторів сприяли цьому: швидка повоєнна реконструкція, федеральна структура, закони, які дозволяли участь робітників в управлінні підприємством і тому встановили певний спокій на виробництві, забезпечили сильне і далекоглядне політичне керівництво, а також систематичність економічної та закордонної політики. Німеччина спромоглася віддалитися від свого жахливого нацистського минулого, заплативши значні репарації. Вона також обрала справді демократичну й ефективну систему внутрішньої політики.

Урегулювання франко-німецьких стосунків стало основою, на якій було побудовано нову економіко-політичну організацію (тепер ЄС).

Воз'єднання Німеччини стало визначною історичною подією, політично та психологічно задовольняла більшість німців. Дипломатія канцлера Г. Коля, яка була узгоджена з М. Горбачовим, зробили цю подію можливою. Східна Німеччина, будучи одним із найрозвиненіших країн-сателітів Радянського Союзу, була, однак, країною зі застарілою інфраструктурою, фабриками і технологіями; надзвичайно авторитарний режим Комуністичної партії пригнічував підприємницькі здібності, навички управління та мотивацію працювати.

Канцлер Г. Коль щедро, хоча з певною наївністю, встановив рівність між західно- та східнонімецькою валютою, створивши надії, що рівень життя у Східній Німеччині швидко досягне рівня Західної. Проте, незважаючи на масову приватизацію і витрачені сотні мільярдів протягом останніх двох десятиліть, Східна Німеччина ще й досі не зрівнялася із Західною, про що може свідчити рівень безробіття, який у східній частині вдвічі більший, ніж у західній.

Німеччина має кілька інших проблем: високий рівень довготривалого безробіття, крайні праві та крайні ліві, іноді трапляються насильницькі, екстремістські угруповання та навіть страйки. Ці проблеми, однак, не вплинули на загальну ефективність Німеччини. Повага до країни та її статус у світі зросли. Вона змогла довести незалежність своїх поглядів, виступаючи проти війни в Іраку і при цьому зберігаючи досить добрі відносини зі США. Вона заслуговує на постійне місце у Раді безпеки Об'єднаних Націй. Будемо сподіватися, що вона скоро його займе.

ІТАЛІЯ

Італія — барвиста країна з багатьма парадоксами, і саме такою була описана в оригінальному тексті. Протягом останніх трьох десятиліть вона не змінилася фундаментально, тому її описання здебільшого залишається актуальним. Однак відбулися три головні зміни:

1. Чисельність та сила Комуністичної партії зменшились і вона стала більш толерантною;

2. Велика кількість державних компаній, що перебували у власності Італійського Інституту індустріальної реконструкції, була успішно приватизована;

3. Довге правління Християнських демократів переривалося кілька разів у недавньому минулому. Першого разу — лівоцентристською коаліцією під керівництвом Романо Проді, який впровадив ефективну монетарну політику і таким чином дозволив Італії приєднатися до єврозони. Його замінив Сільвіо Берлусконі, якого, своєю чергою, знову замінив Романо Проді з дещо зміненою коаліцією. Його уряд швидко втратив парламентську більшість, а тому не був здатний виконати багато завдань до того часу, як на зміну йому знову прийшов Сільвіо Берлусконі.

Політичної стабільності не можна досягти за один день. Вона може виникнути лише в тому випадку, коли стара політична еліта після воєнного періоду зміниться новою. Все ще існує політична поляризація між більшою частиною багатої Півночі, Центром та бідним Півднем і цей фактор не може не викликати занепокоєння. Це фактично може спричинити федералізацію країн, яка при децентралізації ЄС може через певний час привести до “Регіонів Європи”, а не “Націй Європи”, як зазначив швейцарський письменник Деніс де Ружемон.

ОБ'ЄДНАНЕ КОРОЛІВСТВО

Об'єднане Королівство досягло значного розвитку протягом останніх кількох десятиліть. Колишній прем'єрміністр Маргарет Тетчер зменшила деструктивну силу профспілок, зробила урядовий механізм ефективнішим, провела великі приватизаційні процеси, хоча не всі з них із довготривалими позитивними результатами, наприклад, системи залізниці. В результаті цього зросла загальна конкурентоспроможність економіки країни. Прямі іноземні інвестиції, прибутки від туризму й відкриття нафти в Північному морі сприяли значному збільшенню внутрішніх та іноземних інвестицій. Економіка Великобританії стала зростати швидше, ніж у її континентальних сусідів.

Повернення до влади лейбористської партії на чолі з прем'єрміністром Тоні Блером принесло певні позитивні досягнення: відбулося пом'якшення класових відмінностей, профспілки визнали доцільність ринкової економіки, виробничі стосунки поліпшились та стали навіть кращими, ніж у Франції.

Проте декілька факторів не дозволили Об'єднаному Королівству досягти стану стабільної ефективності й достатнього статусу в ЄС та світі:

• великий приплив іммігрантів із колишніх колоній в Африці, Азії та Карибському регіоні збільшив надлишок трудових ресурсів, таким чином створивши певні проблеми. Представники різних етнічних груп створили власні общини, які не інтегрувалися повністю у британське суспільство, деякі почуваються дискримінованими, що іноді виливається у заворушення;
• британці знали, як керувати колоніями, проте були не здатні чи не бажали прийняти жителів колоній до сфер життя власного суспільства, окрім сфери спорту;
• іншим фактором було те, що Великобританія “стояла осторонь” ЄС, бажаючи зберегти свої особливі стосунки зі США.

Яскравим прикладом цього стало рішення прем'єр-міністра Блера підтримати США у нападі на Ірак, що призвело до загального незадоволення ключових членів ЄС. Прем'єр-міністр, що розпочав діяльність як незалежний та видатний політичний лідер, котрий шукав “золоту середину” між капіталізмом і соціалізмом, став лише послідовником президента Буша, який навряд чи увійде в історію як визначний та мудрий лідер країни;

• це, у свою чергу, ще більше загострило проблеми взаємин Великобританії з мусульманськими іммігрантами;
• той факт, що Великобританія не приєдналася до єврозони, стало ще одним підтвердженням, що вона не належить до основних членів ЄС.

При такому поєднанні лише політичний вибір визначить майбутнє Великобританії: вона або й далі триматиметься за свої особливі відносини зі США та буде нерішучою щодо своїх відносин із ЄС, або, навпаки, зробить чіткий проєвропейський вибір, допоможе укріпити урядову систему ЄС, приєднається до єврозони, утворить разом із Німеччиною та Францією трійку основних країн ЄС. Таким чином, Великобританія отримає свій статус та вплив у ЄС та світі. Цей вибір дуже нелегкий, враховуючи теперішні політичні настрої у країні.

БЕЛЬГІЯ ТА НІДЕРЛАНДИ

Коли створювався оригінал книги, між цими двома країнами було багато схожих речей, чим можна виправдати об'єднання їх в одному розділі для аналізу. Тепер ситуація змінилась. Крім того, доцільно також було б включити Люксембург, який є найменшою з трьох країн Бенілюксу. Ця країна є напівмонархією, можливо, з найкращою формою політичного правління. До того ж Люксембург був і найбагатшою з трьох країн.

Бельгія та Нідерланди набули відмінностей протягом кількох десятиліть. У Бельгії збільшилися розбіжності між фламандськими та франкомовними регіонами. Особлива економічна вага фламандського регіону збільшилась, проте не відбулося пропорційного до неї поліпшення політичної влади. Етнічні, культурні та лінгвістичні особливості набули більшої інтенсивності, а політичні конфлікти посилились.

Брюссель як третя, в основному двомовна, частина не виконує ролі моста між двома етнічними групами. Уряд Бельгії став менш стабільним, а тому і менш ефективним. Для вирішення вищезгаданих проблем Бельгії потрібно змінити свою структуру на конфедерацію з наданням трьом етнічним групам автономії та встановленням федеральним урядом лише вирівнювальної економічної політики між регіонами.

Нідерланди не страждають від таких проблем, як у Бельгії, хоча це не повністю однорідна країна. Вони мають коаліційний уряд. Проте останнім часом загострилась поляризація політичних поглядів, частково через збільшення припливу іммігрантів, що викликало певну ксенофобію.

Той факт, що голландці, як і французи, відхилили запропоновану конституцію ЄС, вказує на те, що ЄС потребує більшої децентралізації. Я повернуся до цього питання у підрозділі “Європа — зразок політичної системи?”.

ШВЕЦІЯ

Аналіз Швеції був досить точний. Її наступні уряди змогли синхронізувати прагнення населення й політичні свободи, економічну ефективність, соціальну справедливість і симбіотичні, а не експлуататорські, стосунки між людиною та природою. Це відбулось незважаючи на факт, що після кількох десятиліть правління соціалістичної партії до влади прийшли консерватори, які за 14 місяців націоналізували більше підприємств, ніж соціалісти за 40 років. Але вони недовго керували країною, і сьогодні влада почергово переходить то до консерваторів, то до соціалістів. Варто зазначити, що, не тільки Швеція, Норвегія, Фінляндія і навіть Данія можуть гармонізувати згадані вище процеси.

В оригіналі книги ці чотири північні країни окремо не розглядались. Проте кожна з них може бути прикладом для наслідування для багатьох інших країн у справі поліпшення урядової системи. На сьогодні це питання особливо актуальне, коли у світлі фінансової кризи ведуться дискусії стосовно переваг неоліберального капіталізму. На даний момент ця система є домінуючою. Для неї головною ціллю і ключовим критерієм у пошуку рішень є максимізація біржової вартості акцій компаній, висока оплата праці топ-менеджерів великих компаній. Це збільшило розмежування між багатими та бідними в країнах та за їхніми межами. Системі, в якій різниця найвищих та найнижчих заробітків становить 1000:1, а людина розглядається як ресурс, а не людський капітал, не враховується соціальна справедливість та шкода, завдана навколишньому середовищу, немає морального чи філософського виправдання. Така система не зможе довго існувати.

Гендерна рівність стала ще однією головною характеристикою Швеції. В цій країні, так само, як і в Норвегії, майже половину парламенту та кабінету міністрів становлять жінки. Я згадував про це як про одну з важливих характеристик цього суспільства. В щотижневику “Vision” була опублікована моя стаття, присвячена даній тематиці. Нам потрібно більше жінок в управлінні компаніями та в керівництві державами. Це не вимога щодо жіночого рівноправ'я, а швидше прагматичне зауваження. Чоловікам притаманна наукова, технічна та економічна логіка. Вони краще розбираються в тому, що політично та економічно більше реальне та вигідне. В інтелектуальному плані жінки перебувають на одному рівні з чоловіками. На додаток, в них краще розвинена інтуїція, а також розуміння психологічної і соціальної логіки. Деколи для виникнення нової ідеї бракує інтуїції. Розуміння того, що потрібно людям і що вони вважають прийнятним, необхідне в керівництві компаніями. Для того, щоб ефективно сформувати не тільки економічну, а й хорошу соціальну політику (у сфері освіти, охорони здоров'я, матеріального добробуту, а також аби уникати воєн), Уряду потрібне добре розуміння щоденного життя людей, сімей, дітей, підлітків та людей похилого віку.

ШВЕЙЦАРІЯ

У початковому варіанті книжки Швейцарії було відведено багато місця тому, що вона була розглянута й описана як модель сучасної демократії. Я описав дев'ять фундаментальних принципів, що характеризують цю демократію. Цей опис і пропозиція, що приклад Швейцарії міг би стати моделлю для зміцнення Європейського Союзу, навіть встановлення нового світового ладу, були цілком виправдані. Однак швейцарська система погіршилась, в основному під тиском глобалізації.

Основна сила Швейцарії в тому, що ще 1815 року країна прийняла статус цілковитого нейтралітету. Це дозволило країні пристосуватись до засад міжнародної торгівлі, але діяти відповідно до власних інтересів та правил. Вона зазнала сильного політичного й економічного тиску тільки в період двох світових війн. Швейцарія займала активну позицію у світі, діючи через Міжнародний Червоний Хрест, надаючи значну допомогу іноземним державам, будучи членом Європейської асоціації вільної торгівлі. Проте ця асоціація не наклала на країну великі обмеження.

Однак привілеї нейтралітету були до вподоби не всім. Європейське представництво ООН було розташоване в Швейцарії. Але найголовнішим є той факт, що вона опинилася в центрі Європейської економічної спільноти — нині це Європейський Союз. Висловлювались думки як у країні, так і за її межами, що Швейцарія повинна приєднатися до ООН. Швейцарці протистояли тиску, проголосувавши проти на першому референдумі, проте потім поступилися й проголосували за вступ у наступному референдумі.

Питання вступу до ЄС було ще гострішим та ще більше роз'єднувало швейцарське суспільство. Економічна привабливість членства у найбільшому єдиному ринку була очевидна, але такою само була й загроза майбутньої втрати “найбільшого надбання” Швейцарії її прямої демократії. Швейцарці дипломатично вирішили це питання, уклавши двосторонні угоди з усіма країнами-членами ЄС, що надало їм такі самі торгові переваги, як і всім країнам-членам ЄС. Однак ціною за це було зобов'язання відкрити країну для вільного руху робочої сили. З відкриттям ринків почалися атаки на систему банківської безпеки та некоректні дії для залучення іноземних інвестицій.

Глобалізація додала нових проблем. Прагнучи залишатися конкурентоспроможними на міжнародному рівні, швейцарські компанії, особливо транснаціональні, стали переймати багато американських практик, повертаючись до більш примітивної форми капіталізму.

У результаті всього вищезгаданого й надмірного напливу іммігрантів з балканських, африканських та азійських країн виникла певна ксенофобія, окремі швейцарські політики критикувались у ЗМІ, зросла політична поляризація та послабилась чудова система консенсусу. Найбільш шокуючим наслідком стало те, що у країні, в якій були дуже заможні люди, але не було справді бідних, з'явилося безробіття, якого раніше не було і яке торкнулося 10 % населення. Тепер легше помітити зміни на гірше в цій ідеальній, схожій на фотографію з листівки, країні.

Чи втрачено повністю модель швейцарської політичної системи, яка функціонувала до середини 90-х років? Зовсім ні. Для багатьох країн вона все ще може слугувати прикладом, коли вони, зважаючи на їхні поточні проблеми та дилеми, шукатимуть шляхи трансформації політичної системи на менш конфліктну й більш консенсусну, економічна ж система має залишатись ефективною, проте бути соціально справедливою.

ЄВРОПА — ЗРАЗОК ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ?

Аналіз тогочасної Європейської економічної спільноти був точним у тому сенсі, чому це була успішна нова організація, чому вона могла би бути зразком для інших континентів та, нарешті, як зразок того, як має бути структурований і управлятись новий світовий лад. Проте є одне “але”. Ключова умова для продовження успіху цієї нової економічної і політичної організації — ЄС — та її роль для інших континентів зразка нового світового ладу була детально описана в початковому тексті, цитую:

“Об'єднання повноважних органів для пошуку рішень на рівні, вищому за нації-держави, має врівноважуватися з високим рівнем поширення розподілу влади, децентралізації процесу розроблення рішень не тільки на рівнях нації-держави, а й на різних нижчих щаблях суспільної структури. Потреба перерозподілу влади одночасно у двох напрямах викликає напруженість не лише для Європи, а й для будь-яких інших регіонів”.

Коли Європейська економічна спільнота перетворилася на Європейський Союз, вищезгадану умову продовження її успіху (яка також згадується як “принцип субсидіарності”) не було ані враховано, ані застосовано. Закони було узгоджено, зростала бюрократія, помножувалися правила й збільшувалася дистанція між населенням та керівними органами ЄС, а саме самітами голів держав-членів, Радою міністрів, Європейською комісією. Люди почали відчувати, що мають невеликий вплив на долю ЄС, незважаючи на розширення повноважень Європарламенту, тому, відповідно, й на свою долю. Це почуття виразилось у відмові прийняти конституцію ЄС на референдумах у Франції, Нідерландах та нещодавно в Ірландії, коли було відхилено Пакт, спрямований на збереження значних змін, запропонованих конституцією, для того, щоб зробити ЄС краще керованим, ефективнішим і сильнішим.

ЄС буде змушений змінити свою структуру управління, децентралізувавши розроблення рішень також і на рівні, нижчому за нації-держави. Багато з його членів, таких, як Бельгія, Франція, Іспанія та Італія, мають значні регіональні, економічні, етнічні та лінгвістичні розбіжності. Отже, регіонам потрібне право голосу для формування їхнього майбутнього, тому актуальними залишаються рекомендації Деніса де Ружемона про “Європу регіонів, а не Європу націй”. Політичне мистецтво рухатись у двох протилежних напрямах одночасно, тобто централізація одних рішень та децентралізація інших, ще має з'явитись. Доля ЄС та його цінності як моделі для інших частин світу залежить від розвитку цього мистецтва.

ІНДІЯ

Враховуючи розмір та розмаїття Індії, її аналіз в оригінальному варіанті книжки був досить широкий. Стан країни після трьох десятиліть незалежності було оцінено правильно. Населення Індії подвоїлось, але вона змогла прогодувати збільшене вдвічі населення та залишилася демократичною державою, не зазнавши травматичних політичних подій.

Кілька рекомендацій, описаних під заголовком “Шляхи в майбутнє”, було впроваджено. Протягом останніх трьох десятиліть населення не подвоїлось, як це відбулося протягом перших трьох, проте воно збільшилося на 400 млн. Завдяки підвищенню продуктивності значно зросла результативність аграрного сектору для годування країни. Систему освіти було переорієнтовано та створено багато бізнес-шкіл, що зробило доступними нові знання у сфері менеджменту. Високий рівень технічної та інженерної освіти став дуже важливим для подальшого економічного зростання Індії. Хоча кастову систему викорінено не повністю, доля недоторканих поліпшилась та збільшився доступ їх до вищих посад.

Також Індія розвинулася політично, залишивши позаду залишки соціалізму Неру, прихильніше сприйняла ринкову економіку, зменшила нормативні вимоги та бюрократичні втручання. Все це стало передумовою справжнього економічного злету, який почався близько десятиліття тому.

Пусковим сигналом для нього стало поєднання кількох подій-каталізаторів:

• швидкий розвиток інформаційних систем і телекомунікаційних технологій;
• наявність кваліфікованих математиків та інженерів зі знаннями англійської мови й готовністю працювати за низьку платню;

• успішні індійські іммігранти-підприємці у Каліфорнії, в Силіконовій долині, які укріпили впевненість зовнішнього світу в здатності індійців працювати з високими технологіями;
• необхідні економічні та адміністративні реформи, а також справжня відкритість для іноземних інвестицій та бізнесу в Індії.

Багато країн почали залучати підприємства в Індії до виконання такої інтенсивної роботи, як робота бухгалтерів, телефонних операторів тощо. За цим слідували контракти на виробництво комп'ютерного забезпечення, яке останнім часом надзвичайно швидко зросло, експортуючи продукції на 15 млрд доларів на рік. Місто Бангалор стало індійською Силіконовою долиною і це поширилось на інші місцевості. Виробничі підприємства, які використовували нові технології, також швидко поширювались. Почали процвітати та виходити на міжнародні ринки компанії, що належать окремим сім'ям. Неймовірно швидко успіху досягла, наприклад, компанія “Тата”. Стосунки з Китаєм, особливо в торгівлі, поліпшились. Імовірність конфлікту між двома країнами значно зменшилась. Якби конфлікт із Пакистаном стосовно Кашміру було вирішено, Індія мала б мирні стосунки зі всіма своїми великими сусідами. За Дхарми (почуття обов'язку), яка є досить сильною мотивацією індійської еліти, країна могла б стати однією з ключових країн світу.

Проте, щоб досягти цього статусу, потрібно подолати серйозні перешкоди: населення, яке постійно зростає, недостатня база природних ресурсів, півмільярда бідних людей, значне забруднення навколишнього середовища, можлива нестача питної води з огляду на кліматичні зміни — все це потребуватиме багато таланту, майстерності, наполегливої праці політиків та інституційної інфраструктури для того, щоб просунути країну до певної переваги у світі.

БРАЗИЛІЯ

Бразилія досягла значного прогресу у сферах політики, економіки та закордонних стосунків протягом останніх трьох десятиліть. Країна стала більш політично зрілою. Схоже на те, що було перервано цикл періодичних мілітарних урядів та володіння владою багатим класом населення. Протягом останнього десятиліття люди не тільки обрали Люла, колишнього профспілкового лідера та соціаліста, своїм президентом, а й переобрали його на другий термін. Люла проголосив курс на ринкову економіку, пообіцявши певну соціальну справедливість, чого й досі повністю не виконано.

Економіка досягла високого ступеня розвитку. Виробництво розширилось, розвинувся процвітаючий сектор послуг. Бразилія стала менш залежною від експорту сировини та основних сировинних виробів. Період, коли Бразилія була моноекономічною, залежала від експорту єдиного продукту, такого як гума, цукор чи кава, закінчився. Тому країна стала менш вразлива до різких змін попиту та цін на експортний товар. Існує більше внутрішньої торгівлі й перероблення сировини на готовий продукт. Триває розвідування нових покладів нафти, крім того, Бразилія стала першою країною, яка використовує біомасу як важливе джерело палива, не зменшуючи при цьому обсяги продукування зерна, як це сталося в деяких країнах, які нещодавно звернулися до біомаси як замінника нафти.

У зовнішній політиці країна також досягла певних успіхів. Вона стала більш незалежною по відношенню до США, політично та дипломатично активнішою у Латинській Америці та, можливо, стане важливим гравцем світової політики.

Проте є кілька серйозних перешкод, які потрібно подолати задля досягнення справді світового статусу:

• хоча темп приросту населення зменшився, він усе ще занадто швидкий для країни, щоб дати можливість усьому населенню продуктивно працювати;
• велика частина населення досить бідна й це особливо видно у міських нетрях. У містах виникає дивне почуття, що бідні, які живуть у “картонних” будинках на схилах, наприклад, у Ріо-де-Жанейро, можуть просто скотитися вниз, як лавина, та поглинути багаті райони міста з його чудовими пляжами;
• серед шокуючих соціальних проблем Бразилії — перенаселення в'язниць, утримання в'язнів у нелюдських умовах, а також вбивства вуличних дітей, які ігноруються та на які закриває очі міська влада й навіть поліція;
• бідна частина населення у деяких сільських місцевостях, за нестачі землі для оброблення, за власною ініціативою чи після підбурювання плантаторами знищують ліси Амазонки, які поглинають вуглекислий газ, таким чином впливаючи на зміни клімату, які нині набули швидких темпів.

Згадані проблеми мають бути вирішені до того, як Бразилія зможе стати повністю соціально розвиненою країною та відігравати важливу роль у Латинській Америці та на світовій арені, до чого вона так прагне.

У розділі 5 під назвою “Різні шляхи до спільної долі” я написав про потребу виникнення нового світового ладу. Також було описано сили, які рухають і гальмують цей процес, передумови та ймовірність виникнення такого ладу. Опис і поради здебільшого залишились актуальними. Незважаючи на значний безлад у світі нині, але частково і через нього, існують очевидні причини для побудови нового світового ладу:

• у людей сформувалось краще розуміння необхідності створення такого ладу;
• є чіткі приклади у деяких суспільствах, елементи яких можна було б використати для побудови світового ладу;
• над людством нависли великі загрози, такі, як можливість незворотної зміни клімату, а також теперішня фінансова та економічна кризи, які деякі окремі країни не в змозі подолати самостійно.

Нині очевидно, що певні системи цінностей, форми правління та економічні системи віджили себе, створюючи викривлений ефект. Індивідуалістично-конкурентний “дарвіністський” тип поведінки викликає напругу, тертя, спірну поведінку, невдоволення, марне витрачання людської енергії. Тепер уже не знайдеться багато людей, які все ще мріють про колективну утопію. Практично зникли режими, які намагалися нав'язати ідею, що “партія — це мозок нації”, а люди — лише гвинтики великого механізму. Найефективнішою системою цінностей, а також типом поведінки є кооперативна. Люди залишаються особистостями, але співпрацюють за власним бажанням. Це забезпечує більше соціальне задоволення, кращі політичні інституції та економічні результати.

Врівноважена система політичного управління, коли одні при владі, а інші в опозиції, породжує багато розбіжностей, конфліктів, поляризації суспільства, а не його мобілізації для спільного блага. Хоча все ще існує кілька диктатур, із часом від них відмовляться і вони зникнуть, довівши свою неефективність в економічній, політичній та соціальній сферах. Вони привели країни до зубожіння, пригнічення свобод, викликали невдоволення та страх; вони використовували катування і масове знищення людей, не давши населенню почуття благополуччя.

Єдина дієва економічна система — це та, в якій рішення ухвалюються на основі домовленості між людьми, що належать до різних частин ідеологічного спектру, та в суспільствах, де влада настільки децентралізована, що кожна спільнота, кожний регіон можуть вирішувати власну долю та почуватися відповідальним за це, не звинувачуючи центральний уряд в усіх проблемах. Стихійні ринкові економіки призводять до значного збагачення невеликої кількості людей та значної різниці між дуже багатими й бідними. Економічні системи з державним плануванням та власністю можуть існувати тільки протягом короткого часу на ранніх стадіях економічного розвитку, за що потрібно сплатити високу ціну політичного тиску й страждань населення. Тому працюватиме лише така економічна система, яка враховує реальні інтереси зацікавлених сторін, не фокусуючись лише на власниках, уряд, бізнес і профспілки якої спільно працюють для задоволення бажань і потреб суспільства.

ООН фактично є асоціацією урядів: це не об'єднання людей світу. Світовий лад може бути створено й ефективно працювати, якщо він базується на системі цінностей і поведінці, політичному управлінні та економічних системах хоча б наближених до описаного вище. Ми не маємо вибору. Як я закінчив цей розділ 30 років тому:

“Ми не можемо покинути нашу планету. Ми не бажаємо її руйнації. Жодна частина людства не в змозі її привласнити. Нам слід пристосуватись до правил співжиття, якими будемо керуватися в умовах майбутнього єдиного світового ладу, нашої спільної долі”.