До Арктики через тропіки/Через Індійський океан

До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
Через Індійський океан
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931
 
VI. ЧЕРЕЗ ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН

Нічна пригода на Індіен-Стріт. — У дорозі до екватора. Вугільний аврал. — Мінення сонця. — Зупинка вночі. — Акули. — Проходимо повз Цейлон. — „Полундра. На гору до ташів.“ — Нудьга за суходолом. — Пульотвех. — Чарівна заточина. — Втеча на берег. — Бетель. — Поєтична ніч.

У корабельному журналі накрижника „Ф. Літке“ з 5-го травня 1929 року записано таке: „22 год. 23 хвилини. Пройшли по обидва боки два вітрильники“.

І тепер, за кілька місяців після дати того запису, коли я затуляю очі й пригадую той пам'ятний вечір на Індіен-Стріт — так зветься морський шлях через Індійський океан від Арабії до берегів Індостану — у моїх вухах звучить жахливий зойк, нечуваний ніколи досі, зойк невідомих людей, гучні вигуки невідомою мовою, але своєю інтонацією зрозумілі людям усіх мов. Бо в тих вигуках відчувається надзвичайний жах, жах, що його спричинює небезпека для життя, загроза загинути в морі.

Того дня „Літке“ був у 400-х милях од Адену й лише виходив із Аденської заточини. Десь праворуч од нашого шляху лежали острови Сокотра, Абд-Аль-Кюрі та Бротнес. Вони захищали нас од мусонів, що, на нашу думку, вже мусили легенько задувати в океані. Свіжий, майже супротивний вітрець легко пінив хвилі океану й гнав їх на норд-ост. Останню вахту з 20 до 24 стояли ми. Вахтовий керманич Юрко Йванович стомлений ходить од телеграфа до телеграфа, що по обох боках капітанського містка, сперся на пляншир і задумливо спокійно вдивлявся в темний обрій, ледве-ледве освітлений зорями. Часами він поглядав на сузір'я Південного Хреста, відшукував сузір'я Лева, Волос Вероніки, але, заспокоєний своїми спостереженнями над сонцем, лінувався розв'язувати завдання про географічне становище судна. Стерновий Антін час від часу швидко крутив штурвальне колесо, коли курсова риска компасу втікала від курсу праворуч чи ліворуч. Троє: Митя, Сашко та я, примостившись на палубі біля штурвала, сиділи долі й, одтуливши один із спідніх лихтарів, плели сплесь[1] і „потравлювали“.

„Літке“ легесенько покачувався з борту на борт, і кренометр показував 5–6.

Збігши по східнику на спардек, обережно переступаючи через сонних моряків, що спали на палубі, я добрався до швидкомірника. Фосфоричні відлиски моря зникли, коли я повернув вимикач і „летючка“[2] освітила циферблят швидкомірника. Тільки-но вдарили дві скляниці, одміряв милі з десятими й повернувся до керманичевої будки, щоб записати в журналі пройдений шлях, температуру повітря, напрям і силу вітру, хмарність неба й хвилювання моря.

Саме в цей момент Митя дійшов до середини свого оповідання про надзвичайний випадок в історії партизанщини; раптом почули вигук Юрка Йвановича:

— На штурвалі. Будьте напоготові.

Перше ніж стерновий устиг відповісти: — єсть, — ми вже були біля плянширу.

У кількох стах футах од носу „Літке“ — миготів вогник вітрильника. У темряві виступали його обриси, й було зрозуміло, що вітром гнало човна просто під пику накрижника.

— Ліворуч стерно.

— Ще ліворуч.

— Єсть.

— Досить.

З вітрильника долітав жахливий зойк. У цей момент побачили велику вітрильну шлюпку, що пройшла не більш, як у шести футах од нашого правого борту. Здавалося чудом, що вона не попала під накрижник. Юрко Йванович, неймовірно стиснувши щелепи, перегнувся через пляншир і раз по разу наказував стерновому. У цей момент „Літке“ йшов напереріз шлюпці. Коли вона не тріснеться з усього розмаху в корму накрижника, що робить 12 миль на годину, й люди з шлюпки не виваляться під могутні ґвинти, то все обійдеться щасливо.

Руки стернового прикипіли до штурвалу, а очи вп'ялися у курсову риску.

Люди в шлюпці кричали про щось, нам незрозуміле.

Умить їх пронесло повз нас, крик і зойки залишились за кормою.

Але враз спереду знову мигнув вогник, і звідти почулися нові вигуки.

Знову команда:

— Ліворуч стерно.

Але тепер новий вітрильник, очевидно, хотів обминути нас з лівого борту.

Вахтовий не розгубився: команда — „Праворуч стерно“, й ми щасливо розминулися з новою шлюпкою на віддалі 100 футів. З цієї шлюпки теж щось кричали, й в тому крику гук перемішувався з зойком.

За хвилину на містку був капітан. Усе судно сполошилось. Внизу почалась дискусія: звідки шлюпка? Але зважаючи на те, що до найближчого берега було не далі, як сто миль, а погожий вітер швидко гнав вітрильники в напрямі берега, й тому, що останніми днями нічого не було чути про шторм, а головно, що з шлюпок не махали вогнем — гасло про допомогу — капітан вирішив не зупиняти пароплава.

Після того мене поставлено з правого борту слідкувати за обрієм. У вухах ще довго бренів зойк, а фосфоричні відлиски моря здавались новими вогниками вітрильників.

— Юрку Ивановичу, може ці шлюпки бідують у морі? Чого ж вони прямо на нас ішли?

— На абордаж брати хотіли, — уже жартує заспокоєний Юрко Иванович.

— Коли б навіть так, як ви думаєте, — додає він, — то й це не велика біда. Завтра вони будуть біля берегів. А зважаючи на їхні розміри та на те, що вони не подавали вогняного гасла про допомогу, можете бути спокійні.

Цей випадок дав багато тем для розмов протягом перших днів нашого подорожування океаном. Але незабаром дві основні теми: спека й майбутній берег відтіснили цю тему на задній плян.

Один по одному мінялися дні, й кожен день ми все ближче й ближче наближались до екватора. Дні були такі схожі, більше, ніж близнюки. Температура вперто тримала живе срібло високо над 30-градусовою рискою термометра; після півдня сонце світило з півночі, голі люди ховались під ташу або вистоювали чи вилежували годинами під струменем забортної води, що її безперервно викидала кишка на палубу. Паровичники, стомлені до послідку скаженою працею й охоплені ностальгією, цілими днями спали або сварились, нудьгували пасажири, й лише старі матроси та керманичі байдуже ставились до спеки, вчасно виходили на вахту, цілі дні заповнювали якимись безперервними турботами, та тільки вже ввечері, вільні від вахти, провадили безперервні розмови, згадуючи минулі рейси й пригоди та за звичкою неймовірно „травлячи“.

Спека була неймовірна, в паровичні люди ледве вистоювали вахту. У вугільних ямах вугілля було мало, його треба було переладовувати з кошів та віндеку, і вуглярі, стомлені важкою роботою, неймовірним жаром та вугільним пилом, вимагали або притушити один казан, або допомогти їм перевантажити вугілля з кошів до вугільних ям. Скликали загальні збори. Всі розуміли, що вуглярі мають рацію ставити таку вимогу. Але притушити один казан не можна тому, що це значить — зменшити швидкість руху судна, поставити його під загрозу шторму, що його ось-ось можна було сподіватися в океані й прийти зі значним запізненням до Владівостоку, а значить, вийти з запізненням і звідти, а цього не дозволяв важливий Вранґелівський рейс.

Улаштували аврал. Уся палубна команда разом із машинною та пасажирами допомогли паровичникам пересипати вугілля з віндеку до носової вугільної ями. Працювали з захопленням, хоч і було душно, вугільний пил забивав ніс, вуха, рот, неприємно осідав у горлі, люди вимазались до краю й потім ледве відмилися.

Днів за два потому спостерігали мінення сонця, заготувавши перед тим закурене скло. Це було те саме мінення, що його хотіли спостерігати наші вчені на Суматрі, де його було цілком видно. Як відомо, голяндська влада не дала нашим ученим дозволу на в'їзд до Суматри.

Метеоролог Казимір Романович довго слідкував за міненням сонця, зробив кілька фото та цілий ряд спостережень і був страшенно радий, що протягом всього часу мінення жодна хмарка не наблизилась до сонця.

— Якщо сьогодні на Суматрі, в цей момент, — звернувся він до геофізика Самійленка, що теж закінчував якісь обчислення, — хмари заховали сонце від чортових буржуяк, і вони нічого не бачили, ставлю в Москві всім святим по свічці.

— А мені що поставиш? — відповідав Самійленко.

Наші наукові працівники мали багато роботи. Казимір Романович та Самійленко день і ніч що-дві-три години вимірювали вітер, температуру повітря, води й ще щось там, електропровідність повітря, вплив температури на поверхню людського тіла, аналізували воду й закубрювали в пляшки зразки води, взяті з-під певної широти та довготи.

Якось я примусив Самійленка зробити спостереження, де важче працювати під час спеки — у паровичні чи на камбузі[3]. Мені вже давно здавалось, що наші коки[4] терплять од спеки далеко більш, ніж духи[5]. І справді, Самійленко виміряв температуру в паровичні й в камбузі; виміряли ступінь нагріву людського тіла там і там, і ці виміри показали, що в камбузі багато важче працювати, ніж у паровичні, коли не зважати на значно й значно більше напруження м'язів у паровичні. Але спека в камбузі більша, людське тіло нагрівається швидше, й повітря не краще, ніж у паровичні. Окрім цого, „коки“ працюють 8 годин, фактично навіть більше на день, а „духи“ лише 6 — по три години з перервою на 9 годин.

Біолог Багоров безперервно морочився із своїм плянктоном[6], виловлюючи забортну воду й, перепустивши її через центрофуґу, брався за мікроскоп. Якось поночі на його прохання зупинили пароплава, й тут, серед Індійського океану, „Літке“ робив маневри, наче підчас навчання таскаючи сачки Багорова то взад то вперед, з різною швидкістю. Було хороше так стояти серед ночі, не чути гуркоту машин, не бачити запіненої води за кормою з мільйонами водокрутів, що завжди залишаються позаду шляхом, що його пройшов „Літке“. Навколо панувала тиша. Лише зорі освітлювали океан, й невисокі покаті хвилі поволі котились в далечінь, зникаючи в темряві. Люди з інтересом слідкували, як Багоров витягав сачки й визбірував надзвичайно багатий улов. Спіймали силу цікавих мікроорганізмів, але особливо нас зацікавила одна надзвичайно оригінальна, завбільшки з мизинець, але цілком прозора риба.

Якось бачили акул. Їх кілька з'явилися з лівого борту й недовгий час проводили судно. Вночі якесь морське страховище протягом десяти хвилин ішло разом із судном і від швидкого бігу майже до половини вискакувало з води. Сперечались: одні казали — акула, інші — дельфін. Але, поки зібрались викликати експертів, всіх старих моряків, страховище зникло. Прийшов боцман і довго лаявся, що ми його обдурили.

Проходили повз Цейлон. Вахтові другої зміни запевняли, що бачуть береги, а хтось із матросів навіть — будівлі. Я довго дивився в бінокль, але не бачив нічого, окрім хмарної смужки над бірюзовим обрієм та диму пароплава, захованого за обрієм: його, очевидно наздоганяв „Літке“. Після цього довелося лише заявити, що в бінокль мені вдалося побачити цейлонських слонів, якими перевозять цибіки цейлонського чаю.

Спека спадала, але ночами почалися морози. Звечора небо вкривали хмари, вітер посилювався до 3–4 балів, а раз навіть до восьми. Такої ночі блискавки раз-у-раз освітлювали океан, і бувало видко, як окремі в них вертикальною пружинною лінією падали десь за обрієм. Такими ночами, коли рвучкий вітер починав рвати ташу над палубою ще із дня, а судно тремтіло від його поривів, у матроський мурні звучало:

— Полундра. Нагору до таші.

Люди в трусах вибігали нагору, закривали люки й однайтовнювали таші, згортали їх і принайтовнювали згортки, щоб їх не позривало. Мені пригадується одна така ніч. Звечора легко нагойдувало. Небо захмарювалось, і блискавки раз-у-раз озирали схвильований океан. Я прокинувся близько 12 ночі, а з 12-ї сипнув теплий дощ. Більшість людей, що спали на палубі та містку, почали втікати на спардек. Я пересунувся під стелю, що між стерновою будкою та плянширом. Нас було троє чи четверо. Дощ мочив ноги, але ми міцно поснули, на те не зважаючи. Коле це враз прокинувся. Хтось зривав із мене ковдру. Рвучкий вітер змушив нас тікати з містка. Скляниці пробили дві години. Судно тремтіло від поривів вітру.

Усю палубну команду викликано на аврал. Треба було швидко здіймати ташу, бо кожної хвилини вітер міг її позривати й однести в море. Без шапки, майже роздягнений, я був на спардеку. Хтось лаючись однайтовлював та різав кінці, а ревізор в одних трусах і водолаз згортали ташу. Довелося лізти нагору до труби, щоб там однайтовлювати пов'язані якимись неймовірними вузлами кінці. Нагорі нас було двоє: Сєня та я. У темряві абсолютно нічого не було видно, й ми кожну хвилину ризикували, що коли нас ни знесе вітром, провалимось до паровичні або покалічимось, зачепившись за якийсь цвях чи крюк. Та все обійшлось гаразд. Правда, з лівого борту кінці позамотувались у ташу, і нам довелось помучитись, принайтовлюючи згортки. З правого борту справа посувалася швидше, й Сєня навіть мав час лаючись проклинати морське життя, якому він оддав уже 23 роки.

За кілька годин вітер стих. І так було завжди — вночі штурма, аврал, а другого дня, коли сонце пекло неймовірно, матроси пригадували, як прохолоджувались вночі голі під дощем та вітром.

Нудьга за суходолом збільшувалась, і розмови були лише про берег. Коли якось у кают-кампанії я зауважив, що не мав би нічого проти того, щоб тижнів зо два не бачити берега, то радист і мій приятель Сашко накинулись на мене майже з кулаками, заявляючи, що одлупцюють за такі бажання.

Була середина травня. Щоденно сонце тікало від екватору чимраз далі на північ. Тут, майже під екватором, не можна сказати — північ або південь: це та частина світу, що з неба над нею ніколи не світить сонце. На цілих півроку воно перебирається то на північ, то на південь од лінії, що оперезує земну кулю в її найширшому місці й проходить через Африку, Америку, ряд островів, укритих буйною рослинністю, дарунком чарівного підсоння.

Саме тепер в Індійському океані свіжі мусонні вітри ледве-ледве прохолоджують запалених моряків усіх націй, розгублених на багаточисленних пароплавах далекої плавби, розкиданих на великому шляху з Европи до Індії та Китаю.

Гарячі дні змінювались такими самими душними ночами, що їх нагрівала тридцятиградусна океанська вода й переносили людей у мріях до далеких і близьких островів та материків, де можна заховатись од палючого екваторіяльного сонця в затишок широколистих пальм чи густих кущів і задовольнити жагу льдовим пивом або смачним кафе-ґлясе через соломинку.

На чотирнадцятий день океанської подорожі вахтовий керманич довго вдивлявся крізь бінокль у обрій, щось вишукуючи в напрямі нашого курсу. Настолі в керманичевій буді лежала чергова мапа, і на ній курс, позначений червоним олівцем, упирався в маленький островок, розташований у кількох милях од Суматри. В англійській лоції цей островок можна знайти під написом „Пульо Bex“ — Острів Bex.

За дві години одинадцятимильної ходи ми йшли повз гористий берег, укритий розкішною рослинністю. Суцільна буйно-зелена поверхня вкривала ці горби, такі відмінні од чорних пустельних горбів Піріму та Адену. Дев'яносто пар очей не відривались од цього чарівного краєвиду й пили фарби пальмового суходолу. Зелена база серед водяної пустелі милувала всіх так, що навіть найсварливіші забули свої постійні сварки й принишкли.

Проминули кілька горбів і завертаємо за невеличкий виступ суходолу, щоб увійти до заточини.

Берег зовсім близько. За півтори хвилини шлюпка приставила б нас аж туди в пальмовий гай, такий зелено-життєрадісний, заллятий сонячним промінням.

Хтось уже бачить серед пальм отару мавп, і йому вторить голосний сміх та запитання, чи не глянув він у дзеркало?

Ліворуч залишається головний док, ген оддалік під тим берегом сонний гідроплян на поплавках, ближче маленьке військове судно. За допомогою напівголих малайців причалюємо до бочки.

Парт-Сабанг. 103 білих і кілька тисяч малайців — оце й вся його людність. Місто визирає з пальмового лісу. Звідси здається, що це зовсім не місто, а звичайнісінький лісовий хутір, принаймні з сотнею дерев до кожну будівлю.

За півгодини „Літке“ причалює до пристані вугільних складів; двадцять сім складів простяглося вздовж берега. Справедливість вимагає звати їх не складами, а просто повітками, що під ними зсипано вугілля. Вантажники-малайці та китайці з великими кошиками на спині топчуться до пароплава. У цих кошиках носять вугілля. Техніка невисока для такої великої вугільної станції, як Сабанг.

Біля „Літке“ троє вартових малайців-поліцаїв у брилях із широкими крисами та кривими коротенькими шаблюками. Старший над ними голяндець з однією нашивкою. Вони вартують, щоб ніхто з нас не втік на берег. Такий дозвіл дістали лише капітан, старший помічник та старший механік. Другого дня його дали ще двом закупникам.

Ми добре вивчили цих поліцаїв. Вони змінюються тричі на день. Один притягає нашу пильну увагу. Ми певні, що тоді, коли він покрученою німецькою або англійською мовою намагатиметься втокмачити комусь із наших „лінґвістів“ потребу приєднання Бельгії до Голяндії, нам пощастить утекти до міста.

Гірші двоє других. Один, типовий червонопикий голяндець, не знає ні німецької, ні англійської мови, й в жадні розмови з нами не встряває. Він лише сердито гукає, коли хтось із наших зіскакує з палуби на пристань і робить кілька кроків уперед. Другий одразу попав під підозріння, чи не з білоемігрантів він, і коли б він справді розумів російську мову, то міг би наслухатись чимало „компліментів“, призначених спеціяльно для нього.

Двоє наших паровичників сиділи на березі під вугільною повіткою й контролювали малайців-вантажників. Час од часу хтось вибігав їм на зміну або носив олівець, папір чи шклянку води, на мигах доводячи поліцаєві, що це конче потрібне.

Ці коротенькі екскурсії в кілька кроків по березі спонукали багатьох на невдалу втечу.

Увечері першого дня, коли зовсім смеркло паровичник Спірка „змився“ на берег.

А на ранок уже пів екіпажу ладналося приспати увагу поліцаїв. Один по одному виходили на берег і простували до вугільних повіток, а звідти, хто спокійно, а хто похапцем, повертали у ближній завулок. Але коротке сюрчання свистка, й малаєць, тримаючись рукою за держак коротенької шаблі, кидався за втікачем, раз-у-раз повертаючи його назад.

Для того, щоб прорватися крізь поліцайську загорожу, одягались на всі фасони. Хто виряжався в біле парадне вбрання, фетровий бриль та шовкову краватку, а хто витягав найподертішу й найбруднішу „робу“ та замазувався вугільним пилом, щоб скидатися на малайця-вантажника.

Але чимало на палубі було реготу, коли на пристань зійшли дві зовсім незнайомі загадкові постаті, що на них одразу звернули увагу всі поліцаї.

— Хлопці, що то за мішанина черкаської молодиці з радянським лабазником?

Це запитання стосувалось однієї з цих загадкових постатів. Білий тропічний шолом, русява борода, косоворотка, в руках біленька кешенькова хустинка й на ногах лакові пантофлі — такий вигляд був цієї людини. Вона поволі, під пильними поглядами поліцаїв шпацирувала вздовж пристані, щоразу далі відступаючи од „Літке“.

— А цей шкалик? — Ледве стримався, щоб не гукнути, механік Пилип Іванович, коли й друга постать почала пливти біля вугільної купи. „Шкалик“ був людина низенького зросту в білих черевиках, сіреньких штанцях, непомірно довгому й непомірно товстому для тропіків синьому піджаку й такому самому великому чорноморському кашкеті, прикрашеному форменим радторгфльотським гербом, що сповзав своєму власникові на очі.

За „черкаську молодицю“ правив кінооператор Радзіховський, а за „шкалика“ — співробітник „Комсомольської Правди“ — Корольков.

Коли перший викликав у поліцаїв досить тривожний погляд, то, побачивши другого, молодий голяндець так голосно зареготав, що того реготу не почув лише сам Корольков, вся увага якого була сконцентрована на тому, аби вчасно „змитися“ за ріг вугільної повітки. У той момент, коли поліцаї кинулись затримувати Радзіховського, Королькова не стало. Лише години за три чи чотири його, всього спітнілого, стомленого, але й надзвичайно радісного, приставили на „Літке“ під конвоєм поліцая.

Він небагато розповідав про свою одисею. За рогом вугільної повітки метнувся в інший бік, натрапив на автомобіль з малайцем-шофером. Сів в авто й на мигах, та за допомогою кількох німецьких слів, наказав їхати. Проїхався по острову, бачив красиві пальмові гаї, чудесне гірське озеро. В одному місці випив шклянку поганючого пива, за що мусив оддати доляра.

Потім, коли шофер повернув до міста, на першому таки кварталі його затримав поліцай. Після довгої, знову таки незрозумілої розмови, йому дозволили купити кілька листівок з краєвидами Сабангу й „етапним“ порядком, передаючи з рук на руки, приставили на судно.

Ще одному паровичникові з кошиком, позиченим у малайця, на спині, пощастило пробратися до міста. Решту завернули, в тому числі й мене, коли я вже був за рогом повітки.

У Сабангу вперше ми поласували кокосовими горіхами, завбільшки з кавун, з твердими як камінь „кісточками“. Розмір такої „кісточки“ дорівнює середній на розмір тикві. У тій кісточці шклянка молока й грамів сто смачної лушпини. Ми взяли цих горіхів на дорогу сотні дві чи три. До них — свіжих ананасів та зеленкуватих бананів, щоб вони достигли в дорозі на пароплаві.

Малайці почастували нас бетелем, і, заплювавши кров'яними плювками всі плювачки, ми були раді залишити Сабанг. Ця радість після Стамбулу була постійна для нас у кожному порті.

Вщерть набитий вугіллям накрижник чекав лише на телеграми з Лондону та Москви.

Телеграми одержали, й ми рушили.

Над островом і заточиною запанувала гарна місячна ніч. Таємниче визирали горби в світлі місячного сяйва, вони наче ховали щось потрібне, але невідоме нам. Стьожкою старовинного срібла ховалося місячне сяйво в морі, а за поворотом з заточини хвилі радісно заплюскали в борти „Літке“, наче зустрілись із старим другом.

——————

  1. Сплесь — мотузочки для сиґнальних прапорців.
  2. „Летючка“ — переносна електрична лямпочка.
  3. Камбуз — корабельна кухня.
  4. Кок — куховар.
  5. Духи — так звуть матроси паровичників.
  6. Плянктон — мікроорганізми, що живуть у воді.