Дорош і інші оповідання/Скарб
| ◀ Суджена | Дорош і інші оповідання Скарб |
|
СКАРБ
Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможні, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Післав їм Господь на втіху одного тільки синка, — Павлусем звали. Та вже ж і шанували і пестили вони того одинака! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий хлопчина, а вона ще возилася з ним, як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глитає та, як той пуцьвіринок, знову рот роззявляє. Усю зиму й осінь з хати не випустить: »Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш«. Прийде весна, або літо, — знову не пускає. »Не ходи синку, душно, сонце напече головку, голова болітиме.« Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, так обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. »Ходім, мамо, додому, — хлипає: — їсти хочу!« То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. А як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котика співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на це юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село, так туди!… і не кажи… Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена: й очи витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!… Кажу ж вам, що й між матірями навдивовижу була мати.
Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. Та від чого б їм і пошерхнути? Зроду, не то щоб ціп або косу у руках подержав, не взявся й за лопату, щоб відгребти сніг від порога, або за мітлу, щоб вимести хату. Було старий і стане доказувати жінці:
— На яку радість ми його догодували? Який з його господар буде? Що з ним станеться, як ми помремо?… Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!
— Е, чоловіче! — відкаже жінка, — як Бог милосерний пішле йому щастя, то без нас житиме ще лучше, як тепер!
Уже Павлусеві минув і двацятий, вже він і на вечорниці пішов би, так мати не пускає.
— Не ходи туди, синку, — каже, — на вечорницях збіраються самі пяниці та розбишаки; там тебе обідять, віку тобі збавлять. Почекай трохи, я сама знайду тобі дівчину, саму найкращу на всьому світі, саму роботящу; вона буде тебе і годувати, і зодягати, і доглядати, як рідна мати.
Так не привів же їй Бог і оженити сина. Раз у ночі розсердився Павлусь, як на живіт кричить: »Меду та й меду!« У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?… Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будити, наймичку, і сама метнулась по селі шукати того меду. А на той час така піднялася фуґа, що не то у ночі, а в день не побачила б світу божого. Бігала сердешна, бігала від хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставати), та якось уже випросила у попа. За один сцільничок обіщала бузівка подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і щож?… Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький, ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога, та і вмерла. За нею вслід і батько ноги простягнув, а наш Павлусь і не схаменувся, як зостався круглим сиротою.
Що ж з ним сталося?… Правду казала мати; як Бог милосерний пішле йому щастя, то без батька і без матір житиме ще лучше, як за їх. У покійників — звісно, як у заможних хазяїнів — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, непитущий, а наймичка теж чесного роду, сталась бідною сиротою, і покійниця прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому угодять, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож, як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратися, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обіжали її Павлуся, доглядали його і були йому рідним батьком і матірю, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він милосерний післав їм усякого щастя і талану.
Отож після смерти старих, наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся: й урожай у його лучший, як у других, і коров нема ялових. Накупили волів і послали кілька фір у Крим за сіллю, на Дін за рибою, построїли шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хочби один тобі віл здох.
Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з трицять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає й роздягає, і стеле так йому у вічи й дивиться, думку його відгадує, бо Павлусь за ввесь день і пари з рота не пустить; хочби часом і слово хотів вимовити. Тільки йому й робити, що цілісінький день їсть (а лопав здорово) та спить. Було прокинеться вранці — зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників зі сметаною; їсть неборак, аж за ухами лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає, і знову куняє; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: »Бісові груші! — пробубонить. — Які спілі, і над самісіньшою головою висять, а ні одна не впаде у рот.« І щоб то дриґонути ногою та штовхнути об цівку! то і посипались би, так, кажу, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить, та й засне. Пополуднує з і знову йде у комору спати, і спить уже аж до заходу сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.
— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.
— Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду.
— Та ось, вона біля вас на лавці!
— Та хто ж її набє?
— Та вона набита, я її вам і набив, як їхав у царину. Отже біля вас і справу положив!
Так викреше вогню, розпалить люльку й устромить йому у рот, то він і смокне.
Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовлять його, щоб ішов з ними на вечорниці.
— Не піду! — пробубонить та й очи заплющить.
— Чому? — питають.
— Далеко. Якби вечорниці збірались біля моєї хати, то може і пішов би.
— Ее, пане Павле!— кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!
— Бачив, доволі бачив… — відзивається Павлусь.
— Де ж ти їх бачив? Ти із хати ніколи носа не виткнеш!
— Так коли сняться, щоб вони показились! Аж обридли!… — відкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.
Засміються парубки, та й підуть від його.
Раз, на зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли зі собою застопи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:— Знаєте що, хлопці! Візьмемо зі собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!
Підійшли парубки до вікна (вікно було відчинене), дівляться, а Павлусь розплатався на перині і хропе на всю хату.
— Пане Павле, а пане Павле! — гукнули парубки. — Ходіть лишень з нами скарбу шукати!
— Не піду! — відізвався Павлусь.
— Ходім бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то може Бог дасть, і знайдемо скарб.
— Еге!… як Бог дасть, то й у вікно вкине! — відказав Павлусь: — Не піду!
— Дожидай, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.
Зареготались, та й пішли собі, заспівавши чумака.
Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядалися, і нічого не знайшли. Розказують люди, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізнає скарб. Так, кажу, до всього приглядались, і нічого не побачили. Вже верталися, як смерклось, недалеко від села, дивляться — лежить край дороги здохлий хорт. Мабуть давно й здох, — аж гидко до нього і близько підступати. От один парубок і каже:
— Слухайте, хлопці: візьмемо цього хорта та шпурцем Лежневі в хату; нехай це буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.
Парубкам подобалась ця вигадка; от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта, та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів, і як жар по всій хаті розсипалися дукати!
— Трівай, не руш! — закричали парубки, — це наш скарб, це наші гроші…
— Брехня! — каже Павлусь, — Це мій скарб, це мені Бог у вікно вкинув! А що? Я вам казав — не вірили?
Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та за макогін, як шпурхнуть одного, другого, так вони й угамувались.
— Будь ласка, — кажуть парубки, — хоч щонебудь дай за те, що принесли твойому господареві скарб!
Наймичка кинув їм кілька дукатів, та й каже:
— Нате вам за працю, а це наші гроші, бо самі таки розсудіть: хто їх у чужу хату вкинув би, якби не сам Бог того схотів!
Та це кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.
Оттакий то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матери, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі, у те саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій, і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.
Щаслива нитка до смерти не ввірвалась Павлусеві. Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Післав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет, а у матір, бо жінка у його була невсипуща господиня. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався. Спав, спав, аж поки він не заснув.
Що таке на світі щастя? Спитав би я у дуже письменних. Часто чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалується на свою недолю. Називають щасливими і тих, що ввесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Називають і скупого щасливим, бо у його багато грошей; а він неборак увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, ніякої користи з них не має, і голодний і холодний ще гірш від якогонебудь бідолахи. Ні, панове, по мойому той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Богові за те, що він йому післав, — той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу: як розрослась пшениця на добре виораній ниві. Нагодує вона і пахаря і його сусідів, попаде від неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна.
Отсеж так загвоздив вам з письменська, щоб самі відгадали, чи мій Павлусь справді щасливий, чи може таким тільки прозвали його зависні люди. Глядіть же, щоб не було по приказці: хвалить шинкар пяницю, а дочки своєї за його не віддасть! Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто не схотів би бути Павлусем.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|