РОБІТНИЦЬКА ПІСНЯ
Що божий день ми встаємо з півнями;
Ще світяться по місту ліхтарі,
А голод нас жене в підземні ями,
Бо ми на те відвічні шахтарі.
Працює спина, плечі, ноги й руки;
Вже й сил нема, а все рвемо кремінь.
Що ж нам придбав наш труд важкий та муки?
На старість літ без крихти хліба гинь!
Поєднаймось з братом брат,
Зачерпнім лишень по чарці!
Хай гримлять
Із гармат
Кати наші — працедавці,
Розсилають смерті жах!
А ми вип'ємо за згоду,
За братерство та свободу,
Щоб настали по світах!
З морського дна ми добуваєм перли,
Зробили рай ми з рідної землі;
Самі ж мремо старцями, як і мерли,
Притьмом здихаєм у кромішній млі,
Кривавий піт з нас крапле, ллються сльози,
А в домовину ляжеш злидарем:
Не нас напоять виноградні лози,
Не ми себе в оксамит уберем.
Поєднаймось з братом брат… і т. д.
В'ялить нас труд і нужда передчасом;
Кому така голота дорога?
Хто не вважа машинами та м'ясом
Робітників, дешевших від шага?
Де чудеса, то там і наші сили;
Ми збудували Вавілон новий;
Немов ті бджоли — меду наносили,
А їсти — вибач, бо се мед не твій!
Поєднаймось… і т. д.
Ми тулимось в холодних підземеллях:
Там наші хати; носим лахмани…
Товаришують з нами в тих оселях,
Ховаючись від світла, кажани.
Тікаєм ми до гурту з ними в нори,
Не дивимось на сонечко ясне…
Нащо ж огнем палають наші зори?
Чом сміливіш завзяття не стягне?
Поєднаймось… і т. д.
Щораз, як ми кров нашу розливаєм
За рідний край, — яка користь кому?
Мерзенного деспота уквітчаєм
Та й молимось, як богові, йому.
Не стяг війни розвіймо, а любові,
Пашницею засіймо скрізь поля.
Доволі люд уже потратив крові;
Прочнеться раб, що голову схиля!
Поєднаймось… і т. д.
|
