Довголіття в запорожців
| ||||||||||||
Ні, тепер не живуть так довго люди на світі, як колись жили!
Як не було ще ні фортеці, ні Вознесенки, тут, по балках та по плавнях, жили запорожці. Дід розповідав: як зруйнували Січ, стали сюди люди приходити, стали селитися. Над Московкою, кажуть, у балці, жило три запорожці: дід, син дідів і внук — усі троє білі, як сніг.
Дідові, кажуть, було сто тридцять, синові його сто десять, а внукові під дев'яносто літ. Люди були заможненькі: багато було скотини, коней, бджіл. Жила в них сіромашня. Старий дід, дарма що дожив до ста тридцяти років, був з виду червоний, як буряк, при своєму розумові, тільки на ноги слабий. Син його, — хоч і молодший, — зовсім, кажуть, вижив з розуму, став, як мала дитина. Онук же підходив під свого батька.
От одного разу, кажуть, заїхав до них якийсь пан про паспорти розпитати, чи що (тоді вже ця мода заводилась). Дід сидів на печі, син на припічку, а внук вийшов із хати. Пан і питає діда на припічку:
— Що ти за чоловік?
— Запорожець!
— А на печі хто?
— А кат його зна, що воно за чортяка!.. Скільки й зазнаю, все в нас живе...
Дід із печі й обізвався до пана:
— Отак, як бачиш, чоловіче... Забув єретичний син, що я йому й батько!