Дніпрові хвилі/1912/1/Сучасне життя
| ◀ З Новим роком | Дніпрові хвилі Сучасне життя (Л. Жигмайло) |
На новий рік ▶ |
|
Минає Різдво...
Майже дві тисячи літ минуло з того часу, коли на землі зьявився Христос. Це було тоді, коли стара іудейська мораль з своім обмеженим ідеалом людських взаємних відносин:
„Не роби другому того, чого собі не хочеш“, не задовольняла.
На протязі часу росте та розвивається усе живе, росте душа кожноі людини, а разом з тим росте і душа усієі людскости. Цей духовний зріст душі виявляється перш усього відносинами людини до других людей. Предковічний чоловік почував себе осередком усього світа та думав, що усе і усі істнують для нього одного: який-небудь допотопний Іван ставився в своіх відносинах до ближнього так: „коли мій сусіда візьме в мене ласий шматок — це буде погано, а коли я візьму в нього — це добре“. Так само думають і тепер діти та дикі люде, які-небудь зулуси та готентоти.
Для того, щоб дійти до думки: „не роби другому того, чого собі не бажаєш“, людям треба було жити дуже довго: багато поколіннів мусило внести в скарбницю загальної людськоі душі найкращих думок, найкращих почувань, і тільки тоді утворилася ця обмежена та мізерна на наш погляд мораль.
Аджеж для якого-небудь зулуса або готентота досягнення такоі моралі уявляється найвищою стелінню духовного розвитку, але це тільки до того часу, поки зулус зостається зулусом, коли в йому збудяться вищі духовні вимоги, ця мораль вже не буде його вдовольняти він захоче другої, кращоі — так само було з душею людности того часу, коли зьявилося христіянство. Люде зголодніли духовно, ім мало було того духовного вжитку, до якого привів іх холодний розум (мораль: не роби другому того, чого собі не хочеш — це мораль голови, а не серця), душа рвалася до світа і тепла — настав час, коли неодмінно треба було зьявитися Христу, і Він прийшов і приніс з собою той світ, що йдосі освітлює людям дорогу на іх безкрайому шляху до ідеала добра і правди.
Цей світ — це є та христіянська висока любов до ближнього, яка вимагає класти за других душу свою.
Майже дві тисячі літ минуло з того часу, коли люде вперше почули ці слова і вперше повірили ім, та вірять і досі, принаймні кажуть, що вірять, але здебільшого, на жаль, тільки кажуть; в останній думці впевняє нас та байдужість, з якою звичайно люде відносяться до страждання свойого ближнього, не бажаючи, ані трошечки не тільки класти за його душу свою, але навіть вагаючись тоді, коли доводиться витягти з своєі кишені яку-небудь копійку, щоб допомогти нещасному.
Тепер ми читаємо по усіх часописях про страшний голод, що лютував попереду в пяти губерніях, але тепер поширився на стільки, що вже обніма аж 22 губернії.
Читаючи що дня звістки про те, як люде мруть з голоду, як діти іли по цілих місяцях жолуді, а як випав сніг та позакривав іх, то не мають і зовсім, чого істи, думаємо, невже це діється у нас на нашій землі, яка вже більше як тисячу літ почала звати себе, „христіянською“? Де ж вона та христіянська любов, про яку ми кажемо на протязі цілих віків? І як би вона була справді на землі, а не тільки на словах, чи можливі були б випадки смерти з голоду бездольного нещасного люду поруч з божевільними роскошами життя у пестунів долі? Де ми живемо, серед живих людей, чи на кладовищі серед мерців?
Аджеж маючи душу живу, не можна думати про те, щоб як слід допомогти тим несщасним, що не мають хліба, самого звичайного хліба, який ми імо що дня, та який можна купити за гроші, так просто здається допомогти цьому лихові, а проте голод росте!..
Правда, є такі, що й допомагають цьому нещастю, але поки ця допомога не задовольняє потребам життя, треба допомагати ще й ще, давати тай давати, давати так, щоб права рука не знала, скільки дає ліва, і може нам вдасться врятувати нещасних людей од голодної смерти.
Правда, є такі, що кажуть, що допомога іде і без нас і допомога широка, — одна Москва дала 100.000 руб., багато зібрали і по других великих містах Російської держави, але треба памятати, що неврожай був в 22 губерніях; в 22 губерніях люде, не маючи що істи, підживляються гнилою картоплею, слабнуть на тіф, цінгу та другі хвороби; злидні скрізь страшенні! Щоб допомогти такому великому нещастю, потрібна велика поміч; треба, щоб усі памятали, що десь далеко від нас є люде, яких ми повинні мати за братів, що страждають од голоду і що ми, ситі, повинні допомагати ім. Особливо це треба памятати українцям, бо украінці ще дуже молода нація, і тому мало чим виявила своє моральне існування, бо і засобів до цього, правду кажучи, мала та й має дуже мало... Головним, та майже єдиним засобом для виявлення нашого морального істнування була та й є література наша, груба на де чий погляд „мужицька“ література, яка, може, дякуючи цьому свойому не аристократичному похождению, як найповнійше висловила та втілила заповіти Євангелія, поставивши на свойому прапорі заклик до роботи для здобуття кращоі долі усім покривжденним та поневоленим.
Це провідне гасло нашої літератури, виставлене на іі прапорі з самого початку іі істнування, горить на йому і досі, вказуючи нам усім той шлях, яким мусимо йти в нашому, не тільки ідейному, але і в практичному житті.
Тепер настав той час, коли кожен з нас, хто ще не зовсім заснув, може доказати, що провідне гасло нашоі літератури для нас не тільки пишні та гарні слова, але справжній заповіт в наших відносинах до других людей, хто б вони не були — наші, своі ж таки земляки, або чужі люде, як тепер, бо голодують і украінці, і башкири, і татари, а переважно голодують великоруси, або „кацапи“, сама головна народність Російської держави, в інтересах якоі ніби-то душиться та затирається усе живе в других інородчеських націях, а проте цю саму головну і саму найулюблену народність зла доля (мабуть, тільки зла доля) попустила голодувати та умірати з голоду, а рятують не стільки „добриі люде“, що обстоюють російську народність од „інородчеського засилья“, скільки тіі „вороги“, що заступаються іноді за інородців, коротко кажучи, головну запомогу у народньому нещастю робить російська інтелігенція.
Розуміється, що і сумління, і розум вимагають від нас в ділі помочи народньому лихові йти поруч з цією інтелігенцією, твердо вірячи, що як би погано не складалися обставини нашого національного та громадського життя, а проте в своіх вчинках ми повинні керуватися вимогами вищоі моралі, щоб мати право при світі найвищоі справедливости сказати: „Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою“.
Л. Жигмайло.
