Дивні пригоди Тартарена з Тараскона/II
| ◀ Частина I. В Тарасконї | Дивні пригоди Тартарена з Тараскона пер.: Вадим Щербаківський Частина II. У Турків |
Частина III. У левів ▶ |
|
Я хотїв би, мої дорогі читачі, бути малярем і великим малярем, щоб представити перед вашими очами, в початку другого роздїлу, ріжні позіції, котрі займала феза Тартарена з Тараскону, в ті три днї переїзду, на бортї Зуава між Францією і Альжіром.
Я вам показав би її з початку підчас відїзду на корабельнім місточку, як вона героїчно і гордо нїби авреолею покривала славну тарасконську голову.
Я намалював би її вам потім під час виїзду з порта, коли Зуав починає підскакувати на хвилях: я вам представив би її тремтячу, здивовану і нїби почуваючу уже перші напади своєї хороби.
Потім в затоцї Лїонській, по мірі того, як виходили на простір і як море робило ся грізнїйше, я показав би її при перших подихах вітру, перелякану, насунуту на саме чоло героя, і її величезну синю вовняну китицю, котра стала дубом серед морського туману і бурі…
Четверта позіція. Шеста година вечера, далеко придорожні береги. Нещаслива феза схилила ся над сїткою і жалостливо дивить ся і нїби зондує море. Нарештї пята і остання позіція в глибинї якоїсь узенької каюти, в маленькім ліжку, котре має стільки простору, як добра шухляда в комодї, щось неподібне і відчаяне качаєть ся охкаючи над ухом.
Се феза, героїчна при своїм виїздї, перевела ся тепер на щось вульґарне, стала скорійше шапочкою на лямповий гніт, і насунула ся на самі уха хорої голови, блїдої і переконвульсіонованої.
Ох! колиб тарасконцї могли бачити свого великого Тартарена лежачого в його шухлядї від комода при блїдім сумнім світлї, котре падало від малого віконечка, серед сього смердячого духу від кухнї і гнилого дерева, від сього нудного смороду пакетбота. Коли б вони чули, як він стогне при кождім ударі шруби, як просить чаю через кожні пять хвилин і кляне хлопцїв дитячим голосом. Мабуть їм дуже і дуже захотїло ся б силувати його до їзди… Але слово історика: бідний турок викликав спочутє! Захоплений нежданно хоробою, нещасний не міг відважити ся скинути з себе альжерський пояс, нї зняти з себе свій арсенал. Мисливський ніж з величезною колодкою підпирав йому груди, футляр його револьвера муляв йому стегно, і до того всього уявіть собі ще гризотню Тартарена Санчо, котрий не втихаючи охав і кляв: „Дурню ти, хиба ж я тобі не казав! А ти хотїв їхати до Африки… Тепер маєш, ось тобі й Африка… Чи смакує тобі?“
Але, що найбільше його мучило, то се то, що з глубини свого кабінету і не дивлячись на свої стогнання, сарака чув, як весело сміяли ся пасажири в великім сальонї, як їли, співали, грали в карти. А товариство було таке веселе і таке численне на бортї Зуава. Офіцери в повнім своїм складї бавили ся з дамами від Марсельського Альказару, якісь актори, багатий мусульман, котрий вертав ся з Мекки, Чорногорський принц страшний жартівник, котрий вдавав з себе Равеля з Жіль Пер. Нїхто з тих людий не мав морської хороби, і їх час сходив за випивкою шампана з капітаном Зуава, добрим, дуже жвавим марсельцем, котрий мав свій дім і в Альжері і в Марселї, і відповідав свойому веселому призвищу Барбасу.
Тартарен з Тараскону вигнав би їх всїх під чотири вітри… Їх веселість подвоювала його хоробу.
Нарештї на третїй день по полуднї, на бортї корабля счинив ся надзвичайний рух, котрий вивів нашого героя з його довгого зацїплення. Спереду зазвонив звоник. Було чути, як важкі чоботи матросів бігли через місток. „Машина вперед!.. Машина назад“, кричав хрипкий голос капітана Барбасу.
Потім: „машина стоп!“ довге стояннє, потрясеннє і більше нїчого…
Нїчого окрім того, що пакетбот гойдав ся мовчки з права на лїво, як бальон в повітрі.
Ся дивна тиша настрашила тарасконця.
„Ратуйте! ми потопаємо!“ закричав він страшним голосом, і неначе маґічно відзискавши свої сили, він вискочив з ліжка і разом зі своїм арсеналом побіг на місток.
А там вгорі синє атлясне небо. Ох! та ще й яке синє!..
Славний Тартарен, трохи заспокоївшись від свого страху, розглядав пейзаж, слухаючи з шанобою чорногорського принца, котрий стоячи рядом з ним називав йому ріжні квартали в містї: Касба, верхнє місто, улицю Баб-Азана, і т. и.
Дуже добре вихований сей чорногорський князь; він добре знав всї закутки Альжеру і плавно говорив по арабському, — Тартарен з свого боку предложив йому використовати своє знатє…
Коли се несподївано вздовж балясів, на котрі вони було сперли ся, Тарасконець побачив цїлий ряд величезних чорних рук, котрі чепляли ся зовнї. — І майже зараз потім перед ним виросла одна голова негра вся кучерява, і ранїйше нїж він встиг відкрити рота, весь місток уже був вкритий що найменьше сотнею піратів, чорних, жовтих, напів голих, гидких і страшних.
Се були пірати, Тартарен їх пізнав. — Се були вони, се були напевне вони, ті славні „вони“, котрих він так часто шукав на улицях Тараскона в ночи.
Нарештї вони відважили ся показати ся.
В першій хвилинї несподїванка приковала його до місця. Але коли він побачив, що пірати кинули ся на речи, зірвали брезент, котрим вони були покриті, і почали нарештї грабувати корабель, тодї доперва наш герой прочумав ся, вихопив свій мислівський ніж, „до зброї! до зброї!“ закричав він пасажирам, — і перший з всїх кинув ся на піратів.
„Ques aco? що там такого? Що се у вас таке?“ спитав капітан Барбасу, котрий вийшов з по за місточка.
„Ах! от нарештї ви, капітане! скорійше, скорійше, озброюйте ваших людей“.
— О! то для чого, Милосердний Боже?— Але ж хиба ви не бачите?
— Що власне?..
— Та он те… перед вами… пірати!..
Капітан Барбасу дивив ся на нього зовсїм приголомшений.
В сей момент, якийсь величезний чорний діавол хутко пройшов мимо їх, з аптекою нашого героя на спинї.
„Нещасний!.. Стій!“ закричав тарасконець, і скочив до нього з ножем. Барбасу зловив його на бігу, і тримав за пояс.
„Та заспокойте ся, Бог з вами!.. Се не пірати. Навіть і званія піратів давно уже нема… Се носильники.
— Носильники!..
— Авжеж ж носильники, котрі прийшли по річи, щоб знести їх на землю… Сховайте ніж, дайте менї ваш білет, і ідїть собі спокійно за негром, се чесний хлопець, котрий вас одвезе на землю і навіть запровадить до самого готелю, як ви того собі забажаєте! “
Трохи пристижений, Тартарен дав свій білет, і зараз же побіг за негром, спустив ся по драбинцї в величезне човно, котре гойдало ся вздовж корабля. — Там уже лежали всї його речи, його скринї, ящики зі зброєю, консерви; а позаяк вони займали весь човен, то не треба було чекати на инших пасажирів. Негр вилїз на скринї і звинув ся в клубок наче мавпа, обнявши руками колїна. Другий негр взяв ся за весла… Обидва розглядали Тартарена і сміючи ся показували свої білі зуби.
Стоячи з заду, з тою страшною усмішкою, котра наводила такий жах на його компатріотів, великий Тарасконець тримав ся тремтячою рукою за ручку свого кінжала, бо не зважаючи на те, що йому казав Барбасу, він не дуже покладав ся на добрі наміри сих носильників з ебеновою шкірою, котрі були так мало подібні до чесних тарасконських носильників.
За пять мінут, човен пристав до землї, і Тартарен поставив свою ногу на сю маленьку варварську пристань, в котрій, три сотнї лїт попереду, оден еспанський галєрний каторжник на імя Михайло Сервантес лагодив — під буками альжерських каторжан — свій прекрасний роман, що мав звати ся Дон Кіхот.
О Михайле Сервантес Сааведра, коли правда що кажуть, нїби в тих місцях, де мешкали великі люде, блукає і плаває в повітрі якась частина їх аж через цїлі віки, то те, що лишило ся після тебе на сїм варварськім побережу, повинно тремтїти від радости, бачучи, як висїдає Тартарен з Тараскону, сей чудовий тип південної Франції, в котрім втїлили ся обидва герої твоєї книжки Дон-Кіхот і Санчо Панчо…
Того дня була страшенна спека. На пристани, заливаючись потом від сонця пять чи шість митників альжерських ждали новин з Франції, кільканадцять Маврів присївши курили свої довгі люльки, моряки з Мальти тягнули великі сїти, в котрих тисячі сардинок виблискували між петлями неначе маленькі кавалки срібла.
Але ледве Тартарен ступив на землю, як вся пристань ожила і змінила вигляд. Банда динарів ще страшнїйших нїж пірати на пароплаві, тиснули ся між каміннє греблї і перли ся на висїдаючого. Великі Араби зовсїм голі під своїми вовняними загортками, маленькі Маври в якімсь лахмітю, Негри, Тунисцї, Магони, Мозамбійцї, хлопцї з готелю в білих фартухах, всї кричали, рикали, хапали оден другого за одежу, сперечали ся за його багаж, оден беручи його консерви, другий аптеку, і серед фантастичної тарабарщини, викрикували до нього назви самих неймовірних отелїв.
Очамрілий від всього сього гармидеру, бідний Тартарен, ходив, йшов, лаяв ся, кляв, шамотав ся, потім біг за своїми річами і не знаючи, як примусити сих варварів розуміти його, звертав ся до них по-французьки, по-провансальськи, і навіть говорив латиною, тою пурсоняківською латиною: rosa, la rose, bonus, bona, bonum, то все, що він знав…
Даремна праця. — Його не слухали ся…
На щастє якийсь маленький чоловічок, одягнений в тунїку з жовтим ковніром, озброєний довгим кийом ключкою, втрутив ся як гомерівський бог в сю метушню, і розігнав усю сю наволоч ударами свого кия. Се був альжирський полїціянт. Дуже чемний, він запросив Тартарена зайти в Отель Европейський, і доручив його спеціальним місцевим хлопцям, котрі повели його, а річи повезли на багатьох тачках. З перших же кроків, які Тартарен зробив в Альжирі, він широко роскрив очи від здивовання. Колись попереду він уявляв собі, що се якесь орієнтальне місто, феєричне, казкове, щось середнього між Константинополем а Занзібаром… А тут раптом він попав знову в чистїсенький Тараскон. Каварнї, ресторації, широкі улицї, доми на чотири поверхи; маленька площа, мощена камінем, де військова музика грала польку Офенбаха, мужчини сидячи на кріселках пили підогріте пиво, дами, скілька льореток, і потім військові, скрізь військові… і нї одного Турка! Не було нї одного Турка окрім нього… Тому переходячи пляц він трохи соромив ся. Всї глядїли на нього.Військова музика зупинила ся і полька Офенбаха розпустила ся десь в повітрі. З двома рушницями на плечах, з револьвером на стегнї, суворий і величавий як Робінзон Крузо, Тартарен пройшов поважно між всїми сими ґрупами, але в отелї йому уже не стало сил. Відїзд з Тараскону, порт Марсель, переїзд, чорногорський князь, пірати, все се перемішало ся, крутило ся в його голові. Треба було його завести в його кімнату, скинути з нього зброю, і роздягнути його. Навіть уже збирались послати за лїкарем: але ледве доткнувши ся подушки наш герой почав так голосно хропти і так рівномірно, що готельова прислуга вважала зайвою поміч науки, і всї розійшли ся потихеньку.
Уже третя година прозвонила на магістратськім годиннику, коли Тартарен прокинув ся. Він спав весь вечір, всеньку ніч, весь ранок і навіть добрий кавалок по полудню. Варто також додати, що уже цїлих сих три днї феза була також дуже важка!..
Перша думка нашого героя, лиш тільки він продер очи була така: „Я в краю левів“.
Чому би не так? Аджеж леви суть тут зовсїм близькі, за пару кроків, під рукою, і він мусить з ними бити ся, брр!.. його огорнув смертельний холод, і він безстрашно заховав ся під свою ковдру.
Але через хвилину, веселий гомін зовнї, таке синє небо, яскраве сонце, котре заливало світлом кімнату, добрий снїданок, котрий він велїв собі подати до ліжка, велике вікно, що виходило просто на море, все се скроплене фляшкою чудового крешійського вина, скоро повернуло йому колишнїй героїзм. „На левів! на левів!“ закричав він скидаючи з себе ковдру і хутко одягаючись.
Плян його був такий: вийти з міста не кажучи нїкому нїчого, піти в саму глибінь пустинї, дочекати ся ночи, засїсти в засїдку, і до першого-ж лева, який прибіжить, бах! бах!.. Потім на другий день повернути ся до европейського готелю снїдати, отримати від альжерцїв поздоровлення і наняти воза, щоб забрати собі звіря.
Він хутко озброїв ся, висадив на спину своє шатро, величезні кінцї котрого підібгали ся над його головою, і цупкий, як паль вийшов на улицю. Там не маючи охоти нї у кого питати дороги, щоб часом хто не догадав ся про його проєкт, він повернув на право під простим кутом, пройшов аж до кінця луків Баб-Азуна, де в глибинї своїх чорних крамниць цїлі хмари альжерських жидів немов павуки позасїдали в кутках і глядїли, як він йде; потім він перейшов Театральну площу, пересїк передмістє і нарештї вийшов на великий порошистий шлях Мустафи.
На сїй дорозї було якесь фантастичне накопиченнє. Омнїбуси, фіакри, бігунки, перевозні фури, величезні вози сїна, запряжені волами, ескадрон африканських стрільцїв, табуни маленьких мікроскопічних ослючків, негрітянки що продавали сухарі, підводи еміґрантів з Ельзасу, спаги в червоних загортках, все се снувало в вихрах пороху, серед страшенного гармидеру, співів, звуків труб, а в куточках між двома парканами поганеньких бараків, темні магонезки, котрі росчісували ся перед своїми дверима, коршми повні жовнїрів, крамнички, мясники, гицлї.
„Що менї там такого наспівали про той схід“? — подумав собі великий Тартарен; „Та-ж тут нема навіть стільки турків як в Марселю“.
Коли се раптом, він побачив перед собою цибатого верблюда, котрий надувшись мов індик міряв землю своїми довгими ногами. У Тартарена стрепенуло ся серце:
Ось уже верблюди! То не далеко повинні бути також і леви; і справдї через яких небудь пять хвилин показалась юрба стрільцїв на левів; вона йшла просто на него з рушницями на плечах.
„Боягузи“, сказав наш герой проходячи повз них, „боягузи“! іти на лева цїлою бандою і ще з собаками“!..
Він нїколи не уявляв собі, що в Альжері можна полювати на щось инше, як на левів.
Але сї стрільцї мали такий добродушний вигляд комерсантів, а їхнїй спосіб полювання з собаками і торбами був такий патріархальний, що тарасконець, трохи зацїкавлений, не витримав щоб не зачепити одного з сих панків.
— Ну, як же там, друже, добре полюваннє?
„Не зле,“ відповів той, здивовано оглядаючи озброеннє тарасконського вояка.
— Ви забили?
— Ну, а вже ж — не зле… От погляньте. І стрілець альжирський показав на свою торбину набиту кріликами і бекасами.
„Що таке! се ваша торба?…
Ви їх складаєте в торбу?“
— А ви ж де волите їх складати?
— Але ж в такім разї, се суть… се суть зовсїм маленькі…
— Зверху меньші а під сподом більші, сказав стрілець, і підбіг великими кроками, щоб догнати своїх товаришів.
Неустрашимий Тартарен нїби остовпів від здивовання серед дороги. Потім через яку хвилину метикування:
— Так! — сказав він, „се очевидно брехуни… вони зовсїм нїчого не застрілили.“ І він потягнув ся далї.
Нарештї доми стали рідше попадати ся і люди також. Смеркало, предмети потроху почали тьмарити ся… Тартарен з Тараскону йшов ще з пів години. Нарештї він зупинив ся…
Наступила ніч. Ніч без місяця, осипана зорями.
На шляху нїкого…
Обмірковуючи все, герой догадав ся, що леви не ділїжанси і тому не повинні охоче ходити по великих шляхах.
Він попростував через поле… На кожнім кроцї рови, хмиз, хащі. Все то нїчого він йшов вперед… Потім раптом, стій! „Тут в повітрі чути левами“, се сказав наш герой, і понюхав навкруг повітрє.
Се була величезна дика пустиня, вся поросла дивовижними ростинами, тими східнїми рослинами, котрі мають вигляд лютих звірів.
Від слабенького сяйва зір, їхнї тїни дивовижно поростягались по землї у всїх напрямках. Праворуч, сутенїла сувора маса гори, може Атляса!… Лїворуч, невидиме море глухо бубонїло…
Правдиві нетри для принади звірів.
Поклавши одну рушницю перед собою, другу взявши в руки, Тартарен з Тараскону прикляк на колїна до землї і ждав… Він ждав годину, дві години… Нїчого!… Тодї він пригадав з своїх книжок, що великі мисливцї завше брали з собою мале козлятко, котре вони привязували в скількох кроках перед собою, і сїпаючи за шнурок привязанний до його ноги примушували мекать. Не маючи козляти тарасконець пустив ся на хитрощі і почав мекати підроблюючись під козля:
„Ме! ме“!…
З початку ледве чутно, бо в глибинї душі дуже бояв ся, що лев почує… потім бачучи, що нїчого не приходить, він заблеяв голоснїйше: ме!… ме!… Знову нїчого! З нетерплячки він почав що раз голоснїйше: „ме!.. ме!.. ме“!..
Потім почав з такою силою мекати, неначе його козлятко обернуло ся в вола!…
Коли се раптом, в скількох кроках перед ним зашелепотїло щось чорне ґіґантських розмірів. Він замовчав.
Тим часом щось те нагнуло ся, обнюхувало землю, підскакувало, качало ся, побігло скоком геть, потім вернуло ся і стало як вкопане…
Се був лев; без нїякого сумнїву він!…
Тепер дуже добре було видно чотири його короткі лапи, його страшну гриву, і двоє очей, двоє страшних очей, котрі світили ся в темряві…
На прицїл! стріляй! бах! бах!
Готово! Зараз же потім відскочив на тин з ножем в руцї.
На стріл тарасконця відповів страшенний рик…
„Ось він є“! — закричав славний Тартарен, і упершись своїми міцними ногами, він приготував ся стрітити звіря. Але воно проти його обрахунку було дужче і почало тїкати потрійними скоками…
Проте він не рушив ся. Він чекав на самицю… бо так треба було як в книжках!
На жаль самиця не приходила.
Пождавши ще зо дві чи зо три години, Тарасконець втомив ся. Земля була вохка, ніч досить холодна, а подув з моря пронизував.
„Трошки забагато, в такий спосіб дожидати дня?“ сказав він сам до себе, і щоб уберегти ся від ревматизму він хотїв покористувати ся шатром…
Але чорт би його побрав! Се шатро було такої хитрої системи, такої хитрої, що він нїяк не міг його роскласти.
Він провозив ся біля нього добру годину і упрів навіть, а прокляте шатро не росклало ся… Бувають часом такі парасолї від дощу, що в добрий дощ уміють вчинити вам подібну приємність…
Плюнувши на се дїло Тарасконець кинув свій прилад на землю, і лїг на нього просто зверху, проклинаючи і лаючи його на всї заставки як правдивий провансалець.
„Ta, ta, ra, ta tarata!..“
— Що такого?.. спитав Тартаран прокинувшись і скочивши.
Се були ріжки Африканських стрельцїв, котрі грали зорю в касарнях Мустафа…
Убивець левів здивував ся, протер очи…
Адже ж він думав що в дикій пустинї!.. Але знаєте, де він був?.. На грядцї артишоків, між карафіолями і буряками.
Його Сахарою була яринова грядка… Все було перед ним, на сїм чудовім зеленім боцї верхнього Мустафа, Альжерські вілл] цїлком білі, сияли в рожевих промінях наступаючого дня. Можна було подумати, що сидиш в околицях Марселя серед чудових передмістечкових віль.
Огороднича міщанська фізіономія сего сонного пейзажа дуже здивувала бідного чоловіка і навіяла на нього поганий настрій.
„Сї люди божевільні“ промовив він, „садити свої артишоки в сусїдстві лева… бо нарештї ж менї не примарало ся… Леви приходили аж сюди… Он де доказ“…
Доказом були справдї плями крови, котрі звір тїкаючи лишив по собі.
Нахилившись над сим слїдом кровавим, насторошивши очи, з револьвером в руцї, відважний Тарасконець прийшов від артишока до артишока аж до маленького поля засїяного вівсом…
Трава потоптана, калюжа крови, і посеред сеї калюжи, з широкою раною в голові лежав боком… угадайте хто?..“
„Лев чорт побери“!..Нї! осел, оден з тих маленьких віслючків, котрі так росповсюднені в Альжері і котрих там прозивають бурікотами.
Першим почутєм Тартарена, коли він побачив свою нещасливу жертву, було почутє досади. Від лева в дїйсности так далеко до віслючка бурікота!.. Другим почутєм була жалість. Бідний бурікот був такий милий; він мав вигляд такий добрий! Шкіра на його боках, ще тепла, то подіймала ся то опускала ся неначе хвиля. Тартарен схилив ся, і кінцем свого альжерського пояса пробовав спинити кров нещасної скотини; сей великий чоловік, який хлопочеть ся коло маленького віслючка, се було найбільш зворушуюче, що ви можете собі уявити.
При сїм стараннім дотику поясом, бурікот, котрий мав ще за два сотики житя, роскрив своє велике мутне око, ворухнув два чи три рази своїми довгими ухами нїби хотячи сказати: „дякую!.. спасибі!“ Потім одна остання корч пройшла з голови до ніг і він більше вже не ворушив ся.
„Нуаро! Нуаро!“ закричав раптом роспачливий голос, і в той самий час в сусїднім чагарнику зашуміли віти… Тартарен встиг тількі встати і насторожити ся.
Се була самиця!
Вона прийшла страшна і рикаюча, в образї старої Альзаски, поганої як мавпа, озброєної великим червоним парасолем і кличучої свого віслюка, так що луна йшла по всьому Мустафі. Правду кажучи, для Тартарена вигіднїйше було би мати справу з розлюченою левицею нїж з сею лютою бабою.Даремне пробував сарака вияснити, як стала ся ся неприємна подїя; що він взяв осла за лева…
Стара думала, що він хоче з неї посміяти ся і вигукуючи голосно прокльони почала періщити парасолем нашого героя.
Тартарен, переляканий боронив ся зі свого боку, відбивав удари карабином і прів, задихав ся, підскакував, кричучи: — Прошу панї… але ж прошу панї…
Нїчого не помогало! Панї була глуха, а її сила здаєть ся не зменшила ся.
На щастє третїй персонаж зявив ся на полї бійки.
Се був чоловік сеї Альзаски, сам також з Альзасу, він був шинкар, дуже спритний і кметливий.
Коли він побачив, як стоїть справа і що убивець сам напрошуєть ся заплатити за свою жертву, він відібрав зброю з жінчиних рук і почав угоду.
Тартарен заплатив двісти франків; осел варт був десять. Се звичайна цїна бурікотів на арабськім ринку. Потім поховали бідного Нуаро в тїнь фиґи, і Альзасець змінивши свій гнїв на милість за тарасконські гроші, запросив героя перекусити кавальчик хлїба в його шиночку, котрий за два кроки звідси стояв над самісеньким шляхом.
Альжерські стрільцї звичайно приходили туди снїдати кожної недїлї, бо ся місцевість була богата на дичину на цїлу милю кругом міста, і нема лїпшого місця для полювання на кріликів.
„А леви?“ спитав Тартарен.
Альзасець глянув на нього дуже здивований:
„Леви?“
— Авже ж… Леви… адже-ж ви часом їх бачите? повторив бідака з трошки меньшою певністю.
Шинкар голосно засміяв ся.
„Ах! добре! дякую… Леви — та до чого вони?..
— Хиба їх нема в Альжері?..
— Борони Боже! я їх нїколи не бачив, хоча уже двадцять лїт мешкаю в сїй провинції. Правда трапляєть ся часом чути оповідання… Менї здаєть ся, що ґазети… Але се далеко далї, там на південь…
В сїй хвилинї вони прийшли до шиночку. — Шиночок був типовий, які звичайне бувають на передмістях, напр. такі можна видїти і у Ванї і у Пантенї, з виноградною лозою над дверима, з білярдовими кіями намальованими на стїнї з таким знаменитим написом:
Зустріч Кріликів!.. О Бравіда, яка памятка![1]
Ся перша пригода могла би здаєть ся, хоч би кого знеохотити. Але люде такого гарту як Тартарен, не легко звертають з своєї дороги.
„Леви на полуднї“, подумав герой: „Ну щож! ходїм на південь“.
І проковтнувши свій останнїй кавалок, він встав, подякував свойому господареви, подав навіть руку бабі без жадної злостливости, проляв останню сльозу над нещасливим Нуаро́ і хутко повернув ся в Альжер з твердими намірами спакувати свої річи і їхати того-ж таки самого дня на південь.
На жаль великий шлях з Мустафа, здавало ся, від учера подовшав: пекло сонце, стояв хмарою порох! Шатро стало дуже важким!..
Тартарен не мав відваги йти пішки до міста, він дав знак стати першому ж омнїбусу, котрий проїздив повз, і влїз в середину…Ох! бідний Тартарен з Тараскону! Скілька разів лїпше було б для його імени, для його слави, не влазити в сей фатальний віз, і пішки кінчати свою путь, ризикуючи задушити ся від пороху і спеки, під тягарем свого шатра, і своїх рушниць вилискуючих подвійними мофами.
Тартарен увійшов в повнїсїнький омнїбус. В глибинї, укнюпивши ніс у свій молитовник, сидїв альжерський викарій з великою чорною бородою. Просто нього якийсь молодий маврийський купець, котрий курив великі папіроси. Далї матрос з Мальти, і чотири чи пять маскованих Мавританок в білій полотняній одежі, у котрих було видно тільки очи. Сї дами допіру відбули свою прощу на кладовищу Абдель Кадер. Але не було помітно, щоби сей сумний візіт їх дуже опечалив. Чути було їх веселий сміх, стрекотанє під масками і хрупанє цукорків.
Тартаренови здало ся, що вони дуже розглядають його. Особливо одна, котра сидїла проти нього, просто втопила свої очи в його і не спускала їх через цїлу дорогу. Хоча дама була закрита серпанком, проте жвавість її великих чорних очей продовжених кголем[2], мила маленька ручка з золотими браслетами, котру можна було від часу до часу видїти з під серпанку, все, звук її голоса, нїжні руки, майже дитяча голова, все се промовляло за те, що там було щось молоде, прекрасне, варте любови. Сарака Тартарен не знав куди йому сунутись. Мовчазна лагідність сих прекрасних оріентальних очей його турбовала, хвилювала, убивала; його обсипало то жаром, то морозом…
Під кінець, вмішав ся ще й черевичок сеї дами. Він почув, як по його величезних стрілецьких чоботях бігає сей мінїатюрний черевичок, бігає і тріпощеть ся неначе маленька червона мишка… Що робити?
Відповідати на сей погляд, на сей потиск! Авжеж, але, що з того вийде…
Любовна інтріґа на сходї, се щось незвичайно страшне!.. І в своїй уяві полудневій і романтичній, бравий тарасконець бачив себе уже в руках євнухів, без голови; зашитий в шкіряний мішок, він котить ся в море і голова рядом з ним.
Від сього він прохолов трохи.
А тим часом, маленький черевичок робив свою прогульку, і очи просто до нього роскривали ся, великі неначе два квіти з чорного оксаміту, і нїби промовляли до нього.
— Зірви нас!..
Омнїбус зупинив ся, як раз на театральнім пляцу проти улицї Баб-Азу. Одна за другою, путаючи ся в своїх великих штанах, і тримаючи перед собою свої вуалї з дикою грацією, Мавританки посходили. Тартаренова сусїдка встала остання, і підіймаючи своє лице промайнула так близько біля лиця нашого героя, що обдала його своїм подихом, правдивим букетом молодости, жасміну, мускусу і солодощів.
Тарасконець не витримав. Пяний від любови і готовий на всьо, він вискочив за мавританками.
На шум його амуницїї вона обернула ся, поклала палець на свою маску нїби щоб сказати: „тихо!“ і жваво, другою рукою кинула йому маленькі пахучі чотки, зроблені з жасмінового квіту. Тартарен з Тараскону нагнув ся щоб їх підняти, але позаяк наш герой був трохи затяжкий і дуже наладований зброєю, то се протривало досить довго.
Коли він встав з жасміновими чотками на серцї, мавританка вже зникла.Леви Атлясу, спіть собі!
Спіть спокійно в глибинї ваших нетр серед альое і дикого кактусу… Ще скільки днїв Тартарен з Тараскону не буде вас вигублювати. На якийсь час, все його войовниче начиннє, — скринї зі зброєю, аптека, шатро, консерви, — спочивають мирно складені в Европейській Гостинницї, в кутку кімнати № 36.
Спіть собі без страху, великі руді леви. Тарасконець шукає свою мавританку. По сїй історії в омнїбусї сарака завше почував на своїй нозї, на своїй широкій траперській нозї, біготню маленької червоної мишки; і навіть морський вітер подихав її пахощі, завше, що б він не робив — знайомі пахощі солодощів і анїжу.
Він зробив її своєю богинею! Але се не була лехка справа! Розшукати в містї, де мешкає сто тисяч людей, одну особу, котрої він не знав, і тільки тямив її подих, черевички і колїр її очей. Нїхто, хиба тільки один тарасконець, обхоплений коханнєм, годен був підняти ся до подібної спроби.
Страшно те, що під своїми великими білими масками, всї мавританки до себе подібні, потім сї дами нїколи не виходять, і, коли хочеть ся їх видїти, то треба лїзти на верхнє місто, місто арабське, місто турецьке.
То правдива головорізня, се верхнє місто. Маленькі, чорні, дуже вузькі вулички, котрі йшли майже простовісно вгору між двома рядами таємничих домів, котрих дахи лучать ся з собою і творять тунель. Двері низькі, вікна зовсїм маленькі, нїмі, сумні, заґратовані. Праворуч і лїворуч, ряд крамниць дуже темних, де турки, дикі з розбійничими мордами — білі очи і блискучі зуби — курять довгі люльки і балакають між собою так тихо нїби змовляють ся на злодїйський напад…
Говорити, що наш Тартарен без хвилювання проходив се страшне місто, було би брехнею. Навпаки він був в дуже трівожнім настрою і в сих темних уличках, де його велике черево займало всю ширину улицї, наш бравий чоловяга не ходив інакше, як з великими пересторогами, уважно придивляючись, і тримаючи палець на язичку револьвера.
Він все робив так, як в Тарасконї йдучи до клюбу. Кожної хвилини він сподївав ся за своєю спиною нападу євнухів або яничарів, але охота побачити свою даму давала йому відвагу і силу ґіґанта.
Через цїлих вісїм днїв, безстрашний Тартарен не покидав горішнього міста. То його бачили ходячого журавлиними кроками поперед мавританськими лазнями, і очікуючого години, в котрій сї дами виходять гуртами, тремтячі і пахнучі купелями, то він зявляв ся опертим об двері мечети, пріючи й сопучи за скиданнєм своїх великих чобіт, щоб увійти в святилище.
Часом у вечорі, почуваючи себе розбитим від своїх неудач як під лазнями так і біля мечетї, тарасконець, вертаючи попід мавританськими домами, чув одноманїтні співи, приглушений бреньк гітари, гудїнє бубна і дрібне реготанє жінок, від котрого било ся його серце.
„Може вона тут!“ говорив він сам собі. Тодї, коли улиця була порожня, він наближав ся до одного з сих домків, підіймав тяжкий молоток над низьким входом, і несміливо стукав…
Зараз же піснї і сміхи стихали. За стїнами не було чути нїчого окрім нерозбірливого шушукання, нїби в сонній голубятнї.
„Тримай ся, молодче!“ думав собі герой… „Тобі таки випаде щось!"І справдї те, що йому випадало найчастїйше, се був великий горщик холодної води на голову, або шкоринки померанчів і берберійських фіґ…
Нїколи нїчого більше серіозного…
Леви Атлясу, спіть!
Минуло вже два довжезні тижнї, поки нещасливий Тартарен шукав свою альжерську даму, і дуже правдоподібно розшукував би її ще довше, колиб Провидїннє закоханих не прийшло йому на поміч, прибравши вигляд одного шляхтича чорногорця. Було се так:
Зимою, кожної суботньої ночи великий альжерський театр дає свій баль машкарад, нї більш нї меньш як в Парижській опері. Се вічний і нездалий провінціальний баль маскарад. В залї народу небагато, скілька приблуд з Бюлє або з Казіно, гурти дївчат що слїдують за армією, мляві скупцї, скілька вигрузчиків і пять або шість маленьких магонезьких прачок, котрі снували туди й сюди, але намагали ся бути достойними і розносили за собою хвилї запаху часнику і шафранових приправ…
Але погляд правдивого знавця простував не сюди. Він спиняв ся в фоє, перероблене відповідно обставинам в сальон гри… Там до довгих зелених столів пяв ся хоробливий сорокатий натовп: тюркоси, котрі позичали гроші під добрий процент, мавританські купцї з горішнього міста, Негри, Мальтийцї, хлїбороби, котрі приїхали за двадцять пять миль з середини країни, щоб ризиковно ставити на аса гроші вартости пари, або й цїлого плуга волів… всї тремтячи, блїді, з стисненими зубами, кидаючи спеціально грацькі погляди, скошені, перелякані, мутні від напруженого фіксування завше тої самої карти. Трохи далї племя альжерских Жидів, що грають цїлою сїмією. Мущини в східнїх вбраннях несмачно оздоблених, в синїх панчохах і в оксамітних кашкетах. Жінки грубі, забрезклі і блїді тримали ся в своїх вузьких золотих корсетках так нїби проковтнули кійка… Зґруповане кругом столів, все се крикливе племя чогось гармидирувало, рахувало на пальцях і по троху грало. Тільки від часу до часу, по довгих метикуваннях і радах, старий патріарх з бородою відважував ся, і йшов ризикувати фамілїйним грошем…
І ось тодї, якаб не була партія тверда, блеск жидівських очей звернених на стіл, очей страшних з чорного магниту, примушує тремтїти золоті гроші на скатерти і кінчає тим, що потихеньку неначе шнурочком стягає їх до своєї кишенї. Потім скарги, бійки, проклятя всїх країв, божевільна сварка на всїх мовах, обнажені ножі, прихід жандарів, і грошей нема!..
Ото раз в самий осередок сих сатурналїїв і попав великий Тартарен, котрий прийшов сюди поблукати один вечір, щоб найти тут забутє і мир для свого серця.
Герой блукав самітнїй серед сього натовпу, мріючи про свою Мавританку, коли се раптом спинив ся крик за якимсь грацьким столом, через брязкіт золота прорвали ся два гнївні голоси:
„Я вам кажу що менї бракує двадцять франків, от що, пане!..“
— Пане!…
— Але ж… пане!…
— Розумієте, до кого ви говорите, пане!..
— Менї се не цїкаво, пане!
— Я князь Григорій Чорногорський, от що пане!..
При сїм імени, цїлий схвильований Тартарен пропхав ся крізь натовп і намагав ся стати в переднїм рядї радий і гордий, що віднайшов свого князя, того чорногорського князя, такого чемного, з котрим він завязав був знайомство на бортї пакетбота…
На жаль, сей титул високости, котрий так імпонував доброму тарасконцеви, здаєть ся не зробив жадного вражіння на офіцера стрільцїв, від котрого князь отримав таку образу.
„А!.. так… дуже добре“. Відповів офіцер підсміхаючись: потім звертаючись до галєреї спитав:
„Хто знає Григорія Чорногорського?… нїхто“?
Тартарен ображено зробив крок вперед.
„Вибачайте… я знаю князя“! Сказав він голосом дуже відкритим, з своєю чудовою тарасконською вимовою.
Офіцер стрілків подивив ся йому в очи з хвилю, і здвигнувши плечима, сказав:
„Ну щож! добре… Подїлїть ся собі двадцятьма франками, котрих бракує, та нехай на сїм і кінчить ся“.
Потім він повернув ся спиною і зник серед натовпу.
Тартарен, спалахнувши хотїв рушити за ним, але князь його утримав:
„Лишіть… я сам з ним росправлюсь“.
І, взявши тарасконця по під руку, він хутко вивів його звідти.
Коли вони опинили ся вже на площі, князь Григорій Чорногорський розчулив ся, протягнув руку до нашого героя, і повторяючи схвильовано його імя, почав тремтячим голосом:
„Пане Барбарен…
— Тартарен“! поправив той боязко.
Тартарен, Барбарен, не важно!..
Між нами тепер… на життє і на смерть!“
І благородний чорногорець потряс йому руку з дикою енерґією…Уявіть собі, яким гордим тепер був Тарасконець.
„Князь!.. Князь!“ повторяв він збентежений.
Через яких чверть години, сї два панки росташували ся собі в ресторанї „під Платанами“ в чудовім нічнім домі, тераси котрого спускали ся понад море, і там за доброю вечерю, покрапленою гарним вином з Крешії, вони відновили своє знайомство.
Ви не можете собі уявити нїчого більше принадного нїж сей князь чорногорський. Тонкий, стрункий, з кучерявим волосєм, позавиваним щипцями, виголений під пемзу, сіяючий звіздами дивних орденів, він мав хитрі очи, лїниві рухи і акцент з домішкою італїйською, котрий давав йому вигляд фальшивого Мазарінї без вусів.
Правда, твердий в латинській мові він що хвилини цітував Таціта, Горація і коментарії.
Він належав до старої фамілії наслїдних князїв, але брати вигнали його за лїбералїзм з рідного краю уже більше як десять років, і з того часу він блукає по світї для науки і для приємности, і як князь-фільософ. Тут же незвичайний припадок! Князь провів три роки в Тарасконї, і коли Тартарен здивував ся, що нїколи не бачив його в клюбі і не стрічав ся на Есплянадї, то його Високість сказав вичерпуючим тоном: „Я рідко виходив“…
І тарасконець, з делїкатности не відважував ся роспитувати докладнїйше.
Всї сї високі особи мають завше щось такого таємничого!.. І в рештї дуже добрий князь, сей князь Григорій.
Попиваючи весь час червоне вино з Крешії, він зі спочутєм слухав, як Тартарен росповідав йому про свою Мавританку, і навіть запевнив його, знаючи всїх сих дам, що він її хутко відшукає.Пили до дна і довго.
Випили „за дам Альжера! За вільну Чорногорію!..“
Зовнї під терасою, море гойдало ся, і хвилї в темнотї били беріг з таким шумом, який йде від мокрого сукна, коли його витрясають. Повітрє було тепле, і небо мерехтїло зірками.
В платанах співав соловій…
І Тартарен заплатив за сю ніч.
Говоріть менї про князїв чорногорських щоб зігнати легко перепелицю.
На другий день по сїй вечірцї під плятанами, над вечір, князь Григорій був уже в кімнатї тарасконця.
„Жвавійш, жвавійше одягайте ся… Ваша Мавританка найшла ся. Вона зветь ся Байа…
Двадцять лїт, мила як ангел, і уже вдова…
— Вдова!.. як щасливо! зрадїв бравий Тартарен, котрий бояв ся східнїх чоловіків.
„А вжеж, але її дуже стереже брат“.
— Ах, біс його бери!..
— То лютий Мавр, котрий продає люльки на Орлеанськім базарі…
Тут мовчанка.
„Добре“ тягнув далї князь, „ви не такий чоловік, щоб злякали ся таких дрібниць і до того ще навіть і з сим головорізом можна дуже добре скінчити, купивши у нього скілька люльок…
Ходїм скорійше… одягайте ся… щасливий неробе!“
Блїдий, схвильований, з серцем повним кохання, тарасконець зіскочив з свого ліжка, і застьобуючи нашвидко свої широкі флянельові штани, почав питати:
„Щож тепер менї слїд робити?" — Писати до дами все просто і просити у неї рандеву! — Вона напевне знає по-французькому? Спитав розчарованим голосом наївний Тартарен, котрий мріяв про схід без домішок.
„Вона не знає жадного слова“ відповів князь спокійно… „але прошу менї диктувати, а я по мірі того буду перекладати“.
— О князю, які ви добрі — і тарасконець почав ходити великими кроками по кімнатї, мовчки збіраючи свої гадки.
Вам здаєть ся, що до альжерської Мавританки не пишуть так само, як до швачки з Бокер.
На велике щастє наш герой мав з собою велике число своїх читанок, котрі дали йому змогу, перемішуючи ріторику індійських апашів Густав-Емара, з подорожю по сходї Лямартіна, і додаючи скілька дуже віддалених пригадок з Піснї Пісень Соломона, скласти лист найбільш оріентальний, який тільки можна уявити собі. Він починав ся так: „Немов струсь в пісках пустинї“, а кінчав ся таким реченнєм: „Скажи менї імя твого батька, і я скажу тобі імя сеї квітки“…
До такого запрошення, романтичний Тартарен дуже хотїв додати букет емблєматичних квіток, відповідно оріентальній модї, але князь Григорій вважав за лїпше купити скілька люльок у її брата, що зараз же мало змягчити дикий настрій того панка і безперечно дало би багато приємности дамі, котра курила немилосердно.
„Ходїм скорійше купувати люльки!“ сказав Тартарен повний запалу.
„Нї!.. нї!.. Пустїть мене самого йти туди. Я вам їх сам вигіднїйше куплю“.
Як! ви хочете… О князю… князю… І наш бравий чоловічок, весь переконфужений, протягнув свій гаманець прислужному чорногорцеви, совітуючи все взяти під увагу, аби тільки дама була вдоволена.
На жаль справа — хоч добре почала ся — однак не йшла так хутко, як би того можна було сподївати ся. Дуже зворушена красномовністю Тартарена і принаймнї на три чверти заохочена першим кроком, Мавританка, здавало ся, дуже радо хотїла його приняти; але брат мав якісь сумнїви і щоб їх приспати, треба було купити дюжину, ґрос, цїлу тачку люльок…
„Якого чортового батька буде робити з ними Бая“… заходив в голову сарака Тартарен; — але він платив що раз і то не скупуючи.
Нарештї, накупивши цїлу гору люльок і роспустивши цїлі ріки оріентальної поезії, добили ся таки рандеву.
Я не маю потреби оповідати Вам, з яким битєм серця прибирав ся тарасконець, з яким стараннєм і хвилюваннєм він стриг ся, мив ся, парфумував свою роскуйовжену бороду, яку повинен був мати стрілець до шапок, зайве пригадувати також, що він не забув, — бо треба все передбачати — сунути в кишеню кастет і два або три револьвери.
Князь завше дуже милий, йшов також на се перше побаченнє, щоб перекладати розмову.
Дама мешкала в горішнїм містї. Перед її дверми, якийсь молодий Мавр лїт тринадцяти або чотирнадцяти курив папіроси. Се був той славний Алї, страшний брат. Побачивши двох підходящих мущин, він постукав 2 рази до входу і чемно відійшов. Двери відкрили ся. Зявила ся якась негритянка, котра не кажучи нї слова, повела сих панів через вузеньке внутрішнє подвірячко в маленьку свіжу від прохолоди кімнату, де чекала дама, лежачи на низенькім ліжку… На перший погляд вона здала ся тарасконцеви меньшою і грубшою від тої, яку він бачив на омнїбусї… Але ж справдї чи се була та сама? Але се підозріннє пролетїло тільки через мозок Тартарена, як блискавка.
Дама була така гарна з своїми голими ногами, з своїми пальцями, пухленькими, обсаженими перстнями, вся рожева, нїжна, а під її корсеткою з вишитого золотом сукна, під квітками її вишиваного одягу почувала ся особа любяча, трохи пестлива, ласа на втїхи і зо всїх боків кругленька. Янтарна рурка від курильні курила ся в її устах і обволїкала всю її вінком жовтявого диму.
Увійшовши, тарасконець поклав одну руку на своє серце, і поклонив ся їй найбільш по мавританському як міг, крутячи своїми запухшими, закоханними очима… Байя глянула на нього нїчого не сказавши; потім, залишивши свою янтарну люльку, повернула ся назад, закрила голову руками, так що видно було тільки її білу шию, і було чути дрібний сміх, подібний до брязькоту перел, в мішочку.
Коли ви зайдете коли-небудь у вечері посидїти до альжерських каварень горішнього міста, ви почуєте ще й нинї, як маври балакають між собою, підморгуючи і підсміхаючись, про якогось відомого їм Сідї Тартрі бен Тартрі, поважаного й богатого европейця, котрий от уже кілька лїт перед сим мешкав в горішнїх кварталах з одною маленькою тутешньою дамою, що звала ся Байя. Сідї Тартрі, котрий лишив по собі такі веселі спомини в околицях Касбага, як легко догадати ся, був нїхто инший, як наш Тартарен… Ну і чогож ви хочете! В житї святих і героїв, трапляють ся часи ослїплення, запаморочення, духового упадку. Славний тарасконець не був виїмком, як і всякий инший; от через віщо — протягом цїлих двох місяцїв — забувши і левів і славу, він упивав ся оріентальним коханєм і мрійливо дрімав, як Ганібаль в Капуї, в роскошах білого Альжеру.
Сердега наш наняв в самім серцї арабського міста чудовий домик в тубільськім смаку, з внутрішнїм подвірячком, з банановим садочком, тїнистою галєріею і водограєм. Він жив там далекий від усього того противного гармидеру з своєю Мавританкою, перетворивши ся сам з голови до ніг у мавра, цїлїсенький день посмоктуючи чубук нарджілє, та смакуючи мускатові конфітури.
Протягнувшись на канапі просто проти нього, з гітарою в руцї, Бая співала потихеньку одноманїтні пісеньки, або часом щоб розворушить свого пана вона танцювала танець живота, і тримаючи в руцї маленьке зеркальце, і розглядала в ньому свої білі зуби і строїла йому ріжні міни.
Позаяк дама не знала нї пів слова по французькому, а Тартарен по арабському, то розмова йшла досить мляво, і балакучий тарасконець через цїлий час каяв ся за ті неумірковані балачки, до котрих він був причасний в аптецї Безюке або у збройника Костекальда.
Але се каяттє було не без приємности, бо се був нїби якійсь сплїн пристрасти, котрий почував Тартарен лишаючи ся що дня без розмови, слухаючи булькотаннє курильницї, бренькіт гітари і легеньке хлюпотїннє водограя на мозаїковім подвірю.
Курильня, ванна, коханнє заповняли все його життє. Виходили рідко. Кілька разів Сідї Тартрі і його дама сидючи на спинї міцного мула відправляли ся їсти гранати в однім маленькім садї, котрий він купив в околицях… Але нїколи… абсолютно нїколи він не сходив в европейське місто. З своїми пяними зуавами, з своїми альказарами набитими офіцерами, і з тим вічним брязкотом шабель волочених під аркадами, той Альжер здавав ся йому незносним і гидким як гауптвахта в західних краях.
В правдї, тарасконець був дуже щасливий. Особливо Тартарен Санчо, дуже ласий до турецьких ласощів був дуже вдоволений до свого нового істнування. Тартарен Кіхот, той, згадавши про Тараскон і про обіцяні шкури часом почував гризоти на своїм сумлїнню… Але се не тягло ся довго, і щоб розігнати сї сумні гадки досить було тільки поглянути на Баю або на ложку сих бісових конфітур пахучих і хвилюючих як питво Цирцеї.
У вечері князь Юрій приходив побалакати трошки про вільну Чорногорію…
З невтомною догідливістю, сей милий сеньор виповняв в домі функції товмача, а в випадку потреби навіть і інтенданта, і все се дурнїсїнько, за одну тільки приємність…
Тут також Тартарен міг познайомити ся ближче з своїм жаданими Турками. Всї сї головорізи з дикими лицями, котрі ще до недавна завдавали йому стільки страху виглядаючи з своїх темних льохів, оказали ся, з першого ж разу, як він їх пізнав ближче, добрими безборонними комерсантами вишивачами, продавцями солодощів, корінцїв, токарями люльок, всї добре виховані, скромні, хитрі, чемні і дуже тьменні до гри в буільот.
Чотири або пять раз на тиждень, сї панове приходили провести вечір у Сідї Тартрі, вигравали у нього гроші, їли у нього конфітури, і при ударі десятої години чемно росходили ся дякуючи пророка. По їхнїм відходї, Сідї Тартрі і його вірна жінка, кінчали вечір на своїй терасї, на своїй великій білій терасї, котра була стелею їхньої хати і панувала над містом. Довкола тисячі инших терас також білих, спокійних під місячним сяйвом рядами спускали ся до самого моря.
Морський вітер розносив бренькіт гітари.
Раптом, немов якийсь букет зоряний, велика, ясна мельодія розсипала ся нїжно в небі, і на мінаретї сусїдньої мечети, показував ся якийсь гарний муєзін, і викреслюючи свою білу тїнь в синїм тлї ночи, співав славу Алаха таким чудовим голосом, що здавало ся наповняв весь круговид.
Зараз же Бая лишала гітару, і її великі очи звернені до муєзіна, здавало ся, впивають ся молитвою до нестями. І доки тягнув ся спів, вона лишала ся там, тримтяча, в екстазї, як свята Тереза Сходу…
Тартарен, цїлий схвильований дивив ся, як вона молила ся і думав в глибинї душі, яка повинна бути дужа і красна релїгія, така як ся, що могла вчиняти подібну безтямність від переповнення вірою.
Тарасконе, закрий своє лице! Твій Тартарен мріє стати ренеґатом.
Раптом, при вїздї в саме місто страшний поклик розбудив його.
„Гей, от так не ждав! не вже се Тартарен“.
На се імя — Тартарен, — вимовлене веселим південним акцентом, тарасконець повернув голову, і побачив в двох кроках перед собою веселу кремезну постать Барбасу, капітана Зуава, котрий потягав собі абсінт та покурував люльку біля дверей маленької каварнї.
„А! гаразд, Барбасу“, одповів Тартарен стримуючи мула. Замість йому відповісти, Барбасу з хвильку розглядав його вирачивши очи; потім почав реготати, та так реготав ся, що Сідї Тартрі сидїв на своїх кавунах не знаючи що чинити.
„Як, ви носите тюрбан, мій бідний пане Тартарене!.. То се, правда, що кажуть, нїби ви пристали на турецьку віру?.. А маленька Байя, чи се не та часом, що співає завше „Marco la Belle“?..
— Marco la Belle! — перепитав Тартарен з призирством…
„Зрозумійте, капітане, що особа, про котру ви говорите, є честна дочка Мавра і не знає нї одного французького слова.
— Байя нї одного французького слова?.. Звідки ви се взяли?..
І бравий капітан почав реготати ще голоснїйше.
Потім побачивши міну бідного Сідї Тартрі, котрий витягнув ся, він похопив ся.
„Але справдї, може се не та… може я переплутав… Тільки бачите, пане Тартарене, ви би лїпше зробили, як би ви остерігали ся альжерських Мавританок і особливо чорногорського князя!..
Тартарен, витягнув ся на своїх стременах зробивши свою презирливу міну.
— Князь є моїм другом, капітане. Добре, добре, не гнїваймо ся… Ви не пєте абсінту? Нї. Але щож тодї робити в сїх сторонах?.. більше нїчого… Добре!.. в такім разї щаслива дорога… Ага, до речи, коллєґо, я тут маю добрий французький тютюн, може ви візьмете з собою на кільканадцять люльок… Ну беріть бо! та беріть, се вам вийде на добре…
То свячений оріентальний тютюн забив вам баки.
При тих словах капітан повернув ся до свого абсінту, а Тартарен, весь замислений, потягнув ся тюпцем до своєї хатки…
Хоча його велика душа відмовляла ся вірити чому-небудь подібному, все ж таки наговори Барбасу засмутили його, а до того ще сї рідні прокльони, тамтешня вимова рідня, котру він допіру чув, все се розбурхало в нїм неясне каяттє.
Дома він не застав нїкого. Байя пішла до лазнї… Негретянка здала ся йому якоюсь гидкою, дім сумним… приговорений до безконечної мелянхолії, він сїв перед фонтаном і почав набивати люльку тютюном від Барбасу. Сей тютюн було завинено в обривок „Семафора“. Розгорнувши його він був вражений імям ріднього міста, котре йому впало в очи. „До нас пишуть з Тараскону“.
„Місто наше в страху. Тартарен, убивець левів, відїхав до Африки, щоб полювати на сих великих котів, і уже кілька місяцїв ми не маємо жадної звістки, що з ним стало ся… з нашим героїчним громадянином?..
Вряд чи прийде який сумнїв тому, хто, як ми, знає сю горячу голову, сього смільчака, сього шукача пригод… Чи його як і инших засипало пісками пустинї, чи може попав в страшні зуби одного з тих пострахів Атлясу, шкури котрих він обіщав нашому магістратови?.. Страшна ся непевність!
Всеж так негритянські купцї, котрі поприїздили на ярмарок в Бокер запевняють, що стрічали в глибокій пустинї якогось европейця, загальні ознаки котрого подібні до нашого героя, і котрий простує до Томбукту…Хай Господь береже, нашого Тартарена!
Читаючи се, тарасконець червонїв, блїднїв, тремтїв. Тараскон цїлий уявляв ся, як перед очима: клюб, стрільцїв до шапок, зелене крісло у Костекальда, і, над усим тим, немов орел роспустивший широко крила в своїм льотї, страшні вуса бравого коменданта Бравіди.
І так там вірять, що він в глибинї пустинї один і самітнїй блукає і нищить звірів, а він тут розімлїло пестить ся на своїм килимі; уявивши собі те, яким він був там, і яким став тут, Тартарен з Тараскону застидав ся себе самого і заплакав.
Потім герой скочив. „На левів, на левів“.
І подавшись у запорошену комору, де спали його шатро, аптика, консерви, і ящики зброї, він витаскав те все звідтиль на серед двора.
Тартарен-Санчо зник раптово, остав ся тільки Тартарен-Кіхот.
Мигом оглянув він свої матеріали, зброю, одягнув ся, взув свої великі чоботи, мигом написав два три слова князеви, припоручаючи йому Байю, мигом завинув в конверт скілька синеньких білєтів, скреплених сльозами, і безстрашний тарасконець покатив в ділїжансї по порохливій дорозї на Блїдах, лишаючи в хатї свою негритянку здивовану перед курильницею, тюрбаном і капцями, перед всїм тим мусульманським збіжем Сідї Тартрі, котре вона потім жалістно поволокла під маленькі білі трилистники галєрії.