Був собі чоловік та жінка, а в них два сини, і мали вони такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того самого аж до нового годуються. Аж то унадився у той садок веприк з лісу, ри та й риє щоночі, а вдосвіта втікає, і ніяк його до-стерегти не можна. Щонайліпше дерево підрив, та й став садок підсихати. От батько й каже до синів:

Дивна сопілка

 — Достережіть мені, що воно садка псує, а котрий з вас допантрує' садка, тому й садок буде по моїй смерті.

Пішли хлопці вночі на варту, позасідали в садку та й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув, а менший нарубав терну та й обложився геть навколо: отож як почне його сон змагати, то він кинеться, вколеться на шпичку тернову та й прокинеться. Так цілу ніч не заснув на чатах. Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу — полум'ям дише, іклами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся, бачить — веприк вже забитий; так йому заздрісне стало, що то вже тепер батько на меншого садок запише, — узяв та й забив брата з своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.

 — А де ж брат? — питає батько.

 — Брата, — каже син, — оцей веприк розірвав, то я його застрілив, а братового тіла не знайшов.

Заплакали старі, батько в плач, мати в голос. Став їх старший син потішати та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату й обійстя віддав, аби він їх, старих, при собі до смерті тримав.

А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина, та така хороша, аж очі бере, літо й зиму на ній і лист, і цвіт, і ягідки — все разом.

Ідуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:

 — Що то воно за калина така дивна? А один вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, їде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:

 — Помалу-малу, чумаче, гран, Не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, в землю зарив, За того веприка, що в саду рив.

Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:

 — Не кидай, треба людей попитати, може, хто скаже — проти чого воно.

Доїхали до села до крайньої хати, попросилися на ніч, там їх прийняли, ще й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна у них сопілка з тієї калини, що росте при дорозі:

 — Ось нате, господарю, хоч самі заграйте. Узяв старий господар сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:

 — Помалу-малу, батеньку, грай, Не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, в землю зарив, За того веприка, що в саду рив.

 — Що воно таке? — каже господар. — Ану-но ще ти, стара, заграй!

Узяла стара господиня сопілку, а вона й до неї:

 — Помалу-малу, матінко, грай, Не врази ж мого серденька вкрай! Брат мене вбив, в землю зарив, За того веприка, що в саду рив.

Тоді старий до сина:

 — Тепер ти грай. Той не хоче:

 — Чи я малий у дудочку грати?

Та батько таки примусив. Тільки-но молодий господар сопілку до губ притулив, а вона як заквилить:

 — Помалу-малу, братику, грай, Не врази ж мого серденька вкрай! Ти ж мене вбив, в землю зарив, За того веприка, що в саду рив.

Тут батько до сина:

 — Признавайся, що ти брата вбив! Той і признався, бо вже не було куди. Прогнав його батько геть з очей, а сам зостався з старою сиротами віку доживати.

А калина та, мабуть, і досі цвіте.

Ця робота перебуває у суспільному надбанні відповідно до статті 8 Закону України від 1 грудня 2022 року № 2811-IX «Про авторське право і суміжні права», де зазначається, що не є об'єктами авторського права:

  • вираження народної творчості (фольклор);
  • акти органів державної влади, органів місцевого самоврядування, офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного і судового характеру (закони, укази, постанови, рішення, державні стандарти тощо), а також їх проекти та офіційні переклади;
  • розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право особливого роду (sui generis).