Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст./Післямова
◀ Розділ VI. Персональний склад і адміністративно-управлінська діяльність губернських предводителів Лівобережжя | Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії під ред. Олександра Реєнта Післямова |
|
Таким чином, проведене нами дослідження, що ґрунтується на широкій джерельній та історіографічній базі, дає підстави стверджувати: заявлена тема донині не ставала предметом спеціального фахового вивчення. Її наукова новизна ґрунтується на масиві раніше не залучених до наукового обігу архівних матеріалів, а актуальність зумовлена необхідністю переосмислення з використанням новітнього методологічного інструментарію відомих історичних фактів і напрацювань попередників.
Намагаючись дотримуватися таких засад, у книзі з’ясовано, що протягом усього досліджуваного періоду мали місце поновлення, доповнення, зміни та реверси законодавчої бази, яка визначала юридичний статус, права та повноваження дворянства в Російській імперії. Отримавши у 1785 р. широкий спектр станових прерогатив, які були закріплені в юридичній площині, ця соціальна категорія на той час не просто створила власну організацію у вигляді повітових і губернських зборів, а й виробила своєрідні самосвідомість і самоідентифікацію. У подальшому, аж до реформ 1860-х – 1880-х рр., дворянство перманентно зміцнювало своє суспільно-політичне та економічне становище. Втім, останнє десятиліття існування Російської імперії зафіксувало той очевидний факт, що ця верства поступово перетворилася на правову фікцію, яка «повноправно» фігурувала лише в «Зводі законів» та свідомості традиціоналістів. Революційні події та визвольні змагання 1917–1921 рр. підтвердили це становище та нівелювали станові суперечливості.Означені процеси безпосередньо стосувалися й лівобережного дворянства, з тією відмінністю, що кінець XVIII – початок XX ст. проходив під ознакою тривалої та складної боротьби представників козацької старшини й української шляхти за дворянські права та привілеї. Опрацьовані документальні матеріали дозволяють стверджувати, що їхню нобілітацію варто характеризувати, в першу чергу, як суто утилітарний (практичний) процес. Його домінуючою ознакою стало прагнення нової еліти довести своє законне право на привілейоване – дворянське – становище у суспільній ієрархії Російської імперії.
Активізація процесів нобілітації сприяла кількісному зростанню лівобережного дворянства, чисельність якого наприкінці ХІХ ст. була приблизно вдвічі більшою порівняно з загальними середньостатистичними імперськими показниками. Додатковим фактором такої відмінності виявилась родючість ґрунтів регіону та наближеність до Києва, як одного із економічних центрів держави. Натомість за такими показниками як рівень концентрації «родових гнізд», ступінь традиційної згуртованості та відсоток землеволодіння, лівобережне дворянство не особливо вирізнялося в масштабах Російської імперії.
Вивчення персонального складу й адміністративно-управлінської діяльності губернських предводителів засвідчило до певної міри органічне поєднання суто регіональних особливостей і загальнодержавної специфіки. Зокрема, йдеться про яскраво виражене українсько-старшинське представництво (особливо наприкінці XVIII – в першій третині ХІХ ст.), його вихід за рамки виконання суто бюрократичних повноважень та охоплення різноманітних сфер суспільно-політичного життя.
Сподіваємося, що зміст книги приверне не лише широке коло читачів – любителів української історії, а й започаткує новий рівень наукової дискусії серед фахівців і «спровокує» появу цілої серії праць з дотичної проблематики, запорукою успіху яких стане використання фондів місцевих (обласних і районних) архівів.
Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.