Гіркий то сміх/Хто що має
| ◀ Грізна небезпека | Гіркий то сміх Хто що має… |
Також щастя ▶ |
|
Урвалася Н-та італійська офензива на фронті над Сочею (Ізонцо). Устали могутні змагання. Затих страшений рев лявінового гарматного вогню, безпереривних вибухів ріжної величини і рода ґранатів, шрапнелів, мін, бомб і хто його знає ще чого. Замовк зловіщий шум великих італійських літаків „Капроні“, що мов стада бузьків дотепер щодня клекотіли своїми скорострілами над головами перетомлених і перебитих австрійських вояків.
Зовсім несподівано урвалася та офензива. Ще вчерашнього дня лягали покотом італійські хлопці, аби здобути велику гору Гермаду, що була ключем до Трієсту. Ще вчера не мало австрійське командування найменшої надії, аби вдержати цю гору і видало було наказ аби підготовити відворот аж — здається — по Дівачча, — відворот що мав оставити Італійцям вільну дорогу аж до Трієсту.
Та італійське командування поспішилося, цим разом трохи аж надто воно не визнавалося у відносинах, що запанували були по цей бік фронта. Воно втратило надію заняти Гермаду і раптовно застановило офензиву.
Урвалася офензива. Відітхнули бідні вояки по душних кавернах[1]. Розрадувалися лиця старшин приділених до командування цього фронта. На їх головного команданта спала велика ласка і честь. Дістав найвисше відзначення, про яке міг мріяти австрійський командант за побіду над ворогом або за „уміле ведення“ цілої акції. За ним посипляться відзначення на них. А це найголовніше для них з цілої війни. Не бувби італійський головний командант непотрібно поспішився з перерванням офензиви, булоби все пропало — і Гермада, і Трієст і відзначення. За незорієнтованість італійського команданта дістали нагороду австрійські старшини ґенерального штабу.
Бої за гору Сан Марко, що лежала на полудневий схід від Ґориції (Ґерц), були в часі тих послідних змагань дуже завзятущі. Італійські війська намагалися за всяку ціну відібрати її австрійцям і в цей спосіб опанувати долину Розенталь, а разом з нею рівнину, що простиралася ген далеко на схід аж по Трієст.
В однім місці їм удалося вдертися до перших закопів австрійської залоги. На невеличкому відтинку. І відси дивним дивом ніяка сила не могла їх викурити.
Витворилася цікава ситуація. Італійці заняли навіть частину одної каверни з одним входом до неї. Решту каверни з другими двома входами удержали австрійці в своїм посіданню. Австрійські вояки наскорі поставили з мішків, наповнених піском, стіну і відгородилися в каверні від свого ворога. Ні одна ні друга сторона не хотіла рушати цеї стіни. Каверна залишилася в посіданні обох сторін.
Зараз при середнім вході до каверни, що залишився був в австрійських руках, була могутня траверза[2]. Вояки закидали закіп коло траверзи великими мішками з піском, на гору накидали перепони з кільчастого дроту. І так з одної сторони траверзи були австрійські, а з другої сторони італійські вояки. Їх ділила траверза з глини, широка найбільше на півтретя метра.
Взаїмна ситуація була просто страшна. Днем і ніччю перекидували вояки обох армій одні до одних через ту „страшну“ траверзу ручні ґранати. Коли хто вже мусів вийти з каверни, або коли когось який наказ приневолював іти до неї, цей підкрадався тихцем до попередної траверзи, там ставав, набирав віддиху і відваги і потім бігом таким скорим, на який тільки міг здобутися, біг до входу каверни. Ворог за „страшною“ траверзою чув відгомін подертих австрійських черевиків, що скоро клапали по дні закопу і посилав через траверзу ручну ґранату. Але австрійський вояк біг так скоро, що вже давно був в каверні, коли нарешті італійська ґраната вибухала і не робила йому ніякої шкоди.
Напроти входу до каверни була після приписів викопана лятрина. Це є вояцький кльозет, що складається з довгої і вузької ями, поздовж котрої, над нею, перекинений здоровий дручок чи там бальок, аби вояки могли собі певно і безпечно на ньому сідати.
Італійці підслухували за траверзою, коли австрійський вояк був на тім вояцькім кльозеті. Не тяжко було підслухати. На фронті прохарчовувано вояків дуже лихо. Тамошнє населення закопувало по ямах порізані на кусники цукрові буряки. Там вони киснули і квасилися на корм для рогатої і нерогатої худоби. Тепер інтенданти обрабували корови і свині з того корму і дали його своїм воякам. Не дивниця, що по окопах майже все військо хорувало на бігунку і не дивниця, що італійські вояки ізза траверзи добре чули, коли австрійський вояк під траверзою з другої сторони пішов на лятрину. Вона на російськім фронті була місцем розважувань, роздумувань і товариських розмов, була своєрідним касином вояків, яких спільна доля зігнала до одної і тої самої частини і на ту саму лятрину.Тут коло Ґориції, зокрема на тім малесенькім відтинку, не можна було ані роздумувати ані розважувати. Тут зараз летіла ворожа ручна ґраната і в кусники розривала тих мислителів з лятрини. Вояк приготовляв свою ґардеробу ще в каверні. Він вискакував одним сусом, в млі ока полагоджував, що треба і знов одним сусом був в каверні, де приводив до порядку ґардеробу. Ціла виправа не тревала довше пяти секунд. Коли міжтим навіть впала яка ворожа ручна ґраната, то мала вона замало часу, аби могла вибухнути. Вояк був вже давно в каверні, як роздавався здоровий гук. Це ворожа ручна ґраната експльодувала на лятрині і розприскувала на всі сторони це, що там ще було.
Саме прийшов під Ґорицію з російського фронту полк загального ополчення. Поручник Борович мав те щастя, що його компанія мала заняти якраз цей дуже небезпечний відтинок.
Вже на чотири дні перед тим, як сотня мала війти в заколи, вечером, коли вже стемнілося, пішов Борович оглянути приділений йому відтинок. Він перебув цілу ніч в закопах; перейшов цілий відтинок з тими невідступними скоками, сусами, підбіганням, причаюванням, схилюванням, перескакуванням і иншими руханковими вправами, що були так добре знані воякам на італійськім фронті, воякам, що стояли в закопах, майже до щенту розбитих ворожою артилєрією і ще не направлених. Над ранком вернув він до своєї сотні, що стояла ще в дивізійній резерві. Вечером пішов знов до закопів, але цим разом вже з командантами своїх чет, яким мав показати місця для їх чет і взагалі зорієнтувати у відносинах. Знов повторилися ті самі руханкові вправи, при яких неодин старшина подер на собі вбрання і засвітив голим тілом. Третього вечора четарі повели роєвих, аби їх поучити. Щойно четвертої ночі вечером рушила сотня до свого відтинку, де мала перестояти повних чотири тижні. На тім фронті дуже рідко стояли частини в позиції через так довгий час.
Доступ на позиції на фронті над Сочею був навіть для власного війська дуже важкий. Італійці завсіди знали, коли була зміна залоги в австрійських закопах. Аби змилити ворога, зміни ті переводжено в неправильних відступах часу, але всетаки італійці завсіди знали про зміну. Не можна було навіть додуматися, чи це було вислідом неосторожности австрійських вояків, чи тому що ворог мав знамениті апарати до підслухування, чи з иншої якої причини.
Кромі цього ворог знаменито знав кожну дорогу, кожну доріжку, кожну стежечку, якими підходили австрійські частини на зміну. Нераз цілими днями і ночами був на фронті „спокій“ якщо можна було говорити про спокій на цьому фронті — а нараз саме на доріжки і стежечки того відтинку, де приходила зміна, — ворог отвирав пекольний вогонь з гармат і мінометів саме в той час, коли зміна підходила.
Тому дуже тяжко було дістатися до своїх власних закопів. Борович вже перед тим, коли ще його сотня разом з цілим курінем стояла в резерві бачив, як підходили инші частини до позицій. І дивне диво. Хоча була велика небезпека, хоча богато з вояків мало з позицій не вернути, ішли наші галицькі хлопці зі співом на устах. Вони півголосом виспівували ріжні українські патріотичні співанки. А гарні були ці наші хлопці, опалені майже до чорности горячими лучами полудневого сонця. Вояки ішли або одинцем або по двох, найбільше по трьох. Борович мав таке вражіння, що в двійках і трійках ішли найдорозші товариші, що не хотіли розлучатися в цій незвичайно грізній хвилині. Тут вже не рішала дисципліна. Тут ішли разом ті, що між собою найбільше любилися. Кожна така мала ґрупка ішла у віддаленні яких пятьдесять або навіть і сто кроків від себе.
Борович перевів щасливо свою сотню до закопів. Не вважаючи на сильний, ворожий вогонь, не була в сотні ні одного убитого і ні одного раненого. Сотня заняла свій відтинок.
Вояки розгосподарилися. В ночі ніхто майже не спав. Все було в поготівлю. Стійки змінювалися дуже часто, аби вояки з перетомлення і духоти не позасипляли на стійках. Над ранком все засипляло твердим сном і щойно десь коло девятої години вояки почали вилазити з каверн і в закопах зачинався рух. Там, де було можна, сідали в закопах і грілися в лучах горячого сонця. Одні стягали сорочки і підштанки, пильно нишпорили по них і завзято вибивали воші, а тимчасом горяче полудневе сонце осмалювало їх біле тіло. Інші виносили в їдунках з каверн воду і варили її над пластинками якогось вибухового матеріялу. Його діставали вони від гарматників, що надбирали цей матеріял майже що не з кожного гарматнього ладунку. В цей спосіб вони чимало причинювалися до цього, що австрійська артилєрія стріляла не завсіди цільно. Та кава була важніша понад все. До завареної води всилували вояки кавові консерви і пили цю не конче смачну рідину. Кожний знав, що паленої кави вже давно не було. Говорили, що консерви роблено також з палених буряків, жолуді тощо. Каву закушували хлібом, який до половини був перемішаний з бараболями і іншими суроґатами. Чистого хліба вояк вже давно не діставав. Але й того хліба не завсіди удалося донести до уст. Не завсіди мав вояк чим закусити каву. Товариші вояка над Сочею — щурі, які жили з залогою по закопах у великих громадах, тільки й чекали на те, аби бідний вояк хоч на хвилину поставив коло себе на лавочці хліб, а вже вискакував здоровенний щур, хапав хліб в свої острі зуби і зникав, заки вояк вспів оглянутися, що хліба вже нема.
Так ішов день за днем. Інспекцій не було ніяких, бо висші команданти не конче спішилися зі своїх сильних і безпечних захорон до вояків в закопах.
Ополченець Іван Гардабура вирвався щасливо з каверни коло „страшної“ траверзи, пішов до сусідної чети і був радий з того, що може посидіти і покрутитися на трохи безпечнішому місці.
Хоч вже немолодий, був він дуже непосидючий. Мусів усюди вторкнути свого носа, мусів вмішатися до кожної розмови і сказати своє слово. Товариші називали його „фільософом“.
Він повертівся по чужій четі, заглянув до чужої каверни і під одною траверзою щось знайшов… Що можна було під той час знайти в австрійських закопах такого, на що міг звернути свою увагу вояк, а ще до того „фільософ“? Валялися по закопах набої, але цих мав вже кожний аж забогато. Валялися порожні луски від набоїв, та і це вже не манило ополченців, бо вже кожний з них мав бензинову запальничку зроблену з луски від крісового набоя. Валялися відломки ґранатів, але це все збирали на спомин з війни тільки старшини і то ніхто не знав, пощо того. І ще валялися такі річі, яких ніхто не потребував, або яких ніхто не міг до нічого ужити. Хто потребував ушкодженого кріса, що лежав десь в куті коло траверзи, коли кожний мав свого власного доброго кріса і той надто тяготів йому на перетомленім рамені. От якби так пачка тютюну, тоді кожний був би її підняв; та не то пачки тютюну, але навіть недокурка з папіроски ніхтсо тут не покидав.
Та знайшов „фільософ“ Іван Гардабура в австрійськім закопі щось такого, що навіть не пожалував зігнутися, підняти, хоч сонце душе припікало і кожного вояка огортала страшна лінь. „Фільософ“ підняв австрійського „комісьного“ черевика, що спокійно дотепер лежав на дні закопу. Не було нічого дивного, що дотепер ніхто на нього не тільки не полакомився, але навіть не звернув своєї вояцької уваги, що була на всякі річі дуже ласа. Який черевик міг спокійно лежати в австрійськім закопі?
„Фільософ“ підняв його і оглянув. Був це кусень підошви, а пришва була така подерта, що не знати було, чого на ній більше: дірок чи скіри. Черевик був такий, що рішучо до нічого не годився. Ані кусника золі, ані кусника пришви не можна було ужити навіть до якої найменшої направки.
Але „фільософ“ підніс його, оглянув і сказав до нього:— О, цей вже відробив свою службу. Акурат як старий ляндштурміста.
Він забрав його і ішов до себе, до своєї каверни.
— Слухайте Іване, а пощо вам такого штібелєта — запитав фрайтер Колодій, що сидів на деревляній лавочці коло „своєї“ каверни і пакав люльку, до якої місто тютюну набив засушеного листя з їдомого каштана.
— Пане фрайтер, я вже з ним встружу таку штуку, що ви ще такої не бачили і не чули — відповів „фільософ“ і пішов до своєї чети.
Він тихесенько підступив до передпослідної траверзи, пристанув перед нею, набрав повні груди повітря а опісля — хоч немолодий — скоро залопотів своїми черевиками по закопі, майже одним сусом перебіг небезпечну частину закопу і впав до каверни. За ним загремів вибух ворожої ручної ґранати.
— Стріляй мамі своїй в — сказав „фільософ“. — Я тобі зараз не так стрілю — і вмішався проміж своїх товаришів.
Не довго прийшлося ждати на це, яку „практику“ зробить Іван Гардабура зі знайденим, подертим, австрійським, комісьним черевиком. Квашені, худобячі буряки почали говорити в його животі і почали проситися на світ. „Фільософ“ не виходив цим разом до близенької лятрини, але в каверні ужив знайденого черевика як кльозету вистеливши його перед тим якимсь твердим папером.
Опісля той повний черевик перекинув через „небезпечну“ траверзу до ворогів.
Минула спокійно ніч. Спокійно, значить, що „він“ хоч стріляв, кидав ручні ґранати і посилав міни, то нікого не забив і не ранив. Минув вже майже цілий другий день. Вояки роздумували над тим, що ворог робив з подертим черевиком і з тим, що в нім було. Вони дивувалися, що черевика не перекинуто назад до їх закопу.
Вечером з каверни коло „страшної“ траверзи вибрався з російським котелком по воду молоденький ополченець, Микола Машталір. Він станув при вході каверни, розглянувся вправо і вліво, аби дати суса в безпечніще місце і вискочив…
Та в тій самій хвилині, коли тільки він відвернувся був плечима до „страшної“ траверзи, щось тяжкого сильно ударило його в плечі. Машталір впав лицем до землі і не знав, що він має робити, чи лежати, чи вставати і утікати. Він чекав, аби ворожа ґраната вже раз експльодувала.
Але експльозія не приходила. Секунда, десята або й сота частина секунди ставала Машталірові роком; а вибуху не було.
Вкінці він осторожно підніс голову. Оглянувся то в ту, то в другу сторону і побачив, що ніде не було ніякої ворожої ґранати, зате зараз таки коло нього лежала пара, звязаних зі собою, новісіньких жовтих черевиків з правдивими, новими ремінними шнурівками. Не так як у австрійців, де вояки шнурували черевики телєфонічними дротами.
Машталір скорше схопився, як був упав. Він вхопив черевики і одним скоком був вже назад в каверні. Там він відсапнув і приглянувся тому, що найшов. Це були новісінькі, військові черевики італійської армії. По їх нових підошвах було легко пізнати, що ще ніколи не були вони на людській нозі. А в обох черевиках?.. О Господи! Оба вони були напхані свіжими, великими, здоровими… помаранчами.
При однім черевику теліпалася на шнурку привязана тоненька дощечка, а на ній було написане читким, виразним почерком по українськи:
— Хто що має, тим кидає.
——————
- ↑ „Каверни“ — це були на італійськім фронті великі підземні домівки, в яких під грубою верствою каміння і глини мешкала залога. До них хоронилася вона в часі ворожого барабанного вогню. Каверни мали часами по два-три входи, аби залога швидше могла вибігти на позицію
- ↑ „Траверзи“ — це неначеб припічки в закопі, високі як стіна закопу, а такої ширини, аби ворожа артилєрія не легко могла їх розбити. Їх ціллю було хоронити залогу від ворожого артилєрійського вогню з боку