Гіркий то сміх/Зміна престола
| ◀ Війна-війною | Гіркий то сміх Зміна престола |
Цукор ▶ |
|
Проминула велика офензива в 1916-го року. На східнім фронті запанував спокій. Але він був якийсь нервовий. Ні командування, а тим менше вояки, не знали, чи ворог на довше покинув думку наступу, чи тільки набирав віддиху до нових змагань. Звіти ріжних розвідчиків віщували це останнє. Вони без перестанку алярмували прихід на фронт нових ворожих сил, великі транспорти муніції тощо. Як звичайно розвідчики. Хотіли заробити гроші і сіяли паніку.
Це не залишалося без впливу на долю вояків.
Командування денервувалося. Дальше і частіше видавано ріжні суперечні зі собою накази, які вже перестали в закопах виконувати. З аритметичною точністю можна було знати, що коли нині зробиться щось згідно з нинішнім наказом, завтра прикажуть роботу збурити. Тож краще не робити, як робити і бурити. Розбудовувано дротяні засіки до просто неімовірних границь. Густішим ланцюхом стійки опоясували власні позиції. Літаки майже щодня кружляли над власними позиціями і їх фотоґрафували. Горе було тій частині, в якої відтинку літак зробив знимку якої кладки на річці Сервеч. Тоді ніччю виходили в передпілля сильні стежі, аби забрати цей марний кавалок дерева. Та це не обходилося без густої крісової і гарматної стрілянини і без жертв.
Непотрібне денервування команд переходило на вояцтво. Вонож перше і воно головно терпіло при кожнім наступі і протинаступі і при кожній забаві обох артилєрій.А вояки, що вертали з запілля, з відпусток, приносили зі собою щораз менше веселі відомості.
Якраз вернув цуґсфірер Лагодяк, людина, що майже ніколи на ніщо і на нікого не відказувала. Він терпеливо чекав на свою першу відпустку. Поїхав і навіть і не перечислив добре свою численну родину, як вже знов опинився в закопах.
— Кажу вам: біда в краю — говорив він своїм камратам. — Голод тай годі. Я був у Львові через два дні, та надивився на ті гаразди, на людську нужду. Нічого не можна купити. Все продають тільки за квітками. Але й то не легко дістати. Люди вистоюють довгими рядами по цілих днях, аби дістатися до склепу. Військо робить лад, аби не побилися. Декотрі стають в лаву вже з вечора, аби рано могли бути в склепі. Беруть зі собою крісла і подушки і таки на вулиці сплять, аби не припізнити черги.
— А які з тих гандлярів поробилися пани — докинув Іван Гардабура, що також вернув з відпустки. — Давніше перед війною, як христянин ішов по місті вулицею, то не міг обігнатися. Той бувало тягне за полу тай кричить: „Може потребуєте кожуха на зиму?“ А вже з другого боку тягне другий тай верещить: „Ходіть до мене. У мене дешевше!“ Тепер на вулиці не побачиш ні одного купця. Все сидить по склепах і розпирається за столом, а коли увійдеш до склепу, то ще ніби велику ласку зробить, як щось продасть. А кілько за таке взолить, то аж голова заболить.
— Голод, кажу вам голод в краю — панькався дальше Лагодяк. — Збіжжя і так не богато, а вони ще позаводили, що якісь ріжні старшини господарюють. А ті тільки капарять і все нищать. Десь там за Львовом зять якогось мадярського міністра, казав звозити все збіжжя з поля разом на один лан. Спровадив парову молотілку, вимолотив і вичищене збіжжя казав зісипувати в одну велику стирту на полі, без накриття, під голим небом. Пішов дощ через три дні і все збіжжя зігнило. А була сама вибирана пшениця. А в Городку, на стації, звозили з цілого повіту всю капусту і виложили з неї велику стирту. Якось раз переходив коло неї командант і занюхав, що зі стирти дуже смерділо. Він казав, аби вояк виліз на гору подивитися, що сталося. Приложили до стирти драбину, поліз бідолаха вояк на саму гору і як станув на хребті стирти, запався і пірнув в капусту. Заки головки розкинено — вояк вже був удусився. А в стирті вся капуста вже була загнила. Була тільки чорна смердяча мазюка. Вона так смерділа, що на двірці не можна було і хвилини устояти. Знаєте, як смердить зігнила капуста.
— Але качани остали? — спитав фрайтер Стратійчук. — Їх пошаткують нам на „цюшпайз.[1]
— Літом казали збирати по полю конюшину. Потім те сушили і тепер ту сушену конюшину будуть нам давати на „цюшпайз“ — сказав цуґсфірер Лагодяк.
— Ой тож то ми на тій цісарській службі довоювалися, довоювалися. В животі гуде, якби ціла ляндштурма йшла до штурму і „гура“ кричала. А як зі себе випустиш, то таке ріденьке гей вода, а так далеко як видно, а таке тоненьке гей нитка — бідкався Гриць Колодій.
— Не журися; якось воно буде. От, чекай мине зима, прийде весна, а як тільки зазеленіє, як випустять нас на конюшину пастися, то будеш брикати як лошак. То не то що сушена. От тоді ти підфутруєшся — сказав фрайтер Стратійчук.
— Ой будуть мати доктори роботи, роботи, як ляндштурма поздуваємся на зеленій конюшині. Не знати, чи хоч мають трокарі — сказав чура Степан Орищук.
— Слухай Степане. Там тепер такий голод, ще дівчата за пів комісняка цілу ніч кохаються — додав Гардабура.
— То я вже від нині зачинаю шпарувати і складати комісняка, аби на цілу відпустку вистарчили — відповів Орищук.А в животах вояків пси грали марша. Страва ставала щораз гірша. Пайки були щораз менші.
— Чоловік ще й до губи не доніс, а вже їдунка порожна — говорили бувало вояки.
Вони худіли і марніли таки на очах. Ходили наче тіні. Зразу декому присилали з дому через полеву почту посилки. Бував там чорний разовий хліб, часами грудка масла, рідше кусник солонини, а для богатших часом навіть була й ковбаса. Дістав вояк пакунок з почти, утішився і ішов до землянки його розбирати. Легесенько брав своїми твердими руками. Наче якісь святощі. Наче боявся, аби не роздавив тої скриночки від дорогої рідні, з рідного краю. Як скло брав. Ставали довкола камраті і завидним оком дивилися, як той розгортав в скринці папір, потім шматки і клоччя…
— Най то грім побє! Скринка порожна. На почті знов викрали все ті маркіранти прокляті — кричав ще перед хвилиною такий щасливий вояк. Тепер стояв перед порожнісінькою скринкою.
Так було завсіди. Ані одна посилка з дому не прийшла до нещасного фронтового вояка, аби ті запільні злодії її не обікрали, аби в ній хоч трохи чогось було. Хіба оставав лист, а в нім родина виплакувала свою недолю, дерла серце і душу вояка. Там писали, що йому посилають трохи своєї тяжко запрацьованої мізерії і докладно вичислювали гостинця. Хіба тільки на те, аби вояк міг пізнати, що в нього вкрали, і аби ковтав слинку на згадку про ті дорогі лакомини.
Пізніше заказано висилати посилки до вояків з фронту, бо мовляв, вояк має доволі.
Так в голоді і за працею минала осінь 1916-го року.
Небосклін залягали важкі оловяні хмари. На землю вже від довшого часу майже без перерви лляв дощ. Глина в закопах розмокла, так, що важко було витягнути з неї ногу. Аби зайти на відпочинок з закопів до резервових землянок, на тих марних три кільометри, потребував вояк тратити три години часу і то ще з вершком. Всі ходили жовті і вимазані глиною.
Так плило їх життя монотонно.
Та нараз прийшла відомість, що цісар важко захорів, що лікарі не мають надії удержати його при житті. Треба було приготовити вояків на його смерть. Командування боялося, що смерть старого цісаря некорисно вплине на настрій вояцтва. Старшинам наказано, аби завели з вояками про це відповідні розмови.
— А щож — сказав фрайтер Стратійчук. — Абож йому вже не час. Жиє тай жиє. Ні початку ні кінця тому життю не видно.
— Нехай зробить місце другому, молодому — докинув Іван Гардабура. — Може молодий скорше зробить мир.
— Молодий схоче довше воювати. Все молоде більше бутне — сказав цуґсфірер Лагодяк.
— Таке то все говорили, що наш цісар, то наш татунцьо, а от куди нас завів той наш татунцьо. До чого довоювався сам і ми разом з ним — зауважив Гардабура.
— Може якби був скорше настав той молодий, то булоби ліпше. Таж то таке старезне, що десь з нього тільки порох сиплеться. А який розум у такого старого? Як у курки. Може молодий бувби навіть війни не допустив — говорив фрайтер Стратійчук.
— Файний татунцьо. Нема що казати! — докинув Юрко Бугай.
Так міркували старі ополченці в ту хвилину, коли довголітній володар австрійської держави замикав очі на вічний сон.
Перед Боровичем і прочими старшинами сотні вояки з нічим не таїлися, нічого не скривали. Любили їх, шанували, вірили їм і знали, що нікому на нікого не донесуть. Тому старшини тої сотні завсіди знали дуже добре, що їх вояки гадають, який настрій панує серед вояцтва. Смуток вояків був їх смутком, а їх радощі були радощами для всіх їх вояків. Зжилися як товариші, як камрати. Там в обличчю смерти не було ні старшини ні простого вояка ні старшого ні молодшого, ні степенів ні навіть командантів. Старшин слухали так якось самі від себе, без криків, без погроз, без кар. Вояцтво слухало, бо знало, що старшини сприяли воякам, що не вели їх на зле, що щиро хотіли рятувати від смерти.
— Як змінилися погляди наших людей — говорив до Боровича хорунжий Колодницький. — Перед війною наша інтеліґенція впоїла була в загал просто почитання цісаря. Його всюди уважали за як найліпшого батька всіх своїх підданих. Колиб так він був помер перед війною, весь край бувби плакав ревними сльозами. А тепер…
— Війна не на одно отворила людям очі — сказав хорунжий Хмара. — В дійсності ваші люди щойно тепер прозріли. Вониж бачуть, до чого цей чоловік довів нас всіх, а зокрема ваш нарід. За що вони мають його любити? За що мають бути йому вдячні! Що він доброго їм зробив? А скільки лиха він вам накоїв! Ви це самі найліпше знаєте. Виж тямите, як він трактував ваш нарід. Памятаєте те славне „Бувайте здорові мої панове!“ Ви думаєте, що це, що ваші люди стрінулися з чехами, що це не вплинуло на них додатньо. Вони хоч не любляться за песяче мясо, але з собою таки сходяться і говорять. А наші чехи не подарують йому нічого і на один волос. Я сам тут таки в сотні говорив вашим людям, скільки і чого вартий той старик. Ви українці повинні спеціяльно бути раді з тої війни. Через неї ваші люди прозріли. Вони тепер зовсім інакше дивляться на світ, як два роки тому взад.
Такі толки пішли по закопах.
Вкінці одного слітного дня, в другій половині місяця листопада 1916-го року завізвано всіх командантів сотень до полкової команди. Там серед відповідного настрою сповістив полковник, що старий цісар помер, що треба про це дуже осторожно повідомити вояків, аби не викликати в них якої зневіри.— Слухай, Борович! Знаєш, як буде називатися новий австрійський цісар? — спитав йдучи від команди полку капітан загального ополчення, Др. Фішер, віденський німець. Він від двох місяців перебрав команду першої сотні.
— Ні, не знаю — відповів Борович.
— Карль дер ерсте унд дер лєцте[2] — сказав Др. Фішер.
— Як то „дер лєцте“?
— Бо Карло буде останнім цісарем Австрії. Держава до року-двох напевно розлетиться і він тим самим буде останнім цісарем Австрії — відповів Др. Фішер.
— Слухай, Фішер, а не забудь про це все розповісти своїм воякам — зажартував Борович.
— Вони про все краще знають, як ми. Якби ти знав, що вояцтво проміж собою говорить. Такі річі, що аж волосся стає дубом. З них кожний повинен дістати акт обвинувачення за головну зраду і обиду маєстату. То знак часу. Зле з нами, мій любий, дуже зле. Але почекай. Чи ти запримітив, що як ми йшли до команди полку, то ніхто нам не давав знати про смерть старого, а вояцтво вже перед нами про все знало.
Борович скликав своїх вояків, що були вільні від служби і оповів їм про все, про що довідався в команді полку. Він живо глядів на лиця вояків, аби з них вичитати, яке вражіння викличе ця відомість. А відомість була дуже інтересна, бо вже від сімдесяти літ в державі не умирав ніякий пануючий і ніхто від сімдесяти літ такої відомости не чував. Вмирали діди, вмирали батьки, вмирали їх сини, ба, вмирали їх внуки, а він жив тай жив.
На лицях вояків не вичитав Борович ні найменшої турботи. Більше вражіння викликувало, коли їм подавав до відома, що переходять до запасу, або що котрогось дня дістануть десять декаґрамів більше комісняка.— Прецінь раз — сказав фрайтер Стратійчук.
— Слава Тобі Господи — додав Гардабура.
— А який той новий — спитав цуґсфірер Лагодяк.
— Богато вам щось з того прийде, як будете знати який він. Або ви будете з ним в сусідстві господарювати — сказав фрайтер Стратійчук.
Так прощали в закопах старого і витали нового володаря.
— Скажіть мені, пане поручнику, хто властиво все те робить, що наші люди такі стали — спитав вечером Колодницький.
— А хтож інший, як не чехи — відповів Борович.
— Але чи це для нас добре чи зле? — спитав молоденький Колодницький.
— Певно, що добре. Люди раз побачили дійсну правду, а пізнання правди може тільки вийти на користь. Вони ще не тільки побачуть. Нехай війна трохи довше потреває. Наш загал винесе з неї великий досвід і науку. Хоч війна коштує нас дуже богато жертв, але це не пропаде безслідно.
— Коби тільки ваші політики чогось на тій війні навчилися — сказав хорунжий Хмара.
— Це вже просто виключене! Це неможливе! — закінчив Борович і всі розійшлися по закопах.
——————