Своє життя я уквітчав
Пахучим цвітом весняним.
Що-дня до сонця гімни слав,
Молився й плакав — завжди з ним!
І сонце душу пропекло.
І схвилювало і зогріло.
І безліч дум і мрій влило
В пупке, засмагле, юне тіло…
…Я — гомін нив. Я — маків сміх.
Я — частка вас, степи кохані…
Ах, скільки щастя, мук і втіх
Зазнало серце в дні весняні!
Мій шлях — прозоро-сині межі.
Мій храм — злотисто-крилий птах.
А в серці — квіткові пожежі
Буяють на засмаглих пнях.
Своє життя я розгорнув,
Мов ріжнобарвну скатертину.
— За сонцем! — крилами блиснув,
І в далеч плавко лину й лину…
1918.
