Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Життепис
ЖИТТЕПИС.
ТАК ХТО ж воно був отой самий Сковорода, коли імья його має таке значіння? Пан великий який, чи може богатий дуже поміщик, або губернатор? Ні. Се був син простого козака Полтавської губернії Лубенського повіту села Чорнух. Якось уже у нас, у українців, так повелося, що всі наші великі люди не з панів виходять. Пани на когось иншого працюють, а для народа українського пророками являються все сини самого ж народа.
Родився Сковорода у 1722 році; отже, значить, у скоро будучім 1922 році мине 200 літ з дня його нароження.
Батько малого Григорія був, мабуть, людина розумна, бо коли побачив, що хлопчик добре береться до книжки, то не пожалів віддати його у школу, і то не дома, а аж у Київ. Там малий Сковорода і вчився.
Але чим більше він учився, чим більше підростав — тим іще більше йому хотілося учитись та все знати. І от коли пройшов він уже у Київі усі науки, то надумав побувати ще й загряницею аби подивитися — що воно ще там за колодязі мудрости, до чого ще там дійшло людське знання. І пішов загряницю. Де пішки де так пройшов вія багато країв, учився у великих людей та знаменитих професорів, прочитав силу розумних книжок; отже коли вернувся назад до дому, то був такою освіченою людиною, яких мало було під той час на Вкраїні.Тодішній переяслівський епископ, почувши, що в його епархії живе такий учений чоловік, надумав закликати Сковороду на учителя до Переяслівського Духовного Училища. Сковорода згодився. Се була його перша проба приложити до діла свої знання — і він із жаром узявся за навчання.
Але учив він дітей не як чиновник, не по указці, а так як йому душа й сердце приказували. Епископ дивився-дивився, крутив-крутив носом — не нравицця йому. Закликав він Сковороду до себе й приказав перемінити свою манеру навчання і вчити як кождий „порядочный чиновникъ“. Та Сковорода не міг іти проти своєї совісти й робити по казьонному; отже він сказав епископу, що перемінити своєї душі не може, а епископ тоді на докладі консисториї написав: „не живяше посредѣ дому моего творяй гордыню“ — і Сковорода пішов геть з училища. Пішов геть, хоч не мав ні копійки за душею, пішов на голод і холод, хоч міг би тепленько собі жити та добиватися чинів. Було у нього тоді дві сорочечки драненьких та чинарчина на плечах та подрані черевики — ото й усе його добро. Не шукав він, як бачимо, богацтв земних. А преці ж при своїй великій науці міг мати й богацтво.
Жив по сусідству у тих місцях богатий поміщик Томара. І закликав він Сковороду на учителя до свого сина. Сковорода згодився і впьять же з жаром узявся за діло — вбивати в голову набалованого хлопця всяке знання, а передовсім благородство душі. Але й тут побачив, що не так воно йде як треба. Старий Томара, наприклад, був такий гордий, що ні з ким і не говорив хто нижчий його у дворянстві. Бачив Сковороду що-дня за столом при обіді, але ніколи не обізвався до нього ні єдиним словечком. Отака-то була панська пиха дурна. А про пані то вже й говорити нічого: вона учителя так і за людину не вважала. Ну, як його було в такій сімьї жити? Але Сковорода підписав договір на рік і не хотів сам ламати свого слова. Та все ж довелося піти геть до року, а то з от якої причини.
Раз питався Сковорода свого ученика — що́ він думає про ті всі гарні правила, про ту всю науку, яку чує від свого учителя. Молоде Томарченя, живучи от у такій обстанові як ото було сказано вище, відповіло хіхотнями та якоюсь дурницею. На се Сковорода сказав: „Ти думаєш як свиняча голова“. А при тім був якийсь лакейчук. Він візьми та й донеси самій пані Томаровій, що отак-то та отак сказав учитель на барчука. Ех, як не розприндиться пані, як не роз'єрепениться! Як?.. Мого сина? Мого?!
В одну душу наперлася на чоловіка — вижени та й вижени сього учителя геть. І то зараз же, сю хвилину. Старий Томара хоч і не говорив до Сковороди, але ж бачив, що кращого вчителя не знайде, і довго не піддавався, не хотів відсилати Сковороди. Але що ж ти поробиш із бабою — ти їй образи, а вона тобі лубья. Прийшлося хоч-не-хоч одказати учителю. Цікаво, що на прощання Томара перший раз заговорив таки до Сковороди.
І знов опинився Сковорода на волі. Мало показалося ще йому знання, подався він іще до Москви, до тамошніх книжок і святинь. Був, між иншим, у Троіцько-Сергієвській Лаврі і там сильно уговорювали його, щоб він зостався при тамошнім училищі за професора, але він не захотів; бо одно що затоскував за Вкраїною, а друге — вже тоді опреділявся перед ним инший шлях — шлях свобідного учительства, без привьязування себе до якого місця, без грошей, ради одного імени Господнього і правди Його. Не доставалося то все легко Сковороді. Він же ще був молодий, бачив як другі люди живуть; бачив, що при своїх знаннях може доступити високого чого, а в будучім своїм життю він ще ж не міг ясно опреділити своєї стежки, тим більше що вона була така незвичайна. І тому бореться Сковорода сам із собою. Душа його чує, що ні одна з утертих стежок світових для нього не підходить, але розум і воля ще не можуть душі покоритися.
Човник мій бурі вихор хитає,
То в прірву кидає, то вгору підіймає.
Ах нема міні спокою!..
То гора мене до небес зводить,
А то друга в безодню кидає
І тане в міні надія,
Щезає душа.
Чекав я — і ніхто не прийшов міні з поміччу.
пише він у віршу тих часів.
Чув Сковорода, що треба йому обдумати самого себе, треба опреділити що́ з собою робити. А се ж трудно. Тим більше що то треба зробити не малому чоловічку, а Сковороді, про якого ми вже сказали, що він був одним з ученіших людей тоді на Вкраїні. Але тут Сковороді поміг випадок і то ось який.
Ого як поїхав Григорій Савич від Томари, то старий сильно задумався. Він почув, що у нього в хаті жила незвичайна людина, а вони усі справді думали „як свиняча голова“. В душі старого відбувся переворот, і він постановив за всяку ціну знов залучити до себе Сковороду і ласкою та щирістю загладити минулу свою пиху. Так і зробив: як тільки вернувся Сковорода з Москівщини, Томара післав до нього одного свого знайомого просити знов Григорія Савича на учителя. Та фільософ, памьятаючи минулі зневаги, рішуче відмовився. Але ж бо й старий, не взяв його той, був теж з упертих і намовив того свого знайомого як-небудь хоч обманом привезти Сковороду до нього. Той так і зробив: уговорив Григорія Савича поїхати під видом до себе, а уночі сонного узяв та й завіз до Томари.
Ну, але воно вийшло на добро, бо се вже не той був Томара, що раніше. Він щиро побалакав із Сковородою, признався, що поводився раніше по-дурному, і взагалі так гарно бесідував, що Сковорода згодився зостатися за учителя, але тільки так, без усякої плати, без усяких умов, свобідно.
І от відтоді зачалося для Сковороди нове життя: він міг нарешті обдумати що́ йому робити із своєю душею, котра не вкладалася ні в одну з тих рамок, які він бачив доокола себе. Чим бути? Взяти якусь гражданську должность — се ж суєта безперестанна і безтолкова. Піти у ченці — і того гірше. Бо се — „темне гніздо скованих пристрастей, що не мають собі виходу і задушують битіє“. От як Сковорода описує свій стан душевний тих часів.
„Опівночи листопаду 24-го числа 1758 року в селі Каврай (так називалося село Томари) бачив я сон — ніби-то я розглядаю ріжні стани життя по ріжних місцях. От я попав у якісь царські чертоги, побачив дорогі убори, музику, танці; мужчини й жінки то в зеркала дивляться, то бігають з кімнати в кімнату, здіймають маски, сідають на богаті постелі і т. и.
„Звідти повела мене незрима сила до простого народу, але й там я побачив те саме, тільки з трошки инших формах: люди ходили по вулицях з пляшками в руках, розглядались взаімно мужчини й жінки, опреділяли хто кому під пару.
„Потім попав я наче в який постоялий двір, де бачив коней, упряж, сіно, чув лайку, спори при росплаті. Ще далі — попав я у храм, ніби служив з діяконом літургію і було у мене дуже гарно на душі, але й тут побачив я гидоту: сребролюбство тягається з гаманцем по церкві, не минаючи й самого священника; по сусідству з храмом гостинниці і до них з вівтаря багато дверей веде, отже дух усяких мьясних страв проходить аж до самої святої трапези“.
І от під впливом тих думок безперестанних Сковорода рішає, що він не буде йти ні на одну із стежок світу, а создасть сам собі свою. Тепер він уже побідив самолюбство, яке йому шептало весь час: дивись, твої товариші по школі вже он які великі пани, а ти й досі ніщо. Він покорив у себе всі ті соблазни, які вели його на утерті шляхи світові й рішив, що піде по зовсім иншій стежці, по своїй власній. Яка вона була — побачимо згодом.
Тим часом молоде Томарченя підросло, треба було йому йти до инших наук, тож лєкциї Сковороди у Ковраю скінчилися. А саме під ту пору епископом білгородським був Іосаф Міткевич. Білгородські епископи відали тоді Харьковом, а значить і вищою духовною харьківською школою тодішньою — Колєгьюмом. І от Міткевич предложив Сковороді взяти місце учителя поезиї в тім Колєгьюмі. Сковорода згодився і в 1759 році переїхав до Харькова.
Харьківці побачили серед себе незвичайну людину. Новий учитель поезиї одягався якось по своєму, не їв мьяса й риби, а тільки рослинну їжу та й ту заживав увечері, по заході сонця. Спав не більше чотирьох годин на добу; усім був доволен, шанував однаково кождого й богатого і бідного, посіщав хворих, утішав нещасних, віддавав посліднє неімущому. Все те создавало доокола Сковороди якусь таку атмосферу, що люди не могли зоставатися рівнодушними: одні починали сильно любити Сковороду, а другі починали сильно ненавидіти.Епископ Міткевич оцінив Сковороду і, бажаючи задержати його коло справи, почав намовляти Григорія Савича вступити в ченці, обіцяючи скоро вивести на високі духовні посади, дати архирейство і т. и. Але Сковорода почув себе як Христос у пустині під час іскушенія; тільки от Сковороду іскушав, бач, архирей. Світ, мирська суєта, хоч і во образі апостольської мітри, простягали пальці до Сковороди, треба було на щось рішатися — і Сковорода рішився. Він пішов геть з Харькова і поселився наче в пустині в селі Стариці Білгородського повіту. Тут він жив сам, зовсім як пустельник і шукав примирення з Богом. Чутка про сього дивного чоловіка пішла далеко; до Сковороди почали приходити як до якого блаженного. Се не могло подобатися скромному Сковороді, він того не міг стерпіти і знов поїхав до Харькова.
Тут трапився випадок, який багато зазначив у життю Сковороди. Один з добрих знайомих Григорія Савича мав племінника і просив Сковороду звернути увагу на того хлопця. Сковорода, поглянувши на молодого чоловіка, так полюбив його якось зразу усім серцем, що коли знов епископ Міткевич запросив Сковороду не кидати Колєгьюма, то Григорій Савич згодився далі там учителювати, аби не кидати нового отого свого молодого приятеля. Правда, й умови учителювання були тепер трохи инші: епископ дуже цінив Сковороду й предложив йому взятися за навчання якого він сам хоче предмета і вести його теж як сам схоче. Так ми знов бачимо Григорія Савича в Харьківськім Колєгьюмі. Він тут живе до 1764 року, учителюючи і виховуючи нового свого друга Ковалинського.
Се виховування мало велике значіння не тільки для Ковалинського, але й для самого Сковороди: у нього самого відбувався процес більше точного опреділення свого світогляду, він кожду свою теоретичну думку міг зараз же провірити на сім молодім чутливім матерьялі; певно відомо, що Сковорода більшість своїх творів писав або для Ковалинського або з думкою про нього; можливо, що як би не се, то й самі твори Сковороди носили би инший, більше схолястичний характер, але от близькість молодої восприімчивої душі не дозволяла фільософу замикати свою думку в схолястичну шкаралющу, а вимагала більше легкого, більше поетичного викладу.
Сковорода, бажаючи пробудити думку молодого свого приятеля, радив йому учитися не тільки з книжок, а і з самого себе.
Ти подивись, — говорив він йому. — Кожда людина ділиться на дві: на внутрішню й зовнішню. Перша — вічна, друга тимчасова; перша небесна, друга земна; перша творча, друга сотворена. З того виходить, що кожда людина має два розуми, дві волі, два закони, два життя. Першу людину можна назвати — царь, господин, початок; другу раб, знаряддя, підніжок. Перша управляє, начальствує, господствує; друга має повинуватися, служити, слідувати за волею першого. Отже, знаючи се, треба привчати себе в усіх випадках життя придержуватися тайного внутрішного голосу, голосу невидимого духа, бо то й єсть голос волі Божої. Повинуючися сьому голосу, люди ублажаються, не повинуючися — мають за те потім каятися.
— Подивися на людей і пізнай їх. До кого можна прирівняти істинну людину? До доброго й повного колосу пшенишного. А що таке колос? Се не стеблина, не солома, і не зерно, і не полова, а та сила, що робить і солому, і зерно, і полову. І коли та сила починає свою роботу? Коли все вже в зерні згнило. Так само й людина не в тілі содержиться, але в силі розуму, в образі Отця небесного, в глаголі Божім, слові вічнім.— Щастя людини у тім, щоби, пізнавши власні здібности, по них опреділити себе в життю. Одна й та ж професия сього ублажає, а тому стає важкою; воїнський стан одному дає славу, а другому сором; царський вінець одного украшає, а другого кидає у тьму кромішну; богословіє одного робить світильником, властителем сердець славним без слави, а другого — обманцем, лицеміром, брехуном, високомудрствующим; наука одного підіймає до небес, а другого кидає в пекло; судейство одному дає імья благодітеля, а другому — імья розбійника; одному начальствування іде в похвалу і честь, а другому в хулу і поношення; одного манашество освятило, а другого очернило навіки.
Взагалі багато часу й мислі віддавав Сковорода своєму ученикові. Побачивши, що хлопець лід впливом ріжних бабських пересудів боїться мертвих і взагалі смерти, Сковорода давав йому читати відповідні книжки, показував, що все на світі похоже до кільця: де початок, там і кінець. Від зерна колос у зерно вертається, від насіння в насіння яблуня закривається, земля з землі йде, а дух к духу. Так і людині кождій призначено совершити свій круг, явивши сили свої, і знова прийти до свого початку. Все, що сотворене, все те зістаріється, зміниться, і тільки Дух Божий, що наповняє вселенну, зостається во віки.
А говорючи так, Сковорода під видом прогулки, заводив непомітно хлопця уночи на кладовище і тут, водючи його поміж старими й новими й нововиритими могилами, показував на всю безосновність людських страхів, иноді співав щось підходяще, а иноді брав флейту і йшов десь далеченько грати, а хлопця зоставляв коло могил самого під видом, що ніби здалека краще слухати музику.Тим часом преосвященний Міткевич, який умів цінити Сковороду, помер, а на його місце став новий — Порфирій Крайський. Сей уже поглядав на учителя харьківського скоса; Сковорода се відчув і зоставив свої заняття в Колєгьюмі. Се було в 1764 році.
Поїхав він зі своїм молодим другом до Київа. Там зустрівся із своїми бувшими товаришами, всі вони вже були на всяких видних посадах. Ті, які стали ченцями, почали уговорювати Сковороду теж піти до манастиря.
— Годі вже тобі блукатися по світі, пора пристати до берега. Ми знаємо твій розум, твою науку — зоставайся з нами. Свята Лавра прийме тебе як своє чадо, і будеш ти прикраса обителі і стовп церкви.
А Сковорода на те:
— Ах, отці преподобні! Нащо тут ще більше стовпів: досить уже й вас, стовпів неотесаних у храмі Божім.
Ченці замовкли та тільки переглядалися. А Сковорода говорив далі:
— Ой рясо, рясо! Як мало людей зробила ти преподобними і як багато зробила окаянними. Ловить людей сатана ріжними сітками: одніх накриває сіткою богацтва, других сіткою почестей, третіх сіткою слави, приятельства, знакомства, вигодами, утіхами, святинею. Але з усіх сіток найгірша — се чернеча ряса. Блажен, хто святість серця не у рясі сховав, а поклав у волі Господній.
Так і не вступив Сковорода у ченці у Київі, а вернувся знова у Харьків. Губернатором тоді був у Харькові Щербинін. Він багато чув про Сковороду і хотів з ним познайомитися. Раз їдучи з гайдуками, тілохранителями й т. и. по вулиці, він побачив Сковороду, що сидів собі, спочивав на пішоході. Губернатор післав ад'ютанта. Той підскочив до Сковороди:
— Вас требує до себе його превосходительство.
— Яке превосходительство?
— Як то яке? Господин губернатор.
— Скажіть йому, що ми незнакомі.
Ад'ютант, збитий з пантелику, якось там передав слова фільософа губернатору. Через минуту впьять підходить до Сковороди й каже:
— Вас просить до себе Явдоким Олексієвич Щербинін.
— А!.. Про сього чував. Кажуть добрий чоловік, — і підійшов до коляски губернатора.
З тої пори між ними завьязалася дружба і вони часто зустрічалися. Щербинін питався Сковороди — чому се він не бере собі ніякої должности. А Сковорода на се відповідав:
— Бачите, пане, я вам так скажу. Світ наш похожий на театр. Щоб добре грати в театрі, треба брати найбільше підходящу для себе ролю. Артиста не за велику ролю хвалять, а за те як він виконав свою хоч маненьку. Я над своєю ролею у світовім театрі багато думав і побачив, що ніякої иншої не заграю добре, як ролю людини малої, простої. От я й вибрав сю ролю та й не шкодую.
А губернатор на те:
— А звідки ж ти знаєш? Може ж у тебе є здібности й до чого иншого?
— Ні, пане. Коли б я почув у собі такий дух, що можу рубати турків — ще сьогодня ж узяв би шаблю й пішов у салдати. Всякий труд тільки тоді солодкий, коли у чоловіка є до того охота. Пес день і ніч стереже стадо, хоч його за те вовк може ростерзати, а вже кінь чи свиня до тої роботи охоти не мають. Бо охота, і нахил, і задоволення, і природа — все то сила Божа. Правда, суть нахили й злі, але то вже проявлення гніва Божого. Людина — сотворіння свобідне і вільно може вибірати собі чи любов Божу чи зло й тьму.
Отак, як говорив Сковорода — отак він і жив. Не шукав пишности, тікав від великого товариства, від знатних людей, любив бувати серед людей щирих, а найохотніше вів розмову з мужиками. Дуже любив він музику, поклав на голос багато псалмів та духовних співів, і може ота пісня, що її й досі співають наші кобзарі — „Всякому городу нрав і права“ — може й то не тільки слова, але й музика Сковороди.
Так мало-по-малу опреділялася та стежка, по котрій вибрав собі Сковорода йти. Іще відбулася тільки одна проба збити Сковороду з його шляху, але й з того нічого не вийшло. Сталося се так.
Настала в Росиї царицею Катерина II. Губернатор Щербинін, бажаючи дати учням Харьківського Колєгьюма більше знання, просив дозволити йому одкрити при Колєгьюмі так звані „добавочні кляси“. Дозвіл був даний; між иншим призначено було одкрити й лєкциї „правил добронравія“; мабуть се й вигадано було просто для Сковороди, бо Щербинін закликав іменно Сковороду навчати отих „правил добронравія“; Сковорода згодився і то безплатно — не хотів брати грошей за свою науку.
Але на першій же лєкциї перші ж слова Сковороди були такі, що святі отці духовні аж не стямилися.
— Увесь світ спить! — так роспочав Сковорода. — Та ще не так спить, як то про праведного сказано: „спить так, що хоч і впаде, то не розібьється“. Ні. Світ наш спить глибоко, наче пришиблений. А наставники, пасущиї Ізраіля, не тільки не будять, а ще й поглажують, приговорюючи: „спи, спи — не бійся. Місце добре — чого там боятися?..“Се вже було не в брів, а прямо в око усім архиреям та крутопопам — і вони загули, як потрівожені чмелі. А Сковорода прочитав і другу лєкцию (уривки і з першої і з другої ви знайдете у сій книжці; потім він написав конспект дальших своїх лекций під назвою: „Двері вступні до християнської добронравности“) — то вже так і зовсім не подобалося святим отцям. Вони узяли сі лєкциї на зубок та як почали жувати та пережовувати, то виплюнули таке, що й купи не держалося. Вийшов у них Сковорода єретик страшенний, якому не то що вчити нікого неможна дозволити, а прямо хоч зараз його живцем пали. Ну, само собою, духовним звичаєм, пішов донос на Сковороду до епископа; епископ потребував собі рукопис курсу, прочитав і сильно того собі не вподобав. Він і раніше вже кривився на Сковороду, а тепер і зовсім. Предложено було Сковороді облишити своє навчання, і він так і зробив: кинув Колєгьюм — і се була послідня його проба піти звичайними людськими стежками. Тепер уже стезя його опреділилася перед ним твердо й ясно і він без вагання пішов по ній. Він уже тепер ніколи не буде ні учителем ні професором, не хоче брати бід своєї учености нічого такого, що помогало би йому, як то кажуть, улаштовуватися у життю. Ученість йому буде потрібною тільки для його душі та для того, щоби просвіщати непросвіщенних. Відтепер Сковорода не хоче мати ні свого кутка ні свого імущества, він буде странником на землі, буде віддаватися в волю Божу. Правда, ми знаємо тип „странників“ у нас на Вкраїні і се не зовсім і не завжди симпатичний тип; знаємо під одежою странників лінтяїв превеликих, що не хоче робити і, туманючи людей, думає легко прожить. Але невже не видно зразу ж великої ріжниці між тими странниками і сею високо освіченою людиною, яка могла би заживати усякої шаноби на світі, а замісць того вибрала собі долю убогу? Ні, ріжницю тут кождому видно, отже нема чого її пояснювати.
Сковорода не мав свого кутка. Він приходив до якого знайомого, жив там трохи, писав свої твори, балакав з людьми, навчаючи їх добру і то такими простими словами, що кождому хотілося їх слухати. Нічого він не приймав для себе, а радив віддати неімущему. У самого була тільки сіра свита, чоботи про запас і торба з книжками. З тою торбою не розставався Сковорода ніколи. А найбільшою дорогоцінністю в тій торбі була для Сковороди Біблія на жидівській мові. Він найбільше любив сю книгу, не попсовану ніякими перекладами, „єдина голубице моя — Бібліє! — так писав він в одному з листів. — З нею житиму — з нею й умру“ (і справді: уміраючи, Сковорода положив собі під голови мішок із своїми книжками, а в нім і Біблію).
Дуже любив Сковорода говорити з дітьми і повчав їх прикладом свого життя на все добре. Часом він жив у людей, котрих сам не любив, але через те, що думав вплинути добре на їх дітей, або й їх самих думку якось обернути на себе, на свою душу. Так, наприклад, він бував иноді у одного неповздержливого пана (А. І. Ковалевського) тільки тому, що вмів укрощати скажений панський норов, отже тоді лекше жилося й людям. Ми вже бачили, як перемінився Томара під впливом Сковороди — а таких було багато. І для сина Томари теж не минули пусто слова Сковороди. От, наприклад, як пише він, будучи воєнним:
— Любезний мій учителю! Чи згадуєш ти свого Василя? На зовні він може й не нещасний, а внутрішно він може більше ще має нужду в добрій раді, ніж коли був з тобою. О, як би Господь надоумив тебе пожити трохи зі мною! Коли б ти мене вислухав, пізнав — не радів би ти зі свого вихованця. Невже я надаремне сподіюся тебе бачити? Як що ні, то будь ласкав відпиши, коли б я міг тебе побачити, дуже любимий мною Сковородо. Прощавай поки що і не пожалій ще один раз у життю віддати частиночку твого часу й спокою давньому учневі твоєму Василю Томарі.
Отак сердечно бажало Сковороди багато людей. Згодом то за особливе благословення вважалося, коли Сковорода посіщав який дім. І скільки вніс оздоровлення Сковорода в душі своїх сучасників — трудно було б і сказати. Справедливо кажуть, що коли заснувався у Харькові універсітет тоді, як такого не було ще в самім Петербурзі, коли харьківське дворянство асігнувало нечувану на ті часи суму 618 тисяч рублів серебром, то се тому, що всі ті жертвователі були або учениками Сковороди або його знайомими чи взагалі знаходилися під впливом його фільософії.
Так і жив Сковорода безсребреником. Надумавши йти куди, брав з собою свої книжки у торбину, брав свою сопілку і йшов. Ішов часом за сотні, за тисячі верстов. Так один раз аби побачитися з своїм другом, він пішов з Харькова аж у Таганрог пішки.
Дуже любив бути з простим народом, сам бо був з того народа. „Панська вигадка, що наче б то простий нарід є чорний, здається міні смішною, як вигадка тих, що кажуть наче земля мертва. Як же може мертва матір родити живих людей? І як же воно з утроби чорного народа могли вилупитися білі пани“?
Любив дуже Сковорода грати й співати, причім робив се завжди дуже серьозно, бо знав, що пісня й музика се не так собі забава (се тільки ми зробили собі з того забаву). Грав він на бандурі, на скрипці, на гуслях, а найчастіше на сопільці, котру він так удосконалив, що міг потім наслідувати на ній голоси птиць. Любив дуже природу і був близьким до неї. Кождий захід сонця чи схід його наповняв душу Сковороди радістю й щастям і він не переставав повторяти тоді: „Дякую всеблаженному Богу, що потрібне зробив нетяжким, а тяжке непотрібним“. Опівночи він завжди вставав з ліжка і починав молитися, і в сій молитві серед ночної тиші обхоплювала його екстаза; він мов би світ весь бачив, боровся з невидимими силами зла земного, а душа возвишалася до розуміння Божества.
Малі люди не могли того поняти й обвинувачували Сковороду в усяких річах. „Не хоче, бач, робити нічого та й бьє байдики“, — говорили про нього. А він так писав о тім одному своєму приятелю:
— Дивно міні те. От як би я в пустині своїй від тілесних хороб лічився, або стеріг пчоли, або ловив звіра — тоді би здавалося сим людям, що Сковорода чимсь занятий. А без того гадають, що я нічого не роблю, і не без причини дивуються. Але ж хіба тільки всього й діла для чоловіка — продавати, купувати, женитися, воювати, кравцювати, будуватися, ловити звіра? Хіба таки тільки тут наше серце завжди перебуває? От се ж і єсть причина нашої бідности: погрузивши усе наше серце у набуванню та в морі тілесних потреб, ми не маємо часу вникнути в самих себе, очистити й поврачувати свою душу. Нам здається, що в нас усього досить. А воно, як то кажуть, — зовсім віз, тільки колес нема. Так ото і в нас: усе єсть, тільки душі немає. Є, правда, у нас душа, але така, як у подагрика ноги. Вона в нас розслаблена, сумна, боязлива, заздра, жадна, нічим незадоволена, сама на себе гнівна, худа, бліда, як хорий з лазарета. Отаку душу хоч ти у оксамит убери, то чи не домовина їй буде той оксамит? Хоч і в світлих палацах бенькетує, то чи не пекло їй? Хоч і ввесь світ її превозносить, портретами й піснями хвалить — чи не жаль тільки від усього того вона відчуває?
І от Сковорода дбав про душу, шукав ангельського хліба, покладав себе усього в волю Божу. А люди бачили тільки те, що він руками нічого не робить та не служить ні на якій должности, їх малий ум, звикнувши до своїх маленьких діл, звикнувши міряти усе тільки на свій дрібненький аршинчик, не бачив того високого душевного совершенства, якого досягав Сковорода в своїм старчачім пустинножительстві, а бачив тільки зовнішність. Се так само, як би хто цінив скрипку не по тім, що вона в собі має невидимого, а на пуд, як дрова.
Де-які язики не задоволялися тим, що докоряли Сковороді лінивством, а говорили де-що й гірше. Говорили, що Сковорода осуждає вживання мьяса й горілки; а що так учила й єресь маніхейська, проклята на вселенських соборах, то значить і Сковорода заразився маніхейською єресию. Казали, що Сковорода узиває вредними золото, срібло, дорогоцінні річи, гарну одежу то-що; а позаяк Бог нічого вредного не сотворив, то значить виходить, що Сковорода йде проти Бога. Тікає Сковорода від людей, не хоче жити як усі, ховається по лісах — се значить він не має любови до ближнього, значить він ненависник людей. Та й багато ще де-чого такого говорили.
Сковорода, очевидно, про все те знав, але не звертав уваги — мало чого там люди не говорять. Але один раз стало йому того вже забагато, бо він побачив, що такі пльотки впливають на молодих людей і відвертають їх серця від правди. Тоді Сковорода явився у Харьків і на однім зібранню, де було багато людей, рослочав про ті всі клевети розмову.— Кажуть, що я забороняю їсти мьясо й пити горілку. Ні, се не так. Правда, я часом не їм мьяса і не пью горілки, бо того вимагає моя натура. Не дозволяє ж лікарь їсти часник, коли бачить у кого очну хворобу. Так і тут. Усе сотворено на благо всещедрим Творцем, але не все і не всім і не завжди буває на користь. Тому-то я й радив де-кому повздержатися від вина й мьяса, а иноді й зовсім від того відводив, особливо молодих людей. Але коли батько у хлопчика вириває з рук ніж і не дає йому пороху для забави, то чи не ясно, що се тільки від того, що мале не навикло з тим усім обертатися і мати з того ту користь, на яку ті річи істнують. Отак і я робив — а мене почали узивати маніхеєм. Я ж кажу, що всяка пища, всяке питіє корисне й добре, але треба брати в розсудок міру, час, місце й особу. Хіба добре було би дати немовляті замісць груди стакан міцної горілки, а дроворубу, що працював увесь день на морозі, дати блюдечко молока?
— Отже як несправедливо обізвали мене маніхеєм, так само несправедливо обізвали й ненависником людей та хулителем дарів Божих. Коли Бог опреділив міні в низькім лиці бути на земнім театрі, то треба ж уже міні і в одежі, і в поступках, і в обертанню до степенних та сановних та знаменитих людей бути однаковим і все памьятати мою ролю. Отже я й сам так роблю і другим ражу памьятати про свої ролі. Я говорив молодим людям, щоб вони все радилися із своєю природою, щоб і вони на театрі життя свого все могли грати добре свою ролю; а коли хто й узяв ролю не зовсім підходящу для себе, то щоб хоч її вже старався представити добре, щоби хоч трошки зменшилися скарги між людьми та ропот перед Богом на свою долю.— А вам би я, панове, нічого й не казав, як би ви обвинувачували мене в звичайних людських хибах; але ж бо ви робите мене якоюсь вредною людиною, якимось душегубителем, забороняєте й відражуєте молодим людям вступати зі мною в знайомість. Отже тому я і вважав потрібним виступити з поясненнями.
Тоді всі язикаті замовкли, бо нічого було й говорити, а Сковорода знова пішов у свою путь — учити людей добру й правді. „Про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпцями й дзвоню для глухих. Але нехай собі говорять: вони знають своє діло, а я знаю своє“.
І так він прожив усю решту свого життя — тридцять літ. Кінець був такий.
Його отой учень Ковалинський, потріпавшися життям, оселився в с. Хотетово, в 25 верстах від Орла. Сидючи там, він кликав Сковороду до себе, аби послухати дивного слова й сцілитися душею. І Сковорода, маючи 72 роки на плечах, іде у Орловську губернію, іде пішки, бо він инакше ніколи не подорожував. Погода була погана, дощі, по дорогах грязь — а старий чоловік ішов, щоб принести трохи потіхи другу.
Три тижні прожив у Хотетові — і почав збіратися назад на Вкраїну. Він не любив московського краю. Як його не просили, як не вговорювали, він таки пішов. 26 серпня 1794 року прощався з приятелем своїм і казав:
— Може я вже не побачу тебе, то прости. Памьятай завжди в усіх випадках твого життя те, про що ми частенько говорили: світло й тьма, голова й хвіст, добро і зло, вічність і час. Душа моя признала тебе за найздібнішого прийняти істину й любити її.
І пішов. Дійшовши до Курського, мусів трохи переждати, бо дощі були великі. Як тільки трошки перейшло — пішов далі. Але на дорозі почув, що сили зоставляють його, що се вже приходить кінець. Він завернув у село Іванівку до отого поміщика Ковалевського, про якого ми згадували.
Погода, і старість, і хороба, і втома від дороги валили його з ніг, але він не піддавався і все був на ногах, приговорюючи: „дух бодрий, але плоть немощна“. Малесенька кімнатка з вікнами в сад була посліднім його приютом, але він мало в ній і був, більше ходив по полях, по садку. Послідній день життя Сковороди був такий.
До поміщика зібралися гості. Сковорода мов оживився, багато оповідав про ріжні випадки з свого життя, але згодом, як і звичайно, непомітно втік від великого товариства й пішов у сад. Довго там ходив по стежках, рвав яблука та давав дітям. Сонце заходило. Послідні його промені пробивалися через листя дерев. Сковорода узяв лопату і почав… рити собі могилу.
За сією роботою й застав його хазяїн.
— Що се ви робите, Григорію Савичу?
— Пора, друже, кінчати дорогу. Он бач, уже все волосся злетіло з бідної голови від ріжних мук — треба ж і заспокоїтися.
— Е, що там ви говорите? Годі жартувати. Ходімте, лишень, до гурту.
— Та я піду, але буду просити тебе, друже, нехай тут буде моя могила.
Пішли до будинку, але Сковорода не довго був з гістьми. Пішов він до своєї кімнатки, надів чисту сорочку, помолився Богу, підложив під голову торбу зі своїми книжками, ліг і зіклав руки навхрест…
Довго ждали до вечері — Сковорода не прийшов. На другий день до чаю теж не вийшов, до обіду теж. Хазяїн пішов навідатися — але Сковорода лежав уже холодний, задубілий…Так закінчилося земне життя дивної людини — Григорія Савича Сковороди.
Поховав його Ковалевський на тім же місці, де Сковорода сам собі вирив могилу, тоб-то на горбочку над ставком, де Сковорода любив сидіти увечері та грати на своїй сопільці псальми. Але через двадцять літ з якихось причин тіло Сковороди було перенесене у сад священника, на те місце, де могила знаходиться й зараз.
Той Ковалевський, який ховав Сковороду, помер, Іванівна перейшла на сина[1], а від сина попала у руки Кузина. Могила Сковороди призабулася, ніхто за нею не стежив, коли неї не було огорожі, і люди й скотина по ній ходили. В 1842 році основатель Харьківського універсітету Каразін, пишучи до редактора „Молодика“, згадував про могилу і сказав, що вона „украсится достойнымъ памятникомъ, какъ обѣщалъ мнѣ Козьма Никитичъ Кузинъ, этотъ рѣдкій гражданинъ и человѣкъ добра общественнаго“. Але сей „рѣдкій гражданинъ“ слова свого не здержав, і в 60-х ще роках писав Е. Данилевський — „никакого памятника на могилѣ Сковороды не существуетъ“. Тільки й того, що перед тим (так у 1856 році писав зять отого Ковалевського, що володів колись Іванівкою) — „предпослѣдній владѣлецъ сада и хижины обратилъ особое вниманіе на мѣсто покоя Сковороды. Нынѣшній же даже обложилъ могилу дерномъ, а вблизи устроилъ свою пасѣку“. Та вже аж у 1874 році знайшлася добра душа — д. Жилинський — що поставила на могилі скромний памьятник. Але на тім був і кінець, бо через яких 10 літ могила вже знов була в неможливім стані. І знов — хто звернув на неї увагу? Простий чоловік, валковець Ф. Кремина, конторщик в одному з сусідніх маєтків. В Харькові тоді істнував так званий Статистичний Комітет, який, між иншим, видавав книжки присвячені місцевій істориї то-що. Так от до сього Комітету й прислав Кремина листа, де описує, як він гостив у священника і, прохожуючися по садку, побачив нараз могилу — „про котру ніхто ніколи міні в Пан-Іванівці не згадував. Доокола могили нема нічогісінько, що могло би кинутися в вічі — самий тільки надгробний камінь.
— Підійшовши з цікавости, я на нім прочитав такі слова:
— Наука присудила сьому чоловікові звання фільософа дорогої нашої України, але місцеві вічного покою тої людини навряд чи підходить ота убога обстановка, яку я побачив. Хіба ж він, фільософ, заслужив собі на могилу тільки самий камінь? Коло могили ж нема ні хреста, ні огради, не кажучи вже про памьятник. І не будь каміня — могила була би зітертою з лиця землі.
— Воно не дивно, що за 90 літ з дня смерти Г. С. місцеві люди його призабули, але чому ж наука, для котрої Сковорода працював у свій час, не пеклується про своїх робітників?“
Просте, але щире се слово простої людини розбудило й „науку“ нарешті. Статистичний Комітет постановив відкрити підписку для опоряження могили, але нічого з того не вийшло. Хтось, правда, поставив деревьяну ограду коло каміня, але се, мабуть, була не „наука“. І тільки в 1894 році з нагоди 100-літної річниці з дня смерти „наука“ справді взялася за діло: на могилі була поставлена залізна огорожа, яка стоїть оце й до нині; а також були видані (не всі) твори Сковороди (7-й том „Сборника Историко-Филологическаго Общества при Харьковскомъ Университетѣ“), з котрих уривки (а також і з творів, виданих Бонч-Бруєвичем) от містимо і в сій книжці. Містимо їх в перекладі на українську мову, бо хоч Ковалинський і писав, що — „какъ онъ (Сковорода) писалъ для своей стороны, то и употреблялъ иногда малороссійскія нарѣчія и правописаніе, употребляемое въ произношеніи малороссійскомъ[2]. Онъ любилъ всегда природный языкъ свой и рѣдко принуждалъ себя изъясняться на иностранномъ“ — та все ж твори Сковороди написані не по-українськи, а тільки часом з українськими словами.
На закінчення — два слова відносно того, що ми найдемо в тих уривках. Не один може прочитавши трошки скаже: „Е, що там такого? Ми се і в церкві чуємо, і кожний піп нам те роскаже. Се такі істини, що їх і малі люди носять і то носять в одному мішку з релігією“. І, маючи де-яку огиду до офіцьяльної казьонно-поліцейської релігії, такий чоловік і Сковороду зачислить до сонму отих фарісеїв, які носять в собі істину ще з семінариї і проповідують її брудними устами. Але тут буде помилка.
Правда, служителі Господні за тисячу девьятьсот літ зуміли діскредитувати в очах величезної маси людей не тільки релігію, а й поняття самого Бога, але Сковороду ніяк не можна вважати належним до того гурту. Почати з того, що йому самому були ненависні оті „стовпи неотесані“, що підпірають церкву. З офіцьяльною церквою він не мав нічого спільного — і не дурно ж його не любили епископи, а менші служителі Господа, своїм звичаєм, писали доноси. Коли ще Сковорода був молодим і що-йно кінчав науки в Київі, тодішній архирей хотів був посвятити його у попи, але Сковорода почав прикидатися не в повні ума, перемінив голос, став заікуватися — все те аби тільки відкараскатися від того посвящення. І архирей розсердився і вигнав молодого Сковороду з бурси.
До зовнішніх обрядів Сковорода не привьязував ніякої ваги і то о стільки, що рідко дуже ходив до церкви. Коли він жив у Острогожську, тамошній архирей питався — „Чому ви не ходите до церкви“? — „Коли вам так хочеться, то я завтра ж піду“, — відповів Сковорода і дійсно пішов до церкви.
А то раз піп, возглашаючи: „Со страхом Божим і вірою приступіть“, побачив, що й Сковорода стає до гурту причасників — а на сповіді не був. Тоді піп згрізна питає:
— А чи знаєш ти, який великий гріх можеш зробити причащаючися без підготовки? Чи приготовився ти до сього великого таїнства?
І Сковорода відповів:
— Знаю і приготовився.Бо дійсно — для його душі попівського харамаркання було нетреба; вона шукала і знаходила Бога инакше.
Навіть перед смертю Сковорода не хотів був сповідатися й причащатись, говорючи, що й апостол Павел (Посланіе до Римлян, глава 3, стих 28) казав — „для істинних вірующих нетреба обрізанія“. Але — „представя себѣ совѣсть слабыхъ, немощь вѣрующихъ и любовь христіанскую — исполнилъ все по уставу обрядному“.
Се все показує, що справді Сковорода нічого спільного не мав з тою казьонною церквою, яка замісць роз'яснення Бога затемнила Його імья в людських умах. Коли ж всі твори Сковороди, вся істота його, кожде слово його говорить тільки про Бога, тільки про Бога, тільки про Бога, то се як раз про того Бога, якого носить в своїй душі кожда людина. Подивіться на того Бога, до якого взиває Сковорода. Хіба се той, що сидить в облаках, гремить громами, мстиво карає за всяке пусте слово і ревниво стежить за найменшими винуватцями? Ні, се істинний Бог. Бо Щастя у Сковороди — Бог, Природа — Бог, Правда — Бог, настояща людина — Бог. Словом все, що складає нашу кращу внутрішну природу. І такому Богу поклонятися солодко. Для нього нетреба ладанів, хабарів, храмів „съ отопленіемъ“, служителів „на всемъ готовомъ“ і проч. От сьому Богу поклонявся Сковорода і кличе й нас Йому поклонятися.
І знов же як кличе? В тім же велике значіння для звичайних людей. Бо офіцьяльні боголюбці обставили шукання Бога так, що сплоха Його не знайдеш: треба від усього відректися, треба збити все своє життя, стати не тим, чим ти єсть; гріхів доокола тебе повно: і недоступив — гріх, і переступив — гріх, і хліба шматок з'їв гріх і все гріх. І не дивно, що мало знаходиться охотників шукати того Бога, а найменче власне як раз серед самих божих служителів.
Для Сковороди ж усе те не має значіння. Він радить знайти Бога в самому собі і не для більшої трудности життя, а іменно для легкости, для щастя. І нетреба тобі перекапущувати усього твого життя — грай собі свою життєву ролю й далі тільки з Богом, із своїм Богом. Отже таку фільософію засвоїти легко — і се може зробити собі кождий, от так таки кождий. Для прикладу візьмім хоч оті уривки зі вступних лєкций ученикам Колєгьюма, які стільки халепи наробили у свій час Сковороді (і які ми тут друкуємо під числом I).
Як бачимо, там говорить Сковорода про плоть, говорить, що в ній нема правди, що Бога ти не пізнаєш, поки будеш богом вважати свою плоть і т. и.
Як се понять? Можна понять так, що кидай усе, кидай хату, поле, сімью та йди убивати оту саму плоть постом, молитвою, недоїданням, недопиванням. Так і розумів раніше де-хто: уходив у пустиню, в келію, замикався собі там та й молився, убиваючи плоть. Нехай там, у миру, люди собі хоч горлянки поперегризають, нехай голод і хвороби уносять сотні жертв — пустинника то не торкається: він спасає свою душу, плоть убиває.
Хто його знає, чи угодно Богу отаке спасіння, але Сковорода не так учить розуміти слово „убивати плоть“. А як же?
Та от насамперед Сковорода говорить не про те, щоб зразу наблизитися до Бога. „Приноров ляймо, каже, наше око, звикле до плотської тьми, дивитися на Ізраіля“. До Бога говорить — „блесни світлом Твоїм на нас хоч стільки, скільки може наше око стерпіти“. Що се? А се вже й єсть стежка до Бога і то така, яка показує, що шукати Бога можна не тільки в манастирі, а й на базарі, і не зразу, а поволеньки. Погряз ти в торговлі своїй, у суєті своїй, у всіх твоїх ділах; забув ти про Бога, тоб-то про правду, добро, справедливість, чистоту. А от згадай. Хоч на хвилиночку. Хоч у чім-небудь малім. От хочеться тобі більший бариш узяти, а сам бачиш, що з бідного береш — так не візьми, уступи, нехай і твоє раз пропаде. А уступивши, заглянь сам собі в душу — як вона говорить? Чи достаточно ти вже пошанував свого Бога чи ні. Як що там, у середині, ніщо тебе не гризе — роби своє діло далі. Мовчить твоя совість, не докоряє тобі нічим — значить правильна твоя дорога, твоє щастя. Ну, тільки ж як ти сам себе хочеш одурити, так то вже брешеш — не обманеш. А як все ж таки захочеш обманювати, то не буде твоя душа спокійною і все одно не знайдеш ти щастя. Та не знайдуть щастя й твої діти, бо мабуть житиметься людям не тоді краще, коли вони більше грошей матимуть, а коли стануть більше людьми, а не звірями. А коли ж вони й стануть, як що ми того не зачнемо з себе самих та з своїх дітей? Отже, значить, щастя й собі й дітям, а з того й взагалі по всьому світу добудемо не тоді, як дбатимемо тільки аби більше грошей було і у мене і у моїх дітей, а як дбатимемо про що инше.
Так от про те й говорить Сковорода. Він хоче, щоб людина була щасливою, а для того каже — ну, попробуй, хоч трошки, хоч скільки можеш зробити по своїй правді, зробити не для плоті тілько, а й для душі щось, бо тож неправда, що твоя душа в тебе спокійна. Заспокой же її, скільки можеш, а тоді побачиш, що краще тобі стане, радісніше, почуєш себе хоч трошки щасливішим.
І от в тім, у таких дрібних на зверхній погляд річах і полягає практична вартість фільософії Сковороди. Його книжки — се не тільки матерьял для читання, а й практичний підручник того, як легко і скоро можна навчитися жити і бути скільки ти можеш щасливим. Очевидно, що для того аби сі книги принесли користь, не досить їх тільки прочитати. Бо що з того, що я прочитаю медичну книгу, а робити по ній нічого не буду: від того хвороба моя не полекшає. Так і з душею. Прочитати книгу, зітхнути глибоко і, сказавши — „ох, гріхи, гріхи“ — закрити, так само собою з того нічого й не вийде. Але коли взяти собі ті слова глибоко до серця і почати хоч трошки по них робити, тоді направду можна сподіватися більшого спокою душі і більшої щасливости на землі.
Побажаймо ж сами собі, щоб дійшли слова Сковороди до нашого серця і щоб роспочали ми носити образ і подобіє Божі. Се ж потрібне не для кого, як для нас самих. Наболіли ж уже наші душі, накипіло ж уже на них усякої мерзости. Хочеться, самим уже нам хочеться очиститися — а тільки загнуздуємо себе та дивимося на сусіда: що ж воно вийде — я буду по-божому робити, а сусід по-своєму. А ти не дивись на сусіда. Нехай він собі робить, як хоче — він не для твоєї душі працює. Для твоєї душі один тільки є робітник — сам ти. Не зоставляй же її на вік-вічний голодною, дай і їй хоч трошки їжі духовної.
——————
- ↑ Коли ото Іванівка належала сьому Ковалевському, то його жінці сказала одна юродива баба: „У тебе, бариня, в твоїм імєнії лежить клад“. Се вона казала про могилу Сковороди, а розумна поміщиця взяла ті слова просто й почала копати землю по всьому своєму маєтку, шукаючи скарбу.
В народі ходили такі чутки, що тим хазяям садочку, котрі не звертали уваги на могилу Сковороди, все траплялося якесь лихо: то зіпьється володілець, то помре сам несподівано або жінка. Говорили, що на тім місці, де помер Сковорода, якийсь садовник побудував собі хату. Але тільки що перейшов він туди жити, як звідки не взявся вихор, з грюкотом поросчиняв вікна й двері, ледве не зірвав даху і всіх поперелякав.
Звичайно, се дурниці, але се показує, що простий нарід чув якусь величину Сковороди, тільки не знав, як о тім сказати, і говорив як умів, приписуючи великому фільософу якесь волшебство, якісь такі вчинки, що їх ніколи й не буває.
- ↑ Дійсно: у Сковороди дуже часто бачимо і там, де воно пишеться по-украінськи, також и на місці московського ы; дуже часто треба ѣ читати за і, як воно й завжди читалося, поки під московським впливом не зробилося з нього иншого звука. Буква е здебільшого звучить у Сковороди так, як і повинна, і не має спільности з московським мягким.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|