Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів/VIII

◀ VII

Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів VIII (Григорій Сковорода) пер.: Гната Хоткевича

IX ▶

VIII.

(З листа до невідомого).

Скажіть міні — що значать слова ваші — „ви мене змусили“, а також — „дуже міні сі вісти неприємні“? Хіба ви противитеся тому, щоби вас принужували і хіба те́ апостол Павел мусить говорити, що нашим застарілим поглядам приємно, а не те що угодно правді Божій? Міні здається, що сі слова ви говорили не як любитель, а як раб, противний правді біблєйській. Киньте ж се рабство і возлюбіть Біблію, як син. Чи не причіпився, бува, до вас внутрішній тайний шепотник? Погляньте в серце — чи не вкрався сей змій до тих думок, котрі, шукаючи істини Господньої, стремлять до вищого престолу? Він же всюда сіти ставить, навіть при самім небеснім престолі, в середині самого чертога, де бенькетують жаждущиї правди. Чи можна ж веселому бути при тім столі без одежі весільної та ще тому, хто говорить: „се для мене дуже неприємно“?

Змій шопоче: „по-що усі тії високости? Та ти ж їх і розуміти не в силах, а може навіть і не родився до того. Будь задоволений з того, що вмієш“.

І утверждає змій шепти свої навіть священними словами, аби відтягнути людину від священних книг; і божії соки, зібрані з цвітів, з яких пчоли найсолодші сота збірають, по природній своїй ядовитости обертає в отруту. Він усіх нас іскушає во Спасителі нашім, котрий знаходиться в нас, а ми в Ньому.

І не постіснявся той змій ні перед чим. А ну, каже, зроби так, аби каміння хлібами стало. Тобто — по що там ще по духу тоскувати, досить самих піклувань про плоть. А Христос каже, що самим хлібом не наситишся. І як змагався змій, аби Спас наш вернувся до дому — а Він усе в горняя, до Господа, до Духа, до Бога. Так і кинув змій — не міг від небес до землі прихилити. Бо Дух Божий до Духа Божого підіймається, а злого все тягне додолу.

Я і тепер кажу і ранійше говорив, що Святе Письмо треба читати із страхом Божим, облишивши усі підлі світськоплотські повірья. Тоді б ти не казав — „се міні неприємно“, тоб-то противно моїй гадці. Бог і Авраама іскушав, тоб-то мучив словом істини своєї святої. Здається, хіба ж таки можна, аби благий дух Божий вимагав смерти сина-одинака? Але яке ж то віддане серце було в незлобивій тій душі: зараз же сказав: „нехай буде, коли Ти так хочеш“. Тоб-то — я Тебе не розумію, бо розум мій малий, але не можу мислити худо ні про Тебе ні про слово Твоє, а тому — от маю одного наслідника, але й того, коли хочеш, для Тебе заріжу. Краще для мене усе в світі стратити, ніж Твою дружбу.

Скажи, будь ласка — як Богу не возлюбити такого серця? А ми? Які ж ми нещасні з нашими рабами й ослами? А туди ж, пнемося на гору. А там, бач, імущим нічого не дають. То кинь же свої повірья, обмий совість, а потім одежу, зостав усі свої пороки, а тоді вже йди. Нехай ризи твої будуть білі.