Горля і иньші оповіданя/Очікуванє
| ◀ Коло помершої | Горля і иньші оповіданя пер.: Марія Грушевська Очікуванє |
Перший снїг ▶ |
|
Мущини балакали після обіду в кімнатї до куреня. Говорено про одну несподївану й дивну спадщину. Нарештї, пан Лє Бріман, котрого називано то достойним патроном, то достойним адвокатом, сїдаючи коло коминка сказав:
— Я власне тепер пошукував одного спадкоємця, що зник був при незвичайно сумних обставинах. Се одна з тих звичайних, але страшних драм щоденного житя, річ, що може трафитись що дня, а одначе одна з найстрашнїйших, які я знаю. Ось воно як було:
Мене покликали до одної умираючої. Вона менї сказала:
— Пане, я хочу поручити вам одну справу незвичайно делїкатну, трудну і довгу. Прийміть, будьте ласкаві, до відомости мій заповіт, що ось лежить на столї. Для вас призначений гонорар пять тисяч франків, коли вам справа не удасть ся, а сто тисяч франків, на коли-б вам повело ся. Мусите відшукати мого сина після моєї смерти.
Вона попросила мене помогти їй усїсти на ліжку, щоб їй було легше говорити. Дім її, видно, був дуже богатий. Кімната уряджена роскішно, але просто, була оббита тяжкою матерією, милою дуже для ока, що наче гласкала зір, а при тім була густа, так, що слова наче входили в неї і там зникали, завмирали.
Умираюча почала говорити знов:
— Ви перший чоловік, якому я хочу розказати свою страшну історію. Я буду старатись зібрати сили, щоб довести її до кінця. Треба, аби ви, кого я уважаю заразом чоловіком з серцем і чоловіком великого сьвіта, знали тут все, все, щоб мати щире бажанє помогти менї всїми своїми силами.
„Слухайте.
„Заким я вийшла замуж, я любила одного молодого чоловіка, котрого осьвідченє моя родина відкинула, тому що він не був досить богатий. Трохи пізнїйше я вийшла замуж за чоловіка дуже богатого, — вийшла за нього зі страху, з послуху, через незнанє, неувагу, як всї молоді дївчата.
„У мене родилась дитина, хлопчик. Мій чоловік по кількох лїтах умер.
„Той котрого я любила оженив ся був також. Коли я повдовіла, його взяв страшний біль, що він вже не вільний. Він приходив до мене, плакав і ридав, що менї серце пукало. Він став моїм другом. Я не повинна була, може, його приймати. Що-ж було менї робити? Я була сама, така сумна, така самітна, у такій розпуцї! І я його ще любила. Як то часом приходить ся страждати!
„Я мала лиш його на сьвітї: мої батьки також вже були померли. Він приходив часто і проводив коло мене цїлі вечери. Я не повинна була позволити йому так часто приходити, бо він був жонатий. Але я не мала сили заборонити йому свого.
„Що-ж тут говорити?… він став моїм любовником! Як се стало ся! Або я знаю? Чи се можна знати! Чи думаєте, що можливо, щоб тут було инакше, коли дві людські істоти злучені такою непереможною силою, як обопільна любов? Чи думаєте, пане, що можна все опирати ся, все боротись, все відмовляти того, чого від вас хоче й молить, благає зі слезами, горячими словами, на колїнах, і в пориві пристрасти чоловік, котрого ви любите, котрого хотїли-б бачити щасливим і в найдрібнїйших його бажанях, засипати його усїми можливими радощами, а котрого боїтесь послухати з огляду на людські вимоги?
„Вкінци я стала його любовницею, і я була щаслива. Дванацять лїт я була щаслива… Я стала також, і се моя найбільша вина і моя найбільша підлота, подругою його жінки.
„Ми виховували разом мого сина, ми зробили з нього чоловіка, справдїшнього чоловіка, інтелїґентного, розвинули в нїм розум і волю, благородні й глубокі ідеї. Хлопцеви було сїмнацять лїт.
„А він, хлопчина любив мого… мого любовника, майже так, як і я його любила, бо ми обоє зарівно його доглядали й пестили. Він його називав „дорогим приятелем“ і незвичайно поважав, бо чув все від нього самі тільки розумні поученя та бачив чесні й гарні приклади. Він уважав його старим, щирим та добрим приятелем своєї матери, якби своїм духовим батьком, опікуном, провідником.„Може бути він сам не був би нїколи нїчого догадав ся, привикнувши від наймолодших лїт бачити сього чоловіка дома, коло мене, коло себе, зайнятого все нами.
„Одного вечера ми мали всї троє обідати (се було для мене все найбільшим сьвятом), і я чекала їх обох запитуючи себе, котрий з них прийде перший. Двері відчинились се прийшов мій старий приятель. Я підійшла до нього протягнувши руки, а він зложив на моїх губах довгий, сердечний поцїлунок.
„Нараз легенький стук, легеньке діткненє, майже незамітне, якесь таємниче чутє, що зраджує присутність особи, наче торкнуло нас обоє і ми дрігнувшись обернулись поза себе. Жан, мій син, стояв і спаленїлий дивив ся на нас.
„Се була тяжка хвиля. Я протягнула руки до свого сина, як до молитви, але його вже не було. Він був пішов.
„Ми стояли протїв себе як прибиті, не годні слова промовити. Я упала на фотель і менї прийшла невиразна, сильна охота десь утекти серед ночи й пропасти на все. Опісля риданя стиснули менї горло і я стала спазматично плакати, з душею й нервами розбитими тим страшенним вражінєм нещастя, якого не можна було нї відвернути анї поправити, і того страшного стиду, який паде в таких разах на матїр.
„А він… стояв переражений переді мною і не сьмів анї наближитись до мене, анї за говорити, нї діткнутись мене зі страху, щоб хлопець не вернув. Нарештї він сказав:— Я піду за ним — скажу йому… витолкую… Треба, щоб я з ним побачив ся… щоб він знав…
„І вийшов.
„Я ждала… ждала перестрашена, здрігаючись на найменьший стук, на кождий тріск огню на коминку, роздражнена страхом і вже не знаю ще яким неприємним і невиразним чутєм.
„Я чекала годину, дві і чула, як в моїм серцю росте незнаний якийсь страх і така трівога, що я-б не жичила найбільшому переступникови й десять мінут таких. Де був мій син? Що він робив?
„Коло півночи післанець принїс менї білєт від мого любовника. Я умію його ще тепер на память.
„Чи ваш син вернув? Я його не знайшов. Я чекаю на долинї. Не хочу входити на гору о тій годинї“.
„Я написала олівцем на тім самім папері:
„Жан не вернув; треба щобисьте його відшукали“.
„І я пересидїла цїлу ніч на фотелю, очікуючи.
„Я чула, що мене дур береть ся. Я хотїла бігчи, кричати, качатись по земли, а не зробила й одного руху все очікуючи. Що буде? Я старала ся се відгадати, збагнути, але не могла нїчого предвидїти не уважаючи на всї мої виспленя, на всї тортури моєї душі!
„Тепер я боялась, щоб вони не здибали ся. Щоб вони зробили? Що зробив би син? Менї приходили на гадку страшні припущеня, роспука мене брала ся. Ви розумієте се добре, пане? Моя покойова, що нїчого не знала, нїчого не розуміла, приходила до мене раз враз, думаючи, певно, що я збожеволїла. Я її відправляла все одним словом, або рухом. Вона побігла по лїкаря, і той признав у мене нервовий атак.
„Мене положили до ліжка. Я дістала запаленє мозку. Коли я знов опритомнїла після довгої хороби, я побачила коло ліжка мого… любовника… самого. Я скрикнула: „Мій син… де мій син!“ Він не відповів нїчого. Я прошептала:
— „Умер… умер… Забив ся?
„Він відповів: — „Нї, нї, я вам присягаю, але ми його не могли завернути, не уважаючи на мої заходи.
Тодї я сказала, в приступі наглої безнадїйности, а навіть гнїву, бо часом приходить такий незрозумілий і неоправданий гнїв:
— „Я вам забороняю приходити відвідувати мене, коли ви його не відшукаєте; йдїть геть.
„І він вийшов.
„І більше я вже не видїла анї одного анї другого, мій пане, і жию так вже двацять лїт. Чи ви можете собі се уявити? Чи розумієте сю страшенну кару, сю довгу і безнастанну муку, що розбиває серце матери й серце жінки, се страшне очікуванє без кінця… без кінця!…
„Нї, воно скінчить ся… бо я вмираю. Я вмираю не побачивши більше нї одного нї другого!
„Він, мій приятель писав до мене що дня протягом двацяти лїт, а я не хотїла його нїколи приняти, анї на секунду, бо менї все здавало ся, що коли він до мене прийде, то як раз в сїй хвили з'явить ся знов мій син! — Мій син! — мій син! — Чи він вмер? Чи він жиє? Де він укриває ся? Може там, за морем, в якімсь далекім краю, котрого назви я навіть не знаю! Чи думає він про мене? Ох, якби він знав! Які то дїти без серця! Чи зрозумів він на які страшні муки він мене засудив; у яку роспуку, у які тортури він кинув мене живу і ще молоду на цїле житє аж до останнїх хвиль, мене, свою матїр, що його любила цїлою силою материнської любови. Яке се страшне, правда?
„Ви йому, пане, те все скажете, повторите йому мої останнї слова:
— „Моя дитино, моя найдорожша дитино, не будь такого твердого серця для бідних сотворінь. Житє само вже досить тяжке і брутальне! Дорогий сину, подумай, яке було житє твоєї матери, твоєї бідної матери, від того дня, коли ти її покинув. Дорогий, сину, вибач їй і люби її тепер, коли вона вже не жив, бо вона перетерпіла найстрашнїйшу покуту“.
Вона дихала важко, дріжучи, начеб говорила до свого сина, що стоїть коло неї. Опісля додала:
— „Скажете ще йому, пане, що я його вже нїколи більше не бачила… тамтого.
Вона знов замовкла, а потім зломаним голосом сказала:
— „Лишіть мене тепер, прошу вас. Я-б хотїла вмирати сама, бо їх нема коло мене.“
Меценас Лє Бріман додав ще:
— І я вийшов, мої панове, плачучи без памяти, так голосно, що мій візник аж оглядав ся на мене.„І подумайте, що що дня коло нас відгривають ся такі драми, як отся!
„Я не віднайшов того сина… того сина… Думайте про се що хочете, а я кажу: того сина… злочинця.
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|